Сайт Інформаційно-бібліографічного відділу є частиною бібліотечного порталу lib.kherson.ua
Новини
20.06.2017 11:30

Пізнаємо рідну історію разом!
Теплим та насиченим виявилося інтегроване засідання...

19.06.2017 12:50

"З щирістю шануймо українську мову!": Випускний – 2017
Чи люблять херсонці рідну мову? Як показує досвід,...

14.06.2017 12:10

Кліовці на Католицькій, або Вивчаємо вулиці старого Херсона
Літо – чудова пора для неспішних прогулянок вулицями...



Галерея


Гість | Увійти
Версія для друку

Лілія Віжічаніна
Книга на вимогу часу

Прочитала надзвичайно актуальну книгу сучасної української літератури письменниці Тетяни Белімової «Київ.ua».
Чому вона така своєчасна, модна? Та тому що більшість із нас сьогодні має віртуальне життя. І добре, якщо воно займає лише певну, визначену частину твого буття. Але як легко іноді потонути у його вирі, просто почати жити лише в інтернеті, наприклад, у соціальній мережі. І це проблема не лише підлітка чи молоді, але і зрілої особистості.
Я особисто не раз про це замислювалася, чому так трапляється. Адже живе спілкування, дім, родина, робота, друзі – це набагато важливіше, необхідніше, цікавіше, ніж віртуальний світ. Усе ж багато людей проводять там, м'яко кажучи, часу набагато більше норми (хоча норма у кожного своя).
Та іноді щось у сімейному житті піде не так. Щось дуже не влаштовує тебе у другій половинці чи вона не дозволяє бути тобі самодостатньою особистістю. І ти можеш це дуже довго терпіти, але в якийсь момент ти кажеш собі: «Більше не можу!». І твоєю найзаповітнішою мрією стає ампутація душі, після чого б, за словами головної героїні роману «Київ.ua», «жити враз стало б легко та просто – не пам’ятаючи, не прагнучи, не переймаючись, не кохаючи, не шокуючись, не жаліючи, не леліючи – загалом нічого не відчуваючи. НІЧОГО!». А що ти відчуваєш? – «Втома. Така безмежна втома, що навіть спати важко, їсти важко, розмовляти важко. Встаєш зранку і відчуваєш: уже стомився, ще й день не розпочався, а хочеться знову лягти і спати… Так, заснути і бачити сни про щастя…».
А десь там, з іншого боку комп’ютера (ти знаєш, що там хтось є, бо про його присутність свідчить зелена цяточка), хтось пише тобі повідомлення, лайкає твої фото. А ти можеш безупинно переглядати його сторінку у соціальній мережі. Але чи є це щастям? І чи може це привести до серйозних стосунків? На жаль, головна героїня роману щастя і душевного спокою не знайшла і в такому спілкуванні. Проте воно не минуло безслідно. Бо досить вже воно було правдоподібним і змогло породити сильні почуття жінки. І дуже дивно буває в житті, що коли тобі твій рідний чоловік зраджує фізично і далеко не одноразово і не з однією жінкою, і вважає це нормою, а твоє емоційне, душевне спілкування з кимось він сприймає як зраду, яку не готовий прощати.
Що ж коханий? Чому ця любов не привела до якогось логічного продовження, яке дуже важливе для жінки? А виявляється, його кохання –  дар, «і жодних побутових домішок. Їх не може бути. Їх просто не існує в ідеальному світі. Жодного спільно-комфортного проживання. Ніяких розмов про найближче майбутнє. Немає спільних планів, як не існує спільного й офіційно визнаного «ми»». Може, ця невагомість почуттів і становить той неповторний чар, і породжує той наркотичний ефект і однозначну залежність від нього???...
Що ж робити головній героїні роману? Як жити далі? А в тебе ще двійко дітей. І вона приймає рішення: «Я забуду тебе. Забуду, коли листя опадатиме з дерев, і осіння пустка сторожко, крадькома гулятиме порожніми дворами, драною кішкою перебігаючи крізь вулиці…. І коли останній листочок злетить з останнього дерева мого міста, я забуду тебе. Я забуду тебе назавжди. Остаточно. До безпам’ятства… Я забуватиму тебе зранку. Я не згадуватиму про тебе вдень. Я не пам’ятатиму про тебе ввечері. Я не дивитимусь снів про тебе. Я вчитимусь забувати тебе, ніби виконуватиму марудну й одноманітну фізичну вправу… Я забуватиму тебе, коли сміятимусь над жартами і коли плакатиму від нестерпності буття, коли буду у веселій і галасливій компанії і коли буду самотньо тулитися в куточку дивана… І одного разу (може, на це навіть піде не один рік) я забуду тебе аж так, що сила земного тяжіння вже не матиме наді мною влади… І я стану вільна. Остаточно вільна. Вільна від тебе…». Та чи можливо це?
Як бачимо, спілкуючись віртуально та іноді зустрічаючись з цією людиною особисто, можна привести себе до невимовних страждань. І терпіти скільки болю, скільки не завдає тобі людина, з якою бачишся і живеш кожен день.
Тож будьмо пильними, користуючись соціальними мережами, шукаючи справжнього розуміння в житті та намагаючись реалізувати свою самодостатність. Адже не допоможе навіть заміжжя і переїзд за кордон… а душу ампутувати, на жаль, поки ще ніхто не навчився….
Раджу прочитати всім, хто має віртуальне життя…

Вхід