Сайт Інформаційно-бібліографічного відділу є частиною бібліотечного порталу lib.kherson.ua
Новини
06.09.2018 12:54

Осіння веселкова зустріч на Дніпрі
Учасники клубів «Веселка» та «КЛІО»,...

06.09.2018 07:28

Радіємо перемозі: чудові результати конкурсу культурно-мистецьких проектів
У червні 2018 року Херсонська обласна універсальна...

25.08.2018 10:16

Подарунки від київського Аніме-клубу "Міцурукі"
Цікаві книжкові подарунки отримала наша бібліотека...



Галерея


Гість | Увійти
Версія для друку
Наші публікації: ЕБ > Бібліографічні покажчики > Джерела та кодифікація права України XIX – початку XX ст.: інформаційний дайджест. Вип. 1. > Державний лад і право на українських землях у складі Російської імперії (XIX-початок XX століть)

Державний лад і право на українських землях у складі Російської імперії (XIX-початок XX століть)

На початок XIX ст. більша частина території України входила до складу Російської імперії. Зміни в суспільному устрої на українських теренах, як і у всій імперії, були обумовлені кризою феодально-кріпосницьких відносин, формуванням елементів но­вого, капіталістичного ладу.
Панівну верхівку українського суспільства складало дворян­ство, в яке впродовж другої половини XVIII – першої половини XIX ст. оформилась козацька старшина й шляхта. На Лівобе­режну Україну в 1785 р. було поширено дію “Жалуваної грамо­ти дворянству”. Старшина й шляхта набули особистої й майнової недоторканості. На них поширювалося виключне право дворян володіти землями, а також кріпаками, які їх населяли. Позбави­ти дворянина соціального статусу чи майна можна було лише за рішенням суду, затвердженим царем: «А. О личных преимуществах дворян 1. Дворянское название есть следствие, истекающее от качества и добродетели начальствовавших в древности мужей, отличивших себя заслугами, чем обращая самую службу в достоинство, приобрели потомству своему нарицание благородное.
2. Не токмо империи и престолу полезно, но и справедливо есть, чтоб благороднаго дворянства почтительное состояние сохранялось и утверждалось непоколебимо и ненарушимо; и для того изстари, ныне да и пребудет на веки благородное дворянское достоинство не отъемлемо, наследственно и потомственно тем честным родам, кои оным пользуются, и следственно:
3. Дворянин сообщает дворянское достоинство жене своей.
4. Дворянин сообщает детям своим благородное дворянское достоинство наследственно.
5. Да не лишится дворянин или дворянка дворянскаго достоинства, буде сами себя не лишили онаго преступлением, основаниям дворянского достоинства противным.
6. Преступлении, основания дворянского достоинства разрушающия и противныя, суть следующия: 1. Нарушение клятвы. 2. Измена. 3. Разбой. 4. Воровство всякаго рода. 5. Лживыя поступки. 6. Преступления, за кои по законам следовать имеет лишение чести и телесное наказание. 7. Буде доказано будет, что других уговаривал или научал подобныя преступления учинить».

 На Україну поширювала­ся також дія “Табеля про ранги”, законодавчого акта Петра І від 24 січня 1722 р., який встановлював ієрархічну структуру військових і цивільних чинів.
Подальше зрівняння в правах української старшини й шлях­ти з російським дворянством відбувалося, насамперед завдяки законам, які видавалися в інтересах панівної верстви України. У 1801 р. було підтверджено надання прав російського дворянства панам на Слобідській Україні. Указом “О Малороссийских чинах, дающих право на действительное или потомственное дво­рянство” (1835 p.) затверджувалися станові привілеї й пільги для козацької старшини та її нащадків. Кожен, хто довів своє шля­хетне походження, ставав дворянином.
Законом 1827 р. дворянам було надано право створювати ремісничі виробництва, фабри­ки й заводи у містах без обмеження чисельності робітників. Аби зупинити процес роздроблення маєтків у 1845 р., прийнято за­кон про майорати. Відтепер нерухома власність поміщиків успадковувалася старшими в родині.
Дворянство зберігало пануюче становище і в політичних орга­нізаціях суспільства. Йому належала основна роль в органах земсь­кого самоврядування (за реформою 1864 р.). Земська контрре­форма 1890 р. призвела до ще більшої переваги дворянства у земствах. Судова реформа (1864 р.) забезпечила домінування дво­рянства в створюваних судових органах. Йому належала судово-адміністративна влада на місцях, оскільки справники, а згідно закону 1889 р. дільничі земські начальники призначалися пере­важно з місцевих спадкових дворян. Відповідно до Статуту про військову повинність (1874 р.) дворяни залучалися до військо­вої служби: «Статут про військову повинність (1 січня 1874 р.) (Витяги)

1. Захист престолу та батьківщини є священний обов'язок кожно­го російського підданого. Чоловіче населення, без різниці стану під­лягає військовій повинності.
4.  Грошовий викуп від військової повинності і заміна охочим не допускається.
5. Збройні сили держави складаються з постійних військ та опол­чення. Це останнє скликається лише в надзвичайних обставинах во­єнного часу.
10. Вступ на службу по призовах розв'язується жеребком, який виймається один раз на все життя. Особи, які по номеру вийнятого ними жеребка не підлягають вступові у постійні війська, зараховую­ться в ополчення.
11. До жеребка призивається щороку один тільки вік населення, саме молоді люди, яким з 1 жовтня того року, коли набір провадить­ся, минув 21 рік від роду.
12. Особам, які задовольняють певні умови освіти, надається від­бути військову повинність без жеребка, як вільноопреділяючиєся, на підставі правил, викладених у розділі XII цього статуту.
17. Загальний строк служби в сухопутних військах для вступаю­чих по жеребку визначається в 15 років, з них 6 років дійсної служби і 9 років в запасі...
18.  Загальний строк служби у флоті визначається в 10 років, з яких 7 років дійсної служби і 3 роки в запасі.
20. Зазначені в попередніх 17 і 18 статтях строки служби встановлюються власне для мирного часу; під час же війни перебуваючі в сухопутних військах і у флоті повинні залишатись на службі доти, доки того вимагатиме державна потреба…».

Дворянство заохочувалося до вступу на дер­жавну службу, саме представники цього стану призначалися на вищі державні посади.
Поштовхом для капіталізації суспільства стали реформи 1860-70 pp., внаслідок яких виник ринок дешевої робочої сили, відбулося кількісне зростан­ня буржуазії й зміцнення її економічного становища.
Розширенню прав буржуазії сприяли земська, міська й судо­ва реформи. Саме представники буржуазії згідно з майновим цензом отримували доступ до міських дум і міських управ, земсь­ких органів самоврядування, а також до посад у судових орга­нах. Отже, буржуазія посідала дедалі помітніше становище в суспільстві, але збереження феодальних пережитків залишало її безправною в політичному сенсі.
Міське населення за чинним на українських землях російсь­ким законодавством поділялося на категорії: 1) почесних грома­дян; 2) гільдійське купецтво; 3) міщан; 4) ремісників, або цехо­вих; 5) робочих людей. Окрім цих категорій серед міського насе­лення були й дворяни, в містах їх було значно більше, ніж загалом у країні. Вони становили привілейовану верхівку населення міст.
Почесні громадяни являли собою проміжну ланку між міським дворянством та іншим населенням міст. Це звання отримували, як правило, заможні купці й представники недворянських про­шарків, які обіймали на цивільній службі посади від 14 до 10 рангів. Почесні громадяни звільнялися від подушного подат­ку, рекрутської повинності. Вони мали право бути обраними на міські громадські посади. Щодо них не застосовувалися тілесні покарання. Позбавлення стану почесного громадянина відбува­лося лише за судовим рішенням або в разі його вступу до реміс­ничого цеху.
Залежно від матеріального стану купецтво поділялося на гільдії, які мали свій корпоративний устрій. Для переважної більшості українського купецтва доступ до привілейованих другої, особливо – першої гільдії, яка давала право на міжнарод­ну торгівлю, був обмежений цензом капіталів. У пореформений період торгівлею почали займатися дворяни, міщани, селя­ни.

Найчисленнішу групу міського населення становили, власне, міщани. Вони служили в державних і приватних установах, працювали на заводах, фабриках, мали право займатися торгівлею й промислами, бути власниками будинків, іншої рухомої й не­рухомої власності. Міщани вважалися податковим станом і спла­чували подушне, податки на будівництво шляхів, служили у війську і несли інші повинності.
Ремісники, які проживали в містах і працювали у невеличких майстернях, об’єднувалися в цехи.
Робітні люди з’явилися в містах України на початку XIX ст. Це була нова соціальна група, поза міських станів. Основним дже­релом їхнього існування була праця за наймом, а соціальними ознаками – відсутність власного житла й постійного місця про­живання. У пореформений період відбувався процес кількісного зростання робітничого класу, який поповнювали зубожілі селя­ни.
Через відсутність фабричного законодавства робітники до кінця XIX ст. знаходилися фактично в безправному становищі. Вони вважалися податним станом, були змушені нести військову по­винність. Умови їхнього життя й праці були дуже важкими. Ро­бочий день – законодавчо не врегульованим, він тривав по 12-13 годин, заробітна плата була низькою і не задовольняла жит­тєвих потреб. Лише на початку 80-х років під впливом робітничих страйків царський уряд почав видавати законодавчі акти, що регулювали трудові відносини.
Селяни у першій половині XIX ст. за соціальним станом поді­лялися на кріпосних і державних (станом на 1857 р. відповідно 5,3 млн. та 5,2 млн. осіб).
За ініціативою малоросійського генерал-губернатора Д. Бібікова на Правобережжі, де кріпосницький гніт набув особливо тяжких форм, у 1847-1848 pp. була проведена інвентарна реформа, яка мала на меті впорядкувати й зменшити експлуатацію кріпаків.
У першій половині XIX ст. почастішали протести кріпосних і державних селян, воєнних поселенців, що періодич­но переростали в повстання. Посилювалися соціальні протиріч­чя, які загострила поразка Росії в Кримській війні (1853-1856 pp.).
Все це призвело до краху феодально-кріпосницької системи. 19 лютого 1861 р. було оголошено маніфест Олександра II про скасування кріпацтва. За “Загальним положенням про селян, що вийшли з кріпосної залежності” селяни ставали особисто вільними: «В силу зазначених нових положень кріпосні люди одержать свого часу повні права вільних сільських обивателів.
Поміщики, зберігаючи право власності на всі належні їм землі, передають селянам за встановлені повинності в постійне користу­вання присадибну їх осілість і крім того для забезпечення побуту їх та виконання обов'язків їх перед урядом визначену в "Положеннях" кількість польової землі і інших угідь.
Користуючись цим поземельним наділом, селяни за це зобов'яза­ні виконувати на користь поміщиків визначені в "Положеннях" по­винності. У цьому стані, який є перехідним, селяни іменуються тимчасовозобов’язаними.
Разом з тим їм дається право викуповувати присадибну їх осілість, а за згодою поміщиків вони можуть набувати у власність польові землі і інші угіддя, відведені їм в постійне користування. З та­ким придбанням у власність певної кількості землі селяни звільнять­ся від обов'язків до поміщиків по викупленій землі і перейдуть у твердий стан вільних селян-власників…».

Вони мали право самостійно вирішувати свої сімейні й гос­подарські справи (брати шлюб, купувати нерухоме майно, вес­ти торгівлю, брати підряди на виконання робіт, мати ремісничі підприємства, записуватися в цехи, вступати в купецькі гільдії). Органами селянського самоврядування були сільський схід й обра­ний ним староста, волосний схід, волосний старшина, волосний суд.
Певні зміни в соціально-правовому становищі селян спричи­нили й інші реформи. Так, після земської реформи (1864 р.) се­ляни обирали своїх представників (гласних) до земських уста­нов: «… 7. Земські установи в постановах і розпорядженнях своїх не мо­жуть виходити за межі визначених їм справ; тому вони не втручають­ся в справи, що належать до кола дії урядових, станових і громадсь­ких властей та установ. Всяке рішення їх, всупереч цьому ухвалене, визнається недійсним...
9. Начальник губернії має право припинити виконання будь-якої постанови земських установ, яка суперечить законам або загально­державним вигодам... Міністр внутрішніх справ, з свого боку, в про­міжок часу між двома строками засідань земського зібрання, може припинити постанову, яка суперечить законам або державним виго­дам, сповіщаючи про це зібранню в перший призначений для його засідань час...
13.   Повітовими   земськими  установами  є:   повітове  земське зібрання і повітова земська управа.
14.  Повітове земське зібрання складається із земських гласних, що обираються: а) повітовими землевласниками, б) міськими грома­дами, в) сільськими громадами...».

Розширення особистих прав селян і найвідчутніші зміни в аграрних відносинах пов’язані з прийняттям низки законодав­чих актів, підготовлених за безпосередньої участі голови Ради Міністрів П. Столипіна.
Серед них особливе значення мали царський указ від 9 листопада 1906 р. “Про доповнення деяких постанов діючого закону, який стосується селянського землеволодіння й землеко­ристування”, закон від 14 червня 1910 р. “Про зміни й доповнення деяких постанов про землеволодіння”, закон від 29 травня 1911 р. “Про землеустрій”. Ці законодавчі акти ініціювали й визначали порядок переходу від общинної селянської власності на землю до “одноосібних володінь” у формі відрубного й хутірсь­кого господарства. Складовою частиною аграрної реформи було переселення близько 1 млн. селян з України до Сибіру. Проте гострі соціальні проблеми остаточно розорених селян так і не були розв’язані.
Валуєвський циркуляр 30 липня (18 липня) 1863 року – таємне розпорядження міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєва до територіальних цензурних комітетів, в якому наказувалося призупинити видання значної частини книг, написаних «малоросійською», тобто українською мовою. Згідно з указом заборонялась публікація релігійних, навчальних і освітніх книг, однак дозволялася публікація художньої літератури: : «Давно вже тривають суперечки в нашій пресі про можливість існування самостійної малоросійської літератури. Приводом до цих суперечок служили твори деяких письменників, які відзначалися більш чи менш примітним талантом або своєю оригінальністю. Останнім часом питання про малоросійську літературу набуло іншого характеру внаслідок чисто політичних обставин, що ніяк не стосуються власне літературних зацікавлень. Колишні твори малоросійською мовою були розраховані лише на освічені верстви південної Росії, нині ж прихильники малоросійської народності звернули свої погляди на масу неосвічених, і ті з них, які прагнуть до здійснення своїх політичних задумів, взялися, під приводом поширення грамотності і освіти, за видання книжок для початкового читання, букварів, граматик, географій і т. ін. Серед подібних діячів траплялось немало осіб, на злочинні дії яких були заведені слідчі справи особливою комісією».
Мотивом до видання циркуляру стали підозри царської влади щодо публікації книг українською мовою, які стимулюють зростання сепаратистських, пропольських та антицарських настроїв.
Дію Валуєвського циркуляру було закріплено і розширено шляхом видання імператором Олександром II Емського указу 1876 року, згідно з яким видання творів українською мовою заборонялося практично повністю: «Про заборону українського письменства». Урядовий указ 1876 року.
Госуд. імп. в 18/30 день минулого травня височайше наказав: 1) Не допускати ввозу в межі імперії без окремого на те дозволу Го­лови, упр. яких би то не було книг і брошур, що видаються за кордоном на малоруському наріччі. 2) Друкування і видання в Імперії оригіналь­них творів і перекладів на тому ж наріччі заборонити, за винятком тіль­ки: а) історичних документів і пам'яток і б) творів красного письменст­ва, але з тим, що при друкуванні історичних пам'яток безумовно додер­жувати правопису оригіналів; у творах же красного письменства не до­пускати ніяких відступів від загальноприйнятого російського правопи­су і щоб дозвіл на друкування творів красного письменства давати тіль­ки після розгляду рукописів у Голови, управл. 3) Заборонити також різ­ні сценічні вистави і читання на малоруському наріччі, а також і друку­вання на ньому текстів до музикальних нот. 4) Припинити видання га­зети "Киевский Телеграф".
Про цю височайшу волю пропоную Голови, упр. до належного виконання...».

Валуєвський циркуляр від 18 липня 1863 р. вважається одним із яскравих виявів шовіністичної політики російського самодержавства, спрямованої на посилення національного, духовного і політичного гноблення українського народу.
Отже, суспільно-політичний устрій в Україні у другій половині XIX - початку XX століть розвивався під впливом утвердження і розвитку капіталізму. З'являлися нові елементи і в державному управлінні, посилювалися буржуазні тенденції в розвитку права. Однак державно-адміністративний механізм зберігав цілу низку феодальних пережитків. Влада повністю ігнорувала прагнення українського народу до національного самовизначення і самостійності, результатом чого була обмеженість участі українців у системі державного управління.

Вхід