Сайт Інформаційно-бібліографічного відділу є частиною бібліотечного порталу lib.kherson.ua
Новини
12.10.2017 10:39

Святитель Інокентій Херсонський – великий пастир Церкви
6 жовтня 2017 року після літніх канікул відбулося чергове...

10.10.2017 11:25

Історія мужності, братерства й самопожертви: презентація проекту ведучої "Радіо Свобода" Ірини Штогрін у бібліотеці
У суботу на позачергове засідання клубу любителів історії...

10.10.2017 06:20

Вивчаємо біоритми людини українською
Однією з найважливіших проблем сьогодення є здоров'я...



Галерея


Гість | Увійти
Версія для друку

Характеристика галузей права за Литовськими статутами

Норми державного права містяться у Статутах, князівському законодавстві, постановах сейму. Повніше вони подані у Статуті 1529 р.

Там, зокрема, представлені положення, у яких розкриваються повноваження господаря (глави держави), органів управління, визначаються певні права й обов'язки громадян. Принципове значення має положення про рівність громадян перед законом: "Всі у великом князстве Литовском одним правом мают сужони бути". Державне право Литовського князівства, особливо на перших етапах, ґрунтувалося на українських підвалинах давнього права. Все ще скликалися віча, народні збори, судові справи розглядались у громадських та копних судах.

Процесуальне право у Литовських Статутах відобразилось 1/4 статей у кожному з трьох. Статті присвячено процесуальному праву і питанням судочинства, яке було єдиним як у цивільних, так і в кримінальних справах. Процес носив позовний (звинувачувальний) характер. Позивач сам збирав і доставляв в суд докази, підтримував звинувачення в судовому засіданні. Розгляд справи розпочинався з подачі заяви потерпілим чи його близькими родичами. Сторони мали широкі процесуальні права. Допускалось їхнє представництво. На будь-якій стадії процесу позивач міг відмовитись від позову або звинувачення, укласти мирову угоду або навіть помилувати злочинця.

Щоправда, реальний обсяг прав учасників процесу залежав від їх станового та майнового положення. Найбільш широкою процесуальною правоздатністю володіли магнати та шляхта, обмеженою – напіввільні люди. Зовсім не володіли процесуальною правоздатністю невільні люди: холопи, челядь, полонені.

У Статуті 1529 року була вперше проведена норма, яка регулювала участь у суді адвокатів (прокураторів). У цій іпостасі міг бути шляхтич, який мав нерухоме майно і знав місцеве право. Загальна територіальна підсудність справ визначалась у відповідності із звичаєвим правом: за місцем проживання відповідача в цивільних справах і місцем, де вчинився злочин, – у кримінальних.

Суд, який отримував скаргу, посилав повістку звинувачуваному з зазначенням часу явки в суд. За Першим Статутом, якщо викликаний в суд не з’являвся, судове рішення могло статись без його участі. За Другим Статутом заочне рішення могло бути винесене тільки після трикратної неявки звинувачуваного. За неявку без поважних причин сплачувався штраф («вина за нестаннє»).

У Другому Статуті проявляються елементи слідчого (інквізиційного) процесу. Наприклад, у деяких випадках Статут рекомендує владі не чекати скарги потерпілого, а самій розпочинати слідство та притягати до відповідальності.

Серед судових доказів на першому місці стояло власне зізнання. Для того, щоб його здобути, застосовували тортури. Якщо підданий тортурам не признавався, звинувачувач сплачував штраф («навязку на мукі»), а якщо помирав під тортурами – то годовщину (штраф родичам). Важливе місце займали речові докази. Суди також спирались на свідчення «добрих людей», письмові докази і присягу. «Добрі люди» були свідками доброї чи лихої слави звинувачуваного, подібно послухам у Руській правді, або свідками фактів, подібно до витоків.

Велике значення мала характеристика звинувачуваного з боку «добрих людей». Негативна характеристика вела до винесення смертного вироку.

За Другим Статутом свідками могли бути тільки християни. Свідки опитувались під присягою. Судочинство велося староруською, а пізніше – польською мовою.

Розвиваються інститути цивільного права. Регулюється феодальна земельна власність, яка ще більше зміцнюється після розпаду власності общинної. Спершу переважала феодальна власність на землю у вигляді пожалування князя за умови несення служби (тимчасово чи довічно). Пізніше феодали домоглися передачі земель у вотчину, тобто спадкового володіння. Землі набувалися й завдяки купівлі чи князівському пожалуванню. Феодали мали необмежене право розпоряджатися цими землями за умови несення ними військової служби, а також надання для воєнних походів певної кількості воїнів.

У Статутах досить детальній регламентації підлягає інститут приватної власності. Громадське землеволодіння на час дії Третього Статуту було майже ліквідоване. Власниками землі могли бути лише «вільні люди шляхетського стану». Землі шляхти поділялись на родові та вислуги.

Родові землі переходили в спадщину тільки за законом. У випадку продажу такої землі родичі користувалися переважним правом її купівлі. Вислуги – землі, які з часом прирівнювали до інших видів земельної власності, і їхні власники отримували право вільного розпорядження ними. Статути передбачали недоторканість права власності. Зокрема, шляхетська власність не могла бути конфіскована без рішення суду.

Значний розвиток отримало зобов’язувальне право. У ньому детально регламентувалися права і обов’язки за договорами купівлі продажу, обміну, застави, покладу, найму майна тощо.

У праві застави були свої особливості, які виражались у тому, що заставлений маєток переходив у володіння та користування кредитора до повного його викупу боржником. У заставу могли передаватися землі вислуги і навіть посади.

Широке застосування та регламентацію отримав договір оренди. Значне місце в законодавстві було виділено оформленню договорів. Так, договір купівлі продажу маєтків оформлявся тільки в письмовому вигляді в присутності свідків шляхетської належності з обов’язковою реєстрацією в судах.

Розвинулося сервітутне право – право користування чужими речами: лісом, сінокосом, місцями для полювання, прогону худоби тощо. Воно забороняло землевласнику будувати греблі, мости, млини, змінювати течію річок, якщо це завдавало шкоди сусідам. Статути регулювали також відносини в разі знахідки коня чи худоби. Знахідка породжувала право володіння, але не була засобом набуття права власності. Так, за Першим Статутом, якщо приблудиться кінь або якась інша свійська тварина, то господар двору має повідомити про це владу. Якщо він затримає тварину, що приблудилася, більше трьох днів, то вважатиметься злодієм.

Зобов'язання випливали з договорів, серед яких найчастіше зустрічалися договори купівлі-продажу, позики, найму тощо. Вони укладалися переважно в письмовій формі, за присутності свідків. Для забезпечення виконання договорів застосовувалися присяга та запорука, хоча й дещо обмежено щодо нижчих станів населення. Для цього ж використовувалася застава нерухомого майна, яке переходило у володіння й користування кредитора до повного повернення боргу боржником.

Статути знали спадкування за законом та за заповітом. За законом спочатку спадкували діти, потім онуки і правнуки. За відсутності таких спадкове майно переходило до бокових родичів (братів, сестер тощо). Міщани міст, що не мали права на самоврядування, могли передавати за заповітом тільки одну третину майна, дві третини переходили до дітей, а при відсутності дітей – у власність власника міста.

Шлюбні та сімейні відносини регулювались нормами, які складались ще в Київській Русі, і були перенесені в Статути. Заслуговує на увагу підвищення шлюбного віку за статутом 1566 року. Для жінок він становив 15 років, для чоловіків – 18. Згодом Третій Статут знову понизив шлюбний вік жінки до 13 років. Шлюбу передувала змова батьків сторін. Норми права передбачали згоду вступаючих в шлюб, внесення дружиною приданого та запис вена на користь дружини з боку чоловіка. Веном називалась частина майна, яку виділяв чоловік майбутній дружині. У 1 статті IV розділу Статуту 1529 року сказано, що сума вена повинна бути подвійною у відношенні до приданого, але не перевищувати 1/3 вартості майна чоловіка. По смерті чоловіка вено ставало власністю дружини.

Розмір та порядок видачі приданого були передбачені статтями 7 і 9 IV розділу того ж Статуту. У придане входило як рухоме, так і нерухоме майно. У випадку вини дружини у розірванні шлюбу, вона позбавлялась приданого і вена. Якщо шлюб признавався недійсним, то придане залишалось у дружини, а чоловікові поверталось вено. Як і в попередній період, дружина відповідала за борги чоловіка. Батьки зберегли за собою право покарання дітей і не відповідали перед судом за їхніми скаргами.

Кримінальне право в Литовській державі спочатку, як і у Київській Русі, не знало поняття злочину. Існували «образи» чи «обіди». Пізніше розуміння злочину дедалі більше змістилось у сферу порушень норми права. Відтак з'явилися терміни «злодійство», «бой», «кгвалт», «грабіж» тощо. Суб'єктами злочину відповідно до встановленого привілеєм 1457 р. принципу індивідуальної відповідальності були окремі особи. Кримінальна відповідальність наступала за Судебником Казимира з семилітнього, а за Другим Статутом з чотирнадцятилітнього віку.

Під впливом соціально-економічного розвитку змінилося поняття злочину. Замість «обіди» під злочином стали розуміти шкоду або злочинство, заподіяне власнику чи громаді. Поняття злочину все більше зміщується в сферу порушення правової норми. Злочин став зватись «виступом», а злочинець – «виступцем». Суб’єктом злочину визнавалась вільна або напіввільна людина, яка досягла 14 років за Другим Статутом і 16 років за Третім Статутом. Не завжди притягувались до відповідальності душевнохворі. Необхідна оборона або стан крайньої необхідності визнавались обставинами, які звільняли від покарання. З суб’єктивної сторони розрізняли навмисні й ненавмисні злочини. Злочини ділились також на закінчені і незакінчені, здійснені особисто і при співучасті. Співучасть у Статутах визначалась досить детально.

Литовсько-руське право передбачало складну систему злочинів і покарань. Найтяжчими вважалися злочини проти держави (бунт, зрада, образа «маєстату» чи суду) та релігії (вихід із християнства, прийняття мусульманської чи іншої віри, чари тощо). За ці злочини винні засуджувалися здебільшого до страти. Серед злочинів проти особи виокремлювалося вбивство (навмисне чи з необережності), тілесні пошкодження, фізичні й словесні образи. Суспільно небезпечними вважалися майнові злочини: розбій, пограбування, крадіжка, знищення чи пошкодження чужого майна, підпал, наїзд. Злочинами проти сім'ї й моралі були насильницький шлюб, згвалтування, подружня зрада, побиття батьків.

Норми кримінально-правового характеру передбачали складну систему злочинів, яка поділялась на шість головних видів.

Злочини проти релігії включали богохульство, відступництво, підбурювання до переходу в нехристиянську віру тощо.

До політичних злочинів були віднесені: втеча до ворога, бунт, відносини з противником, здача йому замку.

Державні злочини поділялися на злочини службові і проти порядку управління. До останніх відносилися хабарництво, підробка документів, самочинне карбування монети тощо.

Злочинами проти особи були визнані вбивство, тілесні пошкодження, образа.

Майнові злочини: крадіжка, незаконне користування чужим майном, пошкодження та знищення чужого майна, підпал, знищення межових знаків з метою оволодіння чужою землею, нанесення шкоди чужому майну.

Злочини проти моралі та сім’ї: двожонство, викрадення чужої дитини, образа дітьми батьків, зґвалтування тощо.

Загострення міжстанових відносин відбилось на меті та видах покарання. Головна мета покарання – залякування. До мети покарання відносилась також ізоляція злочинця, відшкодування збитків, використання злочинців як робочої сили.

Найтяжчим покаранням була смертна кара. За Першим Статутом вона передбачалась у 20 випадках, за Другим Статутом – у 60, за Третім Статутом – у 100. Смертна кара поділялась на кваліфіковану та просту. До кваліфікованих видів відносили: спалення, посадження на палю, закопування живим в землю тощо. Проста смертна кара здійснювалася відрубанням голови або через повішення. Болісні покарання застосовувались, головним чином, проти селян – биття кнутом, палкою тощо.

Статути мали складну систему майнових покарань. Головним з них була вина грошова, що складалась із «накладу», який надходив у скарбницю держави, «шкоди» – винагороди за вчинену шкоду потерпілому, «головщини», яку отримували родичі вбитого. Якщо злочин здійснювався насильницьким шляхом, розмір покарання збільшувався.

Покарання у вигляді позбавлення прав і честі називалося «виволанням» і застосовувалося тільки до шляхти. Засуджені до такого покарання позбавлялися всіх прав та привілеїв і виганялися тимчасово або назавжди за межі держави. Таке покарання супроводжувалося конфіскацією майна та іншими видами додаткових покарань. До менш тяжких покарань належало вигнання з міста. Застосовувалося ув’язнення на термін від шести тижнів до одного року. Розрізнялося надземне і підземне ув’язнення. За власне утримання у в’язниці злочинець сплачував мито. За дрібні злочини суд застосовував догану або зауваження.

Для системи покарань характерною була їхня невизначеність. Як правило, Статути вказували вид покарання, а не його розмір. За законодавством, ніхто ні за кого не повинен був нести покарання, тільки кожен за себе.

На українських землях литовської доби тривалий час зберігався притаманний давньоруському праву обвинувально-змагальний процес. Судочинство починалося заявою зацікавленої особи або її родичів. Позивач повинен був сам зібрати й пред'явити на суді докази. Але у XVI ст., як це закріплено у Другому Литовському статуті 1566 р., з'являються елементи слідчого (інквізиційного) процесу із застосуванням тортур. Суд, не чекаючи заяви потерпілого, мав право сам порушити справу. Допускалося представництво сторін; статутом 1529 р. вводилася норма, що передбачала участь у суді адвокатів, які називалися прокураторами, або речниками. Судовими доказами вважалися власне зізнання (для чого допускалися тортури), покази свідків, характеристика підсудного «добрими людьми», речові докази, письмові документи, присяга.

Отже, руйнація Давньоруської держави призвела до того, що її землі опинилися під зверхністю сусідніх держав, насамперед Литви й Польщі. Українські землі, які увійшли до складу Литовського князівства, помітно вплинули на його державно-правовий розвиток. Високим рівнем культури, сталими правовими формами й традиціями вони сприяли еволюції князівства в Литовсько-Руську державу.

Для детального вивчення Статутів пропонуємо опрацювати збірник документів і витягів з Литовських Статутів, які характеризують право Великого князівства Литовського у XV-XVI століттях.

Законодательные акты Великого княжества Литовского XV-XVI вв. : сб. материалов подготовлен к печати И. И. Яковкиным. – Л. : Государственное социально-экономическое издательство, Ленинградское отделение, 1936. – С. 69-142.

 

 

 

 

 

Вхід