Сайт Інформаційно-бібліографічного відділу є частиною бібліотечного порталу lib.kherson.ua
Гість | Увійти
Версія для друку
Наш відділ > Правове довідкове бюро > Видатні правознавці > Микола Іванович Міхновський – правник, публіцист, засновник самостійницької течії українського руху

Микола Іванович Міхновський – правник, публіцист, засновник самостійницької течії українського руху

«Всі, хто на цілій Україні не за нас, той проти нас.
Україна для українців, і доки хоч один ворог -
чужинець лишиться на нашій території,
ми не маємо права покласти зброю».
М. Міхновський

У 2018 році виповнюється 145 років від дня народження Миколи Івановича Міхновського – адвоката, громадського й політичного діяча, ідеолога державної самостійності України, голови Укра­їнської народної партії й автора її програмного документа «Самостійна Україна».

Нащадок старовинного козацького роду, корені якого простежуються ще з XVII століття, Микола Міхновський народився 1873 р. у сім'ї сільського священика у селі Турівка Прилуцького повіту на Полтавщині (тепер – Згурівський район Київської області). Дитинство пройшло серед української природи, народних пісень, оповідань і дум. Світогляд дітей формувався під впливом батька, який виховував їх у «самостійницькому дусі». Батько Миколи – Іван – свято беріг національні традиції і сміливо правив богослужіння українською мовою.

Початкову освіту М. Міхновський здобув вдома. З серпня 1882 р. навчався в Прилуцькій чоловічій гімназії і закінчив навчання 13 червня 1891 р. За гімназійною лавкою сидів у період, коли русифі­каторська політика в Україні досягла свого най­вищого рівня після сумнозвісних Валуєвського циркуляру (1863 р.) та Емського указу (1876 р.), які забороняли українську мову. Цей період став для М. Міхновського початком формування його патріотичних переконань й усвідомлення україн­ства, тому в гімназії він створює українську гро­маду.

Успішно закінчивши Прилуцьку гімназію, у 1891 році вступив до Київського університету на юридичний факультет. Під час навчання на формування його світогляд­них орієнтирів великий вплив мали Олександр Кониський і Володимир Антонович. Вони сфор­мували в Миколі Міхновському переконаного прихильника самостійності України. М. Міхнов­ський належав до студентської української гро­мади, яка вивчала заборонену в царській Росії літературу, зокрема надруковані в Празі й Львові примірники «Кобзаря», твори Михайла Драгоманова, нелегальну літературу з Галичини і Єв­ропи. У такий спосіб громадівці залучали молодь до нових європейських ідеологічних течій.

У Києві юний першокурсник вступив до таємного студентського братства («Братство Тарасівців»), яке ставило собі за мету створити вільну Україну, «без хама і пана». У братстві формувалися такі відомі в майбутньому особистості, як І. Липа, М. Коцюбинський, Б. Грінченко, В. Самійленко. Вже через два роки поліція виявила «тарасівців» і розгромила їх організацію, відправивши когось в сільське заслання, а когось і  у в’язницю. Звичайна в ті часи справа. Микола Міхновський уникнув і заслання, і в'язниці.

Після закінчення Київського уні­верситету в 1895 р. М. Міхновський залишився мешкати в Києві. Саме в цей період життя (1895-1899 рр.) завершилось формування політичного світогляду М. І. Міхновського і розпочалася його практична правнича діяльність.

У 1895-1896 роках М. Міхновський служив у російській армії військовим юристом, звідки демобілізувався у званні підпоручика запасу. Після закінчення на­вчання й служби військовим юристом працював помічником адвоката (присяжного повіреного), а згодом – адвокатом в адвокатській конторі Фурмана в Києві впродовж 1896-1898 рр. У фаховій діяльності намагався наголошувати на своєму українстві, тому на бланку адвоката вихідні дані дублював українською мовою, а напис на його візитній картці був українською й англійською мовами: «Микола Міхновський. Mykola Mikhnovsky».

Беручи участь у найскладніших судових процесах, М. Міхновський сформувався як першокласний адвокат та перекон­ливий оратор.

Наприкінці 1898 р. М. Міхновсь­кий переїхав до родинного села Турівки й там, очевидно, прийняв оста­точне рішення про виїзд до Харкова. Існує версія, згідно з якою Міхновсь­кий деякий час схилявся до переїзду в Одесу, де на той час працювали ви­значні українські діячі, чиї погляди були ідейно близькі Миколі Івановичу. Та, врешті-решт, за нове місце проживання він обрав Харків.

Від початку 1898 р. розпочинається харків­ський період у житті й діяльності М. Міхнов­ського. Тут він домага­ється права на ведення адвокатської діяльності: спочатку працював помічником адвоката, а незабаром став самостійним адвокатом, відкрив­ши власну адвокатську контору, де стажувалися згодом відомі українські громадські й політич­ні діячі.

Адвокатська діяльність Миколи Міхновського мала успіх: він був «дуже здібним, темпераментним криміналістом-захисником», захищав членів не­легальних українських партій і організацій, най­частіше захищав простих селян, за що колеги прозвали його «адвокатом голодранців».

Висту­паючи в судах, Микола Міхновський прагнув вести процес українською мовою. Досить часто за це його притя­гали до дисциплінарної відповідаль­ності, карали штрафами за порушен­ня мовного режиму в суді, погрожу­вали позбавити адвокатської ліцен­зії. Однак реалізувати свої погрози на практиці влада не наважувалася, а Микола Іванович продовжував відстоювати свою точку зору. Через те, що й справді часто селяни не все розуміли в судах російською мовою, згодом на практику адвоката-українця говорити в судах "мужицькою говіркою" закрили очі.

З часом географія адвокатської ді­яльності розширилася, і Міхновський уже висту­пав адвокатом на Полтавщині, у Києві, на Дон­басі й у інших регіонах: захищав у Новочеркаську (1906 р.) Ю. Мазуренка – одного з організаторів масового селянського руху на Донщині й Східній Катеринославщині. Після революції 1905-1907 рр. посилилися репресії проти учасників револю­ційних подій, захисником яких охоче виступав М. Міхновський: у 1912 р. захищав Ю. Квасницького, якого заарештували разом з іншими 12 членами «Української соціал-демократичної робітничої партії «Спілка». Разом із Арнольдом Марголіним захищав (1907 р.) В. і М. Шеметів, А. Лівицького й інших у сфабрикованій поліцією справі під назвою «Лубенська республіка». Був захисником на судовому процесі над сектантами в Сумах (березень 1912 р.). У 1910-1911 рр. захи­щав В. Хрінникова, який виділив шість тисяч рублів на видання газети «Сніп».

Багато дискусій на сторінках преси викликала принципова позиція адвоката М. Міхновського захищати селян, які під час революційних подій брали участь у єврейських погромах і в нищенні поміщицьких маєтків. На ту пору більшість адво­катів, значну частину яких становили євреї, від­мовлялася захищати селян-учасників погромів. Однак Микола Міхновський вважав своїм фаховим і людським обов'язком захищати обвинува­чених, пояснюючи свою позицію так: «Я уважаю найбільшим щастям йому служити (українсько­му народові) і ділити з ним радощі й горе. Нещас­на доля сього народу викликає в душі моїй най­глибші емоції. І через те, коли я дізнався, що деяка частина адвокатури постановила принципово відмовити правничої помочі тим синам мого на­роду, які обжалувані за єврейські погроми, моє сер­це обливається кров'ю. Я уважав, що та частина адвокатури необачно взяла на себе ролю суддів і без знання дійсного стану кожного обжалуваного вже наперед засудила всіх погромників...». Міхновський виступив на цих процесах у якості захисника, доводячи судові, що причиною селянських виступів є не міжнаціональний конфлікт, а винятково соціальні проблеми, винними у яких є постраждалі землевласники. Завдяки його професійним діям багато українських селян здобули свободу чи пом’якшення вироку.

М. Міхновський здобув авторитет серед громад­ськості міста, яка обрала його депутатом Харків­ської міської думи. Брав участь у роботі юридич­ного товариства при Харківському університеті, що означало визнання в правничих колах. Висту­пив на засіданні товариства (02.11.1902), де об­говорювалася доповідь приват-доцента Б. Уста­нова «Ідея національної держави», заперечуючи якому, відстоював свою точку зору, що націо­нальна ідея ще не втратила свого значення, а на­ціональний рух за своєю природою є демокра­тичним, тобто прогресивним, а не буржуазним, тобто реакційним.

У Харкові його діяльність мала неабиякий вплив на українську молодь, де він із запалом влився в роботу «Харківського то­вариства поширення в народі грамотності». На загальних зборах товариства (09.04.1909) висту­пив із рефератом, у якому обґрунтував необхідність освіти в початкових школах українською мовою.

Продовжуючи кар’єру адвоката, М. Міхновський не раз успішно захищав як багатих клієнтів, так і простих селян, чим здобув високу професійну репутацію. Він перебував у дружніх стосунках з харківським купцем 1-ої гільдії Олексієм Алчевським (засновником м. Алчевська), відомим українським меценатом, разом з яким займався соляним промислом у Слов'янську (зараз Донецькая обл.).

Свої ідеї Микола Міхновський популяризував у часописах, які засновував з невпинною енергією попри всілякі адміністративні заборони: «Самостійна Україна» (1905), «Хлібороб» (1905), «Запоріжжя» (1906), «Слобожанщина» (1906), «Сніп» (1912-1913). Коли уряд закривав одну газету, він відкривав іншу.

У 1905 році М. Міхновський опублікував основний закон майбутньої держави – конституційний проект «Основний закон «Самостійної України» спілки народу Українського». Даний документ відрізнявся неабиякою політичною новизною, а в його основі лежала ідея створення незалежної української держави, що мала розвиватися на демократичній основі. Пізніше Микола Міхновський формував деталі політико-правового устрою майбутньої держави, використовуючи свій досвід адвоката.

З початком Першої світової війни М. Міхновського призвали у військо. Він був уже не молодий, та як досвідчений юрист служив у Київському окружному суді у чині поручика. Дізнавшись про створення в австрійській армії «Легіону Січових Стрільців», він запропонував створити подібний національний підрозділ у Російській армії, але його ідею тоді відкинули.

 У період становлення Української держави у 1917-1920 роках М. Міхновському вдалося створити одну з перших українізованих частин – полк ім. П. Полуботка, який 4 липня 1917 р. захопив Арсенал і центр Києва, вимагаючи від Української Центральної Ради стати на позицію побудови незалежної держави (в той час соціалістична за своїм складом Рада виступала за федеративний союз з Росією). Виступ придушили, бунтівників, у тому числі і Івана Міхновського, відправили на Південно-Західний (Румунський) фронт.

Після Жовтневої революції М. Міхновський вступив до Української демократично-хліборобської партії, яка підтримала гетьманський переворот Павла Скоропадського. Коли гетьманська влада була повалена, М. Міхновський переїхав на Кубань, в станицю Полтавську, де жив і працював кілька років учителем аж до закінчення Громадянської війни.

У дореволюційний час, спілкуючись з представниками тодішньої української літературної еліти, М. Міхновський відчував схильність до художнього слова. Але втілити в життя свої літературні плани йому не вдалося. Не був реалізований задум написати про службу у царській армії, не мали успіху всі інші його спроби заявити себе в художній прозі. Поступово М. Міхновський усвідомлює, що художня література – це не головне його покликання. Він визнає: «Не дивлячись на всі мої силкування, ніяк не можу зліпити докупи двох слів. Ви розумієте, що я говорю про мої безрезультатні стремління бути письменником…» (із листа до Б. Грінченка). Однак літератури Міхновський не полишає. Свої здібності він намагається реалізувати в поезії. У 1912 році у Києві видана збірка віршів «Лірика». Але сучасники не вважали Миколу Міхновського поетичним талантом. Разом з тим, його творам властива експресія, темперамент і напружена енергетичність. Це підтверджує уривок з віршу «В неволі»:

Хотів би не чути,
Не пити отрути
Із ковша людської біди.

Хотів би не знати,
Які нові латки
Збудують у нашім житті

Та згода, брат чути –
Сковали нас пути…
Розбити їх змогу найди.

Повинні все знати,
Самі долю дбати
У віку хрещатім, хиткім.

У збірці «Лірика» зазначалося, що готується до друку «Збірник загадок у віршах» і «Гуморески», але цих книжок не знайдено. Було виявлено сатиричне оповідання «Казки та оповідання з недійсного життя», яке надруковано в часописі «Сніп» та окремою брошурою 1912 р. під псевдонімом Микола Ґедзь.

Навесні 1924 р. М. Міхновський повернувся до Києва і через деякий час його заарештували органи ДПУ. Після кількох днів допиту його звільнили з-під арешту. А вже наступного дня, 3 травня 1924 р., трапилася трагедія: Міхновського не стало.

Микола Іванович Міхновський залишив політичний слід в історії української політичної думки. Він перший серед діячів новітньої України закликав до боротьби за її самостійність, обґрунтував необхідність цієї боротьби. Уся його публіцистика, політологічні статті й програмні документи могли б уміститися в одному невеликому томі. А склали вони цілі епохи в історії української суспільно-політичної думки. Його долю важко назвати щасливою. Він часто робив те, що багатьом людям не подобалося. Усе свідоме життя Міхновському доводилося обстоювати ідеї, які більшість не сприймала. Він був приречений усе життя йти проти течії.

«Робив він це гаряче, безкомпромісно, наполегливо. Багатьом здавалося, що це людина з далекого минулого, що вона випадково потрапила у ХХ ст. і безслідно щезне. І ось минув [час] після його трагічної смерті. Настає момент переосмислення, момент істини. І виявляється, що він значно ближче до сучасності ніж будь-хто з його політичних опонентів з національно-визвольного табору» (І. Курас).

Як би там не було, в українській історії саме Микола Міхновський залишився людиною, яка перша проголосила курс на незалежність України. Чи був його заклик правильним, покаже тільки час.

Пропонуємо ознайомитися з працями Миколи Івановича Міхновського та літературою про нього:

  • Гедзь М. Казки та оповідання з недійсного життя / М. Гедзь // Березіль. – 2013. – № 5/6. – С. 30-56.
  • Міхновський М. Самостійна Україна ; Справа української інтелігенції / М. Міхновський ; передм. В. В. Яременко. – К. : МАУП, 2007. – 350 с.
  • Міхновський М. X заповідей УНП / М. Міхновський // Політологія : кiнець ХІХ - перша пол. ХХ ст. : хрестоматiя / О.І. Гринів [та ін.]; ред. О. І. Семкiва. – Л. : Свiт, 1996. – С. 141-142.
  • Міхновський М. Справа української інтелігенції в програмі Української народної партії / М. Міхновський // Політологія : кiнець ХІХ - перша пол. ХХ ст. : хрестоматiя / О.І. Гринів [та ін.]; ред. О. І. Семкiва. – Л. : Свiт, 1996. – С. 142-154.
  • Міхновський М. Націоналізм і космополітизм / М. Міхновський // Політологія : кiнець ХІХ - перша пол. ХХ ст. : хрестоматiя / О.І. Гринів [та ін.]; ред. О. І. Семкiва. – Л. : Свiт, 1996. – С. 158-160.

 

  1. Безклубий І. А. Завершення формування правового світогляду, громадсько-політична й адвокатська діяльність М. Міхновського / І. А. Безклубий, В. В. Шамрай // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2009. – № 1. – С. 42-48. – Бібліогр. у кінці ст.
  2. Горак В. Вічний опозиціонер : [М. Міхновський, політ. діяч, який жив на Херсонщині (1919 р.)] / В. Горак // День. – 2007. – № 64(14 квіт.). – С. 7.
  3. Гринів О. Призначення третьої української інтелігенції в обгрунтуванні Миколи Міхновського / О. Гринів // Українознавство. – 2016. – № 4. – С. 84-90. - Бібліогр. наприкінці ст.
  4. Кицюк О. В опозиції до всіх урядів і режимів : Микола Міхновський і його місце у боротьбі за розбудову української національної держави / О. Кицюк // Історія України. Сер. Шкільний світ. – 2011. – №  18(трав.). – С. 16-20. - Бібліогр. наприкінці ст.
  5. Козлюк Л. Драгоманов і Міхновський: діалог альтернативних концепцій самостійності України / Л. Козлюк // Сучасність. – 1999. – № 7-8. – С. 104-114.
  6. Куйбіда В. Мислити раціонально, діяти як переможці : втілення ідей Міхновського в державотворення сучасної України / В. Куйбіда // Слово Просвіти. – 2013. – № 16(18-24 квіт.). – С. 2-3 : портр.
  7. Курас І. Ф. М. Міхновський: постать на тлі епохи / І. Ф. Курас, Ф. Г. Турчанко, Т. С. Грищенко. // Український історичний журнал. – 1992. – № 9. – С. 77-79.
  8. Курас І. Перший речник новітнього українського самостійництва / І. Курас // Історія України. – 2000. – № 16. – С.4-7.
  9. Молода нація : альманах / редкол.: В. Верстюк (гол. ред.) та ін., худож. оформ. Є. Нужного. – К. : Смолоскип, 1996. – 2003, № 27(2) : Микола Міхновський (1873-1924). – 2003. – С. 13-230.
  10. Мукомела О. "Десять заповідей" для українців / О. Мукомела // Пам'ять століть. Україна. – 2009. – № 3/4. – С. 159.
  11. Націоналізм : антологія / Наук. т-во ім. В. Липинського ; ред. О. Зінкевич. – К. : Смолоскип, 2000. – С. 147-162.
  12. Панчук М. Микола Міхновський – передвісник укр. організованого націоналізму / М. Панчук // Визвольний шлях. – 2000. – Ч. 5. – С. 3-14.
  13. Перегуда Є. В. Теоретичні суперечності як "родимі плями" українського націоналізму (кінець ХІХ - початок XX ст.) / Є. В. Перегуда // Актуальні проблеми філософії та соціології. – 2016. – № 12. – С. 89-92. – Бібліогр. наприкінці ст.
  14. Петрів М. Адвокат Микола Міхновський – ідеолог державної самостійності України / М. Петрів // Юридичний журнал. – 2013. – №  3. – С. 127-136. – Бібліогр. наприкінці ст.
  15. Плачинда С. Ми – нація втрачених можливостей? : до 90-річчя I Всеукраїнського військового з’їзду / С. Плачинда // Воля і Батьківщина. – 2009. – № 1/2. – С. 134-138.
  16. Політологія : кiнець ХІХ - перша пол. ХХ ст. : хрестоматiя / О.І. Гринів [та ін.]; ред. О. І. Семкiва. – Л. : Свiт, 1996. – С. 125-160.
  17. Ситник В. Микола Міхновський про формування національно свідомої особистості як суб'єкта українського державотворення / В. Ситник // Визвольний шлях. – 2006. – № 12. – С. 78-87.
  18. Смогоржевська І. Микола Міхновський - самовідданий борець за національне визволення / І. Смогоржевська // Київська старовина. – 2008. – № 4. – С. 145-150. – Бібліогр. у кінці ст.
  19. Солдатенко В. Ф. Ідейний опонент М. Грушевського (полемічні зауваги на полях книги Ф. Турченка "Микола Міхновський: Життя і слово") / В. Ф. Солдатенко // Український історичний журнал. – 2006. – № 5(верес.-жовт.). – С. 98-110. – Бібліогр. у кінці ст.
  20. Солдатенко В. Ф. Проект "Україна", 1917-1920 рр. Постаті / В. Солдатенко ; передм. Д. В. Табачника. - Кіровоград : Імекс-ЛТД, 2013. – 510 с., [4] л. фот. : портр.
  21. Ткаченко Ю. «Батько українських націоналістів» (Микола Міхновський) / Ю. Ткаченко // Віче. – 1995. – № 11. – С. 127-138.
  22. Турченко Ф. Г. Михайло Грушевський vs Микола Міхновський (дискусія сучасників: погляд через сторіччя) / Ф. Г. Турченко // Український історичний журнал. – 2013. – №  2. – С. 74-94. – Бібліогр. в підрядк. прим.
  23. Турченко Ф. Г. П. Скоропадський і М. Міхновський 1918 р.: дві моделі державного будівництва : до 90-річчя гетьманату Павла Скоропадського / Ф. Г. Турченко // Український історичний журнал. – 2008. –№ 4. – С. 48-59. – Бібліогр. у кінці ст.
  24. Турченко Ф. Микола Міхновський у літературній творчості / Ф. Турченко // Березіль. – 2013. – №  5/6. – С. 26-29.
  25. Турченко Ф. Микола Міхновський на Кубані / Ф. Турченко // Пам'ятки України: історія та кулльтура. – 2005. – №  3/4. – С. 100-105.
  26. Шамрай В. Права та свободи громадян за конституційним проектом М. Міхновського / В. Шамрай // Право України. – 2010. – № 4. –С. 349-356. – Бібліогр. у кінці ст.
  27. Шипілов Л. Принцип народовладдя в ідейній спадщині М. Міхновського / Л. Шипілов // Визвольний шлях. – 2001. – Ч. 5. – С. 76-79.

Вхід