Сайт Інформаційно-бібліографічного відділу є частиною бібліотечного порталу lib.kherson.ua
Новини
06.07.2017 12:52

Операція «Guten Morgen» та інші пригоди у херсонському готелі
Літо для учасників клубів «КЛІО» та «Дивослово»...

26.06.2017 11:51

"Виктор Гошкевич и его мир: семья, окружение, древности": презентація книги
Херсонці люблять історію рідного краю і з задоволенням...

20.06.2017 11:30

Пізнаємо рідну історію разом!
Теплим та насиченим виявилося інтегроване засідання...



Галерея


Гість | Увійти
Версія для друку

Так завжди буває в тих вищих навчальних закладах, де головними діючими особами є не тандем "студент — викладач", а так званий "навчально-допоміжний" апарат ("адміністрація" в найгіршому розумінні цього терміна). Ніхто, зрозуміло, не відкидає необхідності існування у ВНЗ такого прошарку і не збирається применшувати його значення, однак усе має мати свої межі і здоровий глузд. Якщо ж цього немає, то, як сказав один із "героїв" нашого часу, "маємо, що маємо".
Щоправда, заради "справедливості" слід зазначити, що минулого ювілею діючим ветеранам академії керівництво щедрою рукою гарантувало на урочистостях "почесне" місце на...бельетажу головної зали оперного театру, де відзначався ювілей. От і розмірковуй після цього: чий це був ювілей, для кого взагалі організовувався і хто насправді відзначав його: маргінали, що загрозливо переобтяжили академію, чи справжні її фундатори і будівничі?
До речі, саме на Першій науково-методичній конференції випускників Бібліотечного інституту, що відбулася у травні 1958 року і де Юрій Медведєв виступив з доповіддю "Видавнича справа на Україні у післявоєнні роки: (1946-1957)", він зробив перший крок до науки. Спираючись на нові архівні матеріали, ми показали одну із багатьох характерних рис небуденного професійного таланту Ю. Медведєва, цим самим віддавши належне одному із випускників й однолітку академії, який зробив для бібліотечно-бібліографічної й книжкової справи України набагато більше, ніж деякі рясно титуловані прижиттєві інтернетно-віртуальні "корифеї".
Хотілося б почати із співпраці Юрія Борисовича з видавництвом "Дніпро", яке, зокрема, у 70-х роках минулого століття видавало твори Олеся Гончара у 6-ти томах і завершило це видання бібліографічним покажчиком видань його творів (окремих видань і публікацій в періодиці) в Україні, СРСР та поза їхніми межами. Підготувати такий покажчик видавництво запросило саме Ю. Медведєва.
По закінченню виконаного замовлення Юрій Борисович, з притаманною справжньому науковцю ретельністю і повнотою, зібрав в окрему теку всі матеріали, що стосувалися цієї справи: 4 листи редактора видання (С. Захарової), чернетки відповідей на них, квитанції про відправлення чи отримання поштової кореспонденції, каталожні картки видань, які потрібно було звірити чи уточнити, рецензію на свій покажчик і, нарешті, 3-й, мабуть, остаточний варіант (69 машинописних сторінок) самого покажчика.
З цих матеріалів особливо видно, якою непростою справою є підготовка якогось там, як дехто думає, бібліографічного додатку до видання творів письменника. Повнота і точність написання назв творів, імен перекладачів і редакторів, їхня стать, відмінки їхнього подання, адекватність перекладів, приналежність уривків з великих творів, точність хронології та обсягів, витриманість обраних принципів розташування матеріалу — все це прискіпливо "відстежувалось" упорядником, а потім ще й редактором видання
Слід звернути увагу на те, як відреагував Юрій Борисович на офіцій: у рецензію на його покажчик, підготовлену на замовлення редакції тодішнім доцентом (в подальшому — професором) кафедри бібліографії Київського інституту культури Н. Ревою. На берегах майже шести сторінок рецензії зустрічаємо його примітки типу: "Слід" (це про необхідність виправити окремі помилки і неточності в рукопису), "Не обов'язково" (про пропозицію рецензента застосовувати хронологічний принцип тільки для першодруків), "Як тут бути?" (стосовно скорочення назв періодичних видань), "Це не передбачено" (щодо пропозиції подати розділ "Література про життя і творчість") тощо. Інакше кажучи, в заочному діалозі з титулованою рецензенткою Юрій Борисович веде себе на рівних: в одних випадках погоджується з нею, в інших заперечує, а ще в інших обіцяє поміркувати над висловленими порадами та побажаннями.
Надсилаючи редактору закінчений перший варіант "Покажчика", укладений з максимальною повнотою, Юрій Борисович висловив обережне припущення: "можливо, його варто надіслати О.Т. Гончару". На це редактор невдовзі відповіла, що "Перший варіант бібліографії, за Вашим бажанням, передала О.Т. Гончару".
Цікава реакція маститого письменника. Як справжній літератор, якого в першу чергу цікавила не кількість, а якість, Олесь Терентійович критично поставився до надмірної "повноти" покажчика і, як писала редактор укладачеві, "деякі публікації викреслив Олесь Терентійович, тому що не хоче згадувати ці ранні свої речі, вважаючи їх учнівськими". Повчальний приклад як для бібліографів, так і для письменників, особливо початкуючих!
В особистій бібліотеці Юрія Борисовича зберігається книжка Олеся Гончара "Берег любові", видана в 1979 році двотисячним накладом тувинською мовою з таким автографом: "Юрію Борисовичу Медведєву з щирою пошаною. Олесь Гончар. 1980. Київ." Невідомо, чи вручав цю книгу Юрію Борисовичу сам Олесь Терентійович і чому він для подарунку вибрав саме це видання (можливо, таким чином хотів надійніше зберегти цей унікальний переклад, подарувавши його вже тоді знаному бібліофілу, а можливо, як це інколи буває, нічого іншого в той час, як кажуть, не було під рукою). Однак сам факт наявності такого дарунку є доволі промовистим.
Чимало й плідно співпрацював Юрій Борисович з редакціями провідних тоді енциклопедичних видань, таких як Українська Радянська Енциклопедія (УРЕ), Українська Літературна Енциклопедія (УЛЕ), "шевченківська енциклопедія", які зверталися до нього як до високопрофесійного бібліографа і знавця книжкової справи. Так, зокрема, редакція літератури і народної освіти УРЕ наприкінці 1978 року звернулася до Юрія Борисовича з проханням у місячний термін підготувати інформацію про "Літописи" журнальних і газетних статей, та "Літопис друку УРСР" (обсяг — 600 знаків на кожне видання) і "Літопис книг" (700 знаків).
Сторонній людині здається, що немає нічого простішого, як написати декілька абзаців про когось або про щось. І лише фахівець знає, як важко вкластися у відведений мінімум знаків (до яких, до речі, входять не лише літери, а й усі розділові знаки, навіть проміжки між словами і реченнями), щоб сказати про людину чи явище найголовніше, а не витратити їх (знаки) на другорядне.
Стосовно конкретних замовлень, то й тут, здавалося б, усе просто: бери перший номер будь-якого "Літопису" й пиши, бо там в обов'язковій для першого номеру "Передмові" вказані, нібито, усі необхідні дані: цільове і читацьке призначення видання, обсяг і принципи відбору матеріалу, методи бібліографічної характеристики, допоміжний апарат тощо.
На перший погляд, усе є. Однак, як виявляється, далеко не все. Бо для енциклопедичного видання недостатньо сучасної сутності того чи іншого "Літопису", а потрібні ще й його витоки, основні етапи розвитку, зміни назви, структури, обсягу та принципів відбору матеріалу, методів бібліографічної характеристики, можливі перерви у виданні ...
А де і як знайти відповіді на всі ці запитання? Та ніде і ніяк, окрім як "поштучного" (рік за роком, номер за номером) аналізу усіх випусків видання за 50, 70, а то й більше років! І чи багато знаходилося (а — тим більше! — знайдеться у наш "прагматичний" час) відчайдух, які б взялися за виконання такої роботи, щоб потім місяцями напрацьований матеріал втиснути у декілька рядків ганебними "знаками" відміряного обсягу?!
А от Юрій Борисович Медведєв (на той час уже "Заслужений працівник культури Української РСР"!) брався за неї і здійснював її бездоганно. Тому впевнені, що виконаній ним роботі можна повністю довіряти і немає жодної потреби повторювати пройдений ним шлях, а лише доточувати нові дані до напрацьованого ним матеріалу, не відступаючи ні на крок від його принципів і методів вичерпної підготовки довідкових даних.
На жаль, далеко не всі редактори розуміли цінність під¬готовлених ним статей, на власний розсуд "корегуючи" їхній зміст та обсяг. Тому тим більша цінність збереженої ним його рукописної спадщини.
Усім цим прямо-таки "дихають" матеріали його взаємостосунків з редакцією УРЕ, зібрані ним у власному архіві в окремий розділ. У ньому зосереджені замовлення редакції, машинописні примірники підготовлених статей, уточнення й доповнення до них, їхні авторські примірники та інше, навіть квитанції на поштові відправлення.
У подальшому УРЕ звернулася до Юрія Борисовича з проханням написати статті про Книжкову палату УРСР, "Літопис рецензій", "Нові книги УРСР", дитячу газету "Київський піонер", а також "скласти нам список всіх районних газет, що виходять за нинішнім адмінісгративним поділом в Українській РСР у 1979 році. В опису просимо також зазначити, з якого року виходять названі газети" (Де ще, окрім Книжкової палати, можна знайти вичерпні відповіді на подібні запитання!).
Стосовно непростого завдання щодо районних газет, то у цю справу втрутився навіть головний фахівець з бібліографії в УРЕ Федір Кузьмич Сарана, однодумець і товариш Юрія Борисовича. В листі до нього він, зокрема, писав: "Враховуючи, що це робиться вже не з першого тому, то одержати цей список треба якнайшвидше. Вставки будемо робити не лише в нові статті, але і в гранки та верстку. Коли одержиш мого листа, сповісти телефоном, в якій послідовності буде список (чи загальний алфавіт, чи по областях, чи за алфавітом районів). Треба, щоб він був зручний для використання. Сподіваюся у 1979 р. побувати у Харкові. Кланяюсь твоєму милому сімейству".
Прокрустове ложе обмеженої кількості знаків, зрозуміло, дратувало творчу натуру Юрія Борисовича. Так, відправляючи  до редакції статтю про Книжкову палату (800 (!) знаків), він з сумним сарказмом пише Федору Кузьмичу: "Надсилаю статтю до енциклопедії, досяг 800 знаків. Якщо прийдеться скорочувати текст, то слід зняти слово "контрольний" і всю фразу про контроль над стандартами. Проте, це не бажано. Мріяв ввести, пишучи про "Літописи", новий термін — державний бібліографічний покажчик, але знову знаки".
До речі, серед паперів, що стосуються спілкування Юрія Борисовича з УРЕ, є невеличкий машинописний матеріал про бюлетень "Журналіст України", який був опублікований у шостому томі УРЕ без вказівки прізвища автора.
Плідною і тривалою була співпраця Юрія Борисовича з редакцією Української Літературної Енциклопедії (УЛЕ). Вже у середині травня 1986 року він отримав перші два замовлення: написати до другого тому енциклопедії статті — "Книжкова палата УРСР ім. Івана Федорова" (1000 знаків) і "Корнєйчик Ігор Іванович" (600 знаків).
Здавалося б, що ніяких проблем не може бути при виконанні цього замовлення, тим більше, що вже був певний досвід подібної співпраці з УРЕ. Однак, Юрій Борисович вперше зіткнувся з енциклопедичним виданням "галузевого" (літературного) спрямування, редакція якого, природно, бажала бачити такий напрям в усіх матеріалах, у тому числі й Юрія Борисовича. Однак, він, погоджуючись з тим, що потрібно якось підкреслити "літературний" бік в діяльності Книжкової палати, все ж наполягав писати про неї як про загальнодержавну установу. Оскільки, як він був твердо переконаний, Палата в своїй діяльності не може орієнтуватись на якусь певну частину суспільства, тим більше, якесь відомство, а має працювати на все суспільство, на всю, без винятку, державу. Адже невипадково її основний "виробничий" продукт називається "державною (національною) бібліографією".
Така позиція Юрія Борисовича відбилася й у його відповіді на відредагований редакцією текст етапі про Книжкову палату. Він, зокрема, зазначав, що, пишучи про Палату, не можна обмежитися вказівкою на те, скільки в ній книжок зберігається, а потрібно показати й інші важливі напрями діяльності цієї загальнодержавної (так і хочеться сказати — національної!) установи. Це, на його думку, "відповідатиме структурі діяльності Палати і стаття виглядатиме більш динамічною". 1 найголовніша теза Юрія Борисовича: "Палата — центр держ[авної] бібліографії і це треба підкреслити".
Редакція, на жаль, не прислухалась до наполягань автора і надрукувала матеріал про Книжкову палату у власній "редакції", продемонструвавши свій (і не тільки!) рівень бібліографічної (інформаційної) культури.
Були певні труднощі в Юрія Борисовича й при підготовці матеріалу про І. Корнєйчика, якого він знав особисто, високо цінував і підтримував (особливо під час випуску Палатою його основної праці — "Історії української бібліографії") з ним дружні стосунки. Зокрема, зі з'ясуванням подальшої долі рукопису "Історія української бібліографії другої половини XIX ст.", що був текстом докторської дисертації Ігоря Івановича, прийнятої, як відомо, до захисту в Ленінградському інституті культури. Тому в другому томі УЛЕ обмежились констатацією, що названа праця "залишилася в рукописі (зберіг, у домашньому архіві родини К.)", хоча насправді все було набагато складніше.
Згадуючи про це, не можна утриматись, щоб не сказати: хіба не ганьба оті 600 знаків на висвітлення творчої спадщини класика української бібліографії (в тому числі, до речі, й літературної бібліографії, бо темою його кандидатської дисертації була "Крайова бібліографія художньої літератури", а основним предметом викладання — "Бібліографія художньої літератури та літературознавства"!), тоді як матеріали про деяких кон'юнктурних письменників займали не абзаци, а цілі сторінки?
У подальшому Юрій Борисович підготував для третього тому УЛЕ статті про "Літописи" книг, журнальних і газетних статей, рецензій, "Літопис друку УРСР" та "Нові видання УРСР". І хоча редакція продовжувала рекомендувати автору "основну увагу звернути на висвітлення літературного матеріалу на сторінках видань", Юрій Борисович намагався писати (вже без дискусій з редакцією) про них як про загальнодержавні, а не галузеві чи відомчі видання.
Цікаво простежити реакцію Юрія Борисовича на статтю про... себе, яку підготував для УЛЕ його духовний побратим Ф. Сарана. В листі керівникові наукової групи УЛЕ Юрій Борисович пише (3.12.92.), що в статті про самого себе "щось додати або змінити дуже важко. Але з метою більш точної інформаційності матеріалу в межах відведеного місця слід було б здійснити деякі уточнення".
Головне його "уточнення" полягало в аргументованому проханні ("як це тільки можна") назвати його не лише "українським бібліографом", а й "книгознавцем", хоча, як на нас, це було й без зайвих аргументів цілком очевидним. Останній абзац цього листа яскраво ілюструє сутність надінтелігентного Ю. Медведєва: "Якщо мої уточнення збільшать обсяг матеріалу і викличуть протест у його автора, зробіть тільки те, що Ви вважаєте необхідним".
Особливу сторінку журналістської, так би мовити, діяльності Юрія Борисовича складає його спілкування з редакцією "Шевченківської енциклопедії". Так, так, саме "енциклопедії", а не "словника", як визначилося пізніше. Тодішній завідувач редакції "Літератури і народної освіти" Ф. Сарана на офіційному бланку УРЕ так і звертався з проханням до Юрія Борисовича у 1972 році: написати "для Шевченківської енциклопедії" статті "Шерстюк Тетяна Григорівна" і "Пам'ятник Т.Г. Шевченку в Харкові (1899)" (по 400 знаків на кожну).
Юрій Борисович, як завжди, з ентузіазмом і властивою йому відповідальністю взявся за виконання отриманого замовлення і невдовзі обидві статті були відправлені до редакції. Особливо прийшлося попрацювати над статтею про перший у світі пам'ятник Кобзареві, зведений у Харкові на кошти й з ініціативи родини Алчевських. Однак, у подальшому сталось, як кажуть, не так, як бажалось.
Як розповідав в один із приїздів до Харкова Федір Кузьмич, справа з "енциклопедією" розвивалася так: коли її підготовка вже йшла до завершення, партійне ідеологічне керівництво України вирішило (про всяк випадок, не забудьмо, що вже починалися брежнєвські "заморозки") звернутися за "благословенням" до головного партійного ідеолога Союзу М. Суслова. На це звернення, як розповідали, той обурено відповів приблизно так: "Ви що! У нас ще немає енциклопедії Пушкіна, а ви вже пхнетеся зі своїм Шевченком. Нічого, обійдетеся й "словником"!
Довелося вилучати або нівечити (тобто скорочувати) зібраний матеріал. Відразу "відпала" стаття Юрія Борисовича про Т. Шерстюк, співавтора бібліографічного покажчика про Т. Шевченка, виданого 1955 році Книжковою палатою України " у співдружності з Харківською державною науковою бібліотекою імені В. Короленка (До речі, ксерокопія тієї невідомої нікому статті була вручена Тетяні Григорівні автором цих рядків під час відзначення її 80-річчя в ХДНБК у грудні 2001 року), а матеріал про перший пам'ятник Кобзарю у Харкові увійшов часткою тексту до загальної статті "Пам'ятники Т.Г. Шевченкові" (Т.2, с. 78), зрозуміло, без згадки про його автора.
Співпрацював Юрій Борисович й з багатьма періодичними виданнями України та колишнього СРСР (навіть опублікував свої статті в журналах "Урал" (Свердловськ) та "Звезда Востока" (Ташкент)). Брав він активну участь у роботі знаменитого на весь Союз у 60-ті роки харківського "Клубу любителів книги", звертався до Головного архітектора м. Харкова, в Комісію Партконтролю при ЦК КПРС, до Генерального секретаря ЦК КПРС Л. Брежнєва. Однак, це вже інший бік його різнобічної творчої діяльності, який потребує окремої розмови.
А свою розвідку на визначену в заголовку тему нам би хотілося завершити постановкою одного двоєдиного запитання і відповіддю на нього: що означала для Ю. Медведєва і що дала йому співпраця з редакціями провідних на тоді енциклопедичних видань України?
Судячи з ретельно зібраного і збереженого Юрієм Борисовичем архівного матеріалу стосовного цієї співпраці, можна впевнено стверджувати, що він усвідомлював її значення і свідомо йшов на неї, бо виконував, передусім, свій (як це не пишномовно прозвучить для когось сьогодні) громадський і професійний обов'язок. Полягав він у вкрай необхідному піднесені авторитету (вибачте, іміджу!) Книжкової палати, щодо якої можновладні балакуни не шкодували красивих слів, а на ділі нічого не робили хоча б для більш-менш пристойного її функціонування. Досить лише нагадати, що до кінця перебування у Харкові (67 років!) Палата не мала пристосованого приміщення для Державного архіву друку, а його безцінні фонди зберігалися в чотирьох, вкрай не придатних для цієї мети, підвальних приміщеннях, серед водопровідних труб холодної і гарячої води.
Не один раз Юрію Борисовичу доводилося разом з діє¬здатною частиною чоловічого складу Палати (у тому числі у 1965-1969 роках й з автором цих рядків) "мчатися" (зазвичай, трамваєм, бо будь-якого власного транспорту Книжкова палата не мала), на виклик, наприклад, на Московський проспект, де у підвалі чотирнадцятиповерхового житлового будинку зберігалася частина фонду Державного архіву і де на час прибуття цієї своєрідної палатської "бригади МНС" підшивки періодичних видань вже плавали у воді,.. А згадати підвал під колишнім магазином "Синтетика" на площі Рози Люксембург: температура там нагадувала скоріше "фінську" лазню, ніж архівосховище.
Відповідаючи на другу частину поставленого запитання, слід також сказати, що співпраця Юрія Борисовича з редакціями енциклопедичних видань дала йому багато чого корисного. Передусім, хоча б на деякий час відволікала його від важких роздумів, пов'язаних з так званим "переїздом" Палати до Києва. Бо, як ми писали раніше, "чи не найболючіше і найглибше відчував і розумів цю драму один із вчорашніх керівників Книжкової палати, її ветеран Юрій Медведєв. На його очах руйнувалася установа, якій він віддав усе своє свідоме життя, а власний завтрашній день був також невідомим, бо навіть до пенсії було ще далеко...".
Щодо пенсії, то слід нагадати, що закінчував він свою роботу в Книжковій палаті (31.12.90.) на посаді "старшого (навіть не "головного"!) бібліографа" (от коли пізнається справжнє обличчя можновладних борців "за щастя народу"). Тому навіть ті незначні суми (є і такі документи серед його архівних матеріалів!), які він отримував від редакцій, були не лише фінансовою, а й моральною підтримкою колишньому заступнику директора з наукової роботи Книжкової палати України. Особливо з 1991-го року, коли він вже повністю був, як кажуть у такому випадку керівні циніки, "на заслуженому відпочинку".
Така ще одна маловідома сторінка з життя неординарного випускника і однолітка нинішньої 75-річної Харківської державної академії культури, щирого прихильника України, який постійно вболівав за її долю і на статистично-бібліографічній і книгознавчій нивах зробив усе, що міг, для її кращого майбутнього.

// Вісник Книжкової палати. – 2004. – № 12. – С.46-49.

Вхід