Сайт Інформаційно-бібліографічного відділу є частиною бібліотечного порталу lib.kherson.ua
Гість | Увійти
Версія для друку
Наш відділ > Наші друзі > Міський клуб любителів книги «Кобзар» > Засідання клубу "Кобзар" > Олена Марущак «Борис Лавреньов у листах про час, письменників та про себе»: 490-е засідання Клубу любителів книги "Кобзар"

17 липня 1891 року в Херсоні в родині вчителів народився майбутній відомий письменник Борис Андрійович Лавреньов (Сергєєв). У нашому місті пройшли його дитинство та юність, були надруковані перші твори. Популярність прийшла до письменника в Ленінграді після видання повістей «Ветер», «Звездный цвет» та «Сорок первый». Вдова письменника Єлизавета Михайлівна Лавреньова передала краєзнавчому музею унікальну колекцію предметів та архів письменника, і на основі цього дару в 1991 році в Херсоні був створений «Музей-квартира Б.А. Лавреньова».
Херсонці пишаються відомим земляком, відзначають його ювілеї. Так, чергове, 490-е, засідання Клубу любителів книги "Кобзар", що відбулося 8 жовтня 2016 року, було присвячено 125-річчю від дня народження Б.А. Лавреньова.
З доповіддю про епістолярну спадщину письменника виступила Марущак Олена Олексіївна. Свого часу вона, будучи співробітником літературного відділу Херсонського краєзнавчого музею, брала безпосередню участь у створенні музею-квартири Бориса Лавреньова. Олена Олексіївна була особисто знайома з вдовою письменника – Єлизаветою Михайлівною Гербаневською-Лавреньовою. Це зробило її розповідь ще більш цікавою...

Олена Марущак «Борис Лавреньов у листах про час, письменників та про себе»
(Скорочений варіант доповіді)

«У рік 125-річчя від дня народження Бориса Лавреньова хотілося перечитати ті листи письменника, у яких він говорить про час, побратимів по перу та про себе.
Частина листів опублікована вдовою письменника Єлизаветою Михайлівною Лавреньовою у його 8-томному останньому зібранні творів у 1995 році.
У травні 1921 року у листі до Президії комуністичного осередку штабу Туркфронта у Ташкенті Лавреньов заявляє про свій вихід з лав партії, однією з причин якого називає «сумнів щодо основного принципу світобудови, у необхідності примусового апарату державної влади».
У листі до свого ташкентського друга Євгена Конобєєва у квітні 1925 р. письменник розповідає про початок своєї літературної діяльності: «Після приїзду у Петербург (у січні 1924 року) я служив... секретарем Військово-наукового товариства. Отримував 22 р. у місяць та страшно голодував... З травня почав отримувати перші гонорари... Літературна кар'єра зроблена у один рік без протекцій, без зв'язків, власними зусиллями та зроблена блискуче. Принаймні за відгуками критики, я зараз перша літературна скрипка Ленінграда».
До десятої річниці Жовтневої революції готувалася постановка п'єси Б. Лавреньова «Разлом» у МХАТі у Москві та у ВДТ у Ленінграді. У листі Єлизаветі Михайлівні від 2 листопада 1927 р. драматург описує катастрофічний «розлом» конструкції на сцені ленінградського театру напередодні прем'єри та всеношної нагальної роботі монтувальників з порятунку вистави.
У листі до дружини на початку 30-х років Лавреньов зізнається, що йому близький «гарний вишкіл у англійських та французьких майстрів... Європа вміє робити літературу так само добре, як робить валізи, фотоапарати та інші потрібні речі. А наші й пишуть так, як роблять речі нудно, незручно, розмазано, шито білими нитками. Чорт! Треба ж мені було народитися не у своїй країні і не у свій час…»
У квітні 1930 р., за словами Лавреньова, «на місто, як бомба, впала смерть Маяковського... Пробив себе кулею не Маяковський наклала на себе руки фальшива казенна життєрадісність нашої держави, замовна бадьорість... В. Волод. у останні хвилини усвідомив, що він продана річ, а не вільний художник, і постріл це останній бунт великого поета, згвалтованого державою».
Своєму другові, письменнику Костянтину Федіну, у листі в листопаді 1932 р. Б. Лавреньов викладає тематику свого нового роману «Синее и белое»: «Пишу великий роман про чорноморський флот епохи 1914-1918 рр... Мені спало на думку зробити історію мого ровесника, молодої людини початку ХХ століття... Ми увійшли у ХХ століття з закваскою XIX й трагічно ламалися у віці повної зрілості».
Наприкінці 1933 року під час закордонного відрядження Б. Лавреньов у Парижі дізнається про смерть А. Луначарського. Про свою участь у проводах наркома освіти він написав ленінградському приятелеві А. Дмитрієву: «Чи міг я коли-небудь думати, що мені, першому секретареві Анатолія Васильовича у 1918 році, доведеться в 1933-му писати стрічку для його посмертного вінка у Парижі».
У серпні 1934 року відбувся перший з'їзд союзу радянських письменників. Борис Лавреньов так описує дружині цю подію: «З'їзд проходить під знаком собачої нудьги. Іноді хочеться задерти морду до стелі залу й завити... Заради такої вбивчої нудьги не варто збирати 500 чоловік з усіх кінців країни й витратити 2000000 рублів на ахінею...».
У грудні 1934 р. у листі до Єлизавети Лавреньової письменник ділиться тривожними відчуттями, пише про атмосферу страху у період сталінських репресій: «Навколо люди мруть, як мухи. Після Кірова помер академік Марр, слідом за ним потрапив під автомобіль й загинув Роберт Адельгейм. Хто наступний? Газети починаєш відкривати просто зі страхом й насамперед дивишся похоронні оголошення, чи немає кого-небудь зі знайомих. Так ось і йде життя, яке більше схоже на кладовище…».
Картинку казенної нудьги письменницьких пленумів і засідань знаходимо у лавреньовському листі до дружини 1953 року: «...на пленумі ми з Костею Симоновим сиділи у президії й по черзі спали, розштовхуючи один одного, коли помічали, що починаємо хропіти. Костя, щоб не заснути остаточно, писав епіграми... Одна епіграма на Фадєєва у Кості вийшла «шедеврально»... Беручи до уваги спосіб життя й політико-моральний стан нашого генерального секретаря, це – відмінно. Ось вона:

Когда пьет он минерального –
Все мы видим генерального.
А запьет он натурального –
Не увидишь генерального.

Ще в 1927 році Борис Лавреньов високо оцінив творчість Олександра Довженка. У листі до Єлизавети Михайлівни читаємо: «Пишу тобі під приголомшливим враженням тільки що баченого фільму київського режисера Довженка «Земля»... Це не піддається опису. Все, що було до дотепер у кіно, і нашому, і за кордоном, це суще лайно. Те, що зробив Довженко повний переворот. Це абсолютно геніально... Який хлопець! Розповідати не можна йди і дивись».
Через тридцять років, у 1957 р. письменник знову пише дружині про Довженка: «Тільки що півтори години просидів біля телевізора, дивився передачу «Олександр Довженко» і не тільки з великим задоволенням переглянув уривки зі «Звени-горы», «Ивана», «Аэрограда», «Земли», «Арсенала», «Щорса», «Мичурина», «Поэмы о море», але з сумом і ніжністю згадував незабутнього автора, з яким останні роки нас пов'язувала добра, проста і чесна дружба. Його дача в якихось 500 метрах від моєї, і він постійно заходив до мене під час своїх прогулянок і влітку, і взимку. З ним я ніби шматок душі втратив. Пішов не тільки майстер величезного масштабу, а й чудовий поет, останній могікан зі справжніх художників кіно...
Один за одним пішли з життя Сергій Ейзенштейн, Пудовкін, Ігор Савченко й останнім милий, прозорий, душевний Олександр Петрович. І яке ж підле лицемірство
усе життя цих чотирьох людей гризли, труїли, душили брудні руки дрібних чинуш, які розуміли у мистецтві куди менше, ніж звичайна свиня у апельсинах, а тепер у передачі диктор дерев'яним голосом дудить про «великого художника Довженка, кращого сина народу, якого глибоко цінували й берегли».
А я ж бачив, як боліла душа Довженка від нескінченних моральних ляпасів, якими нагороджувала «українського націоналіста, формаліста, анархічного індивідуаліста» Довженка до останніх хвилин його життя... неосвічена й бездарна банда.
Коли під час війни я переклав на російську мову п'ять його чудових оповідань
жоден з них не знайшов собі місця у пресі через  «шовіністичне забарвлення». Тьху! Згадувати про це бридко й боляче.
Мені навіть важко підійти зараз до забитої дачі, звідки відлетіла окрилена душа і де панує зараз злісна мегера Юлечка Солнцева, яка теж своєю дурістю й безтактністю чимало ранила серце Людини
» (Публікується вперше. – О.М.).
У листі Дмитру Зуєву, сину свого реабілітованого друга, у серпні 1957 р. Борис Лавреньов так пише про час сталінського терору: «У кожної революції дуже важка хода, і її чавунні чоботи завжди чавили без розбору правих та винуватих. Але у нашої революції хода не тільки важка, але ще на рідкість безглуздо жорстока й незграбна...
Цю ходу направляв напівбожевільний маніяк, азіатський сатрап, який зігнув країну у баранячий ріг і перед яким повзали у страху на карачках з повними штанами його соратнічки, у яких не вистачило мужності припинити криваву карусель. Тремтячи за свої шкури, вони кидали у жертву злобі божевільного сотні тисяч невинних...
Намагаються виправдати ці чортові гекатомби приказкою: «ліс рубають
тріски летять». І приказка ідіотська, і виправдання підле. Люди не тріски!»
З частиною опублікованої епістолярної спадщини нашого земляка Бориса Лавреньова можна ознайомитися у читальному залі обласної універсальної бібліотеки ім. О. Гончара, замовивши 8-й том зібрання творів письменника, а з оригіналами його листів – у фондах літературного відділу обласного краєзнавчого музею.

***

За традиційним чаюванням учасники засідання продовжили обговорення доповіді, планів роботи на майбутнє, а потім дивилися короткометражний фільм за участю Сергія Івановича Ярагіна.



Напишіть свій коментар
Ваше ім'я
E-mail (не буде опублікований)
* Текст повідомлення

Вхід