Сайт Інформаційно-бібліографічного відділу є частиною бібліотечного порталу lib.kherson.ua
Новини
12.11.2018 13:24

«Цієї осені все можливо…»
Чергова творча зустріч в межах проекту «Говоримо...

12.11.2018 11:17

«Чорнобаївка: вчора, сьогодні, завтра»: презентація книги
На черговому засіданні клубу любителів історії «КЛІО»...

08.11.2018 13:39

«Ми не родились для руїни…»: про Богдана Лепкого – знаного і незнаного
7 листопада в Херсонській обласній універсальній науковій...



Галерея


Гість | Увійти
Версія для друку

Основні зміни в праві українських земель наприкінці XIX-початку XX століть

Бурхливий розвиток підприємницької діяльності, ріст промислового виробництва викликали необхідність у кодифікації зако­нів, спрямованих на регулювання трудових відносин.
Завершення промислового перевороту у 70-80-х роках XIX ст. сприяло розвиткові законодавства з регулювання відносин між роботодавцями й робітниками – фабричного права. Царський уряд видав низку законів, які стосувалися питань умов праці та платні на промислових підприємствах:
- 8-годинний робочий день для малолітніх (від 12 до 15 років);
- низка постанов про найм фабричних і сільськогосподарських робітників та про їх взаємини з працедавцями;
- утворення фабричної поліції;
- тривалість робочого дня для звичайних робітників (11,5 год.);
- створення посади фабричного старости для урегулювання конфліктів між робітниками і підприємцями;
- уведено право на страйк (з 1906 р. – обмежувалося для сільськогосподарських робітників);
- закон про страхування і лікарські каси.

Контрольним органом за виконанням фабричного законодавства була фабрична інспекція (1882), яка, однак, діяла тільки на приватних підприємствах. Українські губернії розділялися на два округи фабричної інспекції: Київський (охоплював сім губерній) та Харківський (дві губернії):
«…Фабричний закон 3 червня 1886 р. (Витяги) І. Височайше затверджена думка Державної ради
...9. Наймання робітників провадиться: а) на визначений строк, б) на строк невизначений і в) на час виконання якої-небудь роботи, із закінченням якої припиняється саме наймання.
10. При найманні на строк невизначений кожна з договірних сто­рін може відмовитися від договору, попередивши другу сторону про свій намір за два тижні...
12. Заробітна плата робітникам повинна видаватись не рідше од­ного разу на місяць, якщо найми укладені більш ніж на місяць, і не рідше двох разів на місяць при найманні на строк невизначений. Для розрахунків з робітниками ведеться окрема книга.
13. Робітник, який не одержав у строк належної йому плати, має право вимагати судовим порядком розірвання укладеного з ним до­говору. За поданим на цій підставі протягом трьох місяців позовом робітника, якщо просьба його буде визнана поважною, на його ко­ристь присуджується, понад заборговану йому фабрикантом суму, окрема винагорода в розмірі, що не перевищує, при строковому до­говорі, двомісячного його заробітку, а при договорі на строк неви­значений – двотижневого заробітку.
14. Розплата з робітниками, замість грошей, купонами, умовни­ми знаками, хлібом, товаром та іншими предметами забороняється…».

Пакет законів отримав назву фабрично-заводського законодавства. Найважливіші з них: «Про малолітніх, працюючих на заводах, фабриках і мануфактурах» від 1 червня 1882; «Про заборону нічної роботи неповнолітнім і жінкам на фабриках, заводах і мануфактурах» від 3 червня 1885; «Закон про штрафи» від 3 червня 1886. В Україні останній закон було введено в Волинській, Київській, Подільській, Харківській і Херсонській губерніях лише через сім років після прийняття – у ​​1894 році. На Полтавську, Таврійську і Чернігівську губернії цей закон розповсюджується ще пізніше.
Су­дова реформа була найбільш радикальною, новаторською і технічно досконалою з усіх реформ другої половини XIX ст. За історичним значенням її можна порівняти хіба що зі скасуванням кріпосного права. Хоча цивільне і криміналь­не право не реформувалося, нова інституційна і процесуальна структура системи судочинства являла собою роз­рив з попередньою правовою традицією, а також приклад творчої адаптації досягнень юриспруденції і судової прак­тики західноєвропейських країн, головним чином Франції та Великобританії.
Судові устави, оприлюднені 20 листопа­да 1864 року, і нове процесуальне цивільне і кримінальне законодавство ввели систему незалежних судів, де засіда­ли професійно підготовлені судді. Суди були відокремлені від адміністрації і навіть за імператором залишалося тільки право помилування. Публічність і гласність судових засідань, принцип змагальності сторін, введення суду присяжних і адвокатури – все це створило важливі гарантії демократичних судових процесів. Була також проведена реорганізація прокуратури та введена адвокатура.
Особливістю проведення судової реформи в Україні було те, що вона відбувалася тут майже паралельно з введен­ням в дію законів, які обмежували або скасовували знач­ну частину її прогресивних положень.
У післяреформенні роки до судової реформи було внесено більше 700 змін та поправок. Суд присяжних був позбавлений розгляду справ про пресу і політичні злочини. Частина друга Положення про земських дільничих начальників ліквідувала інсти­тут мирових суддів. У сільській місцевості цим займалися земські начальники, у містах – міські судді, у повітах – повітові члени окружних судів.
На початку XX ст. витрати на утримання судової системи значно збільшуються. Штати окружних судів і судових палат доповнюються но­вими судовими і слідчими посадами. З 1906 року в Україні почали діяти воєнно-польові суди, введення яких було вимушеним кроком держави у відповідь на терор лівацьких організацій. Тільки за вісім місяців, з серпня 1906 року, цими судами було винесено 1100 смертних вироків.
Головними джерелами цивільного пра­ва були 10-й том «Зводу законів Російської імперії», а та­кож частина перша «Сільського судового уставу» 1839 року. 10-й том «Зводу» складався з чотирьох книг. У першій книзі регламентувалися норми сімейного права, в другій, третій та четвертій – норми цивільного права. Книга друга місти­ла норми, які регулювали право власності і володіння та частково норми зобов'язувального права. У третій книзі було зосереджено спадкове і зобов'язувальне право. Нор­ми четвертої книги регулювали порядок складання, здій­снення, виконання, забезпечення і припинення договорів.
Інститут права власності містив поняття цього права, види власності, кваліфікацію його об'єктів і суб'єктів, види обмежень права власності та його захисту, а також по­няття і зміст права володіння і форми його захисту. Поняття права власності дається вперше в російському пра­ві. Воно визначалося як право володіти, користуватися і розпоряджатися майном вічно і спадково.
У зобов'язувальному праві регламентувалися загальні вимоги до змісту договорів і види договорів. У першій по­ловині XIX ст. своєрідність у договірних відносинах в Україні полягала у наданні власникам вотчин права про­давати їх у випадку, коли вони силою договору чи судового рішення знаходяться у тимчасовому володінні третіх осіб.
У спадковому праві чітко проводилася ідея забезпечен­ня матеріальних інтересів спадкоємців з виключними пра­вами людини. Цивільно-правові норми «Сільського судового уставу» мали спільний з нормами «Зводу» характер, але їхнє засто­сування було обмежене підсудністю справ, з більшої час­тини яких позови не перевищували 15 руб.
Після звільнення селян від кріпосної залежності поши­рилося коло суб'єктів застосування цивільного права, оскільки селяни були виключені з переліку об'єктів влас­ності. У законах про стани були перелічені надані їм осо­бисті та майнові права. Проте селяни не могли вільно роз­поряджатися земельними наділами. Більшість угод, пов'я­заних з землею, укладалися лише з дозволу сільської громади.
Зобов'язальне право після реформи базувалося на принципі договірної свободи, але цей демократичний прин­цип не завжди здійснювався на практиці.
Сімейне право докладно регулювало відносини, що стосу­валися подружжя, батьків і дітей, опіки й піклування. Обов’яз­ковою умовою взяття шлюбу вважалися свідомий вибір і воля тих, хто одружувався. Закон визначав шлюбний вік для чо­ловіків – 18-80 років, для жінок – 16-80 років.
Умовою, необхідною для одруження, була згода батьків (опікунів, піклувальників) осіб, що брали шлюб, а для осіб, що перебували на військовій чи цивільній службі – згода їх начальства. Проте недотримання цієї умови не означало недійсності шлюбу, як у попередніх ви­падках. Серед обставин, які обумовлювали недійсність шлюбу, були наявність:

  • спорідненості чи свояцтва;
  • якщо раніше право­славний перебував у шлюбі тричі;
  • якщо наречений і наречена мали різне віросповідання тощо.

Укладення шлюбу мало для подружжя юридичні наслідки, пов’язані з особистими й майновими правами та обов’язками. Так, дружина повинна була «коритися чоловікові своєму як главі сімейства», а чоловік – жити з дружиною «у злагоді, поважати, за­хищати», забезпечувати дружину «їжею й утримувати її за ста­ном і можливістю своєю». Шлюб не спричиняв спільного володі­ння майном подружжя, своїм майном кожен із подружжя міг розпоряджатися окремо.
Кримінальне право набуло свого подальшого розвитку у нових редакціях «Уложення про покарання кримінальні та виправні» від 1866 і 1885 рр., де визначалися об'єкт, суб'єкт, об'єктивна і суб'єктивна сторона злочину, проголошувався принцип вини не лише у формі закінченої дії, а й у формі задуму.
Поняття злочину не містило чіткого його складу. Види злочинів охоплювали злочини проти порядку управління, посадові злочини, злочини проти особи, майнові злочини. Найбільш небезпечними видами злочинів були: бунт, державна зрада, замах на життя царя і його родини. Покарання поділялися на основні й додаткові. До основних покарань належали: смертна кара, каторга, ув'язнення, заслання тощо; додаткові – позбавлення звань, поставлення під нагляд поліції тощо.
Як джерело кримінального права використовувався та­кож «Сільський судовий устав», у відповідності з яким сільські і волосні розправи визначали такі покарання: штраф, взяття під варту, громадські роботи, покарання різками. Інтенсивно розвивалося кримінальне законодавство і в пореформений період.
У 1866 і 1885 роках виходять друга та третя редакції «Уложення про покарання: «1. Преступлением или проступком признается как самое про-тивозаконное деяниє, так и неисполнение того, что под страхом наказания законом предписано.
2. За преступления и проступки, по роду и мере важности оных, виновные подвергаются наказаниям уголовным или исправительным.
3. Преступления и проступки суть умышленные или неумышленные.
4.  В преступлениях и проступках умьшленных различаются две степени: первая, когда противозаконное деяниє учинено вследствие не внезапного, а заранее обдуманнаго намерения или умысла; вторая, когда учинено хотя и с намерением, но по внезапному побуждению без предумышления.
5. Зло, сделанное случайно, не только без намерения, но и без всякой со стороны учинившаго оное неосторожности, не считается ви­ною.
17. Определяемыя законом наказания уголовныя суть следующия:
I. Лишение всех прав состояния и смертная казнь;
II. Лишение всех прав состояния и ссылка в каторжныя работы;
III. Лишение всех прав состояния и ссылка на поселение в Сибирь;
IV.Лишение всех прав состояния и ссылка на поселение в Закавказье…».

В останнє десятиріччя XIX ст. був підготовлений новий кри­мінальний кодекс – «Кримінальне уложения» 1903 року, яке було підписане імператором, але повністю так і не ввійшло в дію. У 1906 році було введено в дію тільки розділ про державні злочини та деякі окремі статті «Кримінального уложення». Нове законодавство повністю базувалося на принципах буржуазного кримінального права.
Досягненням кримінально-процесуального права була регла­ментація стадій кримінального процесу: 1) попередній розгляд, що складався з дізнання і попереднього слідства; 2) віддання до суду; 3) підготовчі дії суду; 4) судове слідство з дебатами сторін; 5) винесення вироку. Передбачалася можливість перегляду виро­ку в апеляційному й касаційному порядку.
Цивільний процес у мировому суді відбувався спрощеним чи­ном. Мировий суддя одноособово розглядав позови ціною не більше 500 крб. або коли на час подання позову суму збитків не було встановлено. Процес в окружному суді розпочинався з по­дання позовного прохання встановленої форми, до якого дода­валися докази, документи тощо. Правом сторін була письмова підготовка розгляду справи, яка складалася з: 1) відповіді відповідача на позов; 2) заперечення позивача проти відповіді; 3) спростування відповідача.
Судове засідання починалося з викладу суті справи, надання суду доказів, пояснень сторін. Оцінка значення й переконливості доказів здійснювалася за внутрішнім переконанням суддів. Рішення оголошувалося спочатку у вигляді короткої резолюції, а потім, залежно від визначених строків – в остаточній формі. У суді могли брати участь адвокати, допускалося примирення сторін. Пере­гляд судових рішень здійснювався в апеляційному порядку.
Адміністративне законо­давство почало формуватися у другій половині XIX ст. У системі адміністративного законодавства центральне місце займало «Положення про заходи до охорони державного порядку та громадського спокою» 1881 року. На підставі цього «Положення» губернатори використовували такі види адміністративних стягнень, як штрафи, арешт, ув'язнення в тюрму або фортецю. До селян адміністративні стягнення у виді арешту застосовували земські начальники, посади яких були затверджені в 1889 році.
На початку XX століття адміністративне законодавство характеризувалося обмеженням прав особи. Громадські свободи, проголошені Маніфестом 17 жовтня 1905 року, з часом були обмежені тимчасовими правилами.
«Тимчасові правила про прессу» (від 24 листопада 1905 року, 18 березня і 26 квітня 1906 року) забороняли публі­кації, які загрожували безпеці держави, закликали до страй­ків на підприємствах та припинення занять в навчальних зак­ладах, до організації заборонених законом зібрань тощо.
Згідно з «Тимчасовими правилами про товариства та спілки» від 4 березня 1906 року заборонялися товариства, які мали мету, що суперечила громадській моралі, була заборонена кримінальним законом або загрожувала гро­мадському спокою та безпеці.
«Тимчасові правила про зібрання» від 4 березня 1906 року практично виключали можливість проведення зібрань без дозволу поліції і присутності її представників, які в будь-яку мить могли їх припинити.

Вхід