Устрій і право в Україні на початку XX ст.
Устрій і право в Україні на початку XX ст.
На початку XX ст. збереглися усі основні ланки місцевої адміністрації, суду, поліції, жандармерії.
Як і в попередній період, управління Україною здійснювалося по губерніях. Так, у губерніях Чернігівській, Полтавській, Харківській, Катеринославській, Херсонській, Таврійській управління очолювали губернатори. На чолі управління Київської, Волинської і Подільської губерній, об'єднаних у генерал-губернаторство, стояв генерал-губернатор, а самі губернії очолювалися губернаторами.
У міру розвитку революційного руху зростала роль карального апарату царата. Так, у 1902 р. Департамент поліції організував розшукові відділення, які у 1903 р. були перейменовані в охоронні. Охоронні відділення були, по суті, таємною поліцією, покликаною здійснювати політичний розшук.
Ці нові структури повинні були об’єднати розшукові органи цілих районів, з тим щоб обробити одержану ними інформацію і скласти найоб'єктивнішу картину про протиурядові організації, що діяли на території району.
У підпорядкуванні районних охоронних відділень перебували охоронні відділення, Положення про які було затверджено 9 лютого 1907 р. міністром внутрішніх справ П. А. Столипіним. У ст. І Положення зазначалося: «У тих місцевостях, де є необхідним створення окремих розшукових органів, негласні розслідування у справах про державні злочини покладаються на особливо призначених з цією метою офіцерів корпусу жандармів або чиновників при Департаменті поліції зі створенням при них у разі потреби канцелярії, названої охоронним відділенням». Одним з найголовніших завдань охоронних відділень була боротьба з «революційними співтовариствами».
Охоронні відділення у своїй діяльності широко використовували провокацію. Вона була звичайним методом роботи цих відділень.
У боротьбі з революційним рухом у країні царський уряд покладав на охоронні відділення великі надії. Тому не випадково в галузі політичного розшуку охоронним відділенням надавався повний простір діяльності і забезпечувалися значні права.
У 1914 р. районні охоронні відділення скасовувалися як зайва проміжна ланка у громіздкому апараті політичного розшуку царської Росії.
Для посилення боротьби з кримінальною злочинністю 6 липня 1908 р. було виданой закон «Про організацію розшукової частини». У розвиток цього закону 9 серпня 1910 р. Міністерство внутрішніх справ видало «Інструкцію чинам розшукових відділень». Неважаючи на широку регламентацію дій працівників зазначених відділень, Інструкція не вирізнялася достатньою чіткістю своїх норм.
У зв'язку з загостренням соціальної напруженості на селі і селянськими виступами у 1903 р. була здійснена часткова реорганізація сільської поліції. Так, замість виборних від селян соцьких, засновувалися штатні посади сільських стражників, які були державними службовцями, нижчими чинами поліції.
19 серпня 1906 р. цар підписав указ про заснування військово-польових судів. 20 серпня того самого року він затвердив «Правила про військово-польовий суд». Положення складалося лише з шести коротких статей, і вже це саме по собі свідчило, що військово-польовий суд був «не стільки судом, скільки бойовим засобом дії».
Військово-польові суди створювалися у місцевостях, де проголошено військовий стан або стан надзвичайної охорони. Ці суди не були постійними органами, а створювалися для розгляду конкретних справ, причому по можливості протягом доби з моменту вчинення злочинного діяння. Суди могли створюватися за ініціативою начальника гарнізону, військового загону, командира порту, за розпорядженням і вказівкою генерал-губернатора, головнокомандувача, командувача військ округу та уповноваженими ними особами.
До складу військово-польового суду входили голова і чотири офіцери гарнізону або військових кораблів флоту. Всі п'ять осіб, які входили до військово-польового суду, мали належати до стройових офіцерів, навіть якщо у місцевості, де засновувався військово-польовий суд, були й чини військово-судового відомства. Таким чином, ні від голови, ні від членів військово-польового суду юридичних знань і практичної підготовки до судової діяльності не вимагалося. Отже, подібний склад військово-польового суду не давав жодних, хоча б найменших гарантій ні незалежності, ні вміння з'ясувати суть справи, що розглядалася судом.
Засідання військово-польового суду відбувалося за закритими дверима, а прізвища головуючого і членів суду зберігалися в таємниці. Для військово-польових судів практично не існувало жодних процесуальних правил. Справи розглядалися у спрощеному порядку. Судовий розгляд не повинен був тривати понад дві доби. Весь судовий розгляд зводився до оголошення в суді складеного військовими або поліцейськими чинами протоколу (донесення) і допиту обвинуваченого. При цьому невизнання обвинуваченим своєї вини, докази і обставини, що він наводив у своє виправдання, прохання про виклик свідків і очевидців тощо судом до уваги не бралися, а їх зміст не перевірявся. Вироки військово-польового суду, що постановлялися «за законами воєнного часу», передбачали, як правило, тільки одну міру покарання, а саме: смертну кару. Оскарженню вироки не підлягали. Вони виконувалися «невідкладно», принаймні не пізніше доби «з моменту проголошення». Подібним чином діяли і військово-морські суди на підставі «Правил про військово-польовий морський суд», затверджених імператором Миколою II 20 серпня 1906 р.
Діяльність військово-польових судів викликала осуд усіх верств населення країни. Негативно оцінювали цю діяльність і багато депутатів II Державної думи. Так, один з членів Думи, виступаючи на засіданні 12 березня 1907 р. і характеризуючи військово-польові суди, наголосив, що вони «є апаратом, удосконаленим для смертної кари. Вони є простим щаблем до шибениці».
Правила про військово-польовий суд втратили силу з 19 квітня 1907 р. згідно зі ст. 87 «Основних державних законів Російської імперії» в редакції 23 квітня 1906 р. і внаслідок того, що царський уряд зрозумів безперспективність їх проведення у нормальному законодавчому порядку через Державну думу.
Революційні події 1905-1907 рр. помітно вплинули й на діяльність судової системи, що функціонувала на підставі «Установи судових установлень» 1864 p., яка була орієнтована на посилення репресій проти активних учасників революцій. Так, Міністерство юстиції, яке очолювало всю судову систему, в період 1905-1907 pp. видало цілу низку секретних циркулярів та інструкцій, що орієнтували суди на посилення подібних репресій.
Значна роль у переслідуванні учасників революцій належала прокуратурі. Так, циркуляри Міністерства юстиції, прийняті наприкінці 1905-1906 pp., містили категоричні вимоги до прокурорів судових палат виявляти надзвичайну активність у переслідуванні осіб, обвинувачених у державних злочинах, аграрних безпорядках, а так само і в загальнокримінальних злочинах, учинених з політичних мотивів.
Наприклад, у циркулярі Міністра юстиції І. Г. Щигловитова прокурорам судових палат від 14 липня 1906 р. відзначалося, зокрема, що з метою прискорення розгляду справ прокурорам судових палат доручалося вживати «найенергійніші заходи». Зокрема, при провадженні попереднього слідства не слід було торкатися «обставин, що мають другорядне значення», обмежуючись «лише ретельним з'ясуванням найсуттєвіших даних, точне встановлення яких необхідне для визначення складу злочину, виявлення і викриття винних, а також визначення доказової сили зібраних проти них доказів». І далі у цитованому циркулярі вказувалося, що «всі зусилля повинні бути спрямовані на усунення будь-якої затримки в провадженні розслідувань у зазначених вище справах, швидкий розгляд яких с однією з найважливіших гарантій справедливого і такого, що відповідає інтересам державного порядку і громадської безпеки відправлення правосуддя».
Подібні циркуляри аж ніяк не слугували справі забезпечення гарантій підсудним, а навпаки, підштовхували суддійських чинів до порушень законності при провадженні розслідування кримінальних справ і здійснення суду над активними учасниками революції 1905-1907 рр.
В умовах нового піднесення революційного і демократичного руху в 1910-1911 pp. царський уряд пішов на внесення змін до судової системи Російської імперії. Законом від 15 червня 1912 р. «Про перетворення місцевого суду» поновлювався інститут мирових суддів. При цьому зміст багатьох статей «Установ судових установлень», присвячених мировій юстиції, законом від 15 червня 1912 p. було змінено. Так, наприклад, у ст. 64 «Установ судових установлень» в редакції 1864 р. зазначалося, що «...Вищий нагляд за всіма взагалі мировими суддями, також, як і за їхніми з'їздами, зосереджується в Касаційних Департаментах Сенату і в особі Міністра юстиції». Ця ж сама ст. 64 «Установ судових установлень» в редакції закону від 15 червня 1912 р. мала інший зміст: «…Вищий нагляд за всіма взагалі мировими суддями, також, як і за їхніми з'їздами, належить судовим палатам в межах їхніх округів, Касаційним Департаментам Правлячого Сенату, Міністру юстиції».
Отже, ст. 64 нової редакції містила одну з головних новел, введених в «Установи судових установлень», яка полягала у підпорядкуванні всієї мирової юстиції вищому нагляду не тільки касаційним департаментам Сенату і Міністра юстиції, як це було спочатку за судовими статутами 1864 р., а й судовим палатам у межах їхніх округів. Порядок введення в дію закону від 15 червня 1912 р. визначався у затвердженому 26 червня 1913 р. «Положенні про введення в дію закону від 15 червня 1912 р. про перетворення місцевого суду».У повному обсязі закон від 15 червня, однак, після його прийняття не був уведений. Спочатку його дія поширювалася на такі десять губерній, як Київська, Волинська, Подільська, Харківська, Катеринославська, Херсонська, Таврійська, Полтавська, Чернігівська і Курська. Відкриття нового мирового суду в цих губерніях приурочувалося на 1 січня 1914 р. Всього в названих губерніях було засновано 970 посад дільничних мирових суддів і 120 мирових з'їздів.
У зв'язку з поновленням інституту мирових суддів судові функції земських начальників скасовувалися. Стали також ліквідовуватися й посади міських суддів. Також були внесені окремі часткові зміни в компетенцію земських органів самоврядування. Так, згідно із законом від 20 лютого 1906 р. кожні губернські земські збори дістали право обирати по одному члену Державної ради строком на 3 роки.
Законом від 5 жовтня 1906 р. «Про скасування деяких обмежень у правах сільських обивателів та осіб інших колишніх податних станів» скасовувався порядок призначення губернатором гласних від селян у земства з поновленням повітового виборчого з'їзду від сільських товариств.
У 1912 р. повітові земські збори і міські думи здобули право обрання мирових суддів у тих губерніях Російської імперії, де мирова юстиція поновлювалася. Однак у цілому питання про реформу земського і міського самоврядування, висунуте в умовах громадського піднесення на початку XX ст., так і не вийшло зі стадії складання проектів та їх обговорення.
Аналіз змін у державному ладі Російської імперії на початку XX ст. дає змогу зробити висновок, що правляча еліта на чолі з царем Миколою II здійснила деякі заходи з лібералізації режиму під безпосереднім тиском революційних подій, чергуючи реформи з контрреформами.