Сайт Інформаційно-бібліографічного відділу є частиною бібліотечного порталу lib.kherson.ua
Новини
22.04.2019 12:30

Життя може бути цілеспрямованим!
Усім відомий вислів: «Жоден вітер не буде кораблю...

22.04.2019 06:49

Олена Казимирчак-Полонська: життя між формулами й молитвами
Її втрат цілком вистачило б на кілька біографій. Її...

15.04.2019 11:02

Як не загубитися у країні книг під назвою Гончарівка
Бібліотечно-бібліографічні уроки є важливим засобом...



Галерея


Гість | Увійти
Версія для друку
Новини > "А душа неначе скрипка": творча зустріч з Тетяною Федчик

"А душа неначе скрипка": творча зустріч з Тетяною Федчик

18.02.2019 12:25

У лютневий сонячний день у Гончарівці відбулася тепла і щира зустріч з Тетяною Федчик – жінкою, яка говорить віршами. Пані Тетяна завітала до нас з селища Сонячне, що неподалік від Херсона. Народилася ж вона в селі Конюхи Тернопільської області:

На зустрічі звучали вірші поетеси в авторському виконанні. Вони проникнуті  любов’ю до України, спонукають зберігати родинні цінності, пам’ятати свій рід, батьків, традиції.




Батьки і діти

На листочок одне слово лиш тільки напишу,
Ручку з руки не відпущу, поки не допишу,
Тепер в руці в мене ручка, моя соломина,
Лиш за неї я тримаюсь у важку годину,
Назбирається в душі, хочу поділитись,
Лиш тобі, любий листочку, можу я відкритись,
Чом в тобі, білий листочку, шукаю пораду,
Чисту, світлу душу бачу – знаходжу розраду,
Одне слово написала, друге причепила,
Знову я тебе листочку сльозами помила,
Те, що людям розказати, у вірші складаєш,
А всю біль душі моєї собі забираєш,
Тільки просиш: життя складне, треба всіх прощати,
І не можна свою душу усім відкривати,
І душа моя, і серце, не хочуть змиритись,
Батьки й діти найрідніше –  це ж гріх, щоб сваритись,
Дрібно стеляться рядочки, на білі листочки,
Де думки мої побігли: до сина, чи дочки,
Кожна мати своє дитя під серцем носила,
Тож повагу на старості вона заслужила,
Так малим дітям потрібна любов і терпіння
А старим батькам –  повага й трішки розуміння,
Старіємо – не вміємо по вашому жити,
Та ми мудрі, – життя вчило, ми вмієм любити,
Десь ми вас перелюбили, бо ви наші діти, 
Труднощі на себе брали, щоб вам краще жити, 
Треба змалечку дітей до того привчати,
Що на світі найсвятіше – це батько і мати,
Тоді вони й своїх дітей теж будуть навчати,
Бабусю свою любити, діда поважати,
Так, вони старі й капризні, та вони хороші.
І ви до них забігайте не тільки по гроші, 
Гроші вони й просто так будуть вам давати,
Не забутьте добре слово бабусі сказати, 
Діду руку ви подайте – він вам усміхнеться,
Боже, дай щоб так збулося, хай всім так живеться.

Особливе місце у творчості  Тетяни Федчик займає тема війни:

Пробач за те, що допустив війну

Стоїть схилившись ветеран,
І обеліск рукою обнімає,
Мовчить, лиш сльози на очах,
Душа його вже з другом розмовляє.
Сашко, шахтар, хлопець з Донбасу,
Іван Козак, з Волині,
Війна обох їх так зріднила,
Пам'ять живе донині.
Пробач, Сашко, що довго я не був:
Іде війна, і важко вже добратись,
Яка війна, страшна, брате, війна,
В якій ніхто не може розібратись.
Така війна, що ти, брате, щасливий,
Що ти не бачиш, що тут наробили,
І діти, й онуки наші ворогами стали,
Спитаєш, як ми все це допустили?
Мені не має, що тобі сказати,
Колись ми дружбу, правду цінували,
Що гроші, влада, розум забирають,
Це страшно, брате, ми цього не знали.
Коли закінчиться війна,
Нам так хотілося дожити,
Твоїх синів і моїх дочок –
Їх між собою поріднити.
Кулі свистять над головою,
В диму, в вогні палали хати,
На захист Батьківщини стали всі:
І ти і я, бо ми були солдати.
В окопах, притулившись так близенько,
Одну на двох – ми тільки закурили,
Я покурив, а ти, брате, не встиг,
Війна проклята – вже немає сили.
В нас ворог був тоді один –
Ми рідну землю боронили,
Тепер твоя земля, мені чужа,
І місто твоє, брате, розбомбили.
Тоді у сорок пꞌятому разом
З руїн його ми дружно піднімали,
Тепер взяли і розбомбили,
Хто і навіщо –  не сказали.
Пробач, Сашко, життя таке складне,
І дуже важко все це пояснити,
Замість війни тепер кажуть «АТО»,
А діти гинуть, як мені з цим жити?
Ще довго, брате, я тобі скажу,
У цій війні не зможуть розібратись,
Пробач за те, що допустив війну,
Я лиш приїхав, щоб з тобою попрощатись.
Дістав він хусточку з кишені, низенько нахилився,
Став на коліна, взяв земельки грудку,
І другу він своєму поклонився…

Ліричний вірш «А душа неначе скрипка» пані Тетяна не читала, а співала – і це було чудове виконання!

А душа – неначе скрипка.

Скрипка грає – слів не має, 
Лиш душа страждає.
Плаче скрипка, плаче душа,
Без сліз їх не має.
Чому такі сумні пісні,
Скрипалю, чом так сумно граєш,
І навіть пісню про любов
Чому так сумно ти співаєш.
Ти скрипку ніжно до лиця,
До свого завжди притуляєщ,
Яку мелодію для мене,
Скрипалю, ти на ній заграєш?
Чого задумався, мовчиш,
Смичок в руках довго тримаєш,
А без смичка скрипка мовчить,
На ній ніколи не заграєш.
Смичок в руці ти не тримай,
По струнах ніжно проведи,
Мелодію свою заграй,
Скрипалю, грай а не мовчи.
Чому, скрипалю, ти мовчиш,
Не знаєш, що мені сказати,
Ти краще грай – душа підкаже,
Яку мелодію заграти.
Бо скрипка вже твоя давно,
Мені мелодію шукає,
Знайти її було не важко,
А як заграти – ще не знає.
А ти, скрипалю, запитай,
Чи може скрипка твоя знає,
Коли вже двоє розійшлись,
Навіщо доля знов єднає?
Яку мелодію для них,
Скрипалю, можеш ти заграти,
Душа одна, а долі дві,
Які ніколи не з’єднати.
Красива осінь за вікном,
Ніжна мелодія лунає,
Заграв скрипаль про ту любов,

Яка в житті лиш раз буває.

Усі присутні були вражені талантом, відкритістю і щирістю Тетяни Федчик:

З рукописом – не з книгою себе порівняла,
З листочками, які сама взяла і порвала,
Життя таки вже навчило, що в душі тримати,
А що можна у віршах людям розказати?
На листочку любе слово можна поміняти,
А сторіночки життя як переписати???
Між рядочків ті слова я так заховала,
Де не ручка, а душа сльозами писала.
Ще багато тих листочків у вогонь кидала,
Душа сльозами кропила – спалити не дала,
Вогонь палав, та листочки чомусь не горіли,
Подув вітер, задув вогонь і вони злетіли.
Та високо не піднялись – роздуло по полю,
Вогонь крила обпалив, як і мою долю,
Поки живу, цей рукопис у душі палає,
Силу й віру додає – і надію маю.
Що колись таки з книгою зможуть порівняти,
А з якою – не мені, а людям рішати,
Тепер тільки лиш одне можу вам сказати:
Доки будете читати, я буду писати.

Дорога пані Тетяно, Дай Боже Вам міцного здоров’я і натхнення!
Ми будемо чекатимемо на нові зустрічі з Вами!







Вхід