Методичні розробки для проведення казкотерапії з дорослими

Методичні розробки для проведення казкотерапії з дорослими


СЕРДЕНЬКО

Казка для пошуку свого призначення, набуття цілісності

Тиша. Селище міського типу... Тепло повіває вітерець. Сонце сховалось. Усе ніби спокійно, але щось не так. Будинок, світло у віконцях. І одне вікно якось таємничо кличе зазарнути. А там... Усі бігають, метушаться, збуджені. Окоренкуватий чоловік якось не може знайти собі місця.
Чорняве волосся скуйовджене, очі – як п’ять копійок. Дворічна дитина з ведмедиком у руках перелякано дивиться на того чоловіка, мабуть, це тато. А з другої кімнати лунають жіночі зойки.
Раптом у далечині стає чутно сирену, то, мабуть, швидка або міліція… Таки швицка – під'їхала до під'їзду будинку, і чоловік разом із фельдшером попід руки виводять вагітну жінку, яка тихенько стогне. Хлопчик лишився вдома з літньою жінкою, напевно, бабуся.
І от казка почалася…
У той літній теплий вечір народилося в молодій українській сім'ї дитя.
Воно було незвичайне. Молоді батьки трохи розгубились, тіла в дитини не було. Акушерки почали шепотітися між собою. А чоловік із жінкою то одне на одного позирали, то на дитину. Проте чоловік вирішив: «То наше дитя, і ми його любимо будь-яким». 
Ви, мабуть, не уявляєте, як це – дитина без тіла? Але і таке в житті буває: Спитаєте, як це – немає тіла? Народилася дівчинка, назвали її Серденько. А як зрозуміти,  що то дівчинка?.. А все просто – Серденько була така рожевенька, що навіть не було сумніву, що то дівчинка.
Росла Серденько не по днях, а по годинах. І така вона була тепла, що в кожного від її тепла серце починало тремтіти.
Минуло п'ятнадцять років, і один ранок, а то був звичайний ранок, який став у цій родині знаковим. Серденько не хотіла вставати з ліжка. Мама підходила і питала: «Може, та захворіла?». Серденько ковтала «Ні». Тато мовчки зайшов, поглянув, а Серденько теж мовчки накрилася ковдрою, і тато вийшов. Старший брат навіть не зайшов, але голос його лунав по всій хаті...
Із часом ця сім'я переїхала до великого будинку, і в кожного тепер була своя кімната і своє життя.
Серденько ці всі п'ятнадцять років відчувала батьківську любов, любов усієї родини, особливо бабусину. Буває, прийде вона до неї, всядеться на лавку, а бабуся каже: «Я тобі вже все склала, і твоє сальце улюблене – в баночку». З річки вже було чутно, як діти гуляють, і Серденько теж збиралась туди, але їй так хотілося ще побути поруч із бабусею, відчути її теплі люблячі руки, запах молока і запашного хліба. Вона просто сиділа і мовчки дивилась на бабуню, і їй було добре.
І от, насидівшись, вставала, бабуся її цілувала, а вона чемно стояла, коли та її обіймала. Ішла на річку бавитися з іншими дітьми, та часом Серденько почувалася самотньою.
...Того дня вона це усвідомила ще більше: «Я не така, як усі. У мене немає тіла. Знаю, що вони мене люблять, але люди скоса на мене дивляться, хоч ніби і звикли. Ну, чому саме я, чому я така народилась? Невже в мене ніколи не буде свого тіла?».
Тому Серденько не захотіла вставати з ліжка: «Невже я так і житиму весь час – серцем, і в мене не буде такого життя, як в інших?»
Та найгірше було те, що Серденько почала усвідомлювати, що не хоче жити, як решта. Пролежала так півдня, а потім подумала: «Ну, від того, що я тут так лежу, тіло ж не з'явиться». Якось сповзла з ліжка, і захотілося Серденьку втнути щось незвичне. «Ну, а що?..» – подумала вона. Відчинила шафу і знайшла там червоні лаковані туфельки із синіми бантиками. Взула їх і пішла до бабусі. По дорозі всі люди оглядались, шепотілись.
А Серденько думала: «А мені начхати, що ви всі там говорите». І пишалася собою. Прийшла до бабусі, а бабуся дивиться на неї і каже: «Серденько, ти сьогодні така красунечка, і скажу я тобі, що відчуваю: хоч би як тобі зараз було кепсько, та мине трохи часу, ти почекай, у тебе буде щасливе життя. Навіть ще краще, ніж ти думаєш, і від того, як тобі буде добре, сама здивуєшся. Почекай...». Пригорнула вона Серденько і поцілувала. Серденько цього разу з такою вдячністю за розуміння обійняла бабусю, що в старенької сльози з очей покотилися. А Серденько мовчки, взявши кошика, пішла на річку. Та сьогодні все було якесь незвичне. Пішла вона не як завжди, коротким шляхом, а через ліс – довшою стежкою...
Іде, йде, і тут їй назустріч самотнє тіло без серця. Зраділа Серденько: «Може, це моє тіло?». Підійшла і питає: «Як тебе звати?». Тіло відповіло: «Леник». А Серденько випитує далі: «А чого твоє тіло без серця?». Він схилив голову та й каже: «Не знаю, якось так сталося, я такий народився». Серденько ще більше зраділа і схвильовано запропонувала: «Хочеш, я буду твоїм серцем?». Леник подумав і каже: «Давай», – і впустив Серденько у своє тіло. І жили вони так п'ять років. Серденько спочатку дуже раділа, що в неї тепер є тіло, та згодом чомусь уже не була такою теплою, а з часом і зовсім забула про тепло.
Одного разу потрапили Серденько з Леником у місто Левів. Вони чули про нього, адже там трапляються Дива, але ніколи там не були. Поки Леник дивився, як граються горобці, Серденько помітила чудовий загадковий будиночок, куди заходили люди в гарних вбраннях. Вона таких раніше не бачила, і їй захотілося подивитися, а може й приміряти одненьке. У Серденька наче крила виросли. Вона легко вийшла з тіла Леника і побігла в той будиночок так швидко, як могла. А там було дуже красиво і затишно, і Серденько там лишилась. Скільки Леник її не вмовляв, Серденько сказала, що тепер там житиме. Леник був вражений і розгублений: як йому знову жити без серця, відчув себе спустошеним, але то було якесь інше спустошення, було по-особливому боляче й образливо. Та Серденько вирішила твердо, і він зрозумів, що інакше не буде.
Прожила так Серденько чотири роки, й одного дня захотілося їй навідати батьків. Дуже вже вона за ними скучила. Поїхала до них у садибу, на місяць погостювати. А там тим часом гостював король, усі його знали і поважали. І побачив він випадково Серденько, помітив, що вона подорослішала, правда, вже не така рожевенька, але якась таємничіша стала. Почав король навідуватись до садиби її батьків, щоб через вікно подивитися на неї. А Серденько все не могла зрозуміти, з якого дива король став таким уважним.
Одного разу (то була якась дивна ніч, як і весь цей місяць) Серденько все не могла знайти собі місця.
У неї сьогодні мала бути аудієнція з королем. Той її про це сповістив. Серденько чотири рази перевдягалась і в останню мить убралась у старі штани і футболку, а на ніжки вдягла старенькі мешти.
І так пішла...
У цю ніч Король запропонував своє тіло для того, щоб Серденько в ньому поселилася. Серденько розгубилася і попросила час подумати.
Минув місяць...
Серденько все не могла наважитись на цю пропозицію. І пішла вона прогулятися в садочок, де зустріла Леника, який ніяк не міг заспокоїтись, що вона його полишила. У той самий час у садочку радники короля грали в доміно і побачили Серденько з Леником. Доповіли королю. Поїхав той у Цареград, навіть не попрощавшись і не поговоривши із Серденьком. А Серденько вирішила: можливо, то й на краще. З Леником вона не об'єднувалася і не збиралася, то була просто випад¬ковість.
Та життєві випадковості насправді не такі вже й випадкові...
І знову Серденько повернулася в місто Левів сама. Стала ще холоднішою і сумнішою.
Переміряла всі сукні у красивому будиночку і вирішила, що нічого її більше не тримає, поїхала в Цареград, але місто зустріло її похмуро і непривітно. За рік вона повернулася до садиби батьків, почала допомагати їм господарювати. Та про тугу, яка її скрутила, стогнала, але нікому не говорила. Проте біль щодня сильнішав. Стала вона зовсім відлюдькувата і різка. А батьки тішились, бо нарешті їхня Серденько була поруч і старанно допомагала. Таких несподіванок, як червона фарба на стінах її кімнати, вони, звісно, не розуміли, з тим мирилися.
Раз на рік від страшного болю, від туги Серденько відпрошувалася у батьків і їхала у Тридесяте Царство, щоб фестиваль, який там проходив, трохи її відволікав. За три тижні вона поверталася спокійнішою, хоча і втомленою від карнавалів.
Так минуло ще два роки.
Правда, були такі моменти, коли Серденько підходила до мами з татом із проханням знову повернутися до міста Левів, та не хотіли батьки про це й чути. Проте коли стали помічати, що вже дуже Серденько змарніла, страждає, дали дозвіл, і знову, наче на крилах, полетіла Серденько до міста Левів із надією нарешті знайти своє тіло і бути щасливою.
Та сталося не так, як гадалося... Минув час, і люди не впізнали Серденько, бо вона змінилась, подорослішала і була зовсім на себе не схожа. Серденько не розуміла: «Як це так, я ж така сама, чому вони мене не впізнають?». І скрутила її туга ще дужче, заплакана, бігла три дні і три ночі до садиби батьків, подряпана, брудна, гірко плакала. Батьки примовляли: «А що ти думала, тільки ж ми тебе насправді любимо».
А Серденько ще дужче плакала: «Я ж хочу своє тіло, я не хочу бути просто серденьком». Батьки здивовано поглянули одне на одного і зрозуміли, що їхня дитина, їхня дівчинка виросла. Цього слід було очікувати, адже мав настати день, коли Серденько усвідомить, що вона незвичайна, і не зможе жити простим і звичайним людським життям.
Батьки були в розпачі, а Серденько ще більше, пішла вона до бабусі, сіла на лавку і питає:
– Бабусю, що мені робити? Як мені знайти своє тіло? Старенька і каже:
–  Слухай своє Серце. Слухай своє серце, дитино. І все буде добре.
Обійняла і поцілувала.
– Бабусю, а як я маю його слухати, я ж і є Суцільне Серце?
Бабуся подивилась на Серденько з любов'ю і каже:
– Так, ти – Велике Серце, і тому маєш слухати його. Іди з Богом, дитино, йди з Богом. І провела Серденько до дверей.
Серденько йшла і почувалася розгубленою, не розуміла, як дійшла додому, але зібрала речі й пішла до міста Левів знов. Минуло три дні і три ночі, і важко інколи було йти. Та Серденько йшла, і відчуття, що все буде добре, їй допомагало, і, як сказала бабуся, слухала, слухала, принаймні, їй так здавалося.
Знесилена, вона зайшла в першу кав'ярню у місті Левів, щоб перепочити і заснула, а коли прокинулась, то її щось боляче стисло. Вона не могла зрозуміти , що це?
Щось стукає, вдих... видих... вдив… видих… Що це? Що за дивне відчуття? І раптом чує:
–  Що це стискає... чому саме я, це мені? Отче, чим я це заслужив, моє ж тіло незграбне, а ти мені подарував таке Велике Серце? Отче, скажи…
– Сину мій, послухай, кожному даю дише стільки, скільки він може витримати, і не більше. А ти зможеш жити з таким Великим Серцем! Я гарантую, що інколи тобі буде важко дихати, але вірю, шо твоє кохання зможе заспокоїти твоє Велике Стомлене Серце.

РОМАНТИК

Казка для роботи з молодими людьми, які намагаються будувати серйозні стосунки


Ранок... Вокзал... Вивіска «Сухарик»... Метро...
«Заблукав... І куди повертати?». Це було 30 вересня, коли Романтик на ранковому потязі приїхав у місто Сухарик. Його там ніхто не чекав, він сам собі приїхав. Жив спокійно, нікого не чіпав, допоки одного разу не зіткнувся з неприємним дідуганом, який лаявся сам із собою, і вони зіткнулися на розі вулиць. Дідуган був невеликий на зріст, очі мав колючі, усмішку наглу, й оскільки не звик почуватися винним за незграбність, спитав:
– Ти хто?
– Я – Романтик.
–  І де ж це твоя Романтика?
– Яка Романтика?
–  Ну, ти кажеш, що ти Романтик, тоді в тебе обов'язково має бути Романтика, – вже нервуючись, прокоментував дідуган, бо юнак виявився некмітливим. Відштовхнув хлопця і побіг далі лаятися сам із собою. Романтик розгубився. Хто чи що ця Романтика? Побіг за дідуганом, наздогнав і питає:
–  Дідусю, про яку таку Романтику ви говорите? Чому вона обов'язково має бути поруч? Де її знайти?
– Йой, але ти... – і дідуган замовк на півслові. – Ну, добре. Ти чув, що в кожного є своя половинка?
– Так, чув, але я не розумію, як це – половинка, якщо в мене вже є дві руки, дві ноги...
– От, а голова одна. А ти чув, що одна голова добре, а дві краще? Ну, що я тут тобі розказую, ти навіть не розумієш... їдь у Сухарик, там шукай свою Роман¬тику. Бувай, телепню! І дідуган побіг далі, навіть не озираючись.
От так Романтик і опинився у місті Сухарик.
Шукав він Романтику всюди: у метро, на вокзалі, на площах, на вулицях, у магазинах, ніде її не було. Ледь пересуваючи ноги, у розпачі і дуже стомлений, він зайшов у пиріжкову, впав на стілець, сидить у прострації. Раптом чує вдалечині:
–  Юначе, який пиріжок замовляєте?
    Юнак дивиться перед собою порожніми очима. І знов чує:
– Який пиріжок замовляєте?
Тут уже нарешті до нього дійшло:
–  Я дуже люблю пиріжки з капустою, – згадав Романтик.
–  Я за вас рада, – сказала дівчина за касою. – То ви замовляєте один пиріжок із капустою чи два?
– Ви знаєте, дівчино, я вчора дізнався, що в кожного має бути половинка, і що дві голови – краще, тому якщо я замовлю два пиріжка, то з’їм обидва. Мабуть, таким чином я зможу зрозуміти, як шукати Романтику, – стомлено сповістив свої висновки Романтик.
Дівчина на нього подивилася з недовірою і питає:
–  Ви що, шукаєте Романтику?
В юнака заблищали очі.
–  Ви знаєте, де її шукати? Підкажіть, будь ласка. Мені один дідусь сказав, що я зможу її знайти у Сухарику, і ось я тут, а знайти не можу, я  вже стомишся. І почуваюся телепнем.
Дівчина знизала плечима.
– Я не знаю, де шукати, але в нашому місті є Музей Давнини. Там працює пані Долинська, можливо, вона підкаже, де шукати Романтику.
Романтик аж підскочив:
– Де, де цей музей? Скажіть, благаю!
–  На Пушкінській, 13, – відповіла дівчина.
Юнак уже біг до дверей. А дівчина гукає:
– А пиріжки? Ви забули пиріжки!
Юнак повернувся, схопив два великих гарячих пиріжка в пакетику, загорнуті в папірці замість серветок, і знову побіг до дверей.
А дівчина навздогін:
– Хай щастить!
Та Романтик її вже не чув. Він біг по Пушкінській вулиці і видивлявся номер 13. І от він побачив найбажаніший у світі будинок № 13. І вивіску «Музей Давнини». Перескакуючи через сходинки, відчинив двері. Подзвонив у дзвіночок на вході і чекає. Усюди тиша і тьмяне світло. А нетерплячка в нашого Романтика вже досягла апогею, від неочікуваного повороту подій він розгубився. Що робити: бігати шукати, чи має хтось до нього вийти? Він раніше не був у музеях ї не знав, як поводитися. Проте відповідь знайшлася сама, і він почув:
– Доброго дня, юначе, що вас цікавить?
Романтик обернувся і побачив красиву жінку з довгим каштановим волоссям і дуже добрими очима. Йому на мить здалося, що то його мама.
– Мені дівчина у пиріжковій сказала… – невпевнено, трохи заїкаючись, почав говорити юнак, – що я можу спитати у пані... пані Долинської, де мені шукати Романтику, – Тут він уже прийшов до тями і почав говорити впевненіше. – Я вчора зустрів на вулиці дідуся, який сказав, що якщо я Романтик. Ой, вибачте, я забув представитися, мене звати Романтик!
Він сказав, що в кожного є своя половинка, а отже, мені потрібна Романтика. Я спитав, що це або хто, і де її шукати, він відповів, що маю їхати в Сухарик, і ось я тут. Я бігав сьогодні цілий день по місту і не знайшов її, Романтики, – його голос тремтів, він ледь не плакав.
Пані Волинська дуже уважно слухала, і коли він закінчив, відповіла:
– Знаєте, юначе, я теж чула цю легенду, що в кожного є своя половинка, але подробиць не пам'ятаю. Можу пошукати в архіві. Сьогодні вже пізно. Ви, напевно, втомилися. У нас є кімната для гостей, відпочиньте там, я приготую її для вас. А зараз, мабуть, ви хочете чаю з вишневим варенням? – щиро усміхнулась вона.
У Романтика очі від утоми злипалися.
– Так; дуже хочу, зробіть мені чаю з вишневим варенням, будь ласка.
Чи то чайг чи то втома, але Романтик одразу заснув на диванчику в кімнаті для гостей, і снилася йому Романтика – така близька, і така далека.
А вранці, коли він прокинувся і вийшов, загорнувшись у ковдру з розкуйовдженим волоссям, у чайну кімнату, там  його чекала пані Долинська з усмішкою на вустах. Біля вазочки з вишневим варенням парував чай.
– Доброго ранку, Романтику!
– Доброго ранку, пані Долинська!
– У мене для вас щось є, – і посунула книжку ближче до юнака.
Книжка мала назву «Почни із себе», закладка була на п'ятнадцятій сторінці: «…у Давній Греції існував міф про створіння Андрогіна, яке складалося з двох частин. Він був і чоловіком, і жінкою, його боялися навіть олімпійські боги, тому що чоловіча і жіноча половинки поєднувалися в ньому гармонійно, доповнюючи одна одну, посилювали, допомагали... У кожному з нас є і те, й інше…».
Романтик здивовано звів очі на пані Долинську, німе запитання застигло у його погляді.
А пані Долинська усміхнулась і каже:
–  Читайте далі.
«...Запишався Андрогін, а боги Олімпу розгнівалися і вдарили його блискавкою... Розділився Андрогін на дві половинки, переплутались вони, і відтоді шукають одна одну, щоб бути щасливими, як колись...».
То ви хочете сказати, що Романтика – це дівчина, яка є моєю половинкою? Я маю шукати дівчину, – уточнив Романтик, – на ім'я Романтика, так? Долинська усміхнулась, але не образливо, а так затишно, що засмучений Романтик відчув, що не все безнадійно, він тепер хоч знає, що шукати.
Романтик випив чай, зібрався і подякував пані Долинській. Вона його провела до дверей і сказала:
– Я тішуся, що ви до мене завітали, і що ще є такі, як ви. Вірю, що ви знайдете Романтику. Усього найкращого!
Романтик вийшов із музею давнини, а пані Долинська проводжала його поглядом і знала, що Романтик знайде свою Романтику, бо повне ім'я її було пані Любов Долинська.
І пішов Романтик знову шукати Романтику, але знаючи вже, що це має бути дівчина. Вглядався в обличчя всіх перехожих дівчат і питав, як їх звати. Проте щоразу чув якесь інше ім'я, а не Романтика.
Змучений, дійшов він до скверика і присів на лавку. Зітхання самі линули з його серця. Не знати, скільки він так сидів, та десь у далечині теж почув гіркі зітхання.
Обернувся в пошуках того, хто так голосно зітхає, і побачив дівчину – дуже худеньку, схожу на сухарик. Дивиться на неї, здалася вона йому якоюсь незвичною.
Дівчина побачила юнака, він їй здався дуже схуд¬лим, стомленим і засмученим. Так вони дивились одне на одного, доки Романтик не наважився на перший крок і спитав зі слабкою надією:
– Як вас звати?
Дівчина відповіла:
–  Романтика.
Романтик аж підскочив.
–  Не може бути.
–  Чого це?
– Я вас шукав, якби ви тільки знали, скільки я вас шукав.
–  Навіщо? – питає Романтика.
– Бо ви – моя половинка!
–  Та-а-к, – розтягуючи це коротеньке слово, дівчина міркувала про його слова.
– А вас як звати?
– Романтик.
– Ну, якщо шукали, то ось я. Чого ви такий схви¬льований, ви мене якось по-іншому уявляли?
– Та ні. Можна, я ближче підійду, щоб роздивитись вас? – спитав чемно юнак.
– Так.
Юнак підійшов до лавки навпроти, але оскільки був знесилений, то впав прямо на неї. Дівчина не злякалась, а допомогла йому піднятися. І підтримуючи одне одного, йшли вони по вулиці Пушкінській, якій немає ні кінця, ні краю.
На місці їхньої зустрічі поставили пам'ятник.

НАДІЯ

Казка для роботи з людьми, які переживають відчуття спустошення і не мають ресурсу для відновлення

Ця казка розповість вам про дивну історію поєднання непоєднуваного, про надію наперекір долі, стежки незнані, розуму непідвладні.
Жила в темному лісі, біля чудової галявини за річкою пташечка Кукулюка.
Ця пташка дуже відома в лісах. Її всі знають, бо історія її роду давня. Вважалося, що рід цей – пройдисвіти. От і пташечку Кукулюку називали пройдисвіткою.
На зріст менша за голуба, забарвлення має сірувате. Лише низ тіла білий із темними поперечними смугами, трохи схожа на малого яструба.
Кукулюка була лінькувата і літала завжди прямо й повільно. Чого ж її недолюблювали інші птахи, спитаєте ви? Це довга історія. Тягнеться вона ще від пра-пра-пра-прабабусі Кукулюки. Повелася традиція в її родині: як самичка має яєчка знести, то сповіщає вона самця: «Клі-клі-клі», – а самець їй відповідає: «Ку-ку, ку-ку», – мовляв, готовий до народження пташенят, і підшукав для них нову родину і гніздечко. Та самець і самичка були змушені віддавати своїх діточок, бо над ними висіло прокляття.
А почалася вся історія з того, що сподобалася пра-пра-пра-прабуся Кукулюки одному молодому яструбу. Звали її Зозочка Канорука, і коли настав час, вона, як порядна самичка, висиджувала яєчка в гніздечку, поки самець по деревах скакав і страшну волохату гусінь ганяв, щоб не згубила маленьких пташенят.
Та яструб молодий дуже вже впертий виявився і до Зозочки вже і так скаче, і сяк, а вона його клює дзьобиком, виштовхує з гніздечка:
– Іди собі, не пара ти мені, не буду я з тобою. Образився молодий яструб і полетів високо-високо в гори, аби знайти відьму яструбину, щоб та провчила Зозочку Каноруку за те, що не захотіла його. Знайшов він відьму Ястру на горі височезній, де сніги вічні, ві¬тер гуляє, і просить:
– Допоможи Зозочку Каноруку провчити.
А відьма Ястра і каже:
–  Добре, допоможу тобі, але за те ти мені своє серце віддаси, і все твоє подальше життя проживеш без серця.
Подумав молодий яструб і вирішив:
– Це ж добре, коли тебе всі бояться. Значить, поважають, – і погодився.
Налетів на ліс сильний ураган, купу дерев поламав, загинуло багато пташок із пташенятами, а Зозочка Канорука заховалась у скелі з діточками. Коли ураган минув, ворона Чорнуля всюди літала і каркала. Залетіла на скелю, побачила Зозочку та й каже:
– Шкода мені тебе, Зозочко, не буде спокою тобі і твоєму роду.
– Чому? – питає Зозочка.
–  Тому що прокляла тебе відьма Ястра, молодий яструб їй серце віддав, бо не захотіла ти його.
– І що тепер мені робити? – спитала сполохана мати.
Та ворона вже відлетіла. Прилетів самець-тато, Зозочка все йому розповіла, нікуди вже було діватись. Самець-тато полетів за вороною Чорнулею, наздогнав і питає:
– То що робити, можна якось зарадити нашій біді?
– А мені звідки знати, я у подружках відьми не ходжу, лети до неї і питай.
– А раптом ще дужче розсердиться?..
– Не розсердиться. Хто більше платить, тому і до¬помагає, а оскільки я чула, яструб молодий їй своє серце віддав, то сам розумієш... Лети до неї, може, якось можна все виправити, то тільки відьма знає.
Полетів самець-тато. Страх серце холодить, справа безнадійна, але треба спробувати все, можливо, щось допо¬може. Уже долетів до гори високої, де відьма Ястра живе. А страх і приреченість сили додали. Залетів він обурений:
– Відьмо Ястро, що ти наробила?
– А що, він віддав мені найдорожче, що в нього було, а ти так можеш?
– Можу, та якщо тобі серце своє віддам, то діткам не допоможу і сам загину. Скажи краще, що може здолати прокляття?
– Ну що я тобі скажу: самичка твоя мусить підклада¬ти свої яєчка до інших гнізд, поки не помітять, бо тільки в іншій сім'ї ваші діти зможуть вижити. Ти ж тим часом маєш волохату гусінь від тих гнізд відганяти, щоб лісові дерева вберегти, а діти твої і діти дітей твоїх теж змушені будуть таке робити, поки п'ять поколінь зміняться. Коли народиться пра-пра-пра-правнучка в тебе, і якщо покохає вона молодого яструба, тільки тоді прокляття зніметься.
– Та це ж погибель певна, відьмо Ястро!
–  Ну, так і ціна висока.
– Та це ж скільки пташенят мого роду нещасні будуть!
– Так тобі судилося, пташе, та скажу тобі ось що: у будь-якій приреченості і ключ до звільнення є.
– Що це за ключ?
–  Усіх вас триматиме надія, що через п'ять поколінь народиться пташеня, яке буде щасливе. І така красива буде ця ваша надія! Це додасть сил витримати випробування. Я ж тільки провідниця Волі Божої. Таку долю маєш. Як змиришся всім серцем – знайдеш втіху, що недарма свій вік прожив.
Минув час відтоді, п'ять поколінь змінилось, а Кукулюка і була пра-пра-пра-пра-правнучка Зозочки Каноруки. Знала вона про це прокляття, і гнів її охопив, що краще вона буде сама, ніж нещасних пташенят плодити.
Та від долі не втечеш. І від себе теж.
Із сусіднього лісу молодий яструб якось заблукай пригод шукав, і трапилася йому Кукулюка. А яструб молодий такий собі бешкетник був, дай, думає, щось утну:
– Чуєш, кралю? Чого ти така дика? Тут такий гарний яструб пролітає повз тебе, а ти навіть не подивишся?
–  Я і не таких гарних бачила, чим ти кращий за них, усе одно, як до діла, то однакові. Ти кудись летів, то й лети далі, не псуй краєвиду.
– Ти чого така зла і клюєш без діла?
– Як хочу, так і роблю... Дай спокій.
Не звик молодий яструб до такого ставлення, був він із роду давнього, і були всі вони байдужі та жорсті а яструб – трохи не такий, усе хотів зробити наперекір і якщо помилявся, все одно був упертим.
Так він літав з одного лісу до іншого, шукав привід побачити Кукулюку. З часом вона до нього звикла, і вже не була такою ворожою.
Одного разу біда прийшла, ураган налетів на ліс. Злякався яструб за Кукулюку, полетів до сусіднього лісу. Важко було, бо вітер ніс, дощ пір'я змочив, а яструб не здавався, був упертим.
Якимось дивом долетів він до дерева, де жила Кукулюка. А вона, злякана, від грому трясеться, від блискавки ховається між гілками.
Допоміг їй яструб до скелі долетіти, сховатись від урагану страшного. Притулився до Кукулюки, щоб зігріти її маленьке тільце, крилом обійняв. Так і заснули, а коли прокинулись, Сонце зійшло і зігріло ліс. Яструб уже відтоді більше нікуди не літав, а жив у гніздечку, яке вони звили разом із Кукулюкою. Знесені яєчка Кукулюка вже нікому не підкладала, як робили її родичі. Бо яструб охороняв гніздо, і навіть мошка боялася пролетіти повз нього.
Пташенята їх тепер називалися Кукулястри. Мають вони красиве сріблясте пір'я у крапочку, дзьобики з горбинкою, очі гострі, крила сильні, а Кукулюка та Яструб сподіваються, що від пташенят їхніх світові буде велика користь.

// Психолог. – 2011. – № 24. – С. 8-12

Коментарі

Напишіть свій коментар

Календар подій

     1 2 3
4 5 6 7 8 910
111213 14 151617
18 19 20 21 2223 24
25 26 27 28 293031