Сайт Інформаційно-бібліографічного відділу є частиною бібліотечного порталу lib.kherson.ua
Новини
Новини
21.02.2018 13:32

Говорімо українською красиво і правильно!
Сьогодні весь світ відзначає День рідної мови. Для...

21.02.2018 12:10

Пам'ятка "Культура фахового мовлення викладача": до Міжнародного дня рідної мови
Відомо, що педагогічний вплив викладача на інших суб’єктів...

12.02.2018 14:13

"Ми – нація козаків": зустріч із вченим-істориком Тарасом Чухлібом у Гончарівці
8 лютого 2017 року почесним гостем клубу любителів...



Галерея


Гість | Увійти
Версія для друку
Новини > Людиною освітлюється час > Василь Степанович Швець

Як давно це було! –
Я покинув село,
світлий вітер у жовтому полі,
понад озером білі тополі.
Наче сон, пізнаю
ранню юність мою,
що ходила цим шляхом знайомим,
що дружила із вітром, із громом.
І мужніла, й росла.
І черешня цвіла
біля самої білої хати.
Зараз – вечір. Дорога. І мати.
У воротях стоїть, дивовижу таїть:
чи настала оманна хвилина,
чи насправді побачила сина?!
Я для неї – дитя,
я для неї – життя,
я для неї – і щастя, і сила.
На руках би мене поносила.
Та я зовсім не той.
О, куди там – герой,
охмелілий обривом розлуки:
матір, матір узяти б на руки.
(Вибрані твори. Том І. 1
987 р.)

Творчий шлях Василя Степановича Швеця розпочався у 1930-х рр. ХХ ст.

Здавалося, усе життя попереду. Мрії, сподівання, плани, перші творчі кроки... Та в долю увірвалося страшне слово – «війна». Щойно закінчив молодий поет педагогічний інститут у Києві, як довелося йому не вчителювати, а йти захищати рідну землю.

ІДУ

Іду, іду на смертний бій.
Це розуміє мозок мій.
Іду. Горджуся і боюсь, що я,
можливо, не вернусь
до наймиліших берегів,
де я родився і мужнів,
до шелестіння білих трав,
де я любив, де я кохав.
Зелений виросте ковил
в степу над тлінністю могил.
І, може, через сотні літ,
натрапивши забутий слід,
нащадок прийде й пом'яне
мене, далекого мене.
Мені не треба ні хвали,
ні слави більшої, коли
нащадок скаже невзначай:
- Погиб солдат за рідний край...
(Збірка «Добрий ранок, Україно!».
1945 р.)

Саме твори, обпалені війною, є основою творчості Василя Степановича. Його поезія сповнена напруженості й водночас гли­бини почуттів. Його фронтова лірика — це майже докумен­тальна точність.

Посивілий вітер

Так ось де тиша!
Тиша з тиш.
Ні грюкоту, ні писку.
Трава мовчить.
І ти мовчиш серед німого блиску.
А ворон падає на прах
І розтинає груди.
Горить залізо на горбах,
горять в залізі люди.
Іскриться ранішня блакить.
Ні холодно. Ні жарко.
А в нього в роті ще димить
скривавлена цигарка...
Що ж, не судилося йому
останню допалити.
Навпроти нього удиму
розтоплюються плити...
Ось літо бабине з полів,
Як хмара, піднялося.
Це, кажуть, вітер посивів:
розгублює волосся.
(Вибрані твори. Том І. 1987 р.)

Та попри жахіття війни, душа поета не зачерствіла. Він створює поезію, в якій зі всією щирістю передає найніжніші почуття любові до матері, до рідної землі, до коханої.

Голос матері

Ти чуєш: на зеленому лугу ревуть,
не утихаючи, гармати?
Вогонь несеться до твоєї хати.
Благослови на бій священний, мати!
Чи досить мужності мені дала ти,
щоб я зумів отой вогонь зім'яти,
тебе спасаючи, як вічність, дорогу?
– Я в силі ще, себе обороню!
Я бачу, сину, я твій голос чую,
я давнє лихо німцю провіщую
і прах йому! А в хату не пущу я,
спалю сама. Під тинню заночую.
А мужність я дала для тебе тую
спасати землю, землю від вогню!
(Збірка «Добрий ранок, Україно».
1945 р.)

Закінчилася війна. І в 1945 році в Харкові за редакцією П. Тичини виходить перша збірка поезій Василя Швеця «Добрий ранок, Україно!». Саме Павла Григоровича Тичину Василь Швець називав Учителем у Храмі Поезії.

З нагоди виходу першої збірки молодого поета Євген Кирилюк у своїй статті (газета «Молодь України» від 24 серпня 1945 року) писав: «Поет-солдат, де б він не був, не може забути України: Волинь, Васильківщину, Київ з його Хрещатиком, Золотими воротами, Софією, Одесу, Полтаву, Дніпро, Десну, білі рідні хати, буйне жито і волошки... Збірку вдало названо: «Добрий ранок, Україно!».

Україна... Мати... Він захищав рідну землю. А допомагав йому, зберігав його протягом війни образ матері – Василини Іванівни Швець.

Пізніше, вже після смерті неньки, він напише неперевершену поезію, філософія якої не може залишити байдужим навіть найчерствіше серце.

Рідний простір пропах материнкою –
розцвілася, де мати похована.
Я зірвав пиріїну та й бринькаю.
Тут зіграти б сонату Бетховена!
Всі городи цвітуть бараболею.
Наш колишній город збито сушею.
Половіє пирій – не прополюю.
Черепіють грудки – не розпушую.
Роки пам'яті – як не лічи-таки,
буде відстанню щось переплутано.
Десь я тут відривався від читанки
та й летів з ятерями в Долудини.
Мріють вежі блакитної пасіки.
Там Долудини – золото в ятері.
Ти, Василечку, знов по карасики?

ласка й докір у голосі матері.
Як я золото часу розтринькую!
Проклинаю своє неприкаяще.
Мати стала давно материнкою.
Боже мій, вічний докір... Блукає ще.
(Вибрані твори. Том 1.1987 р.)

У далекому 1944 році Василь Швець написав:

О всесвіте, який величний ти,
як хочеться все звідати й пізнати!..

Ці рядки глибоко розкривають творчу постать поета. Але ж Василь Степанович був не лише поетом. Він був і прозаїком (роман «Тайнопис»), і драматургом (драми «Весілля на війні» та «Ланцюг»), і перекладачем. Під час війни В. Швець був арти­леристом (а після поранення – кореспонден­том військових газет) і пройшов дорогами війни пліч-о-пліч з воїнами – представниками різних народів.

Після війни Василь Швець працював у галузі художнього перекладу з російської, румунської, молдавської, болгарської, татарської, казах­ської, азербайджанської, таджицької, кир­гизької, грузинської, вірменської, литовської, латиської, білоруської, чеської, німецької, поль­ської, чуваської, іспанської... мов.

«А мені-бо й самому хіба не диво – спіткатися на війні з такою скарбницею мов...», – пише Василь Степанович у романі «Тайнопис».

Твори Василя Степановича Швеця перекла­дено російською, білоруською, угорською, чесь­кою мовами. Його поезії покладено на музику чеським композитором Франтішеком Шауером.

У своїй творчості він не оминув і наймолодших шанувальників літератури – дітей. Як і великий педагог В. О. Сухомлинський, він тонко відчу­вав дитячу душу, тому й вийшли з-під його пера прекрасні вірші для малят, які навчають спосте­режливості, кмітливості, уважності, доброті. Він створив світ-казку, де є і несподіванка, і вигадка, і чарівність, і назва цьому світу – «Гостинці».

Листок

Наче в нашому саду літа й небувало.
Я під вишнями іду, листя геть опало.
Голі вишні і бузок в тихому підтинні.
Он лише один листок звис на павутині.
Зачепився нашвидку за гіллячку нижню.
Видно, боляче листку покидати вишню.
Я візьму його мерщій, занесу до хати.
Він у «Читанці» моїй буде зимувати.
(Збірка «Гостинці», 1978 р.)

Вірним другом, рідною душею була для Василя Степановича його дружина Марина Георгіївна Швець (Зотова). Ця чарівна жінка йшла поруч по життю, підтримувала, допо­магала, розуміла, була порадницею й бере­гинею для поета. Марина Георгіївна пішла з життя у вересні 2013 року. Але саме вона зберегла для нащадків неоціненні скарби – книги, щоденник, рукописи майстра слова, переклади...

Завдячуючи їй, ми маємо змогу доторкнутися до цілющого джерела високого мистецтва – поезії Василя Степановича Швеця.

Однією з найліричніших, присвячених їй – коханій дружині, є поезія «Барвінок».

Барвінок

Снаряд розірвався в моєму саду:
Димиться воронка. Я мимо іду.
Схилився і бачу – між хором сніжинок,
пробившись, тріпоче зелений барвінок.
Тріпоче, дрижить, бо хочеться жить.
Хрещатий барвінок в моєму саду,
під вибух снаряду на нього впаду
І тілом від злого металу прикрию,
і кров'ю зволожу, і слізьми обмию,
щоб тільки він ріс без крові і сліз.
А ти, росіянко, подруго моя,
зростала в далеких, не наших краях –
не знаєш, як в'ється і квітне барвінок
в садах і в подолах дівчат-українок.
Зніми в них узір. Ним квітне твій зір.
Ти вишиєш, знаю, в ці ночі сумні
блакитною низзю сорочку мені.
Немає на світі милішого зілля.
Поглянеш на нього – і сниться весілля.
Барвінок очей, тривога ночей...
Барвінок, барвінок – кохання моє,
з нас кожен за нього життя віддає!
Схилившись, застигну над хором сніжинок,
де тихо, пробившись, тріпоче барвінок.
Тріпоче, дрижить,
бо хочеться жить...
(Збірка «Добрий ранок, Україно!».
1945 р.)

Кажуть, доля буває непередбачувана. І це так. Адже через зо років після війни виходить збірка В. Швеця «Віднайдений зошит». Річ утім, що ще під час боїв 1945 року Василь Степанович загу­бив свій зошит із сонетами. У пам'яті збереглися лише окремі рядки. Але диво! Якось осіннього вечора 1975 року йому зателефонували з вок­залу й повідомили про передачу з Австрії. Голос був жіночий і, як видно, вже немолодий. Поїзд стоятиме 27 хвилин. Якщо поет не встигне, пере­даний для нього пакунок зберігатиметься в пер­шій касі. І Василь Степанович устиг. «Коли поїзд рушив, я схилився на стовп надколійного ліхтаря, розмотав синю стрічку з пакунка й поба­чив свій давно загублений і давно вже забутий зошит. Порошив сніжок, а в уяві постали дуже далекі й дуже гарячі сніги 1945 року — війна в Альпах...» (уривок з передмови автора до збірки «Віднайдений зошит», 1975 р.).

Та, незважаючи на пережиті болі війни, його творчість у цілому, як і його душа, світла й надзвичайна.

Які погожі ранки над Дніпром,
і скільки в них тепла і супокою!
Тут навіть вітер дихає добром, і силою,
і радістю людською...
(Збірка «Схід сонця», 1950 р.)

Василь Швець – поет багатогранний. Зачаровує нас і пейзажна лірика Василя Степановича.

Осінь

Сходять зорі, які навесні.
І повітря запашне і чисте.
Тільки трохи вкоротились дні
та в садах ледь-ледь прижовкло
листя. Рання осінь. Соковитий плід
з тихим дзвоном струшують дерева.
В пам'ять увійшла на безліч літ
ця пора багата вереснева...
Рання осінь дощиком бринить
поміж телеграфними дротами,
то, гляди, одягнеться в блакить,
йде за електричними плугами...
Золото розсипле на ріллю
і пташине пір'я біля броду.
Рання осінь...
Я її люблю за мінливість,
за багату вроду.
Рання осінь... Але видно там,
де задумались про вирій птиці,
зеленіють молодим життям
пагінки озимої пшениці.
А полям – ні краю, ні межі.
Ось де простір для роботи й мрії!
Відчувати радісно душі,
як врожай наш сіється і спіє.
(Вибране,1957 р)

Поетичне слово Василя Швеця – ніби крила, які торкаються небес. Його слово, просте й зрозуміле, проникає глибоко в душу, змушує замис­литися над тим буденним, що нас оточує: воно вчить бачити красу світу, любити, поважати, радіти життю, а головне – цінувати кожну мить, даровану долею.

Сонце

Я закоханий в землю,
а в сонце ще більше.
Що без нього і небо,
І наша земля?
Ти налийся промінням, світися, мій вірше,
і дзвени в колоскових полях.
Сонце! Сонце  
в усьому:
в зіницях дружини, в колоску,
І в залізі, і в цвіті шипшини.
А буває червоний-червоний весь захід.
Я дивлюся на нього і сонце хвалю:
це воно там навішало ягід,
їхнім соком упившись, дрімає в хмелю.
А сьогодні, як буря завила,
з голуб'ятника випала жердь
і мале пташеня задавила...
Ну, навіщо хтось вигадав смерть?
Може так щось упасти й на мене –
вража куля, недуга чи інший тягар.
І без мене шумітиме поле зелене.
І без мене світитиме сонце з-над хмар.
На могилу ходитиме двійко
поливати барвінок або верболіз –
мій маленький Тарас І манюній Андрійко,
той, що в сад на колінцях поліз.
І світитиме сонце над ними й під ними,
а в моїй домовині лежатиме тьма.
І ніхто вже ніколи звідтіль не підніме,
бо до сонця звідтіль повороту нема.
Ну, а як же поезія, роздуми, діти?
Я ж родив їх!.. А пахощі трав,
чистий вітер із поля,
той вітер, що я з сонцем в легені вбирав?
Це навіки в мені й пташеняті лишилось,
і квилитиме з травами вітер про нас.
Будь безсмертним усе,
що на світ народилось,
що побачило сонце хоч раз.
(Вибрані твори. Том 1. 1
987 р.)

22 лютого 1993 р. митець пішов із життя (похований на Байковому кладовищі), та його твори були, є і будуть цікавими, захопливими, тривожними і водночас ніжними. «Дослідники творчості Василя Швеця сходяться на тому, що його поетичний голос ні своїм тембром, ні лек­сичним запасом, ні своєю образною структу­рою не схожий на голоси інших поетів – його сучасників.

На Батьківщині письменника в селі Іванкові створено музей Василя Швеця, а в Українському коледжі імені В.О. Сухомлинського (м. Київ) – історико-літературну світлицю «Тайнопис». Його поезія – це фантастичне поєднання ліризму й доброти. Олесь Гончар, говорячи про творчість Василя Швеця, назвав його постать совістю України. «Не кожному митцю вдається заслужити таке визнання і так прожити життя» (Микола Шостак. «Совість...України». Газета «Трудова слава»).

Ніхто по часовому розгалуззю
не розпізнає вік і день,
який обірвано затримався над Руссю,
коли на кручі зупинився Кий.
По людях визначаються епохи,
бо люди – віхи на шляхах епох,
Не владний час ні стерти їх з дороги,
ні звітрити, немов руїнний мох.
У космосі час темний і всевладний:
чи світ, чи антисвіту ньому згас,
а на Землі – уперто безпорадний:
людиною освітлюється час.
(Вибрані твори. Том 1. 1978 р.)

(Казько Т. Людиною освітлюється час: до 100-річчя з дня народження Василя Степановича Швеця / Т. Казько // Українська мова та література. Сер. Шкільний світ. - 2017. – № 23/24(груд.) - С. 49-57)

Твори Василя Швеця:

  1. Швець В. Вибране. – К., 1957.
  2. Швець В. Віднайдений зошит. –К., 1975.
  3. Швець В. Гостинці. Вірші. – К., 1978.
  4. Швець В. Добрий ранок, Україно! Поезії / За редакцією П. Тичини. – Харків, 1945..
  5. Швець В. Схід сонця. Поезії. – К., 1950.
  6. Швець В. Тайнопис: Роман. – К., 1995.
  7. Швець В. Твори у двох томах. Том 1. Поезії. – Київ, 1978.

Дізнатися більше можна тут:

http://vitchyzna.ukrlife.org/3_4_08shvetc.html

Вхід