Впорядкування правових норм гетьманської України

Впорядкування правових норм гетьманської України

Усі джерела права містилися в багатьох збірниках, кодексах і книгах та, часто взагалі несистематизовані, являли собою приклад писаного права різних держав і часів, створеного на основі різноманітних принципів і покликаного задовольнити інколи навіть протилежні потреби.

На перших порах це не викликало в суддів особливих труднощів, оскільки з ліквідацією у привілейованого шляхетського стану великих землевласників-панів, який стояв на чолі суспільно-політичного життя, та скасуванням «козацькою шаблею» шля­хетських привілеїв, із судової практики зникли безкінечні складні процеси по земельних спорах, які так гальмували у минулому суспільно-правові відносини і були причиною тяганини у судочинстві. Переважно доводилося займатися вирішенням нескладних цивільних та дрібних кримінальних справ, тому застосування законодавства, незважаючи на відмінність правових систем і протиріччя певних положень, відбувалось без надмірних ускладнень. У випадках конкуренції норм або прогалин у праві суди керувались звичаєвим правом, судовими прецедентами та власною правосвідомістю.

Але на початку XVIII ст. із налагодженням у країні мирного життя цивільні і кримінальні справи стали набагато складнішими, а їх кількість невпинно зростала. Це вимагало від судових органів більш копіткої і плідної роботи, перешкодами якій були збірники права, що часто містили застарілі, нечітко сформульовані й такі, які суперечили одна одній, норми, до того ще й написані іноземними мовами.

Одночасно різко зростає і кількість скарг та нарікань населення, незаможного козацтва і селян на зловживання в судах. Невиправдано тривалі процеси, високі штрафи на користь представників козацької старшини, призначення на посади за сімейними зв’язками – це, на жаль, реальний стан речей, який панував у судових установах. Незважаючи на те, що за різними законами адміністративна влада відокремлювалася від судової, панівна верхівка зосереджувала у своїх руках і адміністративні, і судові, і військові повноваження. Подібна ситуація загрожувала занедбанням одних обов'язків за рахунок інших та створювала сприятливий ґрунт для використання становища у власних інтересах.

Оскільки у своїй роботі судді спирались на різні як за змістом, так і за часом створення правові збірники, норми яких часто були взаємовиключаючими (зас­тосування залежно від ситуації будь-якого з них на власний розсуд, при поєднанні адміністративних і судових функцій, спричиняло хабарництво та тяганину у судочин­стві, цим не забарилася скористатися російська влада, проводячи політику централізму щодо Гетьманщини. Тому для забезпечення нормальної роботи відновленої системи козацьких судів необхідно було створити єдиний акт, який чітко визначав би статус судді і врегульовував усі питання права і процесу.

Незважаючи на численні спроби як керівництва гетьманської України, так і уряду імперської Росії відлагодити судову машину, процесуальні відносини залишалися бажати кращого, відзначаючись багатьма порушеннями, викликаними не тільки і не стільки недо­сконалістю змісту джерел права, скільки їх неправильним тлумаченням нефаховими суддями, необмеженою свободою заміни норм одного кодексу на норми інших, а також незнанням мови першоджерел та недостатньою кількістю друкованих видань чинних законів.

Таким чином, внаслідок соціально-економічного й політичного розвитку Гетьман­щини вже у першій половині XVIII ст. назріла необхідність кодифікації права на території регіону. Для цього склалися фактично всі умови. Керівні кола держави – ініціатори систематизації – ставили за мету подолати цим самим кризу у правовій сфері, яка щодалі поглиблювалася, а також передбачали закласти фундамент національної законодавчої бази, закріпивши політичну автономію країни, оскільки спостерігалося поступове, але неухи­льне підпорядкування вітчизняних правних інститутів великодержавницьким.

Однак найбільш зацікавленими у законотворчому процесі були козацька старши­на, вище духовенство й шляхта, які, сконцентрувавши у своїх руках величезні матері­альні багатства і всю повноту місцевої влади, прагнули зрівняти і затвердити становий статус старшини і шляхти.

Впорядкування правових норм гетьманської України вимагав і російський уряд, намагаючись наблизити їх до загальноросійських. Він прагнув усунути ті розходження, які у той час ще існували між царським законодавством і чинним на Лівобережній Україні, для якнайшвидшої ліквідації її автономного статусу.

За викладом, змістом і юридичною термінологією кодекс 1743 року перевищував усі зразки писаного права, що існували на той час, чому, власне, його офіційно й не затвердили, оскільки він уже не задовольняв вимоги імперських структур, вийшовши, так би мовити, за межі дозволеного. Цьому сприяла і певна частина козацької старшини, яка хоч і захищала загальнодержавні інтереси, але не узгоджувала їх зі своїми власними, часто керуючись егоїстичними амбіціями і намірами, не враховуючи і не розуміючи при цьому державних потреб. Її національно-консервативні кола не бажали заміни старих правових актів, вбачаючи в Литовському статуті гарантію стабільності законо­давства, і що найголовніше – збереження прав і привілеїв шляхетського стану, які були ясно й чітко сформульовані саме в Литовському статуті.

Незважаючи на те, що кодекс Гетьманщини 1743 року так і не набрав законної сили, праця комісії не була марною. Завдяки прогресивним засадам він набув широкого поширення та повсякденно застосовувався в судах України. За ним вивчали українське право та користувалися як авторитетним і досконалим підручником-коментарем до Ли­товського статуту та Магдебурзького права цілі покоління правників, а російські урядові установи використали його як основу в подальшому кодифікаційному процесі.

Джерела та кодифікація права України XIX – початку XX ст.: інформаційний дайджест. Вип. 1. / ХОУНБ ім. Олеся Гончара; уклад. Т. С. Федько. – Херсон, 2018. [ Електронний документ]