Сайт Інформаційно-бібліографічного відділу є частиною бібліотечного порталу lib.kherson.ua
Новини
12.10.2017 10:39

Святитель Інокентій Херсонський – великий пастир Церкви
6 жовтня 2017 року після літніх канікул відбулося чергове...

10.10.2017 11:25

Історія мужності, братерства й самопожертви: презентація проекту ведучої "Радіо Свобода" Ірини Штогрін у бібліотеці
У суботу на позачергове засідання клубу любителів історії...

10.10.2017 06:20

Вивчаємо біоритми людини українською
Однією з найважливіших проблем сьогодення є здоров'я...



Галерея


Гість | Увійти
Версія для друку

Законодавство достатутової доби на українських землях

З цієї доби збереглося багато різноманітних писаних, а з кінця доби й друкованих пам’яток права. Більшість пам’яток писана офіційною «руською» мовою (суміш слів українською та білоруською мовами). Як виняток, деякі пам’ятки написані латинською й німецькою мовами.

Після занепаду Київської держави звичаєве право знову стало єдиним джерелом права на українських землях, що були «під татарами». Воно продовжувало бути чинним і в Галицько-волинській державі, навіть після прилучення її земель до Польщі, аж до кінця XV ст.

До складу Литовської держави українські землі увійшли зі своїм звичаєвим правом, «своєю старовиною». Проголосивши принципи: «старини не рухати, новини не заводити», великі князі литовські підтвердили українським землям звичаєве право й сприяли його подальшому розвиткові. Незабаром воно було засвоєне в усій Литовсько-Руській державі.

З Литовсько-руської доби до нас дійшли різні за змістом, формою й значенням пам’ятки законотворчої діяльності державних органів влади. Майже всі ці пам’ятки дійшли в писаній формі, виключаючи Литовський Статут третьої редакції, що був надрукований 1588 р. За змістом пам’ятники законів цієї доби поділяються на міждержавні та міжнародні договори, привілейні грамоти, земські устави, кодекси законів.

Міждержавні й міжнародні договори. Договори-угоди між Литовсько-Руською державою та Польщею, що встановлювали різні форми союзу між цими державами, впливали на зміну державного становища Литовсько-Руської держави.

Кревський акт 1385 p. встановив персональну унію. Акт унії, яка знаменувала утворення державного союзу Польщі й Литви, був прийнятий у литовському м. Крево й скріплений у лютому 1386 р. династичним шлюбом польської королеви Ядвіги і великого князя литовського Ягайла. Литовській верхівці було не до снаги тримати під своєю владою неозорі українські та білоруські землі, бо магнати й шляхта цих земель прагнули забезпечити свої права й прибутки і відсунути нечисельне литовське панство на другий план. Чимало з них домагалися незалежності від Литви. Тим-то Ягайло, його брати Вітовт, Скиргайло, Корибут, Лугвен та їхнє оточення мусили піти на значні поступки Польщі.

Кревська унія дала змогу польським панам заволодіти українськими землями, які доти входили до Литовського князівства, що втрачало державну самостійність. Негативно вплинула Кревська унія і на політичне життя України: з її підписанням там розпочалася ліквідація удільних князівств, що мали чималу автономію. М. Грушевський зазначає:  

«Найдавнїйші такі грамоти маємо з жовтня 1386. В них, як побачимо зараз, зовсїм іґноруєть ся в. князївство Литовське, й князї обовязують ся „належати” (adherere) до корони Польської.

Але при загальній, не дуже ясній стилїзації сього постулята в Кревськім актї (ба і в пізнїйших присяжних грамотах князїв), може бути непевність, чи литовські князї, з Ягайлом разом, розуміли все далекосягле значіннє його. Ми не маємо з сього часу литовських актів принціпіальнїйшого значіння, які-б дали нам спромогу зовсїм певно рішити се питаннє. Безперечно Ягайло пізнїйше, з своїх династичних мотивів, став на становищу польських панів в толкованню сього постулята. Чи значило-б се, що він і в 1385 р., виходячи з такого династичного становища, сьвідомо робив сю уступку Польщі й своїм впливом великого князя, взагалї дуже сильним в в. князївстві, змусив иньших князїв до потвердження сього приречення? Чи може значіннє сього приречення було неясне князям? Чи вони, може по просту легковажили сю обіцянку, уважаючи її вимушеною, а потрібною для осягнення Ягайлової мети –  польської корони?»

«І нарештї обіцянка – „прилучити до Польщі на віки всї свої землї, литовські й руські”.

Се остатнє обовязаннє особливо многоважне. Стилїзоване воно в Кревськім актї досить загально, тому можуть бути непевности, чи обидві сторони розуміли його однаково. Що ся точка була подиктована польськими панами, в тім не може бути сумнїву. Інтерпретація її польською стороною дає нам знати, як розуміли сю обіцянку її інїціатори: се мало бути злученнє всїх земель в. кн. Литовського до Польщі, в повнім значінню того слова. Значить, з коронацією Ягайла на польського короля в. князївство Литовське як державний орґанїзм властиво мало перестати істнувати, бо всї його землї ставали складовими частинами, провінціями Польської держави.

Як бачимо, постулят був дуже далекосяглий, не сповнений в цїлости навіть Люблинською унїєю.»

Грушевський М. С. Історія України-Руси: в 11 т., 12 кн. / М. С. Грушевський ; редкол.: П. С. Сохань (голова) [та ін.] ; АН України [та ін.]. - Репринт. вид. - К. : Наук. думка, 1991 - Т. 4 : XIV-XVI вiки - вiдносини полiтичнi. - 1993. - С. 129-131.

Виленська умова 1401 p. – союз взаємної охорони й безпеки. Прийняття унії об’єднанало зусилля двох держав, допомогло розгромити Тевтонський орден і зупинити просування німців у слов’янські землі (битва при Грюнвальді 1410 р.), посилило вплив поляків в Україні, почалося насильницьке насадження католицтва. Польща прагнула повністю підкорити Велике князівство Литовське. Проти цього виступила православна литовська та руська знать на чолі з князем Вітовтом.

Пропольська політика зумовила появу литовсько-руської опозиції, яку очолив князь Вітовт (1392-1430). Підтриманий зброєю литовських феодалів та руських удільних князів, він 1392 р. був визнаний довічним правителем Литовського князівства. Намагаючись зміцнити єдність власної держави, Вітовт ліквідує південно-західні руські удільні князівства – Волинське, Новгород-Сіверське, Київське, Подільське. У цих землях починають управляти великокнязівські намісники. Внаслідок цього посилюється соціальний гніт і зводиться нанівець колишня автономія українських земель.

Городельська умова 1413 p., що знову повертала персональну унію:

«...3. Пани (і) також бояри-шляхта земель наших... дарениями, привілеями і пожалуваннями, ним нами дарованими, даними, приділеними, тільки католики і римської церкви підвладні і кому герби пожалувані, господарюють, володіють і користуються, як пани і шляхта королівства Польського володіють і користуються.

4. Також пани і шляхтичі, названі вище, своїми вотчинами (батьківськими маєтками) на рівному праві володіють, як пани королівства Польського своїми звичайно (як прийнято) володіють і пожалуваннями нашими, на які мають грамоти, від нас діючі і затверджені твердістю вічної сили, подібним чином будуть володіти і мати вільну змогу їх продавати, міняти, відчужувати, дарувати і на користь свою повертати, однак, з нашої згоди, особливо для кожного випадку даного, як для їх відчуження, обміну або даріння перед нами або нашими урядовцами, за звичаями королівства Польського, буде визначено.

9. ...Урядником призначаються тільки католицької віри поклонники і підвладні святій римській церкві. Також і всі постійні уряди земські, які є посади, каштелянства, жалуються тільки сповідникам християнської (католицької) віри і до ради нашої допускаються і в ній присутні, коли обговорюються питання про благо держави, бо часто різниця у вірах приводить до різниці в умах (думках), і виявляються через це відомими такі рішення, яким належить у таємниці бути збереженими.

12. Зверх того, названими вище свободами, привілеями і милостями тільки ті пани і шляхтичі землі Литовської можуть володіти і користуватися, яким зброя і герби шляхтичів королівства Польського пожалувані, і шанувателі християнської релігії, римській церкві підвладні, не схизматики або інші невіруючі.»

Хрестоматія з історії держави і права України: у 2 т. : навч. посiб. для студ юрид. спец. вищ. закл. освiти / Акад. прав. наук України, Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого ; уклад.: В. Д. Гончаренко, А. Й. Рогожин, О. Д. Святоцький. - 2-ге вид., переробл. i допов. - К. : Iн Юре, 2000 - Т. 1 : З найдавніших часів до початку XX cт. / за ред. В. Д. Гончаренко. - 2000. - С. 51-53.

Отже, міжнародні договори унормовували правові відносини між Великим князівством Литовським і сусідніми державами. Вони могли бути господарсього або політичного характеру. Політичні договори порушували питання наслідків збройних конфліктів та поділялися на мирні договори і союзні. Для історії права більшого значення мають договори торговельного й господарського характеру, які містили постанови про видачу невільників-втікачів, приймання чужих громадян-купців.

Укладати міжнародні договори мали право великокняжа рада та удільні князі. З цього приводу М. Чубатий висловив таку думку: «Хто мав право укладати міжнародні договори? До останніх десятиріч XIV ст. навіть удільні князі мали право ук­ладати політичні договори відносно своєї землі, але за умови, що вони не будуть звернені проти інтересів усієї держави. Звичайно, однак, зобов'язувала засада, що політичні договори має право укла­дати лише великий князь у порозумінні а родинною радою князів Ґедиминовичів. Від перших десятиріч XV ст. замість родинної ради князів приходить великокняжа рада, складена з панів, стаючи при кінці XV ст. рівнорядним з великим князем чинником влади. Прелі­мінарні переговори звичайно вела від імені великого князя й ради делегація, але без права підписання договору. Санкція договору на­лежала виключно до великого князя, що теж звичайно діялася за порозумінням із радою.

Зате господарчі договори в XIV й навіть у XV ст. нормально мали право укладати й удільні князі, розуміється, що з зобов'язуючою силою тих договорів лише для своїх земель. Ясно, що такі договори не повинні були протидіяти загальнозобов'язуючим законам і уста­новам земським. На те, що удільні князі мали таке право, вказував уже згаданий договір князя Вітовта з великим князем Борисом, хоч Вітовт тоді не був великим князем. Те саме підтверджує й історія договорів Полоцька з Ригою. Та у XV ст. великі князі намагаються обмежити і це право удільних князів складати господарчі договори. Укладені вже договори вони залишали в силі, але забороняли укладати їх на майбутнє. Окремої згадки заслуговують договори з Польщею, ряд яких зачинає Кревська, а закінчує Люблпнська унії. Ці договори тоді мали характер міжнародних угод, а не внутрішніх конституційних законів-статутів. Найважливіший із них – договір Люблинеької унії, що внормував злуку між обома державами».

Чубатий М. Огляд історії українського права: історія джерел та державного права / Тит. ред. і автор передмови В. Іваненко. – Мюнхен; Київ : УДЖ «Ноосфера», 1994. – С. 86.

Привілейні грамоти. Під цією назвою в Литовсько-Руській державі великі князі видали багато різноманітних змістом і вагою юридичних актів, як загального, так і партикулярного значення. Вони були різноманітні за змістом і за браком писаних законів, замінювали їх і були деякий час єдиним джерелом законодавства. Привілеї не нормували загальних прав, а стосувалися лише окремих осіб або суспільних та етнічних груп.  

Привілейні грамоти підривали обов'язковість звичаєвого права й вели до кодифікування загальнозобов'язуючого права. Деякі дослідники права литовсько-руської доби поділяли привілейні грамоти на три групи: дарчі грамоти, привілеї в стислому значенні слова та грамоти охоронного характеру.

Дарчі грамоти не належали до привілеїв, бо не звільняли нікого від загальнозобов'язуючого права. Серед них найбільшого значення мали ті, що дарували нерухоме майно, землі або десятину церквам. Деякі підтверджували акти продажу, заповіту. Наприклад, Свидригайло дарував право мати свою хорогву, а князеві Острозькому – право печатати листи червоним воском.

Привілеї у стислому значенні – «прівата лекс» – приватний закон. Такими грамотами князь надавав різні послаблення окремим особам або містам, імунітети, якими державна влада звільняла від державного суду, податків, адміністрації, як наприклад, грамота Онуфріївському монастиреві 1448 р. Бувало, що князь передавав певній особі частину своїх державних прав: право суду, збирання податків тощо. Грамота князеві Жеславському, якою Великий князь надавав йому міста Мстислав та Мглин з дворами, челяддю, селянами, боярами, майном тощо, не залишаючи собі ніяких зверхніх прав. Подібні грамоти давали містам після стихійних катастроф.

Окремо стоять грамоти загального характеру, які показують, як з часткових привілеїв виростають загальні станові привілеї. Вони поділяються на грамоти шляхті, містам та жидам: привілеї шляхті Ягайла – 1387 p., городельський – 1413 p., Казимира – 1457 p., Олександра – 1492 р. та Жигмонта – 1506 і 1522 рр. На думку професора М. Чубатого, «… Ці привілеї особливо цінні тим, що пов’язані один з одним і дають суму шляхетських привілеїв. Три риси властиві тим грамотам. По-перше вони підготовляли матеріял для загальношляхетських станових прав. П-одруге, від Казимирового привілею вони стають ря­дами між великим князем і шляхтою, подібними до сучасних їм у Польщі пакта конвенпьа. По-третє, через них прийшла рецепція польського права.

Перший із згаданих привілеїв, 1337 р., мав на меті прихиляти литовську шляхту до злуки з Польщею. Привілеями забезпечувалося шляхті необмежене право власності, знесено обмежене право дідичення дочок і звільнено шляхту від усяких робіт.

Другий, Городельський привілей розширив попередні, зрівняв от­чини й помістя, завів соймики і герби.

Найважлизішим є привілей 1457 р.. який розширив попередні привілеї на всю шляхту, без огляду на віру, звільнив її маєтки від податків, заборонив панським селянам переходити у великокняжі добра і навпаки. Важливий він тим, що завів загальні домініальні суди над селянством.

Переломоним був привілей Олександра 1492 р., який складається із 40 статей. Він підтверджував усі права шляхти й зобовязував не вести без відома великокняжої ради закордонної політики, не вида­вати законів, не роздавати урядів і не диспонувати державним май­ном. Тим чином великий князь поділив з радою зверхність прав. Відтепер усякі ухвали панів ради, прийняті навіть без великого кня­зя, можна було переводити в життя. Такою постановою змінено до­теперішній устрій держави, бо зверхні права в державі перенесено на колегію панів, на чолі з великим князем, а князь став виконав­цем ради.Два останні привілеї не вводили детальних правних норм. Приві­лей 1506 р, лише повторив і розширив привілей 1492 р.».

Чубатий М. Огляд історії українського права: історія джерел та державного права / Тит. ред. і автор передмови В. Іваненко. – Мюнхен; Київ : УДЖ «Ноосфера», 1994. – С. 88-89.

Український правознавець і громадський діяч, основоположник історико-правової науки в діаспорі Р. М. Лащенко поділяє привілеї на земські та обласні: «…Привілеї земські надавалися в. князями литовськими як окремим особам, так і окремим інституціям, головним чином церквам і мо­настирям; так само привілеї ці надавалися і окремим станам (шляхті, містам, духовенству, міщанам і т. д.). Головним змістом їх було в більшості випадків надання як окремим особам, так і цілим інституціям або окремим станам на місцях тих або інших виняткових або вільготних прав. Привілеї ж обласні (або уставні) надавалися госпо­дарями литовськими окремим землям, що увіходили до складу своєрідної «федерації» В. князівства Литовського.

Основний зміст цих привілеїв –  це урочиста обітниця гос­подаря на заховання в непорушності в кожній поодинокій землі, якій надавались такі привілеї, її правного ладуВ історії розвитку шляхетського стану в литовсько- Українській державі, і зокрема в історії розвитку шляхетсь­кого землеволодіння на українських теренах, оці власне шляхетські привілеї відіграли надзвичайно помітну роль. На підставі власне цих привілеїв шляхта не тільки на Литві, але і на «Русі» набула надзвичайно широких прав, зміцнила своє економічне становище, організувала свою шляхетську корпоративну самоуправу і врешті-решт стала тим домінуючим в цілій державі станом, «народом-шляхтою», в руках котрого зосередилися всі впливи на політичне життя….».

Лащенко Р. Лекції по історії українського права. Ч. 1. Княжа доба. Ч. 2. Литовсько-польська доба. – К. : Видавництво «Україна», 1998. – С. 193-194.

Привілеї партикулярні, що встановлювали якийсь виняток із загальних законів або окремі закони на користь суспільних груп, установ чи осіб. До цієї групи входили привілеї селам, містам і власникам їх, на маґдебурзьке та охоронні грамоти містам або землям, що давали охорону від порушення місцевих законів і зловживань місцевої адміністрації. Привілейні грамоти підривали обов'язковість звичаєвого права й вели до кодифікування загальнозобов'язуючого права. «Це найважливіша галузь великокняжої діяльности», – характеризував ці пам'ятки професор М. Чубатий.

Земські уставні грамоти є найважливішими пам’ятками законодавства достатутової доби. На відміну від привілеїв, що встановлювали нові правила, уставні грамоти бережуть стародавнє право. Вони видавалися для всього населення окремих земель, для підтвердження давніх прав цілої землі, встановлення її відношення до держави й до загального закону. До нас дійшло вісім таких грамот для українських земель: з 1456 р. – для Галицької землі, з 1516 р. – для Дорогичинської землі, з 1424 р. – Луцькій землі, дві грамоти Волинській землі з 1501 та 1509 pp., дві грамоти Київській землі з 1507 та 1529 pp., одна грамота для Вільського повіту на Підляшші. У цих грамотах є багато правового матеріалу з цивільного, карного й процесуального права, а також правила для панських судів. Такі привілеї видавалися для міст, в яких дотримувалися принципів маґдебурського права. М. Чубатий характеризує їх так:

«…Привілейні грамоти для міст магдебурського права видавалися містам з переконання, що завдки ним піднесеться добробут міста. Містять вони такі постанови:

1.  Місто звільнялося від обов'язковості загальнодержавних зако­нів. Завдяки цьому кожне місто могло само для себь встановлювати закови на основі магдебурзького права.

2.  Місто звільнялося від суду й адміністрацій ної влади княжих урядників,

3.  Місто діставало право володіння фунтами всередині міста.

4.  Міщанство дістало деякі полегш! й безплатне користування державними лісами і т. д.

Цих привілеїв було дуже багато, І вони були справжніми привілейними грамотами, бо випадали з-під загальнозобов'язуючого права.

Привілеї для окремих груп,  наприклад, жидів.   Мета цих приві­леїв виняткова: вони мали охороняти інтереси жидівського населен­ня. Ці норми  не  мали   зв"язку  з  дотеперішнім  празним  життям. Привілей Вітовта 1388 р. для  жидів став підставою дальших приві­леїв такого роду…»

Чубатий М. Огляд історії українського права: історія джерел та державного права. / Тит. ред. і автор передмови В. Іваненко. – Мюнхен; Київ : УДЖ «Ноосфера», 1994. – С. 89.

 

 

 

 

 

Вхід