290 років від часу заснування Нової Січі, останньої Запорізької Січі (1734)

290 років від часу заснування Нової Січі, останньої Запорізької Січі (1734)
(пам’ятка читачеві)

«…и не только жития, але й последней крови каплі не жалувати для
визволення Отчизны своей от тяжкого и тиранского подданства московского»
Пилип Орлик

Упродовж двох з половиною століть існування Запорізької Січі вона сім разів змінювала своє місцезнаходження. 290 років тому запорожці заснували неподалік теперішнього міста Нікополя Нову Січ. А через 41 рік вона була зруйнована російською армією.

Царський уряд, зважаючи на необхідність охорони південних кордонів, змушений був миритись з існуванням Січі. Перехід кошового отамана К. Гордієнка і його прихільників разом з І. Мазепою на бік Карла ХІІ було використано Петром І як привід для ліквідації Запорозької Січі.

На прохання гетьмана Д. Апостола у 1734 р. імператриця Анна Іоанівна дозволила запорожцям заснувати Нову Січ. Було укладено договір між царським урядом і запорожцями на зразок гетьманських статей, за яким Січі поверталися всі землі і підтверджувалася її автономія. За несення військової служби запорожцям виплачувалось 20 тис. крб. щорічно. У подальших російсько-турецьких війнах запорожці воювали так добре, що імператриця Катерина ІІ осипала їх похвалами й нагородами.

Нова січ – остання із Запорозьких Січей, що існувала на українських землях у 1734-1775 роках, відома також як Підпільненська. Покровська, Краснокутівська. Після знищення за наказом Петра І у 1709 році, Запорізької Січі (так званої Старої або Чортомлинської Січі), значна частина козаків, рятуючись від переслідувань царського уряду, змушена була переселитися у татарські володіння. Там ними були засновані Олешківська Січ та Кам'янська Січ.

Важке економічне становище, переслідування з боку татар, змушували запорожців клопотати перед російським урядом про дозвіл на повернення в  Україну. У зв'язку з необхідністю зміцнення південних кордонів Російської імперії, такий дозвіл козаки отримали. Для заснування Нової Січі було обрано місце, розташоване за 5 км від Старої Січі, на березі р. Підпільної (притока Дніпра). Тут було збудовано укріплення з високим земляним валом, вежами та ровом.

Нова Січ поділялася на внутрішній кіш, зовнішній кіш та цитадель (так званий Новосіченський ретраншемент). Внутрішній кіш мав вигляд правильного круга, в центрі якого був рівний майдан. У східній частині площі  містилася дерев'яна церква Покрови Пресвятої Богородиці збудована за часів отамана І. Малашевича у 1734 р. Поруч з церквою була висока дзвіниця, що виконувала також функції сторожової вежі. Поряд містились пушкарня, яка була одночасно січовою тюрмою, військова скарбниця, окреме житлове приміщення для духовенства, а також будинок кошового отамана, над яким на час його присутності на Січ встановлювався білий прапор.

Навколо майдану були розміщені 38 куренів, біля яких – курінні скарбниці та будиночки військової та курінної старшини. Зовнішній кіш (часто називали передмістям, слободою, торговим базаром, тощо) був відділений від внутрішнього окремим валом, в якому були влаштовані кам'яні ворота з вежею, що завжди охоронялись козаками. Тут містились будинки козаків, торговців та ремісників, а також понад 100 торгових комор та шинків. Зовнішній кіш був оточений фортифікаційними спорудами.

За наказом царського уряду для встановлення нагляду над запорожцями збудовано цитадель. У цитаделі постійно перебував російський гарнізон (дві роти солдат з шістьма гарматами), знаходився будинок коменданта, офіцерські, інженерні та артилерійські приміщення, солдатські казарми, склади амуніції та гауптвахта. Зовні вся територія Нової Січі була обнесена високим валом з частоколом та ровом. Доповнювали систему споруд Нової Січі численні сторожові вежі, вовчі ями тощо, які у великій кількості знаходились навколо неї. Ряд укріплень, так званих бакенів або маяків були збудовані вздовж кордону з Кримським ханством та на основних переправах через Дніпро, Південний Буг та інші річки.

На Новій Січі складалися умови для переходу від напівнатурального господарства до товарного. Природні й соціальні умови визначали організаційну форму запорізького господарювання в степу – зимівник (хутір). Так, один із зимівників останнього кошового отамана Петра Калнишевського знаходився в балці Водяній на відстані 50 км від Січі. Тут стояли три хати, одна з яких панська – двокімнатна, на чотири вікна, з дерев'яним дахом. У двох інших, критих очеретом, жили служники. На обійсті були також дві великі комори, хлів, два льохи, дві стайні, кузня і вітряк. Тут працювало 30 робітників.

В основі економічного устрою лежала ідея володіння, а не право власності. Землею володіло військо, вона належала всім і кожному козаку, причисленому до війська. Щодо землі, січового й курінного майна – ніхто із запорожців не був особою, відокремленою від громади. Але й саме Військо Запорізьке як юридична особа не було приватним власником, бо тогочасна військова власність тотожна сучасній державній власності. Тобто Січ мала, на зразок загальнонародної, колективну власність, здобуту завоюваннями або спільними зусиллями.

Загальнокозацьке володіння землею не виключало можливості індивідуального землекористування членами війська, які належали до січового й паланкового одруженого козацтва. Особисте господарювання на військовій землі дозволялося звичаєвим правом вільного займу земельної ділянки, що обмежувалася лише таким же правом будь-якого іншого козака.

Серед професій ремісників, згадуються ковалі, слюсарі, кравці, шевці, теслі, зброярі тощо. Доволі активно на передмісті велась торгівля, існував базар де розташовувались торгові ряди, можна було придбати все необхідне.

Товари привозились з усіх сусідніх держав, згадується значна кількість іноземців, що перебували на Січі для торгівлі, окрім росіян та українців, турки, татари, греки, вірмени, євреї.  На передмістя купці приїжджали, як сухопутним шляхом, так і водою, човни, в основному турецькі, проходили Дніпром, потім через річку Підпільну до самої Січі. Головні експортні товари запорожців: риба та сіль. Торгівля контролювалась Кошем, велась безмитно, в російську казну гроші не сплачувались, але торгівці, що прибували до Січі мали сплатити певне мито на користь старшини. У шинках продавались алкогольні напої, такі як горілка, вино, брага, пиво, медовуха і відомий ще один цікавий, суто козацький напій – варенуха.

Тобто передмістя Нової Запорізької Січі дійсно було самодостатнім, найбільшим за розміром та значенням центром економічного життя, ремесла і торгівлі всіх вольностей Запорозьких у XVIII ст.

На Січі сформувалась власна адміністративно-територіальна та військова система.

Військово-адміністративна та судова влада часів Нової Січі фактично зосереджувалася в руках старшини, що поділялася на кошову, паланкову, курінну, а також військових служителів. Кошова старшина (кошовий отаман, військовий суддя, військовий писар, осавул) обиралися щороку на загальній військовій раді, яка відбувалася на Січі 1 січня.

Після військової старшини за своїм значенням йшли курінні отамани та так звані батьки або «сивоусі діди» (колишні військові запорізькі старшини), а також військові служителі – військовий довбиш, військовий пушкар, військовий товмач, військовий кантаржій, військовий шафарі, канцеляристи та військовий шкільний отаман, булавничий, бунчужний та хорунжий. Курінна старшина обиралася на курінних зборах (сходках), а паланкову старшину призначав Кіш Запорозької Січі. До паланкової старшини входили полковник, осавул, писар, підосавул, підписар. У часи військових дій виділялась також похідна старшина – полковник, осавул та писар, влада яких на Січ не поширювалась.

Головними завданнями козаків Нової Січі були охорона південних кордонів Запоріжжя від грабіжницьких нападів турків та кримських татар – у мирні часи, а під час російсько-турецьких воєн 1735-1739 рр., 1768-1774 рр. –запорізька піхота, кіннота та військова флотилія брали участь у боях проти грецько-татарських військ.

Частина з усіх двадцяти тисяч запорожців несла службу у січовій фортеці та на кордонах, інші мешкали на чотирьох тисячах хуторів і там на продаж вирощували збіжжя, худобу та тютюн і виробляли вовну, шкіру та мед. Місце запорожця-гультяя посів козак-господар, що володів тисячею овець та сотнею корів і коней.

Російська влада добре усвідомлювала, наскільки існування самоврядної Січі з вільним населенням та ринковою економікою несумісне з усім укладом імперії, і Катерина II навіть писала у своєму маніфесті: «Заводячи власне хліборобство, розламували вони ж тим саму основу залежності їхньої від престолу нашого. Вони задумали скласти із себе посеред Вітчизни область цілковито незалежну під власним своїм несамовитим правлінням. Ми визнали себе зобов’язаними перед Богом та імперією нашою і перед самим взагалі людством зруйнувати Січ Запорозьку та ім’я козаків, від неї перейняте».

З Нової Січі вирушало Запорізьке Військо на російсько-турецьку війну 1735-1739 рр. та війну 1768-1774 рр., у 1771-1773 з січової гавані виходила запорозька флотилія, що двічі здійснила Чорноморсько-Дунайську експедицію. На початку червня 1775 року за наказом Катерини II Нова Січ була зруйнована, а Вольності Війська Запорозького анульовані. Після закінчення російсько-турецької війни (1768-1774), в якій запорозькі козаки приймали активну та дієву участь, генерал-поручик Петро Текелій повів до Січі – 10 піхотних, 13 російських козацьких, 8 кінних регулярних полків, 20 гусарських і 17 пікінерських ескадронів. Незважаючи на малу чисельність, запорожці звернулись до кошового отамана Петра Калнишевського за дозволом боронитися до загину. Проте заможні старшини радили кошовому піддатися без жодних умов. Врешті кошовий отаман здав Січ без бою.

Чинити опір було неможливо, оскільки сили були нерівні (багато запорожців ще не повернулися з фронту), хоча рядові козаки хотіли боронитися. Однак старшина не організувала оборони. Архімандрит Сокальський також умовляв козаків «не проливати християнської крові». Цю урядову акцію в українському фольклорі та літературі назвали «атакуванням Січі». Січ дощенту зруйнували, клейноди та козацькі реліквії забрали.

Вищу січову старшину відправили на заслання, а решту взяли на офіцерські посади в російську армію. Рядових козаків перетворили на військових поселенців, а козацькі землі роздали російським та іноземним поміщикам, а також декому із січових старшин. На місці Січі з’явилося село Покровське, яке в 50-ті роки XX ст. опинилося під водами штучного Каховського моря.

П’ять  тисяч запорожців на чайках спустилися Дніпром у володіння кримського хана і під протекцією султана заснували в дельті Дунаю Задунайську Січ.

Отже, причини ліквідації Нової Січі:

• російська влада боялася зростання впливу козацтва і розгорнула широкомасштабний наступ на державну територію й економічне становище Запоріжжя. Ліквідацію Січі відсунула російсько-турецька  війна 1768-1774 рр., в якій українські збройні сили відіграли помітну роль. Внаслідок цієї війни Росія приєднала землі між пониззям Дніпра і Південного Бугу, нові кордони пролягли далеко від Січі;
•  відпала потреба в запорізьких землях як буфера між Російською імперією та землями турків і татар;
•  волелюбні традиції запорізьких козаків не вписувалися в імперські структури;
•  велика територія Вольностей Війська Запорізького приваблювала російських землевласників.

Наслідки ліквідації Запорізької Січі:

•  землі Запорізької Січі увійшли до Новоросійської й Азовської губерній, згодом – до Катеринославського намісництва;
•  колишні володіння Січі влада роздавала російським поміщикам та іноземним колоністам;
• одна з найтрагічніших подій за все століття, демократичний устрій Січі випередив час і став зразком справедливої організації суспільства.

З ліквідацією Запорізької  Січі, зійшла грізна сила, яка більш як три століття захищала народ від ворогів, сприяла економічному та культурному піднесенню України. Січ була впливовою організацією, що десятиліттями стримувала процес закріпачення селян в Україні. На її теренах збиралися втікачі з внутрішніх українських земель, чужих країв. Завдяки Запорізькій Січі на Лівобережжі кріпацтво було запроваджене лише в 1783 році, у той час як на Правобережжі кріпосницький лад існував задовго до цього часу.

Запорізькі козаки активно протистояли царській експансії на українській землі, боронили її від польських магнатів, турецько-татарських феодалів. Тому Запорізька Січ залишилася в народній пам’яті краєм, де кожен знаходив захист і волю.

Радимо почитати:

1. Андреевский А. Дела, касающиеся запорожцев, с 1715-1774 г. Записки Одесского общества истории и древностей. Одесса. 1888. Т. 14. С. 283-715.
2. Апанович О. М. Найтрагічніший 1775 р. // Військо України. – 1993. – № 5. – С. 55–56.
3. Голобуцький В. О. Запорізька Січ в останні часи свого існування. 1734-1775 рр. – Дніпропетровськ, 2004. – С. 72–82.
4. Грибовський В. Підпільненська, або Нова Січ. URL: https://www.dnipro.libr.dp.ua/Pidpilnenska_Nova_Sich (дата звернення 14.03.2024).
5. Залізняк Л. Від козацької вольності – до Новоросії // Пам’ятки України. – 1991. – № 2. – С. 19–20.
6. Іванов В. М. Історія держави і права України. Київ, 2007. – С. 207 –236.
7. Ільєнко І. В пазурах у двоглавого. Українство під царським гнітом (1654-1917 рр.). Київ, 2019. С. 134.
8. Козацькі січі (Нариси з історії українського козацтва XVI-XIX  ст.) https://indragop.at.ua/books/kozacki_sichi.pdf (дата звернення 17.03.2024).
9. Магновський І. Адміністративно-територіальний поділ українських земель у період козацького державотворення XVII-XVIII ст. // Право України. – 2010. – № 4. – С. 343–348.
10. Митрофаненко Ю. Земля Степу // Український тиждень. – 2015. –№ 36. – С. 28–30.
11. Олійник О. Розвідувальна діяльність запорожців: за документами архіву Нової Січі (1734-1775 рр.) // Чумацький шлях. – 2012. – № 3. – С. 19–21.
12. Панашенко В. Нова Січ (1734-1775 рр.) URL: https://shron1.chtyvo.org.ua/Panashenko_VV/Nova_Sich_1734_1775_rr.pdf?PHPSESSID=s3ut8piaikalguli7mqnl67cf7 (дата звернення 14.03.2024)
13. Плецький С.Ф. Паспортна система Нової Січі (1734-1775 рр.) // Український історичний журнал. – 2006. – № 2. – С. 24–37.
14. Полонська-Василенко Н. Д. Історія України у 2-х т. – Т. 2. Київ. 1993. С. 107, 131.
15. Причини і наслідки ліквідації Запорозької Січі. URL:  https://dovidka.biz.ua/prichini-i-naslidki-likvidatsiyi-zaporozkoyi-sichi (дата звернення 17.03.2024)
16. Ригельман А.И. Летописное повествование о Малой России и ее народе и козаках вообще, отколь и из какого народа оные происхождение свое имеют, и по каким случаям они ныне при своих местах обитают... М. 1847. 765 с.
17. Скальковський А. О. Історія Нової Січі, або останнього Коша Запорозького. – Дніпро. – 2003. – 678 с.
18. Сурченко О.С. Передмістя Нової Січі за описами сучасників XVIII століття. https://zpkrai.jimdofree.com/2017/07/17/передмістя-нової-січі-за-описами-сучасників-xviii-століття/ (дата звернення 14.03.2024).
19. Українське козацтво: Мала енциклопедія. –  К.: Генеза, 2006. –  672 с.
20. Чорна К.П. Запорізька Січ як національний політичний феномен і носій української державності. Вчені записки Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського. Сер. Державне управління. – 2018. – № 29, 4. – С. 20–25.
21. Шерер Жан-Бенуа. Літопис Малоросії, або Історія козаків-запорожців та козаків України, або Малоросії. – Київ, 1994. – 311 с.
22. Эварницкий Д. Вольности запорожских козаков. С.-Петербург. 1890. – 382 с.

Підготувала Т. Федько