Життєдайне слово Платона Воронька

Життєдайне слово Платона Воронька

Видатний український поет, публіцист, драматург та громадський діяч Платон Микитович Воронько народився 1 грудня 1913 року в с. Чернеччина поблизу Охтирки на Сумщині. Його біографія справді народна, вона динамічна, поривчаста, прискорена, як і його творчість, а отже, й характер.

Протягом усього свого свідомого життя поет жодного разу не стояв осторонь діянь і звершень своєї Вітчизни, ніколи не брав «тайм-ауту», його природі чужа позиція стороннього спостерігача. Він – син свого часу з усіма наслідками і зобов’язаннями, що накладає на особу цей стан.

«Я повсюди звертаюсь до тебе:
У думках, у надіях, в жазі.
Де б не був я, а ти, наче небо,
Наді мною в ясі і ірозі.
І, напевне, в останній тривозі,
Як утомиться серце старе,
Горілиць упаду при дорозі,
І в очах твоє небо замре».

Його батько був сільським ковалем, дід – мандрівним лірником, мати – Марфа Іванівна, як згадував поет, «була ніжною, сором’язливою і постійно сумовитою жінкою. Природа нагородила її винятковим голосом. Зимовими вечорами, сидячи за прялкою чи ткацьким верстатом, вона співала тихо й сумно, ніби в піснях розмовляла сама з собою. Сліпий дідусь на зимову холоднечу повертався додому і теж співав під ліру чи кобзу козацькі думи або ним же придумані пісні зі страшними сюжетами. Так що в нашій сім’ї достатки були, вважай, тільки в піснях». Платон також був наділений чудовим голосом і слухом.

У дитинстві хлопець виховувався вдома, а з одинадцяти років – в охтирському дитячому містечку-інтернаті. Саме тут він виступає з першими поетичними спробами. По закінченні семирічки, юний поет у 1929-1932 рр. вчиться в Харківському автошляховому інституті, після закінчення якого їде до Таджикистану, де й працює за фахом автомеханіком, був секретарем комсомольської організації «Вахшбуду», завідувачем гаража Ленінабадського бавовнозаводу «Ходжент».

Звідти ж, у 1935 році, його призивають до Червоної Армії. По демобілізації Платон повертається у батьківські краї, викладає мову й літературу в Хухрянській середній школі. Поезія дедалі більше полонила його, і у 1938 році Платон Воронько вступив до Московського літературного інституту імені О. М. Горького. Але недовго молодий поет вчився в інституті. У грудні 1939 року він разом зі своїми однокурсниками (С. Наровчатовим, М. Отрадою, А. Копштейном та ін.) добровольцем вирушав на фінський фронт у складі 12-го легколижного батальйону. В аудиторії літінституту Платон Воронько  повернувся змужнілий, суворіший: війна багато чому навчила. Це була саме та пора, коли життєвий досвід мав би сплавитися з досвідом поетичним. У його записниках було чимало віршів, котрі своїми художніми якостями вже претендували на друк. Але поет не квапився. І тут... знову війна. Цього разу – небачена, нечувана в історії людства – Друга світова.

Платон Воронько пішов добровольцем на фронт. А вже навесні 1943 року він закінчує курси підривників і переправляється в партизанське з'єднання С. А. Ковпака. Знаходячись у  з'єднанні, партизан всього зазнав – і походів-переходів, і важкого, на смертельній межі, поранення. Він усе здолав, цей невисокий на зріст, динамічний красень, обдарований талантами. І під час навчання в інституті, і в проміжках між боями П. Воронько писав, але не публікував вірші.

В тилу партизанськім, на бідній Волині,
Знайшли ми оселю в гнилій луговині.
Під сонячним сміхом і гнівом грозовим –
Полинне подвір'я за тином лозовим.
Хатина стояла присохлим опеньком.
Дівча з перелазу на ніжках тоненьких
Скік-скік, наче зайчик. У пелені – сливи.
Яке ж воно раде, яке ж бо щасливе:
Сливок назбирало, щоб нас пригостити.
А в хаті давно вже – ні їсти, ні пити.
І личка немає – лиш очі як сливи,
Як сливи опісля грозової зливи, –
Великі та сині, аж сизі по краю.
Я слізьми давлюсь, як те щастя згадаю,
Дитяче, сирітське, за тином лозовим,
Під сонячним сміхом і гнівом грозовим.

Саме в партизанах він виявив себе не тільки талановитим поетом, а і піснярем. Його твори у вигляді листівок розповсюджувалися поміж партизанами. Він душею і серцем відчував, яка пісня потрібна його бойовим друзям, і наповнював її героїчним змістом, романтичною піднесеністю, співучістю, що робило вірші зрозумілими і популярними серед найширших народних мас. П. Воронько, залишаючись усе своє життя вірним темі війни, створив про ратний подвиг народу багато яскравих творів, що належать до різних жанрів поетичної творчості (пісня, балада, притча, легенда, казка, драма тощо). Спостереження над естетичним ідеалом у першій книзі поета «Карпатський рейд» (1944) переконують у тому, що розвиток художньої свідомості П. Воронька знаходився в тісному зв'язку з формуванням його громадянської позиції. Вірші «Карпатського рейду» писалися в дусі народнопісенному. До збірки увійшли поезії, створені у бойових походах «від Путивля до Делятина» і вона ознаменувала прихід до української літератури своєрідної творчої особистості.

Чи не найбільший успіх серед ліричних творів поета припав на долю вірша «Я той, що греблі рве», написаного невдовзі після війни, – він став хрестоматійним:

Я той, що греблі рвав.
Я не сидів у скелі,
Коли дуби валились вікові.
У партизанській лісовій оселі
На пережовклій, стоптаній траві
Лежав, покритий листям пурпуровим.
І кров текла по краплі крізь бинти.
А Лісовик з обличчям сивобровим
Питав мене:
- Чи всі порвав мости?
- Усі… –
Тоді, схилившись наді мною,
Сиділа ніжна Мавка цілу ніч,
Туманною повита пеленою,
Із карабінним чересом опліч.
Вона, зітхнувши, почала співати:
- Чому ж сього не можна запитати?
Он, бачиш, там питає дика рожа:
«Чи я хороша?»
А ясен їй киває в верховітті:
«Найкраща в світі».
- Ти найкраща в світі…
Врятуй мене,
Бо там на синім Пруті
Іще стоять не зірвані мости.
По них повзуть прожерливі і люті
Зелені змії.
- Можу принести
Жив-гой-трави…
Од смертного полону. –
І принесла, оббігавши луги.
І полетіли ферми й ланжерони
На прикарпатські гострі береги
У грозовому реготі веселім.
Я той, що греблі рвав,
Я не сидів у скелі.

У творчому розвитку П. Воронька цей вірш ніби завершував один і започатковував другий етап, межу між якими можна умовно означити кінцем 1950-х років.

Повоєнні роки були для П. Воронька часом плідної праці. Поет ніби надолужував «згаяне» в юнацькі роки. Вистражданий на війні і зафіксований у серці та пам'яті життєвий матеріал потребував творчого осмислення. Збірки цього періоду: «Весняний грім» (1947); «Великий світ» (1948); «Славен мир» (1950); «Обов'язок» (1955); «Моя Гуцульщина», «Драгі другарі» (обидві 1959) та ін. Цей перелік поповнюється багатьма книжками для дітей (напр., «Казка про Чугайстра»).

За повоєнними віршами можна легко бачити життєві маршрути поета – чи то шляхи «від Москви до Карпат» по місцях колишніх боїв, участь у всесвітній молодіжній конференції на захист миру в Лондоні чи поїздка до «драгих другарів» у Болгарію, в інші братні країни, чи перебування в Москві, чи відвідини країв, де він народився і зростав.

Для поезії другої половини 1940-1950-х років характерні вірші, навіяні героїкою і трагедіями недавніх битв – «Солдат», «Могила генерала Руднєва», «Пісня про Лівшу», «Вдень накувала зозуля», «Ой, ганьба!», «Пісня ветерана», «Винесла відерце за ворота» та ін.

Помітне місце в післявоєнній творчості П. Воронька займає інтимна, любовна тематика, органічно поєднана з іншою, загальносуспільною – «Мені приснилась та білява», «Тільки згадка торкнеться рукою», «Я не шукав кохання», «Є почуття такі прозорі» та ін.

У кохання є свої права,
Свій непередбачений талан:
Зоряна хвилина торжества,
Самоти студений океан.

У кохання є свої шляхи,
Суджені лише для двох сердець,
Є свої святині і гріхи,
Мила згода і кривавий герць.

Лиш повторень в ньому не бува,
Ні фортець надійних, ні руїн.
Зоряна хвилина торжества...
Потім – буря з чотирьох сторін.

Поет шукає форми адекватного художнього відображення своїх почуттів, використовуючи різні жанри: лірико-філософську мініатюру, вірш-афоризм, філософський роздум, ліричне признання та ін. Напружені драматичні ситуації знайшли відображення  у віршах «Так, як Данте...», «Халіма співала про моря», «Я сказала йому, то прийду» та ін. Філософська лірика П. Воронька вражає як своєю мудрою глибиною, безпосередністю почуттів і переживань, так і своєрідним, щиро вистражданим життєствердженням. Ліричні медитації поета були новим і самобутнім явищем в сучасній українській поезії.

Майстер пейзажу, П. Воронько сприймав природу не як романтичну умовність. Він знав її, любив і відчував, володів гострою неповторністю поетичного бачення.

Смереки сині,
Сріблясті буки
Здіймають в небо стопалі руки,
Мені махають через Карпати:
– Приходь спочити,
Пісень співати.
Ми всі шумливі, живі, здорові,
У наших жилах – краплини крові,
Яку пролив ти на Верховині. –
Гукають буки,
Смереки сині.
І я той поклик вчуваю радо,
Лечу душею до Зеленграда,
Де грають гуки
В камінній ріні,
Де срібні буки,
Смереки сині.

Пейзаж в його творах відтворює поетичну атмосферу зображуваних подій, посилює емоційну напруженість ситуації, уточнює загальну ідею твору, зберігаючи свою головну функцію.

Естетична своєрідність таланту П.Воронька, народні джерела, що живлять його творчість, емоційна конкретність вірша свідчать, що спрямування почуттів та переживань його героїв проходять через найголовніші, вузлові моменти людського життя. Яскравим філософським узагальненням власного ставлення і ставлення ліричного героя до життя звучить програмний вірш «Я знаю, що таке життя» (1945).

Широке визнання здобули пісні на тексти П. Воронька – «Коні вороні», «Ходімо, кохана, у ліс», «І чого тікати» та ін. Свого часу поета називали піснярем, зважаючи на властиві його ліриці музичність, звукову інструментовку, близькість до архітектоніки народної пісні.

Значне місце у творчості П. Воронька займає поема – жанр, який дозволяє поетові, що тяжів до героїко-романтичної тематики, відобразити з великим пафосом і ліризмом партизанську героїку, створити яскраві характери, розкрити авторські турботи і роздуми. Прагнучи знайти оптимальний спосіб вираження художнього задуму, поет увесь у пошуках такого жанру, який би відповідав його змісту. Звідси і багатство різновидностей поеми: з початку творчості – героїчна балада, потім – ліро-епічна чи сюжетна поема, лірико-драматична, поема-легенда та ін. Серед його кращих поем – «Безсмертя» (1945); «Ярославна» (1945); «За всі літа розлуки» (1945-1962) – автобіографічна за характером;, поема-легенда про братів-гуцулів – «Стояни», невелика поема «З Німеччини в Чернеччину» (1945).

У 60-70-х роках у світ виходять книги лірики і поем: «Мирний неспокій», «Через гони літ» (1960), «Гнівом Африка клекоче» (1961), «Коли я в Київ повертаюсь» (1962), «Скресання» (1967), «Поки живий – іду» (1968), «У світлі блискавиць» (1968), «Повінь» (1970), «Здвиг-земля» (1976) – одна з найвагоміших збірок, «Узьмінь» (1979), «Батькові долоні» (1980), «Совість пам’яті» (1980). До 70-річчя поета було надруковано чотири томи його вибраних творів.

В останні роки життя П. Воронько, створюючи образи своїх героїв, все більше замислюється над призначенням людини на Землі. Він приділяє багато уваги осмисленню питань морально-етичного плану: вибору життєвої позиції, збагаченню духовності особистості і нації. Високі взірці для наслідування сучасниками та нащадками поет бачить в образах великих письменників – І. П. Котляревського, Т. Г. Шевченка, І. Я. Франка та ін., яким присвячує свої поетичні портрети.

Два Тютюнники стоять переді мною.
Доле, ти дала такий талант братам,
Що вражав нас правдою земною,
Зливи ніс посушливим літам.

Вже колосся бронзою дзвеніло,
Спілі зернята співали на коші...
Чом же яре сонце потемніло?
Чом сльота осіння на душі?

І холодні похоронні сурми
Слізьми захлинаються, сумні.
Два Тютюнники, немов народні думи,
Болем озиваються в мені.

Воронько все частіше звертається до духовних джерел народної творчості, національної історії, що свідчить про удосконалення його творчої індивідуальності. У збірках «Повінь», «В ім'я твоєї волі», «Совість пам'яті», «Олениця» та ін. на зміну романтичному завзяттю попередніх років, приходить «духовна зосередженість, прагнення проникати в таїни Всесвіту, осмислення складних історичних доль людства. За словами П. Загребельного «бунтівливий Воронько, який рвав греблі на суворих воєнних водах, стає м'яким, ліричним, віддається філософії і спогадам, виказує невичерпні душевні запаси почуттів, збагачуючи й нас».

Все частіше з'являються твори з самоаналізом: «Не втікай, бо від себе ніяк не втечеш...», «Іди, поки живий», «Поетів труд часом Сізіфів труд», «Йду щоденно по гострому лезі я...». Поет прагне визначити своє місце в житті суспільства: «Я намагався все віддать, що взяв, і навіть більш». Проте його непокоїть невлаштованість життя, трагізм епохи, передчуття катастрофічного зламу, тяжких випробувань. Туга самотності, сумнівів, мотиви занепокоєння, тривога совісті і пам'яті все помітніше відчувається у книгах «Совість пам'яті», «Олениця». Поет говорить:

«О доле, дай мені шипшини хист
дочасно не зів’януть, не зжовтіти».

Водночас, залишаючись оптимістом, він радить своїм сучасникам: «Любіть життя, шануйте кожен день»; «Шукай себе, перемагай зневір'я – нехай 17 літ чи 70». Поет більш уважно ставиться до слова, одночасно збільшуючи його змістовне навантаження, наповнюючи філософською концептуальністю. П. Воронько володіє надзвичайною моральною силою, він абстрагується від усіх негативних явищ життя і все більше заглиблюється у воєнні спогади, частіше задумується над філософією буття, швидкоплинністю часу, місцем людини і поета в суспільстві. Роздумуючи над сенсом людського буття, порівнюючи особисто пережите із своїм соціально-естетичним ідеалом, із народними устремліннями, він «спрямовував енергію свого таланту в майбутнє».

Отже, творчість П. Воронька посідає одне з найвагоміших місць в українській літературі ХХ століття. Все життя залишаючись співцем історії Другої світової війни та відданим темі пам'яті, поет не лише став літописцем своєї доби, а й збагатив українську поезію прекрасними зразками нетлінної лірики.

Книги й окремі поезії поета перекладено російською, білоруською, узбецькою, туркменською, чуваською, болгарською, польською, молдавською, чеською та багатьма іншими мовами.

За час творчої діяльності Платона Воронька вийшло понад 80 окремих видань,  серед них 36 – неповторних книг поезій для дітей. 

Серед цих творів є вірші, балади, казки і фантастичні поеми як героїчного, так і побутового характеру, які увійшли до збірок: «Читаночка» (1951), «Казка про Чугайстра» (1957), «Сніжна зіронька горить» (1973), «Облітав журавель» (1974), «Всім по сім» (1975). Вони багатопланові жанрово і тематично, розраховані на малят та школярів. У них насамперед впадають в око невимушеність авторської розповіді чи розмови з дітьми. Автор тонко відчуває гумор народної примовки, приказки, приповідки, охоче і з великим тактом використовує веселий, влучний жарт. Близький до народної поетичної творчості засіб є в багатьох віршах Воронька: «Про бичка», «Пиріг», «Обновки», «Не хвались».

У дитячі вірші поет містять значний виховний потенціал. Провідна тема творів П. Воронька – праця.

Кілька десятиліть ходить по країні Дитинства хлопчик Помагай – роботящий, чесний, завжди готовий прийти на допомогу. Враховуючи здатність дитини до наслідування, її бажання бути кращою, поет радить:

«Ось і ти часу не гай.
Будь, як хлопчик Помагай».

Серед  дитячих творів П. Воронька особливе місце займає драматизована поема «Казка про Чугайстра» – один з найкращих і найдовершеніших творів такого жанру. Автор приваблює читачів чарівністю поетичних картин, в яких тонко поєднується казкове і фантастичне з реальним. Це високопатріотичний твір.

З віршів останніх років Платон Микитович дуже любив жартівливу «Пісню вороного», де обґрунтовувалося його власне прізвище:

«Коли був я тонконогим
лошаком,
Називали мене люди
вороньком,
Заплітала в сизу гриву кісники
Мила юнка, що водила до ріки…»

На віршах поета виросло не одне покоління української малечі. Вони стали настільки улюбленими, що іноді здається, ніби існували вічно: «Падав сніг на поріг», «Хвалився кіт, що він убрід Дніпро перебреде...», «Засмутилось кошеня: треба в школу йти щодня...» та багато-багато інших.

Ці книги й сьогодні не втратили своєї приваби вишуканим версифікаторством, добірною мовою, пластикою, народною наспівністю, легкою, ненатужньою ритмікою і суто українською мелодійністю:

«Облітав журавель
Сто морів, сто земель.
Облітав, обходив
Крила, ноги натрудив.
Ми спитали журавля:
‑ Де найкращая земля?
Журавель відповів:
‑ Краще рідної немає!»

За ненав’язливим патріотичним наповненням цей вірш вартий найрозлогіших повчань.

Водночас з поетичною творчістю П. Воронько був відомим громадським діячем – обирався депутатом Верховної Ради УРСР десятого та одинадцятого скликань.

Заслуги поета відзначені урядовими нагородами і преміями. Він – лауреат Державної премії СРСР (1951, за книги «Добрий ранок» і «Славен мир»), Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка (1972, за книгу «Повінь»), премії Ленінського комсомолу України імені М. Островського (1962, «Драгі другар»), літературної премії імені Лесі Українки (1976, збірки віршів «Всім по сім», «Читаночка», «Сніжна зіронька горить», «Облітав журавель», драматична поема «Казка про Чугайстра»).

Платон Микитович Воронько пішов з життя 10 серпня 1988 року. Похований у місті Києві.

Залишивши яскравий слід в українській поезії, П. Воронько своєю творчістю вплинув на багатьох українських митців, зокрема на В. Симоненка, Д. Павличка та ін.

Друковані твори П. Воронька:

1. Воронько П. Здвиг – земля: вірші та поеми / П. Воронько. – Київ, 1976. – 232 с.
2. Воронько П. Обов'язок: вірші і поеми / П. Воронько. – Київ, 1955. – 187 c.
3. Воронько П. Повінь: вибр. твори / П. Воронько; вступ. сл. Б. Олійника. – Київ, 2004. – 608 с.
4. Воронько П. Подорожник: поезії / П. Воронько. – Київ, 1995. – 196 с.
5. Воронько П. Поки живий – іди!: поезiї / П. Воронько. – Київ, 1968. – 190 с.
6. Воронько П. Совість пам'яті: вірші та поеми / П. Воронько. – Київ, 1980. – 519 c.
7. Воронько П. Узьмінь: вірші та поеми / П. Воронько. – Київ, 1979. – 272 c.
8. Воронько П. Читаночка: вірші та казки: для дошк. та мол. шк. віку / П. Воронько ; передм. Т. Коломієць. – Київ, 2007. – 95 с.

***

1. Нагнибіда М. Вибране : в 2 т. / М. Нагнибіда. – Київ, 1971. – Т. 1: Лірика / вступ. ст. П. М. Воронько. – 391 c.
2. Методієв Д. Червоний мак: вiршi та поеми / Д. Методієв ; пер. з болг. Д. Білоус і П. Воронько. – Київ, 1969. – 158 с.
3. Прометей: поеми про подвиг рад. народу у Великій Вітчизняній війні / уклад. Б. Степанюк ; ред. П.  Воронько. – Київ, 1985. – 271 с.
4. Рядки, обпалені війною: вірші поетів-фронтовиків Рад. України : збірник / уклад. П. Біба ; ред. П.  Воронько. – Київ, 1985. – 127 с.
5. Усенко П. Твори : в 4 т. / П.  Усенко, С. Тельнюк, Г. Усенко, М. Бажан. – Київ, 1981. – Т. 2: Поезії: [1951-1958 рр] / ред. тому П. Воронько. – 279 с.

 

Матеріали про життя і творчість П. Воронька:

1. Горлач Л. Платон Воронько: Нарис життя i творчості / Л. Горлач. – Київ, 1973. – 158 c.
2. Кіліченко Л. Українська дитяча література: навч. посіб. : [Воронько П. М. та ін.]  / Л. Кіліченко. – Київ, 1988. – 163 с.
3. Килимник О. Співець народної слави: До 60-річчя з дня народження П. Воронька / О. Килимник. – Київ, 1973. – 45 c.
4. Класика української літератури. Живі голоси: [аудіозбірка] / спільне вид. Фонду Миколи Томенка «Справедлива країна» та Нац. радіокомпанії України; ред. Т. Ліснича – [К.] : НРКУ, 2008. - 1 o=эл. опт. диск (CD-DA). – Зміст : Кропивницький М. Л., Тичина П. Г., Рильський М. Т., Бажан М. П., Сосюра В. М., Малишко А. С., Воронько П. М., Гончар О. Т., Симоненко В. А., Стус В. С., Вінграновський М. С.
5. Коломієць Т. Положення про премію імені Платона Воронька / Т. Коломієць // Літературна Україна. – 2018. – №  42 (15 листоп.). –  С. 11.
6. Кульчий О. Документальна скарбниця Шевченківських лауреатів : [Воронько П.М. та ін.] / О. Кульчий, Т. Малярчук, Ю.  Бентя. – Київ, 2013. – 347 с.
7. Літературні портрети : критико-біогр. нариси : [Воронько П. М. та ін.]. – Київ, 1960. – Т. 1– 2.
8. Лосієвський І. Поет. Воїн. Патріот  / І. Лосієвський // Слово і час. – 2015. – № 6. – С. 111. – Рец. на моногр. : Рева Л.  Платон Микитович Воронько. 1913-1988. До 100-ліття від дня народження  / Л. Рева. – Київ, 2014. – 204 с.
9. Олійник Б. Поки живий – іди! / Б. Олійник // Воронько П. Твори: В 4 т. – Т. 1. – Київ, 1982. – С. 21.
10. Платон Воронько (1913-1988) // Качак Т. Українська література для дітей та юнацтва: підручник / Т. Качак. – Київ, 2016. – 350 с.
11. Подорож у дитинство [П. М. Воронько ] // Українська культура. – 2013. – №  12. – С. 50-53.
12. Рева Л. «Вічний солдат» Платона Воронько: сторінки біографії / Л. Рева // Слово і час. – 2014. – №   4. – С. 99–107.
13. Рева Л. Помітний набуток української поезії : [Воронько П. М.] / Л. Рева // Вісник Книжкової палати. – 2013. – № 8. – С. 47–50.
14. Русакієв С. Платон Воронько: літ.-крит. нарис / С. Русакієв; пер. з болг. О. Кеткова. – Київ, 1973. – 144 с.
15. Сердюк П. Платон Воронько: літ.-крит. нарис / П. Сердюк. – Київ, 1963. – 184 c.
16. Скирда Л. Сучасна українська поезія: До тенденції розвитку / Л. Скирда. – Київ, 1983. – 167 с.
17. Скирда Л. Поет і воїн: до 75-річчя від дня народження П. Воронька / Л. Скирда. – Київ, 1988. – 46 c.
18. Скрипник А. Довгий шлях за синім птахом: до 85-річчя з дня народження Платона Воронька / А. Скрипник // Дивослово. – 1998. – № 12. – С. 8–12.
19. Українські радянські письменники: [Воронько П. М. та ін.]: зб. лiт.-критич. матеріалів / Ю. Безхутрий, Л. Бикова, Н. Гноєва ; вступ. ст. В. Дорошенко. – Київ, 1984. – 349 с.
20. Фененко О.С. «Минуле, нинішнє і те, що підступає до порогу»: урок за поезією П. Воронька (до 100-річчя з дня народження поета) / О. С. Фененко // Вивчаємо українську мову та літературу. – 2013. – № 33. – С. 19–23.

Укладач О. Михайленко