Гавриїл Добржинський: рядки з минулого
До 150-річчя ХОУНБ ім. Олеся Гончара
У поетичній скриньці Гончарівки зберігається чимало віршів, присвячених улюбленій бібліотеці. Їхні автори – поети, добре відомі херсонцям: Микола Братан, Сергій Пасічний, Валерій Кулик, Валентина Нижеголенко, Таїсія Щерба, Анатолій Щербина та ін. І лише ім'я Гавриїл Добржинський навряд чи про щось говорить звичайному любителю поезії. Але саме йому належить одна з перших поетичних посвят бібліотеці:
Тихие речи, серьезные лица…
Мягкие ворохи – шелесты книг…
Творческой мысли сверкают зарницы,
Знания плещет извечный родник…
Гордо проходят бессмертные тени:
Пушкин, Тургенев, Кант и Шекспир
Властно кует человеческий гений
Рельсы в далекий, сверкающий мир…
Детство здесь первою теплится силой,
Юность здесь бодро збирается в путь
Старость от жизни больной и постылой
Тихо приходит сюда отдохнуть
Каждый находит в заветном восторге
Светлую радость и отдых уму…
Целых полвека суровый Георгий
Здесь поражает стоглавую тьму
Пусть еще люди – жестокие звери,
Пусть еще люди – жадны и тупы, –
Твердо и стойко хранят эти двери
Вечную Правду от свиста толпы
Здесь – величавый грядущего базис,
Голос – упорно зовущий к труду.
Время придет и далекий оазис
Станет аллеей в весеннем саду.
Москва, 28 декабря 1922 г.
Вірш був написаний у 1922 році до 50-річчя бібліотеки та прочитаний інструктором Народної освіти Челопаєвою на урочистому ювілейному засіданні, а потім опубліковано у статті «Святкування 50-річчя Херсонської Центральної Громадської бібліотеки» (Херсон. комунар. 1923. 5 січ. №4).
Протокол урочистого засідання з текстом вірша Добржинського зберігається у фонді Держархіву Херсонської області.
Про автора вірша відомо, що він прожив яскраве, насичене подіями життя. Яскраве, незважаючи на те, що був сліпим.
У статтях літературознавчих енциклопедій міститься така інформація: Гавриїл Добржинський (1883-1946) – поет, сатирик-фельєтоніст та публіцист. Закінчив міське училище, працював сільським учителем. У 1899 р. був заарештований за читання селянам забороненої літератури. Незабаром його випустили, але визнали непридатним до викладацької діяльності. У 1904 р. вступив до Московського університету на медичний факультет. Брав участь у революції 1905 р., у боях на барикадах Пресні був поранений у голову, що призвело до втрати зору. Був висланий до Архангельська, потім – до Астрахані. У роки громадянської війни був на польському фронті, служив у політвідділі 1-ї та 4-ї бойових та 2-ї трудових армій, друкувався в газетах «Красный боец» та «Красный воин».
У 1920-21 рр. працював у Санпросвіті Наркомздоров'я. У 20-х роках, коли створювалося Всеросійське товариство сліпих, Добржинський брав активну участь у громадському житті, виступаючи за рівноправність незрячих та зрячих.
У 1923-1927 рр. опублікував безліч віршованих казок, що виходили масовими тиражами, і оповідань у віршах, присвячених пропаганді здоров'я і нового способу життя. Пізніше Добржинський звернувся до історичної прози та драматургії. Творчій активності сліпого літератора могли позаздрити багато зрячих братів по перу: він є автором 212 оповідань, казок, байок, п'єс, віршів і драматичних творів, романів. Як публіцист, Добржинський надрукував 570 кореспонденцій, нарисів, замальовок, репортажів, статей, фейлетонів та нотаток. На жаль, незважаючи на масові тиражі, у фондах херсонських бібліотек книги Гаврила Добржинського не збереглися.
У творчій біографії літератора складно виявити «херсонський слід». Що пов'язувало його з Херсоном? Звідки така увага до бібліотеки? Відповідь на ці запитання можна отримати, звернувшись до спогадів сучасників письменника та особистого архіву, в якому зберігається його листування з дружиною.
 |
| Павло Архипович Герасимов |
На сайті «Флібуста» опубліковано спогади Георгія Павловича Герасимова (1928-2003) – «Из сгоревшего портфеля». Батько автора – Павло Архипович Герасимов – на початку XX століття був організатором більшовицьких осередків на Херсонщині, «…его даже "Буревестником" звали. До революции отец лет пятнадцать учительствовал по селам, руководил губернским съездом народных учителей, после революции был продкомиссаром Юга Украины, создал первую в тех местах коммуну "Нове життя"».
Можна припустити, що революціонери – уродженці Херсонщини – Володимиров М. К. (брат В.К. Шенфінкель), Цюрупа, Герасимов – добре знали один одного, були пов'язані не лише узами земляцтва і спільною справою.
Товаришували Герасимови і з Добржинським. Автор мемуарів пише: «После десятилетки она [сестра] приехала в Москву, поступила в медицинский, жила поначалу у нас, на Никольской, потом ее определили на постой к папиному и маминому приятелю, писателю Гавриилу Добржинскому, революционеру, ослепшему после ранения в баррикадных боях 1905 года. У него была квартира в районе нынешней улицы Калинина, возле Арбата, где жил он со своей женой и секретаршей тетей Шурой. После войны они получили жилье в одном из новопостроенных домов на улице Горького, в корпусе "Б". Гавриил Валерьянович, вероятно, еще появится на страницах моих воспоминаний, ибо сыграл какую-то роль в моей жизни. Ему принадлежит известная пьеса о Пугачеве, роман о нем же, брошюрки-раешники, которые в предвоенные годы частенько с дарственными надписями появлялись в нашем доме. Автор – Добржинский-Диез. По малолетству и неведению я считал, что он пишет вместе с соавтором, каким-то "Диезом"».
Дружина Гавриїла Добржинського – Айнберг Сарра Пилипівна (відома також як Ансберг Сура-Фалик Рувимовна) (1886-1963) – народилася в с. Чалбаси Дніпровського повіту Таврійської губернії (нині – с. Виноградове Олешківського р-ну Херсонської обл.). Закінчила Херсонську Маріїнську жіночу гімназію із золотою медаллю, отримала звання домашньої наставниці. Згодом закінчила Вищі жіночі Бестужевські курси. Читала курс археографії у Московському історико-архівному інституті. Найімовірніше, що Сарра Пилипівна підтримувала зв'язок із родичами, відвідувала рідні місця та була особисто знайома з В.К. Шенфінкель (коло освічених жінок у провінційному Херсоні на початку XX століття було досить вузьким). Сарра Пилипівна довгі роки була вірним другом та помічником літератора, а після смерті Добржинського стала хранителькою його архіву, який нині зберігається у РДАЛІ.
Таким чином, вірш до 50-річчя бібліотеки міг бути написаний Гавриїлом Добржинським на прохання будь-якої з вищезгаданих осіб.
Лірика Добржинського досі залишається невиданою. Його вірші розпорошені за різними періодичними виданнями. Один із них опублікований у газеті «Херсонський комунар». І присвячений він нашій бібліотеці.
Ольга Лянсберг
