Сайт Інформаційно-бібліографічного відділу є частиною бібліотечного порталу lib.kherson.ua
Новини
12.10.2017 10:39

Святитель Інокентій Херсонський – великий пастир Церкви
6 жовтня 2017 року після літніх канікул відбулося чергове...

10.10.2017 11:25

Історія мужності, братерства й самопожертви: презентація проекту ведучої "Радіо Свобода" Ірини Штогрін у бібліотеці
У суботу на позачергове засідання клубу любителів історії...

10.10.2017 06:20

Вивчаємо біоритми людини українською
Однією з найважливіших проблем сьогодення є здоров'я...



Галерея


Гість | Увійти
Версія для друку
Книжковий майданчик > Читай по-українськи > Художнє осягнення історії і сучасності: огляд української прози останніх років. Ч.1

ХУДОЖНЄ ОСЯГНЕННЯ ІСТОРІЇ І СУЧАСНОСТІ:
огляд української прози останніх років

Художня література завжди виступала своєрідним віддзеркаленням свого часу, епохи. Її світ, хай пропущений крізь призму вигадки, душі своїх творців, все одно вміщає іноді більше правди, ніж історичні чи документальні дані. Кожна доба може побачити себе в літературі, що, мов дзеркало, показує всі її невдачі, похибки, деякі риси гіперболізує, над дечим іронізує, щось замовчує, щоб згодом краще показати, щось витягує наверх, а згодом приховує. Саме тому те, що воно показує і як воно це робить, буває іноді таким болючим, гострим і різко реагує на найменші зміни всередині суспільства, особливо негативні.
Термін «Сучасна українська література» багатозначний, проте коли точно не зазначено, від якого моменту літературу називають сучасною, часто мають на увазі сукупність творів, написаних від часу здобуття Україною незалежності в 1991 році. Це пов’язано з тим, що зі здобуттям Україною незалежності у 1991 році відпав загальнообов'язковий для СРСР стиль соціалістичного реалізму та було скасовано радянську цензуру. Українська література отримала свободу, відкритість для іноземних впливів та можливість контактів з літературами інших країн. У цей час формуються своєрідні риси художньої літератури України, а саме: звернення до досі заборонених тем (Голодомор, сексуальність, наркотики, девіантна поведінка і т. д.), використання нових стилістичних прийомів (прийоми постмодернізму, неоавангарду, нецензурна лексика, використання суржика), а також осмисленням соціальних проблем та історичної пам'яті, транснаціональний характер, тобто спроба письменників-сучасників розв’язати глобальні вселюдські проблеми, розмаїття та змішання жанрів і стилів, (детективна, фантастична, містична, історична, філософська проза, що представлена есеями, оповіданнями, новелами, повістями, романами). Тому для визначення загального стилю української прози останніх років найкращим є термін «полістилістика», коли кожен окремий авторський художній текст являє собою поєднання різностильових елементів. Це також розмаїття тем і проблем, які піднімаються у творах. Окрему увагу слід звернути на мову сучасних художніх творів: це або використання вишуканої, надінтелектуальної мови, або свідоме використання суржику, зниженої, часто нецензурної лексики. Можна сказати, що мова сучасних художніх творів багато говорить про авторське «я». Таке свідоме використання таких мовних елементів свідчить також про спроби авторів звільнити літературну мову від будь-яких обов’язків і протистояти цензурі. У віковому зрізі сучасна українська проза представлена творчістю митців різних поколінь.
Як і раніше, багато письменників сучасності працюють у жанрі історичного роману та повісті. У цьому плані слід відзначити батька українського бестселера, переможця літературної премії імені Шевченко 2010 року Василя Шкляра з його романом «Залишенець. Чорний ворон». Первинна назва роману «Залишенець». Залишенець – це той, хто до кінця залишився вірним девізу, написаному на чорному бойовому прапорі повстанців Холодного Яру «Воля України або смерть!». Саме під цією назвою роман здобув першу премію Ліги українських меценатів за кращий історичний роман. Потім з’явилась назва «Чорний ворон» за ім’ям псевдоголовного героя. Сюжет роману полягає в тому, що українські повстанці Холодного Яру борються проти окупаційної більшовицької влади. На головний стрижень нанизано певну кількість епізодів, в основному пов’язаних із героїчними діями лісовиків: «У Капітанівці вони ще запалили волосний виконком, перед тим забравши в його голови «громадський податок» сто десять мільйонів совєтських рублів… По дорозі заодно підпалили ще комнезам, спровадивши його голову до небесної канцелярії…» тощо. За містичність і загадковість твору відповідають чорний ворон (у сенсі птаха), що спостерігає за подіями і все розуміє, сліпа ворожка, загадкова дівчина, яка приходить на ніч до Чорного Ворона (у сенсі людини), юродивий Варфоломій, який не гине, як не стараються безбожні москалі.
Відомий Василь Шкляр і іншими своїми творами: «Тінь сови», «Ностальгія», «Ключ», «Елементал», «Кров кажана» та інші. В основі сюжету роману «Елементал» реальні події порятунку Алли Дудаєвої (дружини першого президента Чечні), з якою Василь Шкляр знайомий особисто, і саме реальна історія її викрадення з лабет російських спецслужб українцями лягла в основу його роману. Україна, Франція, Чечня, Росія: сучасна авантюрномістична історія, написана на документальних фактах, добре відомих авторові. Українець, вояк Французького іноземного легіону, отримує завдання вивезти із заблокованої Чечні дочку генерала, на яку полюють російські спецслужби. Ця надзвичайно напружена авантюрномістична еротична історія гіпнотизує і приголомшує.
Василя Шкляра називають одним із найпопулярніших письменників, а ще – «містичним» письменником. У нього чимало літературних премій. Проте найулюбленіша – «Автор, чиїх книжок найбільше викрали з магазинів».
Сьогодні серед письменників дуже популярною є тема українських національно-визвольних змагань 40-50-х років під проводом ОУН-УПА проти фашистського і комуністичного злочинства. Свій погляд на дані події висловив і письменник Михайло Андрусяк. Він є автором художньо-документальних повістей «Студені милі», «Ув'язнена скрипка», «Криваві роси сорокових», «Грані болю», «Брати грому», книжки оповідань «Біла душа», авторупорядник книжок «Христос воскрес» і «Торба галицьких анекдотів».
Твір «Студені милі» («Сповідь матері з покутського села») зіткано з болю та розлуки рідні та краян Михайла Андрусяка. Автор устами своєї матері Параски Левко розповідає про її страшні поневіряння у сталінських таборах, про високі моральні якості українських жінок, які навіть у найлютіших умовах тоталітарного режиму не втратили людської гідності. У своєму нарисі автор осуджує сталінізм й утверджує незламний дух народуборця, а джерелом натхнення є рідні Верхівці, що на Городенківщині, батьки і власна сім'я. У своїх творах письменник зображає дійсних людей і справжні події, тому типізація характерів і обставин своєрідна: він не використовує засобів художнього домислу, а лише відбирає характерні, визначальні сторони відтворюваної дійсності. Своєю ж етичною і емоційною природою, глибокою мірою щирості, безпосередності й внутрішньої необхідності слова твори М. Андрусяка – багатоголосі, багатоактні сповіді, бо зіткані з багатьох доль.
У художньо-документальній повісті «Брати грому» автор устами Мирослава Симчича, оповідаючи про боротьбу УПА і поневіряння побратимів у неволі, оповідає про долю свого народу. У творі наявне постійне протистояння і протиборство двох світів – власне українського і другого, ворожого йому, що уособлює радянську тоталітарну систему, а тому він злий, пекельний, протилежний життю. За трилогію «Брати вогню», «Брати грому» та «Брати просторів» Михайло Андрусяк став переможцем Народної Шевченківської премії 2009 року.
Тим, хто любить читати твори історичного характеру, і так хоче іноді «виправити» історію, будуть до вподоби твори так званої історичної альтернативи – література, що знаходиться на межі між історичним реалізмом та фантастикою. Альтернативна історія або історична альтернатива в літературі – це можливий сценарій історичного розвитку минулого та мистецький жанр, зокрема жанр наукової фантастики, що на основі історичних фактів вивчає можливі сценарії історичного розвитку. Український варіант назви альтернативна історія – це так звана «якбитологія» (назву запропонував журналіст Дмитро Шурхало).
Яскравим представником даного напрямку в сучасній українській літературі є Олександр Ірванець. У його романі «Рівне/Ровно(Стіна)» Ровно – це обласний центр Соціалістичної Республіки України. Численність населення – 120 тис. чол. за переписом 2001 року. Розвинуте сільськогосподарське машинобудування, льнопереробна промисловість. При підтримці та потуранні реакційних сил ЗУР і ряду держав Європи західна частина міста насильницьким шляхом відторгнута зі складу СРУ і являє собою окреме політичне утворення під юрисдикцією ООН. Населення Західного сектора Ровно – 150 тис. чол. на вересень 2001 рік. Економіці Західного сектора Ровно притаманні всі хиби та недоліки капіталістичної системи господарювання: високе безробіття, інфляція, корупція. Грошова одиниця Західного сектора Ровно – гривня ЗУР.
Ще один його роман – «Хвороба Лібенкрафта», опублікований в 2010 році, має три головні теми: театр, смерть і внутрішній зір. Хвороба Лібенкрафта – дивовижні червоні плямки, що дозволяють бачити із заплющеними очима більше, ніж звичайним зором, хвороба, що приносить розуміння багатьох речей, того, що ніколи не зрозуміють ті, хто не здатен бачити тим неймовірним простим зором через повіки. Чи є взагалі можна назвати хворобою таке? Можливо панацеєю, яку із нерозуміння та незнання визнали ще небезпечнішою деградацією, ніж буденність.
Це химерна історія, що відбувається в уявному суспільстві. Читаючи книгу, бачимо політ фантазії саме в напрямку: а що було б якби… Такий розвиток подій – це жахіття, тому в книзі панує атмосфера містики, жахів і деякою мірою огиди… «Обступивши тіло хлопця, семеро чоловіків почали розмірено і методично завдавати ударів, переважно черевиками, намагаючись влучити в голову. Хлопець скрикнув, кілька разів різко смикнувся, але тут водій, відіпхнувши когось із пасажирів, широко розмахнувся й різко опустив ключа йому на потилицю. Хрускіт було чути аж у вагоні».
Роман нагадав про паніку «свинячого грипу у 2009 році», про депресію «лютий-березень 2010 року» і про безкінечну минулорічну зиму. 
У жанрі альтернативної літератури написаний і роман Василя Кожелянко «Дефіляда в Москві». У даному романі автор висунув таке припущення: Гітлер погодився на створення союзної Райху Української держави. Це історія про перемогу військ Вермахту і Української повстанської армії (як найбільш боєздатного союзника Райху) під час Другої світової війни. Червону армію відкинули за Урал, Гітлер і Бандера приймають парад на Червоній площі в Москві. По суті, у художньому просторі книжки Україна постає геополітичною потугою, яка у Другій світовій війні здолала Росію і протистоїть Німеччині.
Пилип Станіславський у повістях «Протистояння. Інша реальність. Повітряні чорнороби війни» та «Йшов четвертий день війни» зображує альтернативний світ, у якому утримася гетьманат Павла Скоропадського. Гетьман утримав владу, якимось чином домовився з німцями, відбив корпус Муравйова та інших інтервентів, і протягом двадцяти років на сучасній території України існувала єдина, міцна у економічному та військовому плані, не русифікована Українська держава. Для обґрунтування цієї тези автор підкидає переконливий чинник – зовнішню загрозу з боку Радянської Росії.
А Ігор Сілівра у своєму творі «Фокусник» змалював альтернативний світ, у якому електрика використовується тільки для розваги у балаганах. У цьому оповіданні важко визначити точку повороту історії, хоча вона точно існує. Оповідання з елементами детективу та шпигунського роману.
Сюжет роману Глєба Боброва «Эпоха мертворожденных» – це війна «фашистського» заходу України проти «антифашистського» сходу. Це – краща антиутопія про громадянську війну. Русофобська політика «помаранчевих» розриває Україну надвоє. «Западенці» при підтримці НАТО намагаються силою приборкати Лівобережжя. Східна Малоросія відповідає окупантам партизанською війною. Настає нещадна «эпоха мертворожденных»…
Новий для української літератури жанр криптоісторії (художнє пояснення невідомих причин, що привели до відомих історичних подій) розвиває Андрій Валентинов (романи «Сірий Шуліка», дев’ятитомний роман «Око сили»). Своєрідність цього жанру полягає в тому, що автор пропонує фантастичну реконструкцію подій, в основі якої лежать реальні факти історії країни. На думку письменника, «справжня історія, якби вона стала відомою, була б іще більш неймовірною».
Твори представника молодого покоління письменників Сергія Жадана деякою мірою також можна віднести до історичних, адже в них описуються події  Таким є його роман «Ворошиловград», переможець конкурсу «Книга року Бі-Бі-Сі« за 2010 рік. Сюжет твору полягає в тому, що головний герой Герман Корольов (прізвище у нього з’являється лише на 99 сторінці), якого знайомі часто промовисто називають Гєричем, отримує звістку про зникнення свого брата, який мав бензоколонку і автомайстерню. Все це господарство було записане не на брата, а на самого Германа. Головний герой працює в Харкові. Отримавши звістку про свого брата, який начебто виїхав до Амстердама, а насправді просто зник, головний герой вирішує їхати і розібратися зі всіма проблемами на місці. Далі йдуть зайві подробиці про аварію на трасі, про потрапляння в автобус якихось комерсантів. «Були це комерсанти з Донбасу, цілі родини дрібних комерсантів. Два дні тому вони завантажилися у Харкові товаром – спортивними костюмами, китайськими кросівками та іншим г… Були тут жінки в бюстгальтерах та спортивних штанях, з яскравим макіяжем і довгими накладними нігтями, були чоловіки з барсетками та наколками, теж у спортивних штанях і китайських кросівках, були діти в бейсболах та спортивних костюмах, з битами та кастетами в руках». Ворошиловград для героя є точкою, яка притягує його душу. «І десь на півдні, за рожевими хмарами світанку, по той бік ранкової порожнечі, чітко проступали в повітрі легкі й оманливі брами небесного Ворошиловграду». Ворошиловград і Донбас загалом – це одна з частин його свідомості, яка не завжди узгоджується з іншими її сторонами. Донбас проблематизує простір буття героя, проблематизує його душевний світ. Роман власне про цю саме душу, про її пошуки сенсу життя. Донбас же – це свій внутрішній виклик. Тому він його і сприймає амбівалентно. Куди їхав і куди приїхав врешті-решт герой роману, важко сказати. Ті реалії, які він описує, нагадують Старобільськ, але таким, яким він був років 15 тому. Втім у романі у рідного міста Германа назви немає. Скоріше за все автор його образ зліпив з своїх вражень від різних поселень. «…В теплій долині лежало містечко, через яке, власне, траса й проходила. На південь від останніх міських кварталів, за територією заводів, починались поля, обриваючись по той бік долини, а з півночі місто охоплювала ріка, протікаючи з російської території в бік Донбасу». Цей роман в якійсь мірі сага про боротьбу з рейдерами, але на цьому тлі автор переживає сексуальні пригоди, згадує дитинство, грає в футбол в товаристві друзів, які полягли в бандитських розборках 90-х років, потрапляє до натовпу монголів, які якимось чином нелегально мігрують на Захід, але під пильним оком лесбіянок, які є представницями ЄС. Реальність перемішується з фантастичними видіннями.
Для книги Сергія Жадана «Anarchy in the UKR» складно віднайти жанрове означення. В одному з інтерв’ю, що передували її появі, сам автор описав текст як «таке собі нонфікшн». Основа сюжету твору численні подорожі ліричного героя шляхами України. Можна навіть назвати ці розповіді автобіографічними. Спочатку мова йде про мандрівку місцями анархістів (йдеться про поїздку на Донбас), при цьому автор зображує вокзали як місця, де відбувається «все цікаве в країні», критикує Сосюру та змальовує кумедні факти з побуту вітчизняної залізниці, зокрема звичного маршруту Суми - Луганськ. Завершується розділ несподіваним «лівим маршем».
Згодом перед читачем постають «вісімдесяті» Жадана: його юність та дитячі роки. І нарешті окреме місце у книзі займає Харків - фактично рідне місто автора. Університет, площа, облдержадміністрація, палац піонерів, – усі ці будівлі розташовані неподалік одна від одної, а в книзі становлять певний синтез, що символізує декілька епох.
Цікаво, що Жадан усе частіше звертається до смерті як філософського поняття. «Жити швидко, померти молодим» чи це не є світоглядом деяких сучасних молодих людей? Як би там не було, наостанок автор пропонує увазі читача 10 музичних треків, котрі він хотів би почути на власних поминках. У цьому і парадоксальність Жадана: вражаюча здатність писати про страшні речі простими, навіть буденними словами.
У будь-якої людини, що більш-менш знається на англійській мові, одразу виникне запитання: навіщо артикль the перед назвою України на обкладинці? Невже, на думку автора, Україна так і не здобула державності? Чи просто він пише про Україну як про територію з певними кордонами, а не про самостійну державу?
Поставивши собі за мету пройти стежками Нестора Махна, розповісти світові про зародження анархізму в Україні, письменник раптово переходить до аналізу власного дитинства, ніби підкреслює, що так чи інакше воно відбивається на долі людини в усі часи. У цьому плані автор піднімає важливе питання сучасності «батьки-діти». Мудрість батьків полягає в розумінні того, що дитина народжена в інший час, її світогляд формується в інших умовах. Батьки Жадана не переобтяжують дитину своїми проблемами, дають дитині здобути власний позитивний досвід.
«Життя з погляду восьми-дев'яти років видавалось мені конструкцією максимально точно прозоро спроектованою, все було підігнане під мене, під моє вростання в життя, під моє захоплення ним», – так згадує себе автор восьмирічного. Після прочитання чогось подібного в читача вимальовується образ дбайливої няні, яка з носовою хустинкою й пампушкою бігає за дитиною. Автор інакше бачить щасливе дитинство, для нього воно полягає в здоровій свободі й постійній присутності дитини біля батьків: «У мого старого були свої методи виховання. Як правило, він мені ні в чому не відмовляв, давав усе, що я просив, проте, коли йому видавалось, що я втрачаю совість, просто обламував і все... говорити про щось далі було марно. Все дитинство я прокатався зі своїм старим, коли дорога була далекою, я засинав на задньому сидінні, коли я хотів їсти, він зупинявся біля якої-небудь придорожньої їдальні і годував мене строгою водійською їжею».
Слід відзначити, що С. Жадан перш за все з великою любов'ю вимальовує образ батька. Хоча ми звикли до того, що українська дитина ідентифікується значною мірою з матір'ю, письменник у своєму творі спростовує подібну думку, натомість висловлює іншу: хлопчик має рости в чоловічому колективі. «Оскільки я весь час тягався за своїм старим, то в моєму дитинстві навколо мене були переважно дорослі чоловіки, жінок там майже не було, з жінками було не цікаво, я їх ігнорував у свої вісім - дев'ять років. Я потрапляв до серйозних чоловічих компаній, і моя увага повністю зосереджувалась на розкладних ножах, на викидухах».
Найавторитетнішою людиною після батька для малого Жадана був Тренер. Вживаючи це слово в романі з великої літери, автор ще раз підкреслює значущість учителя у своєму житті. Образ тренера виступає дещо нетиповим (для морально стійких громадян): «Уроками фізкультури Тренер не цікавився, його не впирало вести класні журнали, розробляти програми і складати план на чверть, на урок він приходив із м'ячем, кидав нам його як шматок сирого м'яса шавкам, і ми вже мотузили його по стоптаному майданчику... У Тренера були свої уявлення про успішність і шкільні плани, він виставляв нас проти навколишніх шкіл, ми перемагали, після перемоги він приносив на заняття повну кишеню значків ГТО другого й третього ступенів і роздавав нам замість оцінок».
Саме особистість учителя, так колоритно виписана в романі, і вплинула на подальше хобі дитини: малий Жадан стає футбольним фанатом. Життя дитини, яка до зустрічі з тренером абсолютно не цікавилася спортом, стає насиченим: «Мені сподобалось бути фанатом, я відчував, як з кожним значком і з кожним вимпелом життя моє стає більш повноцінним і внутрішньо виправданим».
Внутрішній стан дитини, її почуття розкриваються за допомогою «посередника», у ролі якого виступає та сама людина, але зріла, досвідчена.
Розповідаючи (іноді з типовим гумором) про власне дитинство, автор порушує в романі важливу проблему: чому Україна (країна з таким славним минулим) народжує переважно інертних людей. Порівнюючи Віденський університет з Харківським, С. Жадан розпачливо запитує: «Скільки їх там навчається? Тисяч десять? Чим вони там займаються, чому ніколи не вийдуть на вулицю і не скажуть, що саме вони думають про систему освіти, або просто про систему, або просто – що вони думають. Десять тисяч! Десять тисяч – це районний центр, десять тисяч – це армія Махна в хороші часи. Чому вони весь час дозволяли використовувати себе як гарматне м'ясо, виганяти себе на мітинги й концерти, тримати себе в гуртожитках і лабораторіях, доки назовні, на вулиці, відбувались найцікавіші й найнебезпечніші в цьому житті речі, відбувалось, власне, саме життя».
Змалечку дитину в Україні вчать мовчати, бути гнучкою, ніхто не вчить соціальної активності, й Жаданові те дуже болить. Згадуючи своє шкільне життя, автор вихоплює з пам'яті факт «добровільного» походу класу на балет. Нікого не цікавило, що діти не мали аніякого бажання споглядати балет, школа мала відрапортувати про проведений місячник естетичного виховання.
Сучасна система освіти, на погляд автора, не дуже змінилася. Закриті будинки піонерів – пережиток минулої епохи, проте чогось вартісного не створено. А «мова йде про тисячі підлітків, котрі мають при собі щось більше, ніж просто паспортні дані, кожен з них має щось значно важливіше для себе, наприклад, біографію. Хто наважиться їх усіх позбавити біографій?».
У розповідь про С. Жадана, який став підростати, вкрадається сум. Дитина розуміє, що попереду – доросле життя. І зовсім, воно, виявляється не таке привабливе, як здавалось колись. Доросле життя, ніби хмарка, насувається на сонячний образ дитинства. С. Жадан підводить читача до того, що в дитинстві дивишся на світ по-іншому, гостріше реагуєш на пережите. Не випадково, на наш погляд, автор акцентує увагу читача на тому, що він дописує свою книгу в травні, адже дитячі роки завжди асоціюються з весною. У фінальному розділі «Анархії в Україні», С. Жадан, сам батько, з позицій дорослої людини підсумовує свої міркування щодо виховання дитини: «Дитина має бачити здорові й сильні емоції, позитивні переживання, не варто травмувати дитячу картинами соціальної й життєвої поразки вільних художників, не можна, аби дитина змалку прийшла до думки, що в цьому житті у твоїй країні тебе кожної миті можуть викинути на вулицю». На жаль, саме в нашій країні дуже багато дітей викинуто на вулицю, багато, хоч і проживають з батьками, проте не мають їх за таких. «Посередник» у розкритті внутрішнього світу дитини, тридцятирічний Жадан вкотре підкреслює в романі: світло дитинства грітиме дитину все життя, допоможе подолати життєві труднощі, тож завдання батьків – зробити дітей щасливими в ранньому віці.
Отже, «Анархія в Україні» – це книга про основні тенденції розвитку джазу, про комунізм як модель шоу-бізнесу, про секс як форму психологічної залежності, про фінансову стабільність як основу революційного руху, про депресію як складову системи освіти, про любов як можливість гетеросексуальної комунікації, про транквілізатори як чинники колективної пам’яті, про пам’ять як визволення, про смерть як продовження пам’яті.
Цікавий ще один твір Жадана – «Гімн демократичної молоді». Це шість новел про становлення малозаконного середнього бізнесу в Україні, шість смішних і життєвих ситуацій, трагічних і звичних історій, привидів для розмірковування над сенсом життя. У новелах йдеться про тих, хто починав на початку дев'яностих у вуличних бандах, возив товар на польські базари й «кришував» гуртожитки та торговців на ринку, а нині, коли ситуація змінилася, герої Сергія Жадана намагаються знайти себе в тому, що прийнято називати «бізнесом». Але їхня діяльність, описана Сергієм Жаданом, більше підходить назва «антибізнес» хоча б тому, що вона не приносить, а забирає гроші, примножує проблеми з податковою, пожежниками й братками»суперксероксами». Присутні у творі пиятики та п'яний мордобій, символ абсурдного виробничого процесу, внаслідок якого гроші не заробляються, а тільки витрачаються.
Сьогодні активно розвивається популярний жанр української фантастики, в першу чергу пов’язаний з іменами Марини та Сергія Дяченків. Яскравий приклад їх творчості – роман «Печера», що побачив світ у 2010 році. Дія роману Марини та Сергія Дяченків «Печера» відбувається в місті, в якому нема злочинів і замків на дверях. Ідеальний варіант суспільства? Так, але тільки на перший погляд. Тому що свідомість мешканців цього міста розділена. Удень вони живуть у реальності, яка регулюється звичайними нормами і правилами. А вночі до їх «послуг» Печера – світ поза свідомості, який наповнений дивними і жорстокими створіннями. Прокидаючись зранку, мешканці міста розуміють, що у світі Печери вони реалізують усі свої потаємні бажання, які заборонені у світі реальному. Але де проходить межа між світами? І чи є вона взагалі?.. Як завжди, Дяченки, майстерно підкоряючи захоплюючим сюжетом, ставлять перед читачами філософські питання, відповідь на які кожен повинен знайти сам…
Новий роман-фентезі Марини та Сергія Дяченків «Мідний король» – це нова грань їх творчості, епічна сага, сповнена битв, блукань і, головне, пошуків сенсу життя. Якщо ти річ, і тебе кидають за борт як непотріб, то що робити? Змиритися та піти на дно? Або ж все-таки виплисти, вижити, пройти крізь безліч випробувань та небезпечних пригод? Чи можна пізнати цей світ, чи можна знайти в ньому друзів та кохання? Чи допоможе тобі в цьому книга, написана чоловіком на ім'я Варан? І головне: яку ціну варто заплатити Мідному королю, щоб самому стати володарем?
Молоді, але дуже яскраві імена сучасного українського фентезі – це Тарас Завітайло і Наталя Тисовська. У книжці Тараса Завітайла «Діти Праліса» читач може зануритися у світ фентезі й зустріти Пташку, Андрія з Гапкою, Упиря та іншу братію. Потрапляючи у світ чаклунів і мавок, долають перешкоди і відкривають таємницю дітей Праліса – демона, який створив усю погань на нашій землі. Чи під силу буде тендітній Пташці та її друзям протистояти силам темряви? На це питання дається відповідь у творі. Це історія про вічну боротьбу світла й темряви, добра і зла. Книжка «В тіні янгола смерті» – це захоплива подорож, під час якої дізнаємося про історію знайомства козаків-характерників і білої нечисті. Присутні у творі і пригоди, відвага, щира дружба і прекрасні почуття...
«Останній шаман» Наталі Тисовської – також типовий приклад сучасного українського фентезі. Молодий журналіст Юрась Булочка давно мріяв про справжнє відповідальне завдання. Але подорож у районне містечко Рябокінь стала для нього випробовуванням і в прямому, і в переносному значенні слова: розплутати загадкове подвійне убивство. У розслідуванні йому допомагають химерні істоти.
Своєрідне таємниче переплетіння легенд, казок, містифікацій являє собою проза Юрія Винничука, у якій галицька дійсність стає художнім матеріалом (напівдокументальні, напівмістичні книги «Легенда Львова», «Кнайпи Львова», «Таємниці львівської кави». Особливістю стилю письменника є поєднання елементів фантастики, еротики, чорного гумору, постмодерної пародії. Яскравий приклад його творчості – роман «Мальва Ланда», насичений дивовижними персонажами, сюрреалістичними мареннями та хвилюючими поворотами сюжету. Комічне займає одне з чільних місць. Сконструйований Винничуком мікрокосмос – це львівська сміттярка. Вочевидь, таким чином автор іронізує стосовно нашого теперішнього світу, у якому продукти людської діяльності витісняють природу. Замість метеликів тут пурхають майтелики, змій замінили електричні дроти тощо. Тут діють свої правила, фізичні закони та мораль. Навіть час тут тече в іншому темпі. Бумблякевич – головний герой роману – зазнає радикальної трансформації, коли потрапляє у цей світ львівських відходів. Перетворення, однак, відбувається не у фізичній площині, а на рівні свідомості. Тут реалізуються всі вимріяні марева та фантазії цього вже не молодого, проте досі незайманого чоловіка. Тут він стає об’єктом бажання розпусних панночок й взірцем мужності та благородства. Навіть остогидле дивакувате прізвище «Бумблякевич» тут починає здаватися нашому героєві шляхетним та вишуканим.
У романі «Мальва Ланда» багато комічного. Є тут і сатира, і гумор, і пародія, і бурлескно-карнавальний елемент. Автор створює їх, користуючись своєю химерною чудернацькою фантазією й чудовим знанням мови. Можливо, саме таких текстів найбільше потребує широке коло читачів сьогодні й ще більшою мірою на момент видання книги. В наш час життя людей часто оповите буденністю, а така література дозволяє відволіктися від щоденних справ, розважитись і водночас задуматись над якимись абстрактними речами.
Серед молодих, але дуже знаних авторів фантастичної прози не можна не відзначити Лю́бко Де́реша (повне ім'я: Любоми́р Миросла́вович Де́реш). Його перший роман «Культ» був надрукований у часописі «Четвер» у 2002 році, коли автору було 18 років). «Культ» – роман, зорієнтований на аудиторію читачів, яким подобається жанр «фентезі». Головний герой роману – молодий вчитель біології Юрко Банzай, приїздить до маленького містечка Мідні Буки, що неподалік від Львова, викладати в місцевому коледжі (до речі, описи культурного рівня та рівня духовності мешканців Мідних Бук наштовхують на серйозні роздуми). Там Юрко знайомиться з Дарцею Борхес. Разом вони стають очевидцями паранормальних явищ, не здогадуючись, що ключем до розгадки є старий доглядач коледжу Ромцьо Корій, а причиною є страшна потвора на ймення Йог Сотот. Містичну лінію роману насичено яскравими образами божеств, як то Волинкаря при Воротах Зорі чи Сатира Гітариста. Все це вкупі утримує увагу читача та забезпечує неабиякі враження від прочитаного.Твір є винятковим сплавом романтики та епатажу. Це одночасно якісний хоррор, глибокофілософський трактат про сенс буття, ніжна історія кохання…
У творі «Поклоніння ящірці» головний герой, що приїхав на канікули у маленьке західноукраїнське містечко, відверто розповідає історію стосунків, котрі привели до вбивства. Комплекси, страхи, сексуальні бажання, приховане і явне суперництво, музичні уподобання і стереотипи місцевої «моди» — усі мотиви, актуальні для світу підлітків, Дереш розгортає через аморальність, до якої ставиться без надмірної критики.
«Архе» – роман, що складається з трьох історій, спочатку видається чимось божевільним, нелогічним і взагалі позбавленим здорового глузду. Але саме це божевілля і примушує перегортати сторінки одну за одною. Ви можете собі уявити світ між рядками? Ризикнете прогулятися смужками літер? Кричати у небо назви хімічних елементів, дзвонити з телефону, який не під’єднаний до жодної з ліній і чекати на дзвінок від Бога? Місце дії роману сучасний Львів, який читач споглядає крізь калейдоскоп різноманітних субкультур, їхніх зборів, ритуалів і чудернацької ідеології. «А ми – ми, як завжди, проти. Ми шизіємо від свободи». Мандрівки напівзруйнованими будівлями, старовинними вулицями міста – все це створює готичний настрій роману.
Нових рис набуває сьогодні сучасний український детектив, що поєднує елементи філософського роману, гостросюжетного бойовика, авантюрного (готичного) роману (романи Євгенії Кононенко «Зрада», «Імітація», Ірен Роздобудько  «Мерці», Леоніда Кононовича «Кайдани для олігарха»). Деякі автори вводять детективний сюжет в історичний контекст: Сергій Батурин (роман «Охоронець»), Дмитро Білий (роман «Басаврюк ХХ»). Інші (Василь Кожелянко (романи «Лженострадамус», «Дефіляда в Москві»), Василь Шкляр (романи «Ключ», «Елементал», «Кров кажана»)) намагаються через призму авантюрно-пригодницького містичного детективу відповісти на таємничі питання нашої історії і сучасності.
Андрій Кокотюха – один із небагатьох українських авторів якщо не єдиний, хто заявляє про себе як про автора детективів, хоча Кокотюха писав і в інших жанрах (на звання Книги року Бі-Бі-Сі у 2007 році претендувала його книга «Зоопарк, або Діти до 16 років», яка більше стосувалася психологічних моментів життя школярів у Ніжині жорстоких 80–х років.
За «дитячою» назвою та кривавою обкладинкою книги Андрія Кокотюхи «Язиката Хвеська» ховається захоплива розповідь про журналіста «жовтої» преси Максима Бойка, а точніше про його пригоди та авантюрні ситуації, в які герой потрапляє «завдяки» невичерпній фантазії та балакучості дружини. Суть роботи Максима нехитра – він полює на сенсації. Однак, як виявляється, роздобути сенсаційну новину – справа непроста. Тож, недовго думаючи, журналіст вирішує, що найлегший спосіб уполювати сенсацію – вигадати її самому, й починає практикувати видання «надувних» сенсаційних новин. Історії його досить правдоподібні, тож мають попит у читачів. Але є одна проблема – дружина Максима, Ірина, абсолютно не вміє тримати язика за зубами, і, мов Язиката Хвеська, переповідає (звісно, тільки «найближчим» знайомим) оті вигадані історії, прохаючи нікому більше не розказувати – так виникає основна інтрига твору. А враховуючи особливості авторської манери Андрія Кокотюхи, можна впевнено стверджувати: сюжет буде заплутаним, а фінал – несподіваним. Автор не зраджує своєму улюбленому детективному жанрові, прикрашаючи його власними прийомами – наприклад, використанням дитячої казки для ілюстрування суті реалій сучасного суспільства, а також вдалим поєднанням комедійних та детективних елементів, які динамічно розвивають сюжет та примушують читача думати. Сам автор, до речі, називає роман «Язиката Хвеська» авантюрно-кримінальною комедією. Небезпечні, але разом із тим кумедні життєві перипетії, в які потрапляє головний герой роману, здатні не просто розвеселити, а й іноді навіть насмішити до сліз. Тож уміння автора вдало й невимушено об’єднувати такі, здавалося б, непоєднувані речі, як детектив та комедія, слід відзначити окремо. Сприймається новий роман Кокотюхи легко – та воно й не дивно, адже автор книги – не лише відомий письменник, а й журналіст за фахом. А хіба міг би хтось, крім людини, обізнаної у цій сфері, краще передати відповідну атмосферу та влучніше виписати образи представників журналістської братії?
Детективні романи відомого майстра цього жанру Олександра Вільчинського «Неврахована жертва» і «Суто літературне вбивство» мають одного спільного героя – колишнього журналіста Андрія Грабовського, який інколи за збігом обставин, а частіше за власним бажанням, потрапляє у ситуації, з яких згодом доводиться доволі довго шукати виходу. Розплутуючи тугий клубок людських взаємин, автор разом із своїм героєм повертає читача і у «бурхливі 90–ті» («Неврахована жертва»), і на мальовниче лісове озеро («Суто літературне вбивство»), де неприємності й небезпеки починають з’являтися, звісно ж, коли їх найменше чекаєш.
«Жінка для стіни» Володимира Лиса — яскравий зразок цікавого і динамічного психологічного детективу, сюжет якого тримає в напрузі від першої до останньої сторінки. Таємничі самозаймання будинку “крутого авторитета” і болючі пошуки добровільної жертви – “жінки для стіни” – це тільки початок, вершина айсберга, за якою – безодня душі темної і вершина – світлої.
«Двійник невідомого контрабандиста» Віктора Мельника – перший твір із циклу детективних романів, у яких діє слідчий з особливо важливих справ прокуратури Олексій Гальчевський. У непростих умовах криміналізованої країни він спільно з оперативниками зі Служби безпеки розслідує загадковий факт контрабанди культурних та історичних цінностей. Динамічний сюжет із несподіваними поворотами постійно тримає у напрузі читача, який з розвитком сюжету дізнається про сучасні будні прокуратури – коли веселі, а коли й сумні.
Бійки і пиятики, стрілянина і крадіжки, шантажі та погрози — ось та калейдоскопічна атмосфера, в якій живуть і борються герої детективних повістей «Стіна» та «Осінні ілюзії» Сергія Ухачевського, події яких розгортаються наприкінці 80–х років після розпаду Радянського Союзу.
Вагому нішу у сучасному літературному процесі України займає своєрідний «жанр» літератури, автори якого – жінки.
“Жіноча” проза як поняття і як явище є неоднозначним, оскільки для виділення відповідного масиву художніх текстів переважним чином застосовуються не жанрово-стильові чи ідейно-тематичні виміри, а мотивація за ознаками гендеру автора твору. У той же час “жіноча” проза має й певну специфіку.
Сьогодні (маємо на увазі період з часу проголошення незалежності України) дуже помітним стає явище справжнього кількісного “вибуху” обсягів літературно-художньої продукції авторів-жінок. З’явилося багато нових імен, тем, проблем, жанрів, стилів української жіночої прози.
Саме в цей період з’являються романи Оксани Забужко «Польові дослідження з українського сексу», Євгенії Кононенко «Ностальгія» та «Зрада», Галини Пагутяк «Записки Білого Пташка», Світлани Пиркало «Не думай про червоне», Ірен Роздобудько «Мерці» та «Ескорт у смерть», Галини Тарасюк «Блудниця вавилонська», Анни Хоми «Репетитор», серія романів Лесі Романчук «Не залишай...», готичний, пригодницький містичний роман Ірини Хомин; повісті та оповідання Оксани Забужко, Марії Матіос, Галини Пагутяк та багатьох інших.
Ці твори дуже різні за жанровими ознаками: соціально-психологічний, інтелектуальний, виробничий романи, химерний роман з рисами міфологізму і фантастики, роман-хроніка, документальний роман, комічний роман, роман-трагіфарс, посмодерністський детектив, готичний та пригодницький роман, трилер, роман-мелодрама й «жіночий роман» (любовна історія, «лав сторі»), «бойовик-екшн», квест, а також цілий ряд малих прозових жанрових форм – повість, оповідання, новела, вірш прозою тощо.
Так як перелік сучасних творів жіночої прози є невичерпним, зупинемось коротко лише на деяких з них, що представляють окремі напрямкі сучасної літератури чи відкривають різні теми у своїх творах.
Вперше за 20 років мовчання новий роман опублікувала 80-річна поетеса Ліна Костенко. Роман має назву «Записки Українського самашедшого». Це розповідь про сучасного комп'ютерного програміста, який на тлі особистої драми болісно сканує усі події свого глобалізованого, інформаційного часу.
35-річний програміст нотує все, що його бентежить. Писав би він «буденник», звертав би увагу лише на родинні проблеми: дружина лютує, на роботі негаразди, маленький син завдяки другові так розширив лексикон, що й татко за ним не встигне. Але амбіції героя сягають «щоденника» – записів соціальнополітичного характеру, зміст яких залежить від того, що принесе конкретна доба. Ось деякі з його нотаток: «Туркменбаші заборонив балет. Таїландська принцеса бачила мамонта. У Сонячній системі за орбітою Нептуна американці відкрили нову планету». Ще буває: «Росіяни бомбили Грозний. Полковник Буданов згвалтував чеченку. На Балканах бої». Та найбільше уваги приділяє внутрішній ситуації: «Таращанське тіло» лежить у морзі. Акціонерне товариство «Мазепа» спонсорує «Людину року».
Справа ускладнена тим, що герой – стовідсотковий український інтелігент і "медійний наркоман". Він не бореться з обставинами. Зате як ретельно колекціонує повідомлення (з телебачення, радіо, друкованих ЗМІ, інтернету), як точно відзначає та влучно коментує факти, що дістали до печінок.
В анотації сказано, що «Записки українського самашедшого» насичений мікс художньої літератури, внутрішніх щоденників, сучасного літописання і публіцистики. Сама авторка сформулювала жанр свого твору так: «сюрреалістичний Вавилон сучасного світу».
У романі піднімаються такі серйозні проблеми недалекого минулого, як Чорнобиль, справа Гонгадзе, касетні скандали, які крім того, мають і символічне значення. Так, Чорнобиль символізує смертельно уражене тіло країни, справа Ґонґадзе – занепад її моральних якостей, а касетні скандали – фольклорну мудрість про рибу, що гниє з голови. Як вийти Україні з її історичної безвиході? Відповідь дається наприкінці роману.

27.03.2013 17:57
Тетяна

Герой "Записок..." Ліни Костенко -- інтелігент, але НЕ наркоман!! Звідки такі здогадки???

01.04.2013 13:32
Ліля

Малося на увазі, що герой - "медійний" наркоман, тому що ретельно колекціонує повідомлення з телебачення, радіо, друкованих ЗМІ, інтернету, якби має залежність від цього.

 

30.11.2015 23:27
Olga

Раджу почитати журнал "Дніпро" Коли я почала його читати, це літературно-художній журнал, вирішила трохи дізнатися про його історію, адже виходить він ще з 1927 року, що для мене було великим здивуванням=) цей журнал,мабуть, один з небагатьох, який несе в собі майже всю історію літератури, починаючи з 1927. Колись, головними редакторами журналу були три Герої України - Юрій Мушкетик, Микола Руденко та Борис Олійник. А також мене зацікавило те, що у «Дніпрі» уперше опублікував усі свої літературні твори Олександр Довженко, який до останніх днів співпрацював із часописом. Свого часу лише в «Дніпрі» друкували поезії Павло Тичина, Максим Рильський, Андрій Малишко.Цікаво після таких видатних людей опинитися на сторінках журналу.http://www.dnipro-ukr.com.ua/anons.html

Напишіть свій коментар
Ваше ім'я
E-mail (не буде опублікований)
* Текст повідомлення

Вхід