Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод

Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод

«Демократичне суспільство повинне захищати тих,
хто цілком відданий принципам прав особи,
що означає чесні суди і рівне право на захист
в суді для всіх членів суспільства»
Міллісент Фенвік 

Після Другої світової війни, у 1949 році, була заснована Рада Європи – міжнародна регіональна організація європейських держав, яка проголосила своєю метою утвердження демократії, зміцнення єдності народів Європи, захист прав людини, а також співробітництво у сферах права, культури, освіти, інформації та охорони довкілля. Від самого початку діяльності принцип поваги до прав людини став наріжним каменем Ради Європи. Саме завдяки їй у державах-членах забезпечуються високі стандарти захисту прав людини, головним інструментом чого стала Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод.

Конвенцію (далі – Конвенція) було прийнято на основі Загальної декларації прав людини з метою забезпечення дотримання державами-підписантами прав і основоположних свобод людини на своїй території. Документ відкрили для підписання 4 листопада 1950 року в Римі; його підписали уряди десяти держав – членів Ради Європи. Тексти англійською та французькою мовами є автентичними й зберігаються в архіві Ради Європи. Генеральний секретар Ради Європи надсилає засвідчені копії кожній державі, що приєднується до Конвенції.

Конвенція стала фундаментом міжнародно-правового регулювання у сфері прав людини, визначивши спільні європейські стандарти захисту законних інтересів і потреб людини та заклавши основи сучасного розуміння європейських цінностей.

Документ набув чинності 3 вересня 1953 року після здачі на зберігання десяти ратифікаційних грамот. Унаслідок цього були створені два незалежні органи – Європейська комісія з прав людини (1954) та Європейський суд з прав людини (1959), які здійснювали контроль за дотриманням положень Конвенції. Під час Віденського саміту 1993 року ухвалено рішення про реформу цієї системи – створення єдиного постійно діючого Європейського суду з прав людини, який розпочав роботу 1 листопада 1998 року в Страсбурзі.

Україна і Конвенція

Україна вступила до Ради Європи 9 листопада 1995 року, ставши її повноправним членом, і того ж року підписала Конвенцію. Після її ратифікації Верховною Радою України 17 липня 1997 року держава визнала обов’язкову юрисдикцію Європейського суду з прав людини. З цього моменту в Україні було започатковано процес гармонізації національної правової системи з європейськими стандартами прав людини.

Конвенція набула чинності для України 11 вересня 1997 року, а 27 січня 2006 року МЗС України затвердило її офіційний переклад. Усі 47 держав-членів Ради Європи підписали Конвенцію, і сьогодні вона, разом із протоколами та іншими угодами Ради Європи, становить основу демократії та правопорядку в Європі.

Механізм дії та процедура звернення

Конвенція запровадила судовий механізм захисту міжнародно визнаних стандартів політичних, економічних, соціальних і культурних прав людини в країнах-членах Ради Європи. Витрати на діяльність Суду фінансуються з внесків держав-членів.

Звернення до Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) можливе лише після вичерпання всіх національних засобів правового захисту. Скарга подається мовою національного судочинства з обов’язковим доданням копій рішень усіх судових інстанцій. Середній строк розгляду справи – від трьох до п’яти років.

23 квітня 1998 року Кабінет Міністрів України ухвалив постанову «Про Уповноваженого у справах дотримання Конвенції 1950 року про захист прав людини і основоположних свобод», а в листопаді того ж року Європейський суд і Європейська комісія з прав людини були об’єднані в новий постійно діючий орган – оновлений Європейський суд з прав людини. До складу Суду увійшов представник України, який бере участь у засіданнях Великої палати при розгляді справ за позовами українських громадян.

Подальший розвиток і нові протоколи

30 жовтня 2017 року Президент України підписав Закон № 2156-VIII «Про ратифікацію Протоколів № 15 і № 16 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод».

Як зазначено на офіційному сайті Президента, ратифікація цих протоколів засвідчила відданість України ідеалам Конвенції – повазі до прав людини та їх захисту, а також прагнення нашої держави брати активну участь у реформуванні Європейського суду з прав людини для підвищення його ефективності.

Протокол № 15 скорочує строк звернення до ЄСПЛ із шести до чотирьох місяців після остаточного рішення національного суду та скасовує вікові обмеження для кандидатів на посаду суддів Суду.

Протокол № 16 передбачає можливість для Верховного Суду України звертатися до ЄСПЛ із запитом про консультативний висновок щодо тлумачення чи застосування положень Конвенції або її протоколів до ухвалення рішення у конкретній справі.

Стаття 6 Конвенції

Відповідно до статті 6 Конвенції, кожна людина має право на справедливий і публічний розгляд її справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, який вирішує спори щодо її цивільних прав та обов’язків або встановлює обґрунтованість будь-якого висунутого проти неї кримінального обвинувачення.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод – це не просто міжнародний договір. Вона є символом єдності європейських народів, їх спільної відданості цінностям свободи, справедливості та людської гідності, які залишаються незмінними попри плин часу.

Історія творення європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року

До Другої Світової війни захист прав людини розглядався, головним чином, як питання внутрішньої національної політики. Забезпечення основних прав і свобод залежало від кожної окремої держави, яка передбачала захист від порушень прав людини. Але, ті порушення, які мали місце під час Другої Світової війни, зокрема у нацистській Німеччині, продемонстрували недостатню ефективність такого підходу. У відповідь на вчинені нацистами звірства та жорстокість і була зроблена спроба запровадити регулювання прав людини та встановити засоби їх ефективного захисту в міжнародних документах, що розроблювалися як на світовому рівні так і на європейському континенті.

В Європі розробкою даних проблем зайнялася створена в 1949 році Рада Європи, яка досягла вагомих результатів в області захисту прав і свобод людини, що і були закріплені у основоположному документі Ради Європи – Європейській конвенції про захист прав і основних свобод людини [1], від 4 листопада 1950 р., а також в цілому ряді інших конвенцій [2]. Починаючи з другої половини 40-х рр. ХХ ст. питання розробки документів щодо захисту прав і свобод людини, активно обговорюються в європейських владних структурах. В 1949 році велика кількість делегатів Консультативної Асамблеї Ради Європи наполягали на підготовці спеціальної конвенції про права людини для Європи. Дев'ятнадцятого серпня 1949 р. Поль-Анрі Тейтжен (Франція), Максвелл Файф (Великобританія) і Антоніо Азаро (Італія) внесли в Асамблею пропозицію, в якій йшлося про те, що Асамблея рекомендує державам-членам Ради Європи визнати принцип колективної відповідальності за забезпечення поваги прав людини та основних свобод і для цього негайно укласти конвенцію, згідно з якою, кожна держава-член зобов'язується:
а) зберігати в недоторканності права людини і основні свободи, гарантовані конституцією, законами та адміністративною практикою, вже існуючими у відповідних країнах на дату підписання конвенції;
б) створити Європейську комісію з прав людини і Європейський суд з прав людини з метою забезпечити дотримання вищезгаданої конвенції.
Через десятиліття, Поль-Анрі Тейтжен визначив 19 серпня 1949 р. як дату, коли Європейська конвенція про права людини стала частиною позитивного права [3, с. 24]. Навіть на сьогодні ряд положень проекту виглядає досить радикально, адже у Європейського Суду з прав людини немає повноважень на скасування рішень органів державної влади країнчленів Ради Європи. Тому неважко уявити собі, які суперечливі почуття міг викликати проект міжнародного договору з прав людини, що передбачав сильний механізм контролю за виконанням зобов'язань. У цьому зв'язку цілком зрозуміло, чому узгодження тексту проекту викликало настільки гострі дебати у всіх органах Ради Європи. У зв'язку з цим, під час обговорень було вирішено, що в тих умовах можна гарантувати лише такі права і основні свободи, які на той момент вже були визначені демократичними режимами і визнані ними після тривалого застосування [4, с. 216]. Вони повинні були ґрунтуватися на праві, перерахованих положеннях Загальної декларації прав людини. У запропонованому проекті конвенції перераховувалися 12 істотних прав, кожне з яких супроводжувалося прямим посиланням на статті Загальної декларації, передбачалося створення Європейського суду та Комісії з прав людини, як окремим особам, так і державам надавалося право в свою чергу, могла передавати справи до Суду [4, с. 218]. Пропозиції про створення Комісії та Суду схвалили не всі. Однак, відкинувши доведення, в яких відстоювалася святість державного суверенітету, і підтримавши пропозицію про створення Суду, П.-А. Тейтжен у промові 7 вересня 1949 р. повернувся до теми порушення прав людини під час Другої світової війни. У своїй промові він говорив про те, що демократичні країни не стають нацистськими за один день. Він зазначав, що свободи придушуються по черзі – в одній сфері, потім в інший. Душиться громадська думка і національне сумління. А потім, коли все в порядку, запановує «фюрер», і цей процес розвивається аж до печей крематорію. П.-А. Тейтжен вважав, що повинна існувати совість, яка стривожить розум нації, попередить про небезпеку і покаже, що ця дорога може призвести навіть до Бухенвальду або Дахау. Він вважав, що Міжнародний суд, який дієтиме в рамках Ради Європи, і система нагляду та гарантій могли б стати такою совістю [5, с. 6]. Представник Італії Домінело настільки ж ясно висловився за створення нового європейського регіонального міжнародного суду. 8 вересня 1949 р. він роз'яснив, чому не підійде Гаазький Міжнародний суд. На думку Домінело, Міжнародний суд у Гаазі не був європейським судом, так як він не відповідав основоположній меті Ради Європи, а саме завдання створення міжнародного юридичного органу. Подача апеляцій в Суд, компетенція якого є позаєвропейською, не сприяє формуванню європейської єдності. Крім того, за Статутом Організації Об'єднаних Націй, Міжнародний суд в Гаазі приймає лише скарги, що подаються державами. Рада Європи в свою чергу повинна зайнятися делікатним питанням, а саме, Європейський Суд повинен надати можливість окремим особистостям, які стверджують, що їх основоположні права і свободи порушені, подавати скаргу або апеляцію [4, с. 156-158]. Спірним виявилося питання і про право подання індивідуальних скарг. Однак багато делегатів, в тому числі і представник Великобританії сер Максвелл-Файф, наполягали на тому, що необхідно дати кожнійлюдині особисту можливість утвердити свою гідність і попередити несправедливість [4, с. 200].

Не маючи можливості одразу ж вирішити назрілі питання, була скликана Конференція вищих посадових осіб, які мали б відповідні інструкції своїх урядів в питанні вирішення неузгоджених проблем. З 8 по 17 червня 1950 р. відбувалася Конференція вищих посадових осіб урядів держав-членів Ради Європи, у результаті якої була підготовлена доповідь з уніфікованим текстом Конвенції, хоча єдності в думці серед учасників досягти так і не вдалося.

Що ж стосується проблеми створення Європейського Суду з прав людини, то було ухвалене рішення зробити факультативним повноваження Суду розглядати справи по Конвенції, тобто ця компетенція Європейського Суду ставилася в залежність від відповідної заяви з боку тієї чи іншої держави-учасника Європейської конвенції. Після консультацій з Комісією з правових питань Консультативної Асамблеї Комітет Міністрів розглянув доповідь Конференції на своїй сесії на початку серпня 1950 р. Саме тоді Комітетом вперше було розглянуто і схвалено пропозицію Великобританії про те, щоб зробити право на подачу петицій приватними особами так само факультативним. Комітет Міністрів схвалив проєкт Європейської конвенції 7 серпня 1950 р., уряди підписали конвенцію 4 листопада 1950 року. Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод вступила в силу 3 вересня 1953 р. Отже, завдяки активній діяльності Ради Європи та задля недопущення обмеження прав та свобод людини 4 листопада 1950 року було підписано Європейську конвенцію про захист прав людини і основних свобод, яка діє і сьогодні та закріплює права людини і основні свободи, що забезпечують захист особистості від посягань з боку третіх осіб і державної влади, дозволяють людині самостійно будувати своє життя і безперешкодно брати участь в житті суспільства.

Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод стала першим міжнародним правозахисним документом, спрямованим на захист широкого спектру цивільних та політичних прав, що запровадив ефективний контрольний механізм. Це стало можливим як завдяки тому, що сам документ був представлений у вигляді міжнародної угоди, держави-учасниці якої брали на себе відповідні зобов'язання, так і в результаті запровадження системи контролю за імплементацією прав на національному рівні. Права і свободи, що гарантуються Європейською конвенцією про захист прав і основних свобод людини, забезпечуються в першу чергу органами влади держав-учасників Конвенції. Діяльність Європейського суду як контрольного механізму носить виключно субсидіарний характер, що неодноразово підкреслювалося в рішеннях як Європейської комісії з прав людини, так і Європейського суду з прав людини. Те, в якій мірі національні суди держав-учасниць можуть забезпечувати гарантовані Конвенцією права і свободи, розглядаючи справи про дію чи бездіяльність органів влади, багато в чому залежить від вирішення питання про те, чи можуть суди прямо застосовувати положення міжнародних договорів взагалі і Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зокрема. У свою чергу, відповідь на це питання залежить від вирішення проблеми дії міжнародного права в рамках національної правової системи тієї чи іншої держави-учасниці [8].

Відповідно до ст. 9 Конституції, «чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України». Законом України від 29 червня 2004 року «Про міжнародні договори України» встановлюється: «якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору». Тобто, міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України і застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод має такий же статус, як і інші законодавчі акти, тобто є частиною національного законодавства України згідно із положенням ст. 9 Конституції.

Беручи до уваги частину першу статті 22 Конституції, яка визначає, що «права і свободи людини й громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними», маємо всі підстави стверджувати, що у випадку, коли гарантії прав людини, що зафіксовані у Конвенції, з тієї чи іншої причини залишилися неповними у Конституції України, пріоритет набувають саме Конвенція та практика Європейського суду.

Говорячи про дію Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини в рамках національної правової системи не можна не відмітити те, що Значна частина положень Конвенції знайшла відображення в Конституції України, розділ ІІ якої повністю присвячено правам, свободам та обов'язкам людини і громадянина. Необхідно зазначити, що Конвенція в цілому не передбачає для держави конкретного способу забезпечення у внутрішньому законодавстві ефективного впровадження будь якого з положень Конвенції – наприклад, шляхом інкорпорації Конвенції в національне право і не потребує засобу для оспорювання на абстрактному рівні сумісності внутрішнього права з положеннями Конвенції чи еквівалентними внутрішніми нормами.

Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод встановлює не лише найбільш вдалу у світі систему норм міжнародного права для захисту прав особи, але й одну з найбільш розвинутих форм міжнародної юридичної процедури. Безпосереднє використання положень Конвенції, а також рішень Європейського суду з прав людини як її невід'ємної частини в правозастосовчій практиці безсумнівно сприяє розвитку захисту прав особи в України.

На тлі Другої світової війни, у 1949 році була заснована Рада Європи – міжнародна регіональна організація європейських держав, які проголосили своєю метою розширення демократії, зближення усіх народів Європи, захист прав людини, співробітництво з основних питань права, культури, освіти, інформації, охорони навколишнього середовища.

Від самого початку діяльності Ради Європи принцип поваги прав людини став одним із наріжних каменів цієї організації. Рада Європи забезпечує високі стандарти захисту прав людини в державах-членах насамперед завдяки дії Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Конвецію підписали уряди десяти держав – членів Ради Європи в Римі 4 листопада 1950 року англійською і французькою мовами. У Конвенції сказано, що обидва тексти є однаково автентичними, кожен існує лише в одному примірнику, і зберігається в архіві Ради Європи. Генеральний секретар Ради Європи надсилає засвідчені копії Конвенції кожній країні, що до неї приєднується. Ця Хартія прав людини стала фундаментом усього комплексу міжнародно-правового регулювання в галузі прав людини, її законних інтересів та потреб, відправною точкою на шляху цивілізованих європейських держав до втілення в життя загальнолюдських цінностей.

Конвенція набула чинності 3 вересня 1953 року після її ратифікації країнами-підписантами та здачі на зберігання десяти ратифікаційних грамот. Після набрання документом чинності були створені два незалежних органи: Європейська комісія з прав людини (1954) та Європейський суд з прав людини (1959). Вони повинні були слідкувати за дотриманням прав людини, що гарантувались Конвенцією. Під час Віденського саміту у 1993 році було ухвалено рішення про створення нового Європейського суду з прав людини, який замінить колишню двоступеневу систему. Новий Суд, що був створений у Страсбурзі як орган Ради Європи, почав свою роботу 1 листопада 1998 року.

Актом міжнародного визнання України як демократичної правової держави став її вступ 9 листопада 1995 року до Ради Європи та ратифікація Верховною Радою Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та Протоколів до неї.

Список літератури:

1. Бокоч М. В. Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод як джерело права України [Електронний ресурс] / М. В. Бокоч // Ужгородський національний університет : [вебсайт]. – Електр. дані. – Режим доступу : https://dspace.uzhnu.edu.ua/server/api/core/bitstreams/bd743d34-f8d0-4cef-9a13-671ebb44b48f/content. – Назва з екрана. – Дата звернення : 29.10.2025.
2. Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод [Електронний ресурс] // Верховна Рада України : [вебпортал]. – Електр. дані. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_004. – Назва з екрана. – Дата звернення : 19.10.2025.
3. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (в питаннях і відповідях) : навч.-довідк. посіб. / [О. В. Сердюк, О. Я. Трагнюк, І. В. Яковюк та ін.] ; за заг. ред. І. В. Яковюка. – Харків : Право, 2019. – 124 с.
4. Конституція України : Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. – К. : Юрінком, 1996. – 80 с.
5. Лобасюк І. Місце Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини в Конституції та праві України [Електронний ресурс] / І. Лобасюк // Ужгородський національний університет : [вебсайт]. – Електр. дані.  – Режим доступу : https://dspace.uzhnu.edu.ua/server/api/core/bitstreams/bd743d34-f8d0-4cef-9a13-671ebb44b48f/content. – Назва з екрана. – Дата звернення : 20.10.2025.
6. Петренко П. Д. Деякі питання застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики Європейського суду з прав людини в Україні [Електронний ресурс] / П. Д. Петренко // Міністерство юстиції України : [вебсайт]. – Електр. дані. – Режим доступу : http://www.minjust.gov.ua/14103. – Назва з екрана. – Дата звернення : 19.10.2025.