"Болящий дух врачую песнопеньем..." : бібліотерапія в практиці роботи херсонського лікаря-психотерапевта О. Г. Бутузова

«БОЛЮЧИЙ ДУХ ЛІКУЄ ПІСНЕСПІВ…»
Бібліотерапія у практиці роботи херсонського лікаря-психотерапевта Олександра Бутузова

Цю статтю я написав із надією, що висловлені в ній думки та наведені приклади використання книжок для корекції психіки хворих на неврози допоможуть людям більш усвідомлено ставитися до вибору книжок для власного читання; допоможуть визначитися, яку книжку порадити близьким залежно від їхнього душевного стану та пережитих проблем (О. Бутузов).

Лікування книжкою (далі – медичний термін «бібліотерапія») – це лікувальний вплив на психіку хворого за допомогою читання вміло дібраних книжок. Це глибоко індивідуальний метод психотерапевтичного впливу друкованим словом, який вимагає наявності в медичному закладі бібліотеки з якісним добором літератури, лікаря-психотерапевта з літературною ерудицією та спеціально підготовленого бібліотекаря.

Науковий фундамент бібліотерапії було закладено в 1904 році французьким лікарем Лекуе, на думку якого лікар має цікавитися тим, які книжки читає його хворий. Лекуе склав рекомендаційний список книг для лікарняних бібліотек.

Сам термін «бібліотерапія» вперше почали вживати в 20-х роках XX століття. Асоціація лікарняних бібліотек (США) визначила бібліотерапію як «використання спеціально відібраного для читання матеріалу як лікувального засобу в загальній медицині та психіатрії з метою розв’язання особистих проблем пацієнта за допомогою спрямованого читання».

Говорячи про цю неординарну лікувальну методику, що стоїть «на стику» психотерапії та літературознавства, слід звернути увагу на роль слова як «лікувального й фізіологічного фактора» (К. Платонов) і як «носія поточного образу буття й водночас позачасового знаку» (О. Бутузов).

Ще в глибоку давнину існував постулат: «медицина стоїть на трьох китах: слово, трава і ніж», а при лікуванні хворого «ліки сприятливі в супроводі піснеспівів, а піснеспіви сприятливі в супроводі ліків». Вникаючи вже набридлої цитати «Спочатку було Слово», наведу вислів американського психотерапевта А. Воттса про те, що «всі мови представляють світ як сукупність елементів, у силу чого самі є, по суті, сіткою словесних координат». Виходячи з цієї думки, стає зрозуміло, що «ущербна мова людини робить ущербною її долю» (К. Юнг).

Наша особистість – це все те, що ми пережили, передумали, дізналися й відклали в пам’яті. Наш мозок завдяки другій сигнальній системі, яка відрізняє нас від інших тварин і основою якої є мова, слово – найкраще засвоює не лише сказане, а й записане літерами. Деякі вчені, які працюють на стику нейрофізіології та богослов’я, вважають людську душу своєрідним текстом, написаним Всевишнім для кожного народженого, і ми все життя більш-менш успішно намагаємося його прочитати.

Дві тисячі років тому Марк Аврелій висловив думку, що «чим більше людина вміщує слів, тим більше вона вміщує понять» і що «людина є тим, про що вона думає впродовж дня», а душа людини при цьому «забарвлюється думками».

Карл Маркс, окрім учення про додаткову вартість, подарував нам афоризм: «Мова є практична свідомість людини».

Наведу власний спогад. У молодості я часто замислювався над сенсом життя, смертю, можливим безсмертям душі. Якщо в душі немає органів чуттів (зору, слуху, дотику) й органів мовлення, то в просторово-часовій безкінечності, в якій вона опиниться, залишивши тлінне тіло, душа буде позбавлена здатності впізнавати душі, споріднені їй у земному житті («і мати не впізнає сина, і чоловік – дружину…»), то чим же буде наповнене її нескінченне існування? Це питання довго мучило мене.

І тоді рятівною здалася думка, що її вічне існування полягатиме в безкінечному пізнанні Творця і самої себе; що душа використовуватиме для цього слово, адже вона сама, найімовірніше, складається зі слів, нескінченного поєднання символів реальних і абстрактних речей, які можна записати в земних умовах.

Ці роздуми далеко не повністю розвіяли мої сумніви щодо того, як і навіщо душа буде існувати у вічності. Осягнути цю істину не дано нікому... Я почав шукати в літературі відповіді на питання про сенс життя, про те, що таке щастя і чому Господь, іноді, на перший погляд, несправедливо посилає випробування й роздає нагороди. Можливо, ще тоді, в 1960-ті роки, лише готуючись стати лікарем, я сам відчув цілющий для душі вплив літературних творів.

Відтоді моїм критерієм вибору книжок для читання й особистої бібліотеки стали: «позачасовість» їх змісту, здатність відображати прихований сенс життєвих явищ, а в поетичних творах – те, що Олександр Блок називав «містифікацією повсякденності». Ця ідея була опосередковано висловлена у вірші, написаному мною значно пізніше і завершеному строфою:

Накопичені в бібліотеці
Зміїна мудрість і отрута.
І так само, як зілля в аптеці,
На полицях розставлені вряд.

На початку XX століття психоаналітики активно використовували в лікуванні хворих художнє слово великих письменників і поетів, світові міфи та музику. Захоплюючись новим методом виявлення причин і лікування неврозів, вони піддавали психоаналізу творчий процес скульпторів, авторів художніх і музичних творів (З. Фрейд), навіть сури Корану (К. Юнг). А в 1923 році Карл Юнг видав ґрунтовну монографію «Психоаналіз і мистецтво».

Фрейду належить дуже тонке зауваження: «Перш ніж лікувати невротика, подумайте: що ви можете йому дати взамін неврозу?» У цьому контексті так і напрошується відповідь: «Читання».

Лише вузькому колу спеціалістів відомий сенсаційний факт: психоаналіз «вигадав» не Фрейд, а молодий англійський лікар і поет Вількінсон, більш знаний як дослідник творчості Сведенборга, який вважав цю методику не лікувальною, а методом написання віршів. Сідаючи за робочий стіл, він не мав поняття, про що писатиме. Він просто записував перше слово, яке спадало на думку, як заголовок, а потім складав строфи з рядків, що спонтанно приходили йому на думку, вважаючи, що все – і заголовок, і рядки – мають прихований асоціативний зв’язок і, таким чином, слугують «прямим шляхом до суті речей».

Співавтором Фрейда можна назвати лікаря і белетриста Бюрне. Він вважав, що «видатним письменником можна стати за три дні, якщо записувати все, що приходить у голову без будь-якого сорому і контролю». У ставленні до літературної творчості Бюрне помилявся, але його вислів – це основа психоаналізу, так званий «потік свідомості».

Повертаючись до основної теми, хотілося б висвітлити наявність паралелей у діяльності літераторів і лікарів. Почнемо з цитат:

«Творча людина не належить собі, вона – полонянка, ведена своїми демонами…» (К. Юнг).
«Поет не належить собі – він покликаний втілити те, що не має прямої назви» (К. Юнг).
«Лікар не належить собі – він полонений своїх хворих і їхніх недуг» (М. Балінт).
«Поезія – це поцілунок світові» (Й. В. Ґете).
«Медицина – це любов, або вона нічого не варта» (Поль де Крюї).

Слово може зробити людину щасливою чи нещасною, здоровою чи хворою тощо. Ще Боткін і Бехтерєв висловлювали думку, що слово лікаря завдяки суспільній значущості його професії та особистості, а також індивідуальній значущості для конкретного пацієнта має особливу вагу й значення.

Якщо письменників вважають «інженерами людських душ», то лікарі-психотерапевти – ще більшою мірою такі інженери. Хоча «інструменти» в них різні. У лікарів – науковий підхід, класифікація, дослідження, медикаменти; у письменників і поетів – метафори, рими, сюжети, фантазія. Але в тих і в інших є спільний могутній лікувальний чинник, що потребує обов’язкового Божого дару, – слово!

Леві-Брюль, Ґроф, Платонов вважали, що слово містить у собі багато образів і понять, є унікальним носієм пам’яті етносу, завдяки чому має властивість впливати на підсвідомість і справляє найсильніший лікувальний ефект.

Саме тому так багато лікарів стали видатними письменниками (у процесі літературної діяльності припинивши лікарську). Моем, Вайс, Вересаєв, Чехов, Булгаков, Крелін; однак, як би ми не намагалися, ми не зможемо згадати жодного лікаря, що став поетом, – і ця обставина, можливо, потребує окремого вивчення. Єдине, що можна попередньо припустити: одна з причин криється в тому, що справжня поезія «безсюжетна», а її поділ на громадянську, епічну, любовно-ліричну, лірико-філософську – існував лише у країнах, які перебували під впливом мистецтва примітивізму комуністичної ідеології, а «виховний і спрямовуючий» ефект поезії важко визначити.

Окрім того, поезія певною мірою чужа дисциплінованому лікарському мисленню. Схильність до образного, майже поетичного викладу наукового й професійного матеріалу була властива лише психіатрам. Досить згадати монографію Ганнушкіна «Релігія, хтивість, жорстокість», книгу К. Юнга «Спогади, сновидіння, роздуми», фрейдівське «Тлумачення сновидінь», «Мати чи бути» Фромма тощо.

Досить чітко окресливши межі поля для подальших роздумів, перейдемо до бібліотерапії.

У 60-ті роки ХХ століття в країнах Європи та США з’явилося багато громіздких і складних методів бібліотерапії, що включали в себе відголоски психодрами, імаготерапії, психоаналізу тощо.

У цей же час на кафедрі психотерапії (І. Вельвовський) у Харківському інституті удосконалення лікарів провідна спеціалістка в цій галузі Агнела Міллер виокремила основні напрями розвитку бібліотерапії, засновані на використанні літератури різного рівня складності:
1. Література, що не потребує складної інтропсихічної переробки:
– розважальна (відволікаюча): пригоди, фантастика, гумор;
– заспокійлива: подорожі, любовні романи, байки, лірична поезія.

2. Література, що потребує інтелектуальної переробки матеріалу, самоаналізу, перегляду життєвих оцінок і настанов:
– стимулююча, у якій є боротьба обставин чи ідей, досягнення мети, є яскравий герой (лідер) чи антигерой. Рекомендуючи таку книгу, слід ураховувати такі принципи: відповідність рівня матеріалу інтелектуально-освітньому рівню пацієнта; герой книги, на якого має «рівнятися» пацієнт, повинен бути йому «під силу» (В. Мясищев), інакше в нього виникне комплекс неповноцінності й замість того, щоб здобути впевненість у собі, хворий впаде у відчай;
– така, що змінює ставлення до хвороби або до психотравмуючих обставин, які спричинили невроз. Ситуація в рекомендованій книзі має бути максимально схожою з ситуацією, у якій перебуває хворий. Вона повинна містити варіанти виходу з неї або спонукати до їхнього пошуку з надією на успіх. Добре, якщо, читаючи таку книгу, хворий одночасно зрозуміє, що його випадок не унікальний, він не самотній у своєму стражданні, що й інші люди (зокрема й герой книги) потрапляють у подібні ситуації та водночас зберігають мужність, терпіння, віру в себе й знаходять вихід.

Лікар, що використовує в комплексному лікуванні методику бібліотерапії, може отримати цінний клінічний матеріал, який допомагає оцінити стан хворого й динаміку одужання, якщо попросить пацієнта вести «щоденник читання», тобто записувати думки й міркування, що виникають у процесі читання, або ж після завершення книги написати «резюме». Особливо плідним буде обговорення з пацієнтом переваг книги з проведенням паралелей між «книжковою» й життєвою ситуацією, яка відіграє важливу роль у хворобі пацієнта. У межах такої роботи буде доречною й успішною раціональна психотерапія за Дюбуа або її модифікації.

Американський психіатр А. Брайєн назвав бібліотерапію «психологічною дієтологією», відзначивши, що книга має властивості співпереживача, учителя, друга, порадника.

Філдінґ вважав, що ми обираємо письменника чи поета як друга, а книгу – як співрозмовника, і що погані книги подібні до поганої компанії, яка може зіпсувати людину.

Цікаво, що люди, самі того не усвідомлюючи, використовують у різних ситуаціях спрощену «усну бібліотерапію», цитуючи іншим (і собі самому) прислів’я та приказки, аби легше пережити складну ситуацію, стрес, заспокоїтися, філософськи чи з гумором поставитися до втрати або невдачі. Наприклад: «що не робиться – все на краще», «за одного битого двох небитих дають», «ранок вечора мудріший», «або пан, або пропав», «якщо тебе вкусив собака – не відповідай йому тим самим» та ін.

Віруючі (і не лише вони) люди самостійно використовують для «аутобібліотерапії» найвеличніші книги всіх часів – Біблію та Новий Завіт, читання яких дає відповіді й підказки у вирішенні життєвих та психологічних проблем, утішає й заспокоює.

Давно помічено, що важливу роль у терапевтичному впливі книги відіграє не лише текст твору, а й ім’я автора, оформлення видання. «Вік» і солідність книги додають їй «авторитетності» в очах читача на підсвідомому рівні.

Добрий лікувальний ефект у людей похилого віку має читання книг-«ровесників», тобто видань, які вийшли друком і вперше були прочитані в ті роки, коли пацієнт перебував у розквіті молодості чи пізнавально-інтелектуальної активності, – тут спрацьовує ефект «зустрічі з давнім добрим другом».

Молодим пацієнтам більше імпонують сучасні видання з яскравим оформленням, якісним папером, оригінальними шрифтами, барвистими стилізованими ілюстраціями – що цілком зрозуміло без додаткових пояснень.

Бібліотерапія на початку 1970-х років ХХ століття знайшла своє застосування в деяких великих обласних центрах України та Росії, зокрема використовувалася мною під час роботи у відділенні неврозів Херсонської психоневрологічної лікарні. Однак після розпаду СРСР через недофінансування охорони здоров’я вона перестала застосовуватися в психіатричних і соматичних стаціонарах столичних лікарень.

Я ж продовжую застосовувати цю методику у власних модифікаціях, радше не рекомендуючи пацієнтам обов’язкове прочитання певних книг, а цитуючи їм рядки великих мислителів, письменників і поетів, що мають безпосередній стосунок до особистої ситуації хворого. Таким чином, авторитет суджень і порад лікаря ефектно й ефективно підкріплюється авторитетом Аврелія, Демокріта, Сенеки, Шевченка і навіть Зощенка.

Так, літнім пацієнтам, які завершили трудову діяльність, втратили друзів і страждають від відчуття власної непотрібності, доречно підкріпити свої поради цитатою Пушкіна: «Зевес, балуя смертных чад, всем возрастам даёт игрушки» і рекомендувати радіти зростанню онуків, наявності вільного часу для занять тим, на що раніше його бракувало, читати книги тощо.

Пацієнтам, на психічний стан яких негативно впливають політичні ток-шоу, взаємні образливі статті та висловлювання політиків, стане у пригоді порада, висловлена устами Епіктета: «Є лише один шлях до щастя: перестати хвилюватися через те, на що ми не можемо вплинути».

Якщо когось дратує й псує настрій хвалькуватість вискочок, що розбагатіли за рахунок крадіжок, йому можна процитувати Е. Фромма: «Я багатий тим, що в мені, а не тим, чим я володію».

Можна підняти настрій молодому пацієнтові, який заплутався у пошуках сенсу життя, деактуалізувавши його переживання жартівливим висловом Р. Пента: «Якщо ви добре виглядаєте і добре себе почуваєте – вам не потрібна мета в житті», або висловом Моне: «Вихованість краща, ніж геніальність».

При виражених ступенях депресії підбадьорливі висловлювання викликають роздратування й посилюють пригніченість. Тут доречними й успішними є співчуття та втіха, часто – за допомогою «немотивованого песимізму», для чого в «Екклезіасті» є майже невичерпні запаси перлів Соломонової мудрості.

При легких депресіях добре діють вірші на зразок:

Ходить пізній вересень по пляжу,
Обережно пробує воду.
Павучки розпустили пряжу
І заповнили синє повітря.
Біля води перелив опалу.
Сонце лагідне, мов апостол.
І для щастя потрібно так мало.
І щасливим бути так просто.

Цей вірш належить авторові статті, який поєднує професії психотерапевта і поета, а тому широко використовує в лікувальному процесі й цитування власних творів. Надалі наводитимуться приклади лише «авторського цитування».

Пацієнтам із хронічними сімейними конфліктами на початку аналізу ситуації пропонується обговорити простий на перший погляд вірш:

У кімнату зранку нам
Заглядала знову пташка…
Завтра знову буде тяжко,
Те ж, що мучило учора.
І вчорашній тягар
Знов на плечі нам лягає.
А цікава пташка знає:
В небо вільне відліта.

Тим, хто пред’являє завищені претензії до життя, до близьких, до самого себе – пропонується обговорення вірша, у якому ключова строфа:

Розум наш – для ключів брелок,
Що загубився біля порога.
Життя – і наслідок, і привід
Для претензій до себе й до Бога.

Додатково пропонується і така строфа:

Сатанинської радості копитця
Голубиним крилам не пара.
Ніколи мрії твоїй не здійсниться.
Все, що може здійснитись – не мрія.

У комплексі лікувальних заходів у хворих із нав’язливими страхами проводиться спільний розбір віршів, що закінчуються такими строфами:

Ти не страшись,
Вір у удачу й милість.
Довге життя
Нам з тобою судилось.
Довге життя
Свої рядки накреслить...
Ти не страшись
Цього життя і смерті.

Повторюючи властивості хлорофілу
Кожною жилкою, що б’ється в руці,
Почуттів руйнівна сила –
Силою думки замкнена у рядку.

І коли стане істина ближча,
Я збагну, проклинаючи цікавість,
Що прикрі дрібниці життя
Відволікали від нього самого мене.

Пацієнтам, невротизованим пияцтвом батька, чоловіка або сина, для вироблення правильного ставлення до проблеми та її вирішення підходить обговорення вірша, перша й остання строфа якого тут наводяться:

Господи, помилуй і спаси
Того, хто у пияцтві край перейшов
І зупинитись не зумів,
Що так звично на Русі…
Створивши лози хмільний батіг,
Ти, безумовно, знав наперед:
Твоїх жорстоких випробувань
Їм подолати сил не дано.

З пацієнтами, у яких вікова депресія, пов’язана зі старінням, коригуюча бесіда іноді вибудовується навколо вірша:

Хто нам придумує всі сни
І примушує серце пам’ятати
Про те, що мають забути
Очі, губи і долоні?
Хто шепоче: молодість пішла…
Та так розпорядитись вправі,
Що, старячи душі і тіла,
Нам серце юне залишає?

На завершення варто зауважити, що ця стаття, написана лікарем-психотерапевтом для любителів книги з надією, що висловлені в ній думки й наведені (хай навіть схематично) приклади використання читання для корекції психіки хворих на неврози, допоможуть більш усвідомлено ставитися до вибору книг для власного читання і, у разі потреби, підкажуть близьким ту чи іншу книгу залежно від їхнього душевного стану та переживаних проблем.

Ще однією причиною для написання статті стала природна для культурної людини стурбованість тим, що останні два десятиліття читачі переважно віддають перевагу «легкому чтиву». Вони читають Марініну, Шилову, Устинову, Д. Донцову, яка, за власним гордим зізнанням, свій перший детектив написала «на кришці унітаза», коли лікувалася в лікарні. Сумно, але факт – бульварна література й телесеріали вже давно «не лікують, а калічать» людські душі, безповоротно псують художній смак, прищеплюють «розумову лінь», цинічне ставлення до життя і нерідко самі прямо чи опосередковано стають причиною неврозів, комплексів «споживацької неповноцінності».

Особисте ставлення до читання літератури я висловив у вірші «Читання».

У віконці падає зоря.
Ми в довгих пошуках відповіді
Читаєм книги до світання,
Що віддалилось на роки.
І волею рядків рухомих,
У полоні читання навіки –
Ми пам’ятаєм, змикаючи повіки,
Нічного читання урок.
Як монотонний парафраз –
Сітківка ока вбирала рядки,
І світ, що звався жорстоким,
Раптом виявився парою фраз.

Олександр Бутузов.
Перекладено з російської.