Головна Про відділ Проєкти відділу Літературне дежавю Національна самобутність Галини Журби (1888-1979)

Національна самобутність Галини Журби (1888-1979)

Національна самобутність  Галини Журби 
(1888-1979)

Галина Журба – це літературний псевдонім письменниці, справжнє прізвище якої – Домбровська Гелена Маврикіївна (по чоловікові – Нивинська). Вона народилася 29 грудня 1888 року на хуторі Олександрія, поблизу села Соболівка, нині – Теплицького району Вінницької області. Батько письменниці, Маврикій Домбровський, походив із давнього польського роду. Мати, Ізабелла Домбровська, належала до ополяченого українського роду Копистинських, яка дбала, аби її діти знали польську й французьку мови, вміли грати на фортепіано, а головне – не цуралися української мови.

У сім’ї Галину Журбу називали Оленкою. Вона була первістком, згодом народилася на рік молодша Устина, потім – Івга (Ядвига) та брат Станіслав і наймолодша Софійка, котра з’явилась на світ, коли найстаршій сестрі було близько десяти років. Діти в сім’ї Домбровських одночасно починали розмовляти польською й українською, та справжньою вчителькою народної мови й життєвої філософії стала для майбутньої письменниці Тетяна, нянька брата Станіслава.

Оленка – дівчинка з ліричною натурою, тонко відчувала й розуміла красу. Вже в ранньому віці вона визначила свою майбутню кар’єру письменниці і художниці. Коли діти почали навчатися, Оленці виповнилось сім років. Азбука давалася їй нелегко, але, «наказивши маму», вдалося «второпати чорну маг’ю читання». Найважче було збагнути, «чому пишеться історія, а читається істор’я». Пізніше всі твори письменниці було надруковано саме з такою орфографією, – для неї це було принциповим. Щодня до будинку Домбровських навідувалася вчителька Зоф’я Пйонтровська, яка відкривала перед дітьми світ історії та географії, природи й арифметики, граматики та різних мов. Любов до рідної української землі та селян, серед яких вона зростала, вплив багатих вікових традицій виплекали у дівчини особливий дар – на інтуїтивному рівні тонко відчувати не лише природу, а й душевний стан простих людей, переживати їхній біль, страждання як власні, що згодом спонукало Галину Журбу писати.

Свій перший вірш «Дубина» (Debina) вона написала в неповні десять років. Літературне починання дівчинки було помічене її вчителькою і стало відомим родині. Сама письменниця згадує, що цей літературний дебют фатально відбився на деяких шкільних предметах, зокрема на граматиці та французькій мові. Тоді батько пояснив доньці, що майбутня письменниця повинна бути високоосвіченою людиною. Батьки та їхнє товариство часто влаштовували вечірки й аматорські вистави українською мовою. Особливо сколихнула чуттєву та емоційну душу маленької дівчинки «Наталка Полтавка».

Уже 1909 році вона видала в Одесі свою першу книжку «З життя», яка знаменувала народження молодої письменниці і містила шість оповідань: «В степу», «Сповідь», «Жарти», «Вовченя», «В тайзі», «Студент». Теми оповідань – власні спостереження з життя.

У 1910 році розпочалася співпраця Г. Журби з «Українською хатою». На сторінках видання було опубліковано низку оповідань, а її прозова мініатюра («Конячка») наробила чимало клопоту редакції: увесь наклад альманаху було конфісковано.

У стислій періодизації творчості Галини Журби виділяються два основних періоди – український та еміграційний, які у свою чергу поділяються на: одеський, київський та період життя на Західній Україні (український період); перший та другий еміграційний періоди (еміграційний період). Але, на жаль, точно з’ясувати життєвий шлях письменниці до 1912 року неможливо, своєї автобіографії вона так і не написала: усі її спогади стосуються вже січня 1912 року, коли вона переїхала до Києва.

Роки, проведені в Києві, були сповнені історичних подій, важливих для України, вони не могли не вплинути на чутливу творчу натуру молодої авторки. Про цей період свого життя Галина Журба напише у спогадах «Від «Української хати» до «музагету», де поруч із майже документальним викладом певних фактів ділиться переживаннями, що були резонансом на якусь подію. Молода письменниця цілковито занурилась у нове, цікаве для неї життя української інтелігенції тодішнього Києва – три книгарні, український клуб, та найбільше уваги вона віддає театру М. Садовського.

Друга збірка «Похід життя» (1919) певною мірою вже утверджувала Галину Журбу як талановитого прозаїка імпресіоністичної школи. Вона прагнула глибше вникнути в життєві явища й процеси, показати їх у розвитку, трагічних конфліктах, гострих соціальних і морально-етичних схрещеннях. Авторка виразно тяжіє до психологічно-драматичного стилю, характерного для нової української новелістики, зокрема прози В. Стефаника. У новій книжці основними персонажами виступають селяни-хлібороби, панські наймити, бездомні бурлаки, самотні матері й батьки... Новели сповнені любов'ю й болем за людські страждання.

Перший період творчості Г. Журби завершився з політичною еміграцією тієї частини українського суспільства, яка після повалення УНР змушена була залишати рідні землі. У середині 20-х років, живучи на Волині, письменниця завершує повість «Зорі світ заповідають». Назва твору – символічна. Зорі в даному разі – передвісники нового дня, якого так прагнуть поневолені соціально й духовно селяни. Цього ж року вона виїздить з Києва до Варшави, далі – до Рівного, де працює сестрою милосердя у шпиталі, а пізніше –громадською бібліотекаркою у «Просвіті». Одночасно читає лекції про історію українського народу, природу рідного краю. У статті «З’ясування позиції», надрукованій газетою-одноднівкою «Боротьба» (Рівне, 1922), яка була конфіскована та заборонена, Журба писала про те, що необхідно працюючому народу вкоріняти почуття національної гідності, незалежності, соморідності й віри у свої власні сили і в цих засадах виховувати український нарід. Бо «нічого не вартий той нарід, що культурно слабий, а політично не організований».

Від перших новел до циклу повістей 30-х років Галина Журба пройшла значну творчу еволюцію в зображенні села, зумовлену духовним розвитком українського народу, його боротьбою. Це й засвідчують як повість «Зорі світ заповідають» (писана протягом 1925-1928 рр. на Рівненщині, опублікована у Львові 1933 р.), так і «Революція йде» (1931, згодом, у 1937 р. львівське видавництво «Батьківщина» видає другу і третю частини «хроніки волинського села» «Революція іде») – дилогія, у якій письменниця через масові сцени, монологи селян передає настрій волинського закутку, що дедалі більше втягується у вир революційних подій, пробуджується національно. На той час вони вийшли чималим накладом – 5 тисяч примірників. Твори отримали схвальні відгуки. А про авторку в Західній Україні почали говорити як про одну з найталановитіших тогочасних українських письменниць. Але перевидань своїх повістей вона так і не дочекалася.

Цього ж року Г. Журба розпочинає працювати над  романом «Доктор Кочіоні» (вийшов у Кракові в 1943 р.). Із 1944 р. вона разом із чоловіком Антоном Нивинським оселяється у Варшаві, де жила сестра письменниці. Після смерті Нивинського (1947) письменниця, за її словами, «вдаючи із себе несповна розуму жебрачку», перейшла три кордони до Західної Німеччини. Там в одному з центрів «Республіки ДіПі» – українському таборі Ґанґгофер Зідлюнґ у Реґенсбурзі – вона продовжує писати автобіографічну повість «Далекий світ», яку закінчила на початку 50-х років вже проживаючи у США. Тут письменниця продовжуває свою літературну творчість. Видає роман «Тодір Сокір» (Нью-Йорк, 1957) та протягом 1950-1970 pp., публікує чимало оповідань, статей, спогади.

        

Видання твору «Далекий світ» стало майже не найбільшою сенсацію в діаспорі. Його високо відзначили літературні критики Євген Маланюк, Юрій Шерех, Леонід Рудницький.

«Далекий світ» Галини Журби – один з рідкісних творів і в українській, і в світовій літературах про ідеально щасливе дитинство. Але наскрізною ідеєю «Далекого світу», як і всієї творчості письменниці, є любов до України та тернистий шлях українців початку минулого століття до національного самоусвідомлення. Це твір автобіографічний, у якому втілений гармонійний баланс між цивілізацією й природою. Дитинство в творі проходить на невеличкому хуторі на Поділлі, де прекрасна істинно українська природа поєднується з невичерпною любов’ю до України.

Сюжет твору розгортається таким чином, щоб якомога переконливіше підвести читача до думки про беззаперечну справедливість національних прагнень українців збудувати власну державу. Ідея національної ідентичності й державності пронизує всі рівні художнього світу в романі: рівень персонажів, рівень почуттів, ландшафтний та геополітичний рівні. Розповідь насичена картинами природи, хатнього обладнання, образами людей: батьків, сестер, рідні, панів-поміщиків, челяді, домашніх і диких тварин. Усе це відтворено авторкою так, як воно сприймалося колись її дитячим зором.

Загалом роман побудований на окремих спогадах авторки, написаний у мемуарному стилі. Роман автобіографічний, він повертає письменницю у далекий світ її дитинства, і набуває значення позачасовості, вічності, яку Галина Журба осягає під час своїх роздумів, спогадів, вражень: «Діялось це шістьдесят років тому, а проте… стоїть в пем’яті та почуттях таке зовсім живе, немов ця страшна прогаль часу не існує зовсім. Бо людина – це світ, замкнений в собі, де час і простір мають зовсім інші виміри, аніж дійсність. Жиють в людині поза часом і дійсністю» [17; с. 46].

Час і простір у романі не зникають безслідно. Вони зберігаються в пам’яті, у спогадах, у серці людини: «А мені здається, що воно десь існує, усе те, що було. Бо якже-ж і куди діватися може? Десь є заховане, в якомусь підземному, таємному світі, де тріває вічно, тільки я не знаю, де його шукати. Не знаю, що світ цей захований в мені» [17; с. 213-214].

Розкриваючи історію свого роду, письменниця намагається відобразити поруч з внутрішнім драматизмом давніх подій, також світовідчуття того часу. Завдяки нашаруванню численних переказів історії батька та його роду, а також певної багаторазової переоцінки цих подій представниками різних поколінь, одержуємо «своєрідне взаємовідображення, систему складних дзеркал. У зіткненні кількох ситуативних «правд» народжується Правда, перевірена часом, живий Образ минулого». Така манера обсервування подій дозволяє авторці підняти низку важливих філософських та соціальних питань: конфлікту поколінь, вибору релігії, смерті, повернення блудного сина, вміння прощати, соціальної нерівності жінки в тодішньому суспільстві, безправ’я простого люду.

У творі детально розглянуто особливо актуальну для письменниці тему ополячення багатьох українських родів та генетичної пам’яті, визначену самою авторкою як «голос крові». Тож увага письменниці до навіть найменших виявів основних рис української ментальності, які передаються з покоління в покоління й проявляються часом, досить несподівано, – це своєрідна спроба ще раз поєднати себе, свій дух з далеким краєм, за яким так тужила, а заодно й дослідити ще раз перші власні вияви «голосу крові» й осягнення національної самості.

Галина Журба змалювала галерею цікавих і колоритних портретів, сучасників тієї доби, починаючи від батьків і найближчих родичів, – закінчуючи економами й челяддю. Відтворюючи реальні постаті, письменниця наділяла їх не тільки певними характеристиками, вона підмічала характерні дрібнички й нюанси їхньої поведінки й доповнювала власними влучними характеристиками: «Жива, енергійна, веселої вдачі (мати – Солодар Л. В.) вона невельми вглиблювалася в мій духовний світ» [17; с. 41]; «Я не переносила зроду насильства й наказового тону. Дух спротиву зразу ставав у мені дуба. Отже я була уперта, огудна дитина, все готова до бунту; кидалася в рукопаш, ніколи не здаючи доброхіть позицій. Батько прозвав мене Собакусьо» [17; с. 42]; «Побіч великої доброти, чуттєвости й делікатности батько мав химерну, загонисту вдачу. Займистий, мов солома, спалахував в одну мить та вибухав без більшої притоки…» [17; с. 60] та інші.

Уся образна структура повісті підпорядкована меті не тільки донести до читача історію власного дитинства, наповнити його переважно світлими та радісними дитячими емоціями, але й розкрити проблему онтогенезу дитячої душі в поєднанні з проблемою пробудження голосу крові.

Центральним образом в романі є топос хутора чи «наша затишна ферма» [17; с. 152], як називає його Галина Журба. Оскільки роман написаний на реальних подіях, то й хутір має цілком реальне, детально описане авторкою місце: «…прегарна садиба в Теплику на межі села та містечка, десятин чотири доброї землі, з великим мурованим домом, будинками, величезним овочевим садом» [17; с. 25]. Хутір, де пройшло дитинство Галини Журби, як і інші хутори в Україні, де жили духовно багаті, активні, працьовиті люди, був повноцінним, живим господарством: «Життя було достатнє; було упричерть людям, і худобі у припуст» [17; с. 25].

У романі Галини Журби «Далекий світ» художньо трансформуються космогонічні уявлення слов’ян, за якими модель світу уявлялась як дім, що розглядається не як житло, а як організуючий початок, сакралізований центр буття. Письменниця моделює міф рідного краю, трансформуючи поняття край, країна, батьківщина у поняття світ, а, перебуваючи на великій відстані від нього, в еміграції, дає йому характеристику – далекий, «далекий світ». Це відмежований, окремий, повноправний світ, зі своїми мешканцями та своїми законами: «Це був один із цих польських маєтків, які творили по всій Україні окремі держави» [17; с.78].

Хутір маркує стійке значення у свідомості письменниці, активізуючи розгортання асоціативних образів. Наприклад, топос дому, лісу, городу, загалом природи, топос родини, абстрактні топоси тиші, вітру, свята та інші. Наскрізні образи-символи в творчості Галини Журби покликані маніфестувати певний емоційний стан і навіть ставати проекцією долі, створюючи необхідну для розкриття певного емоційно-психічного стану ауру.

Серцем кожного хутора, як і хутора Галини Журби, був дім. Письменниця сприймає дім як живий організм, що має свої почуття, зовнішній вигляд, який міняється в залежності від настроїв його мешканців. Дім мріє, переживає, любить, тримає спогади, тобто дім пов’язаний генетично, кровно з людиною, а людина повністю підвласна дому. «…Дім мав простодушно-непретенсійний вигляд. Подвійно широкими вікнами замріяно дивився на травник та браму і даль, геть, в димну далечінь…» [17; с. 30]. Символіка дому позначає сакральний простір буття людини, у якому чільне місце посідають вічні сімейні цінності: сердечне єднання батьків і дітей, родинна захищеність і гармонійна злагодженість стосунків: «Мати видужала хутко і ось знов є родина, щось одне, велике, безсмертно непорушне у своїх одвічних людських і природніх законах. Це я відчула, збагнула уперше, якимсь чуттям, саме у цю ніч, коли родилась Софійка» [17; с. 298]. Протягом усього твору авторка звеличує поняття родини і детально вглиблюється у свій великий рід.

Дім у романі часто вживається з присвійним займенником наш: «Наш дім стояв на самім скраю ліса. Не уявлялось навіть, що міг бути іще чийсь, таксамо як і ліс» [17; с. 31]. Дім виступає прихистком, символом згармонізованого простору, близького до Космосу. Це матеріальне і духовне осердя сім’ї, родинного вогнища. У свідомості Галини Журби дім – це захищений від чужого простору світ, і на кордоні з невідомим, чужим простором постає величний, тихий, щедрий, безпечний ліс.

Це ще один яскравий образ, який відіграє в романі кордоцентричну роль: «Наш дім стояв на узліссі. Ліс обгортав його з усіх боків, затіняв перед світом. Було добре, затишно домові в цих дужих обіймах» [17; с. 30]. Взагалі образ лісу трактується в літературі як дикий і ворожий простір. Здебільшого в українській і світовій літературах ліс є простором «чужим», «ворожим», місцем перебування демонічних сил. Але в Галини Журби ліс «…повний запашної, дзвінкої прохолоди» [17; с. 118] постає сакральним, магічним колом, що захищає хутір, дім, родину від «чужого» міста: «Довкола шумів ліс тихим, рівномірним шумом; інколи дужче, коли розповідав епос давноминулих днів; часом тихше, впадаючи в ліричний романтизм доби, що саме кінчалась. Іноді мовчав. Стояв заслуханий в свою непорушність і, може йому лиш чутний, гомін землі, зір і часу» [17; с. 30].

Ліс у романі «Далекий світ» виконує не тільки захисну функцію від «чужого» міста, а й оборонну функцію від зовнішніх ворогів. Лісові дуби порівнюються письменницею із кремезними запорожцями, що «виступали вперед, насторожені на захід, як тоді, за Хмеля, коли-то звідтам налазила сараною ляхва, а потім тікала у переполосі, мов цькований вовк з чужої обори» [17; с. 30]. Письменниця надає лісу людських ознак, називає його молодиком: «Ліс, як молодик, пишавсь у свиду» [17; с. 192].

Надзвичайно велике місце у творі посідає загальний образ природи. Для Галини Журби природа – це спогади з дитинства, насичені враженнями про Батьківщину, рідну Україну, Поділля, Теплик, батьківську хату, затишний хутір: «Нас оточувала величава, премудра природа. Ми зростали серед неї, під її могутнім чаром. Батько вчив нас змалку любити й пізнавати її» [17; с. 191]. Справді, з раннього дитинства, як згадує письменниця в романі, батьки вчили своїх дітей шанувати й берегти природу, жити в гармонії з нею, бути її частиною: «Ми були справжні лісові діти, жили в товариських взаєминах з вивірками, їжаками. Вилазили на найвищі дерева, заглядали у пташині гнізда; знали голоси, барви, звички всіх пташок. Раділи їх радощами, печалилися їх горем. Ліс виховував нас таксамо, як батько» [17; с. 193]. Письменниця описує природу, називаючи її містичним світом кольорів, запахів, звуків: «Взагалі, оточував мене в ті роки світ незвичайних чудес, я була в повнім володінні кольорових та звукових вражінь, в полоні кольорів та звуків. Вбираючи в себе вражіння, я жила мов у гущавині містичного лісу. Кольори та звуки виповняли його, роєм окружали мене, викликали дивні асоцьяцьї» [17; с. 47-48].

Невідривним від топосу природи є топос землі, що входить до етноментального кола топосу хутір. Це образ вічний, улюблений в українській літературі. Величезна когорта письменників і поетів вшанували цей образ у своїх творах і Галина Журба теж не є винятком. У «Далекому світі» земля – це персоніфікований образ, якому надаються ознаки живої істоти, переважно жінки, матері. Письменниця міфологізує поетичний образ землі-матері шляхом трансформування фольклорних і біблійних мотивів плодючості, родючості, відродження, первинного жіночого плодоносного лона, яке, народжуючи, забезпечує циклічну вічність життя: «Земля розімліла на сонці – пахтіла буйністтю, ростом; бреніла, дзизчала життям» [17; с. 118]. Ставлення до землі в українців особливо трепетне. Це святиня, що прирівнюється до божества. З дитинства Галина Журба, як вона згадує в романі, обожнювала й шанувала природу, землю, поле: «Їхати з батьком в поле, була не тільки безумна радість, але щось вроді найвищої чести» [17; с. 118].

Варто відзначити, що лексико-семантичне поле топосу «земля» надзвичайно багате і різноманітне, відповідно, цей топос репрезентований значною кількістю лексем: земля, рілля, чорнозем, ґрунт, твердь, город, грядка й інші.

У романі часто акцентується увага на образі городу. Письменниця згадує, що після кожної сварки з матір’ю, а вони траплялися мало не щодня з огляду на бунтівний дитячий характер, вона бігла на город і ховалася в грядках, просиджуючи там цілими днями до темної ночі. В її уяві город був тим місцем, де її ніхто не знайде, де найкраще думається і де вгамовуються її дитячі бунтівні пристрасті. Город на їхньому хуторі був доглянутим, щедро віддавав плоди людської праці: «Усі ми розмилувані в нашому городі. Він такий прекрасний, створений працею, хотінням і смаком батьків. Чуттєво й морально він наш в кожній своїй п’яді» [17; с. 287].

Город, ліс, сад, поле, ввесь хутір загалом – це ті безкінечні виміри, ті просторові елементи українського світу, української душі, які відображають найкращі, глибинні риси високоморальної людини: працелюбність, любов до природи, чуттєвість, щедрість. Це та ніша, де формувалися почуття любові до землі, до людини, до природи.

На противагу топосу хутір, що через певні коди втілює у собі топос всієї етнічної України, постає у творі «Далекий світ» топос міста, а саме Києва: «Що-ж уявляла тоді собою столиця України, замосковлена, зажидівлена, заполячена? Чорносотенство, купецтво, чиновництво московське, стягалося до «матері русскіх ґарадоф», мов зграя вороння. Жидівство, цей споконвічний галапас України, гнане тепер з центральної Москов’ї «законом» уряду, пхалося сюди поготів, за так звану «черту осєдлості» (межу поселення)…» [17; с. 239]. За ієрархічною класифікацією В. Топорова, місто постає серединним олюдненим простором, яке характеризується як комфортний для мешкання простір завдяки побутовим вигодам, однак і небезпечним через погану екологію, перенаселеність, переповненість і т. п. Звідси – парадоксальність, непередбачуваність міського простору, скерованого на інтенсивні, на відміну від хутірського, трансформації. Київ як місто викликає в письменниці відчуття штучності, протиприродності. Тут вона відчуває постійний тиск, атмосферу несвободи. Тому часто місто нагадує їй в’язницю, а його мешканці – запрограмованих наперед заданим розпорядком виконавців щоденних ролей: «Все це було набундючене, гордовите, безпечне, духливе в свою силу» [17; с.241].

Авторка зосереджує увагу на гнітючій атмосфері міста Києва, адже «в час, коли дарма було шукати в столиці України українську книгарню, під українською вивіскою, (нєт, нє било і бить нє можєт), – поляки мали їх аж дві…» 173; с. 240]; «Поляки уважали себе історичними володарями тієї країни, хоч без держави, – були тут розпаношені, як у себе дома…» [17; с. 239]. Українці почувалися чужими у власному домі. Галина Журба у романі вибудовує опозицію «місто-хутір», за якими, відповідно, закріпилися конотації: гамір, штучність, механічність, неналежність самому собі, з одного боку, і природність, гармонія з природою і з собою, тиша, з другого.

Дуже чітко протягом усього роману письменниця фіксує грань між містом і хутором, що проявляється в образі тиші. Тиша на хуторі має свій колір: «Наді мною висить блакитна, розніжена тиша, розтоплена сонцем» [17; с. 149]. Хутірська тиша асоціюється у Галини Журби з блакитним кольором, адже саме блакитна барва персоніфікує в собі небо й символізує добре походження – світ душі. Блакитний колір пов’язаний з поняттям «блакитна мрія», тобто ідеальна і прекрасна, деколи недосяжна мрія. Крім кольору тиша на хуторі має ще й настрій: «…нудьгувата тиша» [17; с. 336]; почуття: «Дім сповитий жалобою, порина в небувалій тиші, хоч людей в ньому повно, як усе» [17; с.155]; емоції: «Після веселого, гамірного Теплика поринаємо зразу у непорочну тишу засніженої ферми» [17; с. 103]; характер: «Довкола мертва тиша, безбач ночі та снігу» [17; с. 106].

У місті ж тиша повністю відсутня, там не існує цього поняття, і, як наслідок, відсутність спокою, гармонії, «блакитної мрії». У романі Київ «кишма кишів полячнею» [17; с. 240]; «…виляскувала всевладно польська мова з «кресовим» або жидівським акцентом» [17; с. 241]; «виспівувалися всякі «льокальні» пісеньки…» [17; с. 239]; «А скільки тієї гидкої, деґенеративної польської байстручні тисячами «ушляхетнювало» гарну, здорову українську расу!»  [17; с. 319] та інше.

Хутірська тиша благодатно впливає на людину, вгамовує її емоції, навіює душевний спокій, рівновагу. Тиша в романі персоніфікується в образ України: «Ідемо всі мовчки, неначе вертаєм з похмілля, сп’янілі могутнім п’яном ланів та левади, солодко охлялі. Звись і зглиб зливається на землю благостинь спокою, роздзвонена, розспівана тиша. Це-ж гомонить, співає, чаклує віковічним нашептом своїм, вона – Україна» [17; с. 346].

Український патріотизм Галини Журби виростав сам із себе, із землі, з повітря, ніким не підсичуваний, не вирощуваний штучно, надиханий самою землею, довкіллям, таємничим шепотом самої України. Творчість такої талановитої письменниці надзвичайно збагатила українську літературу. Галина Журба зуміла показати всьому світові велич українського народу (селянства), української землі.

Галина Журба померла 9 квітня 1979 р. на дев’яносто першому році у Філадельфії й похована на цвинтарі в Бавнд Бруку, де знайшли останнє пристановище багато українських митців і політичних діячів. Письменниця-патріотка залишила нам у своїх творах, як духовний заповіт, непроминальну любов до рідної землі та рідного слова.

14 вересня 2012 р. у селі Соболівка Теплицького району Вінницької області на відродженому місці колишнього хутору Олександрія відбулося відкриття пам’ятного знака Галині Журбі – українській письменниці, політичній емігрантці, яка прожила довге й складне життя, зокрема понад півстоліття поза межами рідного краю.

Твори письменниці є важливим історико-культурним та художньо-естетичним набутком. Вони доносять відгомін того далекого й близького авторці світу, що віднині духовно наблизився й до нас.

 

Для тих, хто хоче поринути у чудовий світ творчості Галини Журби, пропонуємо познайомитися з літературою із фондів нашої книгозбірні:

  1. Василишин О. Творчість Галини Журби в дискурсі еміграційної критики / О. Василишин // Українська мова і література в школах України. – 2017. – № 2. – С. 8–11.
  2. Герасименко О. Повертайся з далекого світу!: на Вінниччині силами письменників і громадськості відкрито ще один літературний пам'ятник – «Хутір Галини Журби» // Літературна Україна. – 2012. – № 37(27 верес.). – С. 8.
  3. Каменюк М. Журба  / М. Каменюк // Слово Просвіти. – 2014. – № 2(16-22 січ.). – С. 8–9.
  4. Каменюк М. Повертайся, Журбо! / М. Каменюк // Київ. – 2013. – № 7/8. – С. 145–147.
  5. Козак С. Галина Журба : поховані на чужині / С. Козак // Літературна Україна. – 2010. – №26(29 лип.). – С. 2.
  6. Мариненко Ю. Апологія людини в літературній спадщині Галини Журби / Ю. Мариненко // Дивослово. – 2014. – № 6. – С. 40–44.
  7. Мафтин Н. Імператив національної ідентичності у прозі Галини Журби / Н. Мафтин // Слово і час. – 2008. – №12. – С. 39–46.
  8. Медвідь Н.С. Політичні лінгвокультуреми в соціально-психологічній прозі першої половини ХХ століття  / Н. С. Медвідь // Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Сер. Філологія. – 2020. – № 44. – С. 37–40.
  9. Нагорна І. Антін Нивинський та Галина Журба. Воскреслі імена / І. Нагорна // Слово Просвіти. – 2013. – № 24(20-26 черв.). – С. 4–5.
  10. Нагорна І. Натхнені спільною метою / І. Нагорна // Літературна Україна. – 2013. – № 25(20 черв.). – С. 11.
  11. Сокол Г. Повернення забутої письменниці: Галина Журба  / Г. Сокол // Слово і час. – 2011. – № 7. – С. 90–94.
  12. Сокол Г. Сторінки біографії Галини Журби / Г. Сокол // Дивослово : Укр. мова і л-ра в навч. закладах. – 2012. – № 10. – С. 50–54.
  13. Шумило Н. Ідейні та поетикальні прикмети ранньої прози Галини Журби / Н. Шумило // Дивослово : Укр. мова і л-ра в навч. закладах. – 2012. – № 10. – С. 55–59.
  14. Савченко С. Письменниця далекого світу: до 130-річчя від дня народження Галини Журби (1888-1979) / С. Савченко // Дати і події : календар знамен. дат. – 2018. – № 2. – С. 124–127.
  15. Сокол Г.Р. Портрет як засіб художньої реалізації мемуарних інтенцій Галини Журби / Г. Р. Сокол // Молодий вчений. – 2019. – № 4.2 спец. вип. – С. 215–218.

***

  1.  Журба Г. Від "української хати" до "музагету"  / Г. Журба // Київ. – 2013. – № 7/8. – С. 148–175.
  2.  Журба Г. Далекий світ : автобіогр. розповідь / Г. Журба. – Нью-Йорк : М. П. Коць, [1955]. – 371 с.
  3.  Журба Г. Доктор Качіоні : [повість] / Г. Журба; [літ. ред. І. Лемко; вид. Ю. Николишин]. – Львів : Апріорі, 2017. – 247 с.
  4.  Журба Г. Тодір Сокір : (на тлі історії) : роман / Г. Журба. – Нью-Йорк : Наша Батьківщина, 1967 – . – Т. 1. – 1967. – 336 с.

Підготувала: бібліограф Ольга Михайленко

Календар подій

     1 2 3
4 5 6 7 8 910
111213 14 151617
18 19 20 21 2223 24
25 26 27 28 293031