Історія становлення авторського права у світі та в Україні

до Міжнародного дня книги і авторського права

 

Зародження охорони прав інтелектуальної власності у світі

Рушієм прогресу людства завжди були винаходи окремих людей, які приводили суспільство все до нових етапів розвитку. І якщо будь-яке нове технічне рішення щодо знарядь праці і предметів побуту відразу ставало надбанням всієї громади, то з розвитком різних суспільно-економічних відносин, практично кожен винахідник намагався створити щось нове для того, щоб зробити продукт своєї праці більш привабливим з ряду йому подібних.

Передумови охорони прав інтелектуальної власності містилися вже у Біблії. Поряд із законодавством релігійно-обрядового характеру, Біблія засвідчує кілька тисячолітній розвиток правничої ідеології та містить юридичні настанови цілковито матеріального світу.

Однією з юридичних настанов Біблії можна вважати Божу заповідь «Не вкради» (Повторення Закону 5:19, Вихід 20:15). Слід мати на увазі, що дана заповідь поширюється як на матеріальні речі, так і на речі нематеріального світу, а її коментування зводиться до того, що красти – значить не давати іншим те, що по праву їм належить: позбавляти заробітку, приховувати прибуток, відмовляти у визнанні, забирати час, інші права.

У VI столітті до н. е. у жителів давньогрецької колонії Сибарис існував закон, згідно з яким кухар, який вигадав оригінальну нову страву, мав виняткове право протягом року готувати її і продавати своїм співгромадянам. Через рік дія цього права припинялася, і рецепт ставав надбанням громадськості. Поступово зародилася державна винахідницька (патентна) система, яка була покликана забезпечувати винагородою творців за науково-технічні нововведення.

Факти існування одного з найпоширеніших порушень авторського права – плагіату (оприлюднення чужого твору під іменем особи, яка не є його автором) мали місце ще у стародавній Греції та Римській імперії. Зокрема, у трактаті Вітрувія «Про архітектуру» є навіть опис літературного змагання на честь Аполлона (міфологічного покровителя мудрості) та Муз (дев’яти богинь – покровительок мистецтв і наук), які традиційно проводилися в Олександрії. За свідченням Вітрувія, суддя змагань, граматик Аристофан, присудив нагороду аж ніяк не кращому письменнику, мотивуючи подібне рішення тим, що решта учасників змагання подали точні копії творів відомих на той час авторів. Після цього інциденту всі письменники, звинувачені у плагіаті, були вигнані з Олександрії.

Проте в усі історичні періоди плагіат різко засуджувала громадська думка. Про творчу діяльність людини та необхідність її охорони висловлювалися відомі філософи, письменники, поети різних країн та поколінь, які черпали відповідні джерела зі свого повсякденного життя.  Наведемо лише деяких з них.

Наприклад, філософ стародавньої Греції Платон (427-347 рр. до н.е.) стверджував, що створення будь-яких творів мистецтва і ремесла треба назвати творчістю, а всіх створювачів – творцями. Інший відомий філософ Арістотель (384-322 рр. до н.е.) у своїй «Метафізиці» зазначав, що «будь-яке мислення спрямоване на творчість...». Відомий класик давньоримської літератури Вергілій (70-19 рр. до н.е.), автор славетної «Енеїди», очевидно, з сумом констатував порушення авторського права, виходячи з його крилатого вислову: «я написав вірші, а слава дісталась іншому», який на сьогоднішній день вже увійшов до скарбниці античної мудрості.

У 330 р. до н. е. було прийнято закон, відповідно до якого оригінали творів трьох великих класиків підлягали збереженню в офіційному архіві. Актори повинні були дотримуватися офіційного тексту. Копіювання книжок на той час здійснювали шляхом переписування рукописів, що було тривалою та трудомісткою справою. Такі книжки коштували дорого, а їхня кількість була обмеженою.

Копіювання книжок на той час здійснювали шляхом переписування рукописів, що було тривалою та трудомісткою справою. Такі книжки коштували дорого, а їхня кількість була обмеженою. Питання інтелектуальної творчості відносили до сфери загального права власності. Автор виступав власником створеного ним рукопису або скульптури, яку він міг продавати (відчужувати), як і будь-яку іншу матеріальну цінність. Викладацька діяльність і мистецтво були основними джерелами доходу авторів. Копіювання та розповсюдження твору іншого автора можна було розглядати як найману працю.

Виникненню ідеї охорони авторського права передувало винайдення технології друкування (XV ст.), яка уможливила розмножування літературних творів за допомогою механічних процесів замість переписування їх від руки. Це призвело до появи нових професійних категорій – друкарів і продавців книжок.

Підприємці витрачали великі грошові суми на закупівлю паперу, купівлю або виготовлення друкарських машин, найм робочої сили, що передбачало авансування коштів, які протягом певного часу можна було відшкодувати помірними надходженнями. Без будь-якої охорони від конкуренції з боку продавців незаконних примірників інвестування у друк і продаж книжок були небезпечною та ризикованою справою. Так з'явилися привілеї. Вони надавали бенефіціаріям на обмежений час виключні права на відтворення та розповсюдження і забезпечували засоби захисту для реалізації права, до яких належали штрафи, арешти та конфіскації підроблених примірників, а також відшкодування збитків. Так формувалися окремі риси системи сучасного авторського права.

У 1710 році в Англії з'явився «Статут королеви Анни», визнаний першим положенням про авторське право. «Статут королеви Анни» закріпив приватне право на охорону опублікованого твору терміном на 14 років, який за життя автора міг бути продовжений ще на 14 років.

«Статут» став першим кодифікованим документом, який забезпечив дотримання прав особи на охорону власного, вже опублікованого, твору. Він встановлював, що копіювання було єдиною можливою формою вільного друку і передруком книги, і якщо якась особа без отримання на те дозволу друкувала, передруковувала і продавала книги, її карали.

Водночас із розвитком авторського права в Англії в XVI-XVIII ст. відбувалося зародження авторського права і у Франції, де була розроблена концепція, яка відрізнялася від концепції авторських прав Англії на копіювання творів. Вперше виключне право на публікацію своїх музичних творів (нот) отримав від короля Генріха II Гійом Морлі у 1551 р.. Крім того, за допомогою цієї системи королівських привілеїв король також надав монополії видавцям і ввів систему цензури.

Термін дії таких привілеїв був вельми коротким і становив не більше десяти років. Після закінчення зазначеного терміну твір переходив у національну спадщину. У 1566 р. був виданий ордонанс (наказ) Мулена, який став першою законодавчою спробою в сфері авторського права у Франції. Ордонанс стосувався накладення на торговців і видавців книг обов’язків з отримання відповідних охоронних документів, однак він не містив вказівок на авторів творів.

У XVIII ст. судові провадження у справах про авторське право здійснювали згідно як із загальним правом, так і зі Статутом королеви Анни. Спосіб поділити сфери їхнього впливу знайшла англійська Палата лордів під час розгляду справи «Доиальдсон проти Беккета» в 1774 р. Згідно з її рішенням за загальним правом автор мав виключне право на публікацію своїх творів, але щойно книжка виходила друком, права на неї визначав виключно Статут. Регулювання використання неопублікованих творів на підставі загального права тривало до прийняття в 1911 р. Закону «Про авторське право», який відмінив перше, і нині авторське право в Англії базується тільки на положеннях Закону.

У 1791 і 1793 роках Конституційна асамблея прийняла два декрети, які заклали підґрунтя французької системи авторського права. Декрет 1791 р. забезпечував право автора на публічне виконання твору протягом життя, а також протягом п'яти років після його смерті право спадкоємців. Декрет 1793 р. надавав автору виключне право на відтворення власних творів протягом життя, а також право спадкоємцям і правонаступникам протягом 10 років після його смерті.

Наступний період в історії авторського права пов’язаний із появою в Німеччині філософських концепцій, які вбачали в останньому не просто форму власності, що забезпечує автору або володільцю права майнові вигоди. Вони розглядали літературну й іншу творчу діяльність автора як частину його особистості, на охорону якої він мав право через природну справедливість. Ця теорія вплинула на розвиток авторського права в континентальній Європі, зокрема, призвела до розвитку моральних прав (особистих немайнових прав).

У 1787 році завдяки Джеймсу Медісону до Конституції США був включений параграф, що наділяв конгрес повноваженнями надавати охорону авторським правам і патентам на обмежений час, щоб система охорони винаходів і авторського права виконувала утилітарну функцію: «сприяла прогресу науки і корисних мистецтв».

Перший федеральний американський закон, прийнятий у 1790 р. передбачав охорону книжок, географічних і морських карт протягом 14 років від дати першої публікації. Цей термін можна було продовжити на стільки років, якщо автор залишався живим та за умови дотримання суворих вимог реєстрації.

Ці положення право США містило до 1976 р., коли був прийнятий закон, який встановив новий строк охорони творів. Віднині він не лише дорівнював життю автора, а й охоплював 50 років після смерті останнього відповідно до вимог Бернської конвенції. Проте зазначений закон ще десятиріччя (до 1986 р., коли США приєдналися до Бернської конвенції) містив вимоги про реєстрацію та депонування, які мають джерелом свого походження Статут королеви Анни.

Безпосередньо до початку XIX століття в країнах Нового та Старого Світу активно розвивається патентне право, яке базується на видачі патентів всім особам, які заповнили спеціальну заявку. У ній потрібно було описати сутність свого винаходу, вказати відмінні особливості.

Приблизно в цей же період формується таке поняття, як міжнародне патентне право, що підтверджується прийняттям різних актів між державами.
Ці акти поклали початок патентно-правовим і авторсько-правовим законам у ХІХ-ХХ ст. ст., поряд із «винятковими правами» нерідко стали використовувати назви «літературна», «наукова», «художня», «промислова» або «інтелектуальна власність».

У Російській імперії авторське право, яке діяло і на території сучасної України, з’явилося у XIX ст. Книговидавничу справу до кінця XVIII ст. вважали державною монополією. За відсутності конкуренції між видавцями не було об’єктивних передумов для зародження авторського права. Автори одержували кошти для існування з інших джерел.

Російський поет О. Пушкін (1799-1837) стверджував: «...не продается вдохновенье, но можно рукопись продать...», а в тексті роману українського письменника А. Головка (1897-1972) «Мати» прямо відображено порушення авторського права видатного українського поета Тараса Шевченка на його всім відомий «Кобзар»: «...І надумав написати українського вірша. Вибрав з «Кобзаря» – теж було про кохання. Чепурненько виписав на сторінці і підпис: «П. Діденко». Прибіг другого дня до Лесі схвильований: яке ж враження справив написаний вірш?... Леся розповіла, що батько, прочитавши, похвалив. Сказав, якщо сам Павлуша написав це, то дуже хороший вірш, просто-таки, справжній поет росте з нього... Звичайно, Павлуша розумів, що на одному вірші, та й то чужому, далеко не заїхати, треба все нові та нові. А де їх взяти? Щоправда, «Кобзаря» б іще хватило надовго, та він не такий дурень, щоб не розуміти, яка це непевна річ, як легко на цьому «зрізатись». До того ж трохи неприємно було й від свідомості, що все це сталося через шахрайство. Ні, треба самому таки писати вірші. Став пробувати – не виходило. Тоді хоч-не-хоч знову-таки вдався до «Кобзаря». Тільки тепер уже був обережніший, не списував цілого вірша, а два рядки з одного, потім підбирав до них з другого і так далі. Смислу не завжди можна було добрати, але рифма завжди була повна...».

У 1816 р. Міністерство народної освіти видало розпорядження, яке вимагало, щоб при поданні рукописів на цензуру до них додавали докази прав видавця на їх друк.

Уперше захист авторських прав у Російській імперії було юридично оформлено в 1828 р. шляхом доповнення Цензурного статуту розділом «Про авторів і видавців книжок». Вказаний розділ складався всього з 5 статей і доповнювався розгорнутим «Положенням про права авторів», яке, з правової точки зору, було додатком до Цензурного статуту. Положення цього акту стосувалися літературних творів, зокрема за автором чи перекладачем книги закріплювалося виключне право користуватися своїм виданням протягом всього життя. Термін дії авторського права становив 25 років від дня смерті автора, після чого твір ставав суспільним надбанням. О. Пушкін відзначав, що література ожила і набула звичайного свого напряму, тобто торговельного. Нині вона становить галузь промисловості, що керується законами.

Подальший розвиток законодавства про авторське право йшов шляхом розширення переліку творів і авторських прав як об’єктів охорони. У 1845 і 1848 роках були визнані права на музичну і художню власність. У 1875 році термін захисту авторських прав був збільшений до 50 років, а в 1877 році правила про авторське право були перенесені з Цензурного статуту до десятого (X) тому «Зводу Законів Російської Імперії».

Ще один важливий нормативно-правовий акт, який встановлював відповідальність не лише за порушення авторського права, але і прав промислової власності, було прийнято вже у XX столітті. Це було «Кримінальне Уложення», підписане Російським імператором Миколою II 22 березня 1903 р. Норми, присвячені кримінально-правовому захисту авторського права, були зосереджені у двох окремих статтях Кримінального уложення. Це були статті 620 та 622, які містилися в розділі Кримінального уложення «О преступных деяніях против прав авторских и привилегій на изобретенія». Так, відповідно до статті 620 Кримінального уложення «Виновный въ самовольномъ пользованіи, вполнъ или частью, чужимъ правомъ литературной, музыкальной или художественной собственности наказывается: арестомъ или денежною пенею или свыше пятисот рублей. Если такое пользованіе симъ правомъ учинено самовольнымъ изданіемь или размноженіемь, съ целью сбыта, произведенія литературного, музыкального или художественного, то виновный наказывается: заключением в тюръме. Если же виновный самовольно издалъ чужое литературное, музыкальное или художественное произведеніе  подъ своимъ именемъ, то онъ наказывается: заключеніем в тюрьме на срок не ниже трехъ мъсяцевъ».

Подальший розвиток законодавства про авторське право визначався необхідністю посилення ефективності захисту прав авторів і використання творів. Тому наступним кроком у становленні законодавства про авторське право стало прийняття 20 березня 1911 р. «Положення про авторське право». Даний документ містив загальну частину, що розкривала основні поняття: коло охоронюваних об’єктів, термін дії правової охорони, питання правонаступництва, можливі правопорушення у сфері захисту авторських прав, засоби захисту тощо, а також особливу частину, що розкривала правила та умови видавничого договору. Зокрема, договори про відчуження авторського права щодо майбутніх творів автора зберігали силу не більше 5 років, хоча у договорі міг зазначатися і більший термін. Крім того, було закріплено право авторів на переклад творів, яке діяло протягом 10 років з моменту видання твору за умови підготовки перекладу протягом 5 років з дня видачі оригіналу. У Законі також закріпили конструкцію «виключні права» щодо прав автора.

Спроби віднести права на результати інтелектуальної діяльності до речового права мали місце при складанні проєктів Цивільного Уложення і спеціальних законів про охорону прав на творчі результати, які розроблялися в Росії наприкінці XIX – початку XX століть. Проте вже тоді такий підхід досить гостро критикувався і більшість вчених відстоювали думку про використання у законодавстві більш чіткого і точного терміна «виключні права»].

У 1917 р. був прийнятий Декрет ЦВК (Центральний виконавчий комітет – укр. мовою) «Про державне видавництво», яким введено дозволи оголосити державну монополію терміном не більше, ніж на 5 років на твори, які підлягають видавництву.

У 1925 р. у СРСР були прийняті «Основи авторського права», доповнені в 1928 р. Документ визнав за авторами виключне право на їхні твори. Це право за законом 1925 р. було чинним протягом 21 року з моменту першого видання або публічного виконанню твору, а в 1928 р. перетворилося щодо більшості творів на довічне право автора. Основи передбачали перехід авторських прав до спадкоємців на 15 років після смерті автора. Твори використовували на основі договорів з авторами, умови яких досить детально регулював закон. Не вважалося порушенням авторського права переклад твору іншою мовою, використання чужого твору для створення нового, суттєво відмінного від першого, публічне виконання чужих опублікованих творів без дозволу автора, але з виплатою винагороди тощо.

8 грудня 1961 р. були затверджені «Основи цивільного законодавства Союзу PCP і союзних республік», четвертий розділ яких був присвячений авторському праву. Чинні до того норми авторського права були суттєво переглянуті з погляду подальшого розширення прав авторів, зміцнення їхніх позицій щодо організацій, які використовують їхні твори, скорочення переліку винятків в авторському праві

У зв’язку з приєднанням СРСР у 1973 р. до Всесвітньої конвенції про авторське право (1952 р.) вперше було закріплено право автора на переклад твору, до 25 років збільшено термін дії авторського права після смерті автора, розширено коло суб’єктів авторського права.

31 травня 1991 р. були прийняті нові Основи цивільного законодавства Союзу PCP і республік, які заборонили вільне оприлюднення творів у кінострічках, радіо- і телепрограмах, публічне виконання опублікованих творів без згоди автора, а також розширили коло творів, що підлягають охороні, продовжили строк дії авторського права до 50 років після смерті автора, вперше запровадили охорону суміжних прав. Через розпад СРСР «Основи» не набули чинності на території України.

 

Зародження та розвиток права інтелектуальної власності в Україні

На території сучасної України можна відслідкувати історію складання правових відносин у сфері інтелектуальної власності.

Як відомо, ще від далекого 988 р. християнство стало державною релігією Київської Русі, що через відповідні її положення принесло на територію України не лише нову культуру, духовність, але й нове регулювання відносин у суспільстві. Звичайно, це не було правовим захистом прав інтелектуальної власності, проте стверджувало історичні та соціальні передумови для подальшої криміналізації відповідних порушень вже на законодавчому рівні.

На території України в різні часи діяли законодавства тих держав, до складу яких входили українські землі: Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Російської держави, Австро-Угорщини. Ці чинники зумовили те, що тривалий час на території України діяли акти законодавства різних держав.

Слід зазначити, що такі визначні пам’ятки та джерела українського писаного права як «Руська правда» (XI ст.), Судебник Великого князя Казимира IV (1468 р.), Литовські статути (редакцій 1529, 1566, 1588 рр.). «Права, за якими судиться малоросійський народ» (1743 р.), «Зібрання малоросійських прав» (1807 р.) не містили норм про кримінальну відповідальність за порушення прав інтелектуальної власності.

Натомість виникнення на території України законодавства про відповідальність за дані порушення тісно пов’язано з її перебуванням у складі Російської імперії.

23 серпня 1922 р. було прийнято перший Кримінальний кодекс УPCP який, по суті, копіював відповідний загальносоюзний Кримінальний кодекс РСФСР 1922 р. Кодекс також захищав права інтелектуальної власності, однак, на відміну від попередніх йому Зводу законів Російської імперії та Кримінального уложення, під абсолютно іншим кутом зору, виходячи, звичайно, з пріоритету інтересів радянської держави. Так, кримінальна відповідальність за порушення авторського права встановлювалася у статті 101 Кодексу, яка містилася в пункті 2 «Про злочини проти порядку управління» розділу 1 «Державні злочини» Особливої частини КК УРСР (1922 р.).

Відповідно до цієї статті КК УРСР, «самовільне видання, розмноження з метою збуту літературних, музичних і, взагалі, художніх творів, визнаних надбанням республіки», каралося «примусовими роботами на термін до одного року з конфіскацією майна або без неї». Варто відзначити, що в такому контексті кримінальна відповідальність за порушення авторського права розглядається як відповідальність за один із державних злочинів, а отже, перш за все, охоронялися державні інтереси. Натомість кримінально-правова охорона прав та законних інтересів автора здійснювалася лише опосередковано, що відповідало політико-правовій ідеології тогочасної радянської держави. Крім того, виходячи зі змісту ст. 101 КК УРСР 1922 р. самовільне видання, розмноження з метою збуту літературних, музичних та художніх творів, які не були визнані надбанням республіки, взагалі не тягло за собою кримінальної відповідальності, а отже, унеможливлювало охорону авторського права.

30 січня 1925 р. були прийняті «Основи авторського права» як загальносоюзний закон. Саме цим пояснюється те, що в Україні з 1925 по 1929 роки не було прийнято загального закону про авторське право. В Україні в цей час приймалися лише нормативні акти з окремих проблем авторського права, зокрема постанова РНК УРСР від 8.12.1925 р. «Про авторський гонорар за публічне виконання драматичних і музичних творів».

Багато положень з Основ були згодом перенесені в українське законодавство про авторське право. Проте термін дії авторського права після смерті автора був скорочений до 25 років, а в Основах авторського права СРСР від 16.05.1928 р. авторське право мало чинність лише за життя автора. Основи допускали можливість будь-якої об’єктивізації творів, на які поширювалось авторське право (як союзного, так і республіканського законодавства), і діяли аж до другої кодифікації цивільного законодавства. В Україні був чинним Закон від 6.02.1929 р.

Наступний Кримінальний кодекс УРСР від 8 червня 1927 р. був уведений в дію відповідною постановою ВЦВК на всій території УРСР з 1 липня 1927 р. У даному Кодексі кримінально-правова охорона прав інтелектуальної власності здійснювалася статтями 190 та 191. За статтею 190 КК УРСР 1927 р., «самовільне користування винаходом, ламаючи правила, установлені в законах про патенти на винаходи, а також самовільне використання літературних, музичних та інших мистецьких або наукових творів, ламаючи закон про авторське право», каралося «примусовою працею на реченець до трьох місяців або штрафом до однієї тисячі карбованців».

6 лютого 1929 р. постанова Центрального виконавчого комітету УСРР затвердила перший український Закон «Про авторське право». Закон складався з 32 статей, був спрямований на стимулювання творчості, захист прав авторів і базувався на Основах авторського права Союзу PCP 1928 р. Його положення, з певними змінами та доповненнями, діяли на території України до початку 60-х рр. XX ст.

Кримінальна відповідальність за порушення авторських прав містилася у ст. 136 «Порушення авторських прав», що входила до Розділу 4 «Злочини проти політичних та трудових прав громадян» Особливої частини КК УРСР 1961 р. При цьому, відразу ж впадають в око вади правил законодавчої техніки КК УРСР 1961 р., адже, звичайно, авторське право не є ані виборчим, ані трудовим правом громадян. Отже, відповідь на питання про те, чому дана стаття була поміщена радянським законодавцем до розділу злочинів проти політичних та трудових прав громадян, залишається незрозумілою.

Відповідно до ст. 136 КК УРСР 1961 р. «видання під своїм іменем або інше привласнення авторства на чужий твір науки, літератури та мистецтва, незаконне відтворення або розповсюдження такого твору» каралося лише виправними роботами на строк до одного року або штрафом у розмірі до трьохсот карбованців»

18 липня 1963 р. Закон Української PCP затвердив Цивільний кодекс Української PCP, четвертий розділ якого (статті 475- 513) був присвячений авторському праву.

Наприкінці 1970-х фахівці висловлювали думку про необхідність зближення правового регулювання відносин у сфері авторського права з принципами, характерними для більшості розвинених країн. Для цього пропонувалося узгодити законодавство у сфері авторського права з вимогами основних міжнародних конвенцій. Саме тому до Основ цивільного законодавства Союзу PCP, прийнятих Верховною Радою СРСР 31.05.1991 року, було включено розділ «Авторське право».

З утворенням України як самостійної держави та орієнтацією її на розвиток ринкових відносин дався взнаки недостатній рівень охорони в ній авторських прав. Виникла потреба у зміні чинного законодавства про авторське право, приведенні його у відповідність до міжнародного законодавства.

Проте слід зауважити, що становлення нового законодавства в галузі авторського права почалося ще до проголошення незалежності України, і тим більше, до прийняття Закону України «Про авторське право і суміжні права».

Так, статтями 13, 40-42 Закону УРСР «Про власність», прийнятого 7 лютого 1991 року (зараз втратив чинність), твори науки, літератури та мистецтва законодавцем були визнані об’єктами інтелектуальної власності та права приватної власності, а суб’єктами цих прав – громадяни, юридичні особи та держава.

 

Становлення законодавчого забезпечення інтелектуальної власності в незалежній Україні

Після проголошення незалежності Україна з метою розширення міжнародного культурного обміну та становлення цивілізованого ринку інтелектуальної власності почала налагоджувати міжнародні зв’язки у сфері авторського права і промислової власності. У грудні 1994 року Верховною Радою України відповідно до статті 7 Закону України «Про правонаступництво» від 12 вересня 1991 року була прийнята Постанова, якою Всесвітня конвенція про авторське право 1952 року була визнана обов’язковою для України як однієї з країн – правонаступників колишнього Союзу PCP.

Основами законодавства України про культуру, прийнятими Законом України 14 лютого 1992 року, твори науки, літератури та мистецтва були вперше визнані об'єктами права інтелектуальної власності (ст. 41) та об’єктами приватної власності громадян (ст. 13), які могли бути відчужені або передані у користування на підставі ліцензійних договорів.

Статтею 36 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» від 16 листопада 1992 року № 2782-Х1І редакції ЗМІ були зобов’язані при використанні авторських матеріалів та художньої літератури і мистецтва дотримуватися авторських прав творців.

З прийняттям Верховною Радою України 23 грудня 1993 р. Закону України «Про авторське право і суміжні права», який набув чинності з дня опублікування – 23 лютого 1994 р., та з ухваленням 16 січня 2003 р. Цивільного кодексу України, розділ 36 якого присвячений авторському праву, інших законодавчих актів в Україні було створено правову базу для цивілізованого регулювання відносин, пов’язаних із використанням творів науки, літератури, мистецтва.

Проєкт Закону України «Про авторське право і суміжні права» був розроблений в ініціативному порядку створеною Державним агентством з авторських і суміжних прав України (ДА АСПУ) творчою групою, до складу якої входили провідні учені-юристи в галузі авторського права.

Одним із недоліків цього Закону було те, що народні депутати внесли до запропонованого авторською групою проєкту тексти окремих статей із Закону Російської Федерації «Про авторське право і суміжні права». Внаслідок такої «ініціативи» народних депутатів до тексту Закону України «Про авторське право і суміжні права» (в редакції 1993 року) потрапили деякі положення, засновані на пандектному праві (Німеччина), у той час як авторський колектив за основу взяв доктрину континентального права, прибічником якого є, зокрема, Франція. Крім того, текст деяких статей у проєкті був перероблений, що не кращим чином позначилося на якості прийнятого Верховною Радою Закону.

Так, у тексті статті 1 прийнятого Закону був відсутній термін «винагорода (гонорар)», який пропонувався авторським колективом у такій редакції: «... платежі на користь авторів, виконавців, виробників фонограм, організацій мовлення та іншим суб’єктам авторського права, здійснювані особами, які використовують твори та виконання, фонограми та радіотелепередачі». До статтю 4 Закону в редакції 1993 року не були включені запропоновані у проєкті терміни «літературні твори», «ліцензія», «наукові твори», «спільний твір», «твір», художні твори».

Проєктом Закону пропонувалися дві статті (7 та 8), які регулювали питання щодо непоширення охорони авторським правом на певні об’єкти та обмеження охорони певних творів. Законодавець включив до Закону в редакції 1993 року одну статтю 7, у якій об’єднав ці два питання. До тексту статті 10 Закону в редакції 2001 року Верховною Радою було внесено зміни, згідно з якими було визначено, які результати творчої діяльності не є об’єктами авторського права, а які мають обмеження в часі.

У пункті «а» статті 16 проєкту Закону було передбачено, що автору належить право дозволяти чи забороняти відтворення творів будь-яким способом і в будь-якій формі (виготовлення примірників твору шляхом видання, звуко- і відеозапису, перенесення на предмети практичного використання тощо).

У Законі в редакції 1993 року законодавцем у частині 2 статті 5 було передбачено, що твори підлягають охороні незалежно від їх способу відтворення та вираження в усній, письмовій чи будь-якій іншій формі, а в статті 10 зазначено, що автору належать виключні права на використання твору в будь-якій формі і будь-яким способом.

У новій редакції 2001 року, у статті 15 Закону був практично відтворений текст пункту «а» статті 16 проєкту Закону, запропонований авторським колективом ще в 1992 році.

Слід однак зазначити, що, незалежно від наявних недоліків новоприйнятого Закону України «Про авторське право і суміжні права», сам факт прийняття цього Закону мав позитивні наслідки в частині остаточного припинення дії старих норм авторського права радянської доби. В українському авторському праві почався відлік нового часу.

Подальше законодавство України уже враховувало положення нового Закону «Про авторське право і суміжні права».

Завершальним етапом розвитку авторського права і суміжних прав в Україні у першій половині 1990-х років стало прийняття Конституції України, в статтях 41 та 54 якої було закріплено основоположні принципи охорони права інтелектуальної власності. Перед її прийняттям Верховною Радою України та Президентом України у статті 18 Конституційного Договору було передбачено, що охорона прав інтелектуальної власності визначається виключно законами.

Так, статтею 41 Конституції було закріплене право володіти, користуватися і розпоряджатися результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності, а це право визнане непорушним та таким, якого ніхто не може бути протиправно позбавлений. Статтею 54 Конституції громадянам України була гарантована свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності.

З прийняттям Конституції України почався черговий етап розвитку законодавства про авторське право і суміжні права шляхом прийняття низки спеціальних законів, Цивільного кодексу України та приєднання України до відповідних міжнародних договорів та конвенцій.

Отже, саме в першій половині 90-х років XX століття в Україні почалася кардинальна зміна норм законодавства про авторське право України, з орієнтуванням його принципів і доктринальних підходів на кращі світові зразки, та була досягнута нехарактерна раніше послідовність у внутрішній структурі і місці норм авторського права серед норм законодавства з інтелектуальної власності і норм цивільного права загалом.

На початку 2000 рр. норми, що регулюють право інтелектуальної власності, були втілені в кодексах. У 2003 р. ухвалено Господарський кодекс, окремі норми якого стосувалися використання об'єктів права інтелектуальної власності суб'єктами господарювання. Об'єктами права інтелектуальної власності у сфері господарювання згідно зі ст. 155 ставала більшість об'єктів інтелектуальної власності, передбачених у ст. 421 ЦКУ. Аналіз змісту цих статей дає підстави стверджувати, що вони мали констатувальний характер, а норми – кореспонденційний, оскільки містили посилання на Цивільний кодекс України та спеціальні галузеві нормативні акти.

Регулювання права інтелектуальної власності суттєво змінилося після ухвалення Цивільного кодексу України (далі – ЦКУ), що містить окрему книгу IV «Право інтелектуальної власності». Із прийняттям ЦКУ вперше на законодавчому рівні закріплено визначення права інтелектуальної власності (ст. 418). Показовою стала фіксація підходу щодо розмежування права інтелектуальної власності та права власності. Згідно зі ст. 419 право інтелектуальної власності та право власності на річ не залежать одне від одного. Подібний принцип підтвердив природу виникнення прав інтелектуальної власності, ставлячи на перше місце творчий складник ство­рення об'єкта, нематеріальний.

Ухвалення ЦКУ хоч і було етапом становлення законодавства у сфері інтелектуальної власності, однак у ньому виявлені окремі вади.

Частина 2 ст. 1114 ЦКУ регламентує обов'язкову реєстрацію договорів у сфері передання майнових прав інтелектуальної власності як обов'язкову умову для набуття чинності договору. Натомість спеціальне законодавство затверджує факультативність такої ознаки.

У 2000-х роках змінено і систему захисту порушених прав інтелектуальної власності. Долучаючись до низки міжнародних договорів, зокрема й до угоди ТРІПС, Україна взяла на себе зобов'язання вжити жорстких заходів щодо кримінального й адміністративного стягнення. З огляду на це норми, які затверджують розміри адміністративного стягнення, були включені до Кодексу України про адміністративні правопорушення. Сфери інтелектуальної власності стосувалися ст. 51-2 «Порушення прав на об'єкт права інтелектуальної власності», ст. 164-3 «Недобросовісна конкуренція», ст. 164-9 «Незаконне розповсюдження примірників аудіовізуальних творів, фонограм, відеограм, комп'ютерних програм, баз даних», ст. 164-13 «Порушення законодавства, що регулює виробництво, експорт, імпорт дисків для лазерних систем зчитування, експорт, імпорт обладнання чи сировини для їх виробництва». Цитовані статті передбачали за порушення адміністративні стягнення, що коливаються від 10 до 200 неоподаткованих мінімумів доходів громадян залежно від статті.

У 2001 р. ухвалений Кримінальний кодекс України, норми якого містили санкції за злочини у сфері інтелектуальної власності. Безпосередньо об'єктам інтелектуальної власності присвячено ст. 176, 177, що стосувалися порушень у сфері авторського права й суміжних прав та об'єктів промислової власності. Санкція за порушення прав на засоби індивідуалізації передбачена ст. 229. Належний захист надано й комерційній таємниці (ст. 230, 231). Санкціями були як кримінальні штрафи, так і обмеження або позбавлення волі (максимальний термін – до трьох років). Ці норми суттєво посилили рівень відповідальності порушників перед державою.

Упродовж 2000-х років ухвалено цілий спектр підзаконних нормативно-правових актів, більшість яких мала на меті врегулювання задекларованих у законах принципів. У руслі авторського права та суміжних прав ключовим документом 2000 рр. є «Постанова Кабінету Міністрів України про державну реєстрацію авторського права і договорів, які стосуються авторського права на твір» від 27 грудня 2001 р. № 1756.

Згідно із Законом України «Про авторське право та суміжні права» (ст. 11. п. 2) авторське право виникає на твір унаслідок факту його створення. У п. 5 цієї статті зазначено, що суб'єкт авторського права для засвідчення авторства (авторського права) на оприлюднений чи неоприлюднений твір, факту й дати опублікування твору чи договорів, які стосуються права автора на твір, у будь-який час протягом терміну охорони авторського права може зареєструвати своє авторське право в державних реєстрах. Постанова регламентує процедуру проведення державної реєстрації авторського права та подає перелік документів, необхідних для реєстрації, окреслює вимоги до оформлення заявки.

Таким чином, протягом 2000-х рр. тривало формування нормативної бази у сфері інтелектуальної власності. Цей процес відбувався за чотирма напрямами: розроблення спеціального законодавства, спрямованого на боротьбу з порушеннями прав інтелектуальної власності; узагальнення норм на рівні Цивільного кодексу й перехід до дворівневої системи законодавства; приєднання до міжнародних угод; ухвалення підзаконних нормативних актів, що забезпечували виконання законодавства та функціонування системи охорони інтелектуальної власності.

У 2016 р. розпочалося реформування й спеціального законодавства у сфері інтелектуальної власності та системи управління цією сферою в цілому. Здійснюючи усі ці реформи, пов’язані зі сферою інтелектуальної власності, держава виходить із розуміння, що права інтелектуальної власності є природними правами, які вимагають належного рівня охорони й захисту та забезпечуються прогресивними правовими стандартами.

Сучасний етап розвитку авторського законодавства засвідчує необхідність здійснення заходів, пов’язаних із посиленням правової охорони прав авторів, гармонізації актів законодавства України у цій сфері з міжнародно-правовими принципи правового регулювання авторських відносин.

У 2014 році між Україною та ЄС було укладено Угоду про асоціацію, глава 9 якої присвячена інтелектуальній власності. Метою укладення Угоди про асоціацію в частині інтелектуального права є спрощення створення і комерційного використання інно­ваційних продуктів та продуктів творчої діяльності на території України та ЄС, а також досягнення належного та ефективного рівня охорони і захисту прав інтелектуальної власності. Перш за все йдеться про необхідність виконання зобов'язань за міжнародними договорами у сфері інтелектуальної власності, учасниками яких є Україна та держави ЄС (Угода ТРІПС).

Угода про асоціацію закріпила Стандарти, що стосуються прав інтелектуальної власності. Стандарти поділені за інститутами і стосуються авторського права та суміжних прав, торговельних марок, географічних зазначень, промислових зразків, інших об'єктів. Стандарти визначають основні засади правового регулювання відносин інтелектуальної власності, які повинні застосовуватися як у країнах ЄС, так і в Україні.

Сучасний етап розвитку авторського законодавства засвідчує необхідність здійснення заходів пов’язаних з посиленням правової охорони прав авторів, гармонізації актів законодавства України у цій сфері з міжнародно-правовими принципи правового регулювання авторських відносин.

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1. Аксенова В. Эволюция патентного права Российской империи и его соотношение с международной практикой охраны изобретений конца ХIХ века. М. : ИНИЦ Роспатента, 2003. 94 с.
2. Алієва-Барановська В. Організаційно-правові засади охорони інтелектуальної власності в Україні. Юридична Україна. 2017. № 4. С. 49 – 57.
3. Базилевич В. Інтелектуальна власність: підручник. 3-тє вид., переробл. і допов. Київ : Знання, 2014. 671 с.
4. Біблія, або Книги Святого Письма Старого й Нового заповіту: із мови давньоєвр. та гр. на укр. наново перекладена. К. : Респ. рада ЕХБ, 1990. 296 с.
5. Бояр А. Інтелектуальна власність: монографія. Луцьк: РВВ "Вежа", 2007. 164 с.
6. Головкова О. Генезис правової охорони інтелектуальної власності. Форум права. 2008. № 1. С. 92 – 98.
7. Гумега О. Реалізація принципу захисту прав інтелектуальної власності в європейській практиці та її відбиття в національному законодавстві України. Юридична Україна. 2017. № 4. С. 41 – 48.
8. Дало В., Ферчук А. До історії становлення державної системи інтелектуальної власності України. Інтелектуальна власність. 2005. № 6. С. 11 – 16.
9. Дроб'язко В. Становлення системи правової охорони авторського права і суміжних прав в Україні. Інтелектуальна власність. 2008. № 8. С. 4 – 9.
10. Закон України «Про авторське право і суміжні права» № 3792-ХІІ від 23 грудня 1993 року [Електронний ресурс]. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3792-12 (дата звернення: 12.04.2020).
11. Закон України «Про ефективне управління майновими правами правовласників у сфері авторського права і (або) суміжних прав» № 2415-VIII від 15 травня 2018 року. [Електронний ресурс]. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2415-19 (дата звернення: 13.04.2020).
12. Закон України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» від 16 листопада 1992 року № 2782-ХІІ. [Електронний ресурс]. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/ru/2782-12 (дата звернення: 13.04.2020).
13. Закон України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» від 15 грудня 1993 року № 3687-ХІІ. [Електронний ресурс]. URL:  https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3687-12 (дата звернення: 12.04.2020).
14. Закон УРСР «Про власність» від 07 лютого 1991 року зі змінами та доповненнями [Електронний ресурс]. URL: http://search.ligazakon.ua/l_dT069700.html (дата звернення: 14.04.2020).
15. Зубченко С. О. Захист прав інтелектуальної власності в системі гуманітарної політики України. Стратегічні пріоритети. 2018. № 3/4. С. 46-56.
16. Іващенко В. Розвиток законодавства з інтелектуальної власності в Україні у 2000-х рр. (історико-правовий аспект). Право та державне управління. 2017. № 4. Т. 1. С. 25-31.
17. Інтелектуальна власність в Україні: правові засади та практика. Наук.-практ. вид.: У 4-х т. Т. 1. Право інтелектуальної власності / За ред. В. Литвина, С. Довгого. Київ. : Видавничий Дім «Ін Юре», 1999. 500 с.
18. Капіца Ю. М. Право інтелектуальної власності Європейського Союзу: формування, інститути, напрями розвитку. Київ : Академ-періодика, 2017. 661 с. 
19. Каштаненко Н. П. Підстави для адміністративної відповідальності за порушення прав у сфері інтелектуальної власності. Право і суспільство. 2018. № 4. С. 161-166.
20. Коваль А. Історико-правові аспекти захисту інтелектуальної власності за кримінальним законодавством України. Юридичний журнал. 2006. № 8. С. 29-39.
21. Кодинець А. Реформування законодавства у сфері інтелектуальної власності: напрями, проблеми, перспективи. Теорія і практика інтелектуальної власності. 2017. № 4(96). С. 49-58.
22. Конвенція про заснування Всесвітньої організації інтелектуальної власності. Інтелектуальна власність. 1998. № 1. С. 51-62.
23. Коноваленко В. Авторське право: автору, редактору, видавцю. X. : Фактор, 2007. 496 с.
24. Конституция (Основной Закон) Украинской Советской Социалистической Республики. К. : Политиздат Украины, 1973. 33 с.
25. Конституційний Договір // Урядовий кур’єр. 1995. 10 червня.
26. Конституція України, прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. [Електронний ресурс]. URL: https://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=254%EA%2F96-%E2%F0&p  (дата звернення: 10.04.2020).
27. Лі А. Перспективи створення і функціонування ринку прав інтелектуальної власності в Україні. Інтелектуальна власність. 2019. № 9. С. 43-56.
28. Майданевич А. Поняття й основні ознаки адміністративно-правової охорони прав інтелектуальної власності. Підприємництво, господарство і право. 2015. № 10. С. 28-31.
29. Мамчур Л. Еволюція законодавства про авторське право в Україні у першій половині 90-х років минулого століття. Інтелектуальна власність. 2017. № 2. С. 8-17.
30. Мельник В. Історико-правові аспекти виникнення та розвитку законодавства стосовно авторського права в Україні. Інтелектуальна власність. 2004. № 1. С. 8-11.
31. Михайлюк Г. О. Порівняльно-правовий аналіз окремих аспектів правового регулювання об'єктів права інтелектуальної власності: сучасний стан вітчизняного законодавства та міжнародний досвід. Науковий вісник Ужгородського національного університету. Сер. Право. 2013. № 22 ч. 2 т.1. С. 252-255.
32. Мікульонок І. О. Основи інтелектуальної власності: навч. посіб. для студ. інж. спец. вищ. закл. освіти. Київ : Ліра-К, 2011. 230 с.
33. Орлюк О. Сфера інтелектуальної власності як предмет правового регулювання: проблема конкуренції законів. Теорія і практика інтелектуальної власності. 2009. № 6 (50). С. 25-33.
34. Осмоловський Д. І. Порядок здійснення права інтелектуальної власності на винахід. Актуальні питання публічного та приватного права. 2016. № 3. С. 36-39.
35. Право інтелектуальної власності: підручник. Вид. друге, змін. і доп.  / О. П. Світличний. К.: НУБіП України, 2016. 355 с.
36. Прохорова Г. Історія становлення сфери інтелектуальної власності в Україні. Інтелектуальна власність. 2018. № 7. С. 4-12.
37. Сердюк І. Плата за дії, пов'язані з охороною прав на об'єкти інтелектуальної власності. Інтелектуальна власність. 2018. № 8. С. 13-29.
38. Смерницький Д. В. Інститут інтелектуальної власності: теоретико-правова характеристика. Криміналістичний вісник. 2014. № 1. С. 53.-63.
39. Ханина К. Генезис права интеллектуальной собственности Европейского Союза. Интеллектуальная собственность. Авторское право и смежные права. 2004. № 4. С. 44-54.
40. Хаустов В. Охорона інтелектуальної власності й стимулювання інноваційного розвитку в Україні та світі. Економіст. 2017. № 3. С. 19-26.
41. Хрідочкін А. В. Вітчизняний досвід та перспективи публічного адміністрування у сфері інтелектуальної власності. Херсон : Гельветика, 2018. 467 с.
42. Цивільний кодекс України [Електронний ресурс]. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15/ed20081014 (дата звернення: 12.04.2020).
43. Штефан А. Деякі проблеми застосування угоди про асоціацію як джерела авторського права України. Теорія і практика інтелектуальної власності. 2019. № 1. С. 5-16.
44. Юр'єва О. І. Сучасні проблеми механізму державного управління інтелектуальною власністю в Україні. Публічне управління і адміністрування в Україні. 2018. № 3. С. 90-94.
45. Якубівський І. Компенсація за порушення майнових прав інтелектуальної власності: проблеми теорії та практики. Право України. 2019. № 1. С. 256-269.

Підготувала: Лілія Віжічаніна