Іван Франко: ім’я, що єднає Україну і залишається на мапі Херсона

7 вересня відбулася чергова зустріч учасників краєзнавчо-просвітницького проєкту «Імена на мапі Херсона». Цього разу приводом для розмови стала постать, без якої неможливо уявити українську культуру та інтелектуальну історію, – Іван Якович Франко.

27 серпня виповнилося 170 років від дня народження письменника, ученого, перекладача, публіциста, громадського й політичного діяча. А на мапі Херсона його ім’я живе в назві однієї з міських вулиць.

Проєкт «Імена на мапі Херсона» щоразу нагадує: назви міських вулиць – це не просто орієнтири у просторі. За ними стоять люди, історії, ідеї та цінності. Вулиця Івана Франка, розташована в Корабельному районі, у мікрорайоні Житлоселище, стала своєрідною відправною точкою для великої розмови про людину, чия діяльність давно вийшла за межі літератури.

Зустріч розпочали з асоціацій. Ким є Франко для сучасного українця? Каменярем? Автором творів зі шкільної програми? Поетом і прозаїком? Революціонером? Ученим? Громадським діячем? Учасники поступово складали ці окремі образи в значно масштабніший портрет особистості. Адже Іван Франко – той рідкісний випадок, коли визначення «письменник» є абсолютно правильним, але водночас недостатнім.

Франко залишив слід у неймовірній кількості сфер. Він був поетом, прозаїком і драматургом, ученим, доктором філософії Віденського університету, істориком, філософом, економістом, фольклористом і мовознавцем. Водночас працював журналістом, редактором і видавцем, займався громадською та політичною діяльністю. Окремою сторінкою його біографії стало співзаснування Русько-української радикальної партії – першої політичної партії в Україні.

Учасників зустрічі особливо вразив масштаб інтелектуальної праці Франка: знання ним багатьох європейських і східних мов, величезну творчу спадщину, численні псевдоніми та феноменальну пам’ять. Ці факти допомогли побачити за звичним портретом із підручника живу людину з надзвичайною працездатністю, допитливістю і практично невичерпною потребою пізнавати світ.

Та за вражаючими цифрами стояла не менш вражаюча біографія. Франко рано втратив батьків, навчався у Дрогобичі, жив скромно, нерідко заробляючи на життя власною працею. Водночас уже в юності виявив надзвичайну жагу до знань і збирав власну бібліотеку. Ця наполегливість – уміння працювати всупереч обставинам – стала однією з наскрізних тем зустрічі.

Розповідь про Франка не обмежилася переліком здобутків. Навпаки, учасникам запропонували поглянути на нього як на людину складної долі – з переконаннями, за які доводилося дорого платити, з особистими драмами, суперечностями, пошуками та випробуваннями.

За свою громадсько-політичну діяльність Франко пережив арешти й ув’язнення. Один із найтяжчих епізодів його життя був пов’язаний із другим арештом 1880 року: після звільнення він опинився у вкрай скрутному становищі, голодував і фактично залишився без засобів до існування.

Йшлося і про особисте життя Франка. Про його почуття до Ольги Рошкевич, спілкуванню з якою перешкодили суспільні обставини та політичні переслідування, і про шлюб з Ольгою Хоружинською – освіченою жінкою з Наддніпрянської України. Цей союз у матеріалах постає не лише як особиста історія, а й як символічне поєднання двох частин розділеної тоді України – Галичини та Наддніпрянщини.

Одна з найважливіших тем зустрічі – Франкове розуміння української ідентичності. Його слова про необхідність навчитися відчувати себе не галичанами чи буковинцями, а українцями без соціальних кордонів, сьогодні сприймаються особливо гостро.

Франко належав до тих інтелектуалів, які допомагали українцям осмислювати себе як модерну націю. Під час зустрічі зверталася увага навіть на зовнішні маркери цієї модерності: поєднання традиційної вишиваної сорочки з європейським костюмом ставало своєрідним візуальним образом людини, яка не відмовляється від національного коріння, але водночас бачить Україну частиною сучасної Європи.

Особливу увагу приділили і Франковим поглядам на суспільство. Він був не стороннім спостерігачем, а активним учасником політичних процесів, виступав за модернізацію суспільства, громадянську рівність і політичну організацію українців. Учасники говорили також про підтримку Франком жіночого руху та його співпрацю з Наталією Кобринською й Оленою Пчілкою.

Важливою частиною розмови стали й теми, які не вкладаються у звичний «хрестоматійний» образ письменника. Зокрема, учасники торкнулися ставлення Франка до єврейського питання, його контактів із єврейським середовищем, літературних образів та публіцистики.

На зустрічі розглядали суперечливі оцінки Франка саме в історичному й текстуальному контексті, не вириваючи окремі висловлювання з обставин часу. Окремо згадувалися його навчання і контакти в Дрогобичі та Відні, зацікавлення єврейською культурою, дискусії навколо сіонізму та праць Теодора Герцля, а також художні твори, у яких Франко звертався до життя різних суспільних груп Галичини.

Ця частина зустрічі була важливою ще й тому, що показала: великі історичні постаті не потребують штучної ідеалізації. Їх варто читати уважно, досліджувати в контексті епохи, бачити розвиток їхніх поглядів і не зводити складну інтелектуальну спадщину до кількох цитат чи ярликів.

Не оминули увагою й один із найвизначніших творів Франка – поему «Мойсей». У ній біблійна історія народу, який шукає шлях до своєї землі та майбутнього, переростає у масштабне осмислення долі нації, проблем лідерства, сумнівів, відповідальності та здатності народу до самоусвідомлення. Було проведено паралель між історичним досвідом бездержавних народів і пошуком власного шляху, а сам твір поставав як текст із виразним пророчим виміром.

Саме тому Франко продовжує говорити із сучасністю. Його питання – хто ми, що нас об’єднує, якою має бути відповідальність інтелігенції, як народ стає політичною нацією, як зберегти себе й водночас бути відкритими до світу – не залишилися в ХІХ столітті.

Останні роки життя письменника були надзвичайно важкими. Франко тяжко хворів, страждав від паралічу правої руки, але навіть фізичний біль не змусив його припинити працювати: він продовжував писати лівою рукою або диктував тексти помічникам.

Ще одна промовиста сторінка його біографії – висунення на здобуття Нобелівської премії з літератури. У 1916 році професор Йосиф Застирець підготував відповідне подання, однак Франко не дожив до завершення процедури: 28 травня 1916 року письменник помер.

Та справжній масштаб постаті вимірюється не нагородами.

Через 170 років після народження Франка ми продовжуємо читати його твори, сперечатися з його думками, відкривати маловідомі сторінки біографії й дивуватися тому, наскільки широким був горизонт цієї людини. І що важливіше – знову ставимо собі питання, які ставив він: що означає бути українцем, якою має бути сучасна Україна і що кожен із нас готовий зробити для її майбутнього?

Саме в цьому і полягає сенс проєкту «Імена на мапі Херсона». Повертаючи історії людей, чиї імена закарбовані в міському просторі, ми перетворюємо мапу на живу книгу пам’яті. За назвою вулиці починаємо бачити особистість, за особистістю – епоху, а через минуле краще розуміємо власне сьогодення.

Вулиця Івана Франка на мапі Херсона – це не просто назва. Це нагадування про силу слова, знань, праці та національної свідомості. Про людину, яка прагнула бачити українців єдиною модерною нацією. І про те, що справді великі імена не залишаються в минулому – вони продовжують розмовляти з нами крізь час.

Іван Франко залишив нам спадщину у понад 100 томів. Проте його найбільший спадок – це приклад того, як одна людина завдяки титанічній праці та незламності духу здатна змінити хід історії свого народу й повернути колесо його долі. Тож пам’ятаймо його як живу, дієву силу, що продовжує єднати нас і сьогодні.