Головна Про відділ Проєкти відділу Літературне дежавю Іван Нагірняк - живописець слова: до 75-річчя від народження митця

Іван Нагірняк - живописець слова: до 75-річчя від народження митця

Іван Нагірняк - живописець слова: до 75-річчя від народження митця

25 березня 1949 році в живописному селі Ломачинці Сокирянського району Чернівецької області народився Іван Семенович Нагірняк – український поет, прозаїк, драматург, публіцист, нарисовець, громадсько-політичний діяч.  Його батько, Семен Іванович, мав мудру голову і золоті руки, мати, Юхимія Миколаївна – чуйне і добре серце, знала багато пісень і колядок, була цікавим оповідачем. Пошанівок до української пісні, народних оповідань передали й сину Івану, донькам Марії та Євгенії.

Отримавши атестат про середню освіту і срібну медаль, Іван Нагірняк вступав до Чернівецького університету на філологічний факультет, але не пройшов за конкурсом. Деякий час працював помічником майстра на тракторній бригаді рідного села.

У 1967 році вступив у Київ­ський політехнікум зв'язку і здобув технічну професію. На фа­культеті журналістики Львівського державного університету ім. Івана Франка здобув вищу освіту (1974-1980) за спеціальністю журналіст. У вищі І. Нагірняк зустрівся з Петром Оларом – майбутнім кінорежисером, поетом, журналістом, засновником радіо «Українська хвиля з Європи». Вони дружили сім’ями до останнього кроку Івана по дорозі до вічності. Пізніше П. Олар видасть книгу спогадів « Живі в моїм серці», до якої буде включено і спогад про Івана  Семеновича – «Іван Нагірняк – відомий та невідкритий нами у майстерності слова з яким я вчився писати, жити і любити…».

Далі в І. Нагірняка була служба у лавах Радянської армії. Він перебував на партійній і профспілковій роботі. Під час служби в армії друкував свої вірші у військовій газеті «Во славу Родине», один із них поклав на музику керівник військового ансамблю Ю. Ламброза.

У 1973 році Іван Семенович розпочав свій творчий журналістський шлях на сторінках газети «Дністрові зорі» (м. Сокиряни), згодом працював заступником директора глибоцької районної газети «Будівник комунізму» (Глибока), в редакції новодністровської багатотиражки «За высокие темпы», а також обласних га­зет «Молодий буковинець», «Бу­ковинське віче», «Буковина» (Чернівці), в журналі «Технопарк» (Київ).

Разом із дружиною Євгенією Семенівною, вчителькою за фахом, з 1982 року проживав в Новодністровську. Старший син Олег – держслужбовець. Працює і живе з сім’єю в Чернівцях. Молодший – Леонід – художник, член Національної спілки народних майстрів України, Заслужений майстер народної творчості, викладач Київського державного інституту декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені М. Бойчука. Мешкав із сім’єю в м. Ірпінь.

У 1984 році Івана Семеновича обрано головою об’єднаного комітету профспілки Дністровської ГАЕС, а пізніше – делегатом республіканського і всесоюзного з’їздів працівників енергетики. В останні роки життя Іван Семенович самовіддано трудився в колективі підприємства філія «Дирекція з будівництва Дністровської ГАЕС» як фахівець зі зв’язків з громадськістю. За його пропозицією на підприємстві ініційовано акцію «Давайте познайомимось», завдяки якій на ГАЕС проведено чимало зустрічей із делегаціями населених пунктів регіону, мистецькими та дитячими колективами.

Іван Семенович є беззаперечним засновником та ініціатором створення при БК «Молодіжний» народного драматичного театру та кіностудії «Альтаїр», які довгий час були улюбленими в культурно-мистецькому житті новодністровців. Завдяки його особистим зусиллям, городянам неодноразово демонстрували вистави та професійні концерти театральні й мистецькі колективи Буковини, Криму. Він літописець Ломачинець і Новодністровська, Дністробуду та сучасного періоду спорудження Дністровської ГАЕС, автор чотирьох змістовних книг про ветеранів – будівельників ДКГВ та експлуатаційників, які працюють на станції сьогодні.

Саме тут, у Новодністровську, Іван Нагірняк відбувся як письменник. Першою його монументальною працею стала книга-альбом «Світло з людських долонь» (2003) – фотонарис про героїв Дністробуду. Він – автор сотень журналістських публікацій, в яких возвеличив професіоналізм, порядність і чесність людей праці та багатьох книг: збірок п'єс «Пастушок на літо» (1992),   «Жіноча доля», збірки віршів «Сповідь» (2006), циклу поезій «Чи то юність моя у барвистім вінкові», «Уже в синів родилися сини», поетично-прозової книги «Мелодія давньої юності» (1999), про­зи та публіцистики «Прозріння» (2001), «Від­луння незабутніх стріч» (2006), «Стежки крізь серце», документально-публіцистичної повісті «Корни и древо». У 2008 році вийшла книга нарисів «Окрилені долі» та «Озирнися з Гострої Скали»; «Енергія» (2010). Свою педагогічну вагу і цінність мають добрі, милі, по-хлопчачому мужні оповідання із книжки «Таїнство світлого празника. Вчора, коли ми були малі...» (2012). Це підручник з людинознавства, де відкривається світ малого люду, для якого пізнається світ, повний реального життя, небезпек, правди і кривди. Велике літературно-художне видання – «Перевесла» (2012). Крім того, І. Нагірняк спів­автор художньо-документальних повістей «Новодністровськ засвічує вогні» (1992), «Долі врожаями колосяться» (2003), книги «Душі і серця зоря висока: штрихи до портрета письменника, голови Чернівецької обласної організації НСПУ Василя Васкана». Основне художньо-естетичне спрямування творів І. Нагірняка – віршів, нарисів, новел, оповідань – утвердження істиних людських цінностей, чистоти людських взаємин, правдиве зображення умов, в яких живе сучасник, його ставлення до природи.

Іван Нагірняк член Національних спілок письменників (2003)  та журналістів України (1979). Нагороджений Почесною відзнакою НСПУ, грамотами Національних спілок  письменників та журналістів України. Почесний житель села Ломачинці і міста Новодністровськ. Лауреат літературних премій імені Михайла Чабанівського за книгу нарисів «Відлуння незабутніх стріч» (2007), обласної літературно-мистецької премії імені Сидора Воробкевича (2007), літературної премії імені Дмитра Загула (2012), дипломант другого Всеукраїнського конкурсу радіоп'єс «Відродження забороненого жанру» (2008) за п’єсу «Голодомор», IX Всесоюзного конкурсу п'єс та пісенної лірики про кохан­ня «Коронація слова – 2009» у номінації «П'єси» за п’єсу «Батьківська хата».

Добрий, мудрий і надзвичайно красивий чоловік Іван Семенович Нагірняк пішов у засвіти після важкої і тривалої хвороби 1 вересня 2014 року в місті  Новодністровськ. Похований в селі Ломачинці.

І. Нагірняк – почесний громадянин рідного села Ломачинці (2000) та міста Новодністровська (2000). За життя він був для новодністровців прикладом чесності, порядності, людяності, небайдужості, високої відповідальності та самовідданості, за що користувався у людей великим авторитетом і повагою. Невипадково пісня «Місто моєї юності» на слова Івана Нагірняка та музику Михайла Рожка стала мистецьким гімном Новодністровська.

Отже, писати І. Нагірняк почав ще в середній школі, хоча віршам відводив небагато часу, основною роботою були проза і драматургія. Як поет сформувався вже в зрілому віці, починаючи зі служби в армії. І найбільш плідна праця розпочалася, коли захворів. Було багато часу, щоб розкласти життя на окремі сходинки, і все пропливло білою-білою хмарою, яка то піднімалася, то опускалася на життєвому обрії.

Збірка «Прозріння» (2001) включає поезії, новели, нариси та замальовки. У поезіях автор відтворює пережите, побачене, почуте, що пролягло крізь серце радощами і болями. «Прозріння» – це нове світобачення і світосприймання, що відкривається за невидимими порогами, які приходиться повсякчас переступати… А розпочинає збірку вірш, який дав їй назву – «Прозріння». У поезії закладений надзвичайно важливий і глибокий зміст. Поет заявив про свою причетність до радощів, страждань, про свою невіддільність від життя українського народу, його мрій, сподівань. Цей вірш – поетичне кредо І. Нагірняка, який «певен був у власній силі»:

«Йшов навмання, без втоми і без дум,
Як вітер, як осінній листопад,
Крізь дощ колючий, холод і жару,
Не дивлячись в боки, не глянувши назад.
Коли ж спіткавсь, то зводився умить,
Бо тіло молоде не відчувало болю.
Не прислухавсь, що вже здаля громи
Тривогою котились в мою долю.
Я пив вино, хай інколи й гірке,
Я певен був у власній силі.
Здавалося для мене, все – моє:
І зорі вечорові, й ранки сині...
Якщо ж сум'яття й тлілось у мені,
То утішав себе: усі отак живуть:
Без Бога в серці, радісні й сумні,
У старість на веслах суєти пливуть.
І враз як дзвін, як блискавка, як грім,
Біда у душу вдерлася прозрінням.
І втямив, що навпомацки я брів,
Не обминаючи ні терни, ні каміння.
І Боже слово, як свята весна,
Цілющу хвилю в грудях воскресило –
Здається, Істину життя я упізнав
Й любові суть, красу і силу».

Людина завжди пам’ятає рідне село, хоче повернутися до рідної хати, де завжди чекає мати:

«Село моє, село моє,
Моє гніздечко рідне, дороге.
Де б я не був, не жив би де
Завжди і всюди шанував тебе.
У садочку, де сліди зостались тата,
Є хатина. Там чекає мене мати!
Виглядає й завжди рада сина стріти,
Я ж в думках цілую її руки-квіти».

Закоханий у рідний край поет милується наддністрянськими просторами:

«Люблю наддністрянські простори,
Де свіжий вітер і роса,
Поля барвисті, ріки, гори
І голубіють небеса».

 Тема любові до рідних місць, світу дитинства, юності, першого кохання зігріває його серце, коли воно болить і пече:

«Стоять і мріють клени й сосни
І з ними я в обійми лину.
То у дитинство, яке просить
Пірнути в казку білу, ніжну,
А то у юність, яка кличе
У море кохання, наче в пісні,
Злітали в небо, вище й вище...
Геть зачарований, сп'янілий
Купаюся в красі земній
Й втішаюсь, що живу, що мила
Земля, омріяна мені».

Важкі часи сьогодення, багато бід й горя є довкола, але поет  сіє в людських душах добро, милосердя, любов, взаємопідтримку і вірить, що зміни обов'язково будуть, мирне і щасливе життя пануватиме на рідній землі. У поезіях йдеться про долю поета, країни, про шлях людських стосунків і вчинків. Автор не може стояти осторонь тих проблем, які тривожать душу: чому... без любові й відданості до неньки України живуть деякі українці. Відповідь закладена у вірші «Україні»:

«Вам засліпило очі злото
По шию ви зайшли в багно,
Бо задля власної кишені
По головах претесь на трон.
Собі у банки, людям – в жмені –
Ось ваш, поводирі, закон
Та не старайтесь, яничари,
Щастя на нещасті зводить,
Бо Бог таки десь із-за хмари
Караючий перст наводить
На тих, хто неньку Україну
Продав і сам продався,
Ганебно зрікся від родини
І мови рідної зцурався.
Так, можна й офіс освятити
І похреститись привселюдно,
А потім ніж всю ніч точити,
Забувши, що ми всі підсудні
Перед одним Всевишнім Богом
І перед вишнею в саду,
І перед батька свіжим гробом,
І внуками, які прийдуть
Їм що у спадок передати,
Чи й їх навчать за океан
Самим же рідне вихваляти
Брехню міняти на обман».

Боліла в І. Нагірняка душа за Україну, за її трудящий люд, якому чомусь  судилося роз'їхатись по всьому світові й шукати правди й шматок хліба:

«Коли забуду хоч на мить,
Що в злиднях мій народ конає
Та серце знову заболить,
За неї, кров'ю обіллється,
Бо так несправедливо жить,
Мабуть, ще довго доведеться,
Допоки історичне сито
Полову від зерна відсіє,
А свіжий і бадьорий вітер
Чеснот і розуму навіє».

Чимало віршів присвячує поет найріднішим у світі людям – батькам. Його поезії вражають людяністю, щирістю, чистотою синівського почуття. Хто торкнеться словом і душею до рідного порогу, близьких людей, того і Бог збереже:

«Хто дає людині крила –
Це батько, ненька, рідний дім
Кого ми не повинні забуть до загину –
Це батька, неньку, рідний дім».

І в горі, і в радощах батьки завжди поруч, завжди чекають. І так хочеться їх побачити, походити серед спілих вишнь, нарвати черешень, пірнути в малину, походити по подвір'ю, де стелиться живим килимом густа трава:

«Ой як хочеться в рідне село...
Де матуся у вічнім чеканні,
Де ще тата жевріє тепло,
Де дитинства сліди й досі звабні.
Ой, як квапить до рідної хати
По травичці пройтись босоніж,
Спілих вишень, черешень нарвати,
У малини пірнути рясні.
І забути печалі, тривоги,
Тільки слухати музику трав,
Цим солодким хвилинам, як Богу,
Спраглі серце і душу віддав.
Так хочеться... Та справи не пускають,
А то хвороба путалом на ноги,
А час летить і матері чекають,
 І заростають батьківські пороги...».

Але невблаганна доля забирає тих, кого ми любимо, цінуємо, над усе поважаємо. Важко на серці, коли втрачаєш рідну людину, болем і стражданнями проймається душа за тих, кого немає поруч, тих кого пам’ятаєш завжди:

«Хоч завтра Зелені свята,
На цвинтарі ж людно нині –
Прийшли причепурити хатки –
Гніздечка свої родинні
Дружини, сини і дочки
Отих, що лежать у могилах,
Що більше на глянуть в очі,
Не скажуть: «мій милий», мила.
Бур'янчик з гробів зривають,
Вмивають хрести і білять
І сльози з очей стікають –
Недавно були ще в сім'ях,
Сміялися і докоряли,
Ворогували й любили,
А смерть взяла і зрівняла,
Одну всім домівку звила...»

Багато віршів поета-буковинця присвячено картинам чудової природи. Він не  байдужий до розкішної, мальовничої буковинської землі, милуючись її красою, закликає оберігати її:

«Не зривай підсніжник і фіалку,
Кучерявий ряст ти не губи,
Краще в лісову натхненну казку
Ти родину , друзів приведи.
Подаруй їм килим кольоровий
І буттям натіштесь досхочу,
Й вам ота земна краса діброви
Викохає радість чарівну.
І цей світ природи чистий, ніжний
В серці чуйно оживить струну.
Не зривай фіалку і підсніжник –
їх життя ти людям подаруй».

Природа завжди дає сили і наснаги, віри в себе, в життя, а весна – це розквіт, це любов, це надія, віра у майбутнє:

«Ваші очі, пані весно,
Мальвами в душі розцвіли
І любові перевесло
Серденько обворожили,
Зчарували, полонили,
Пані весно. Пані весно,
Ваші руки - віти милі,
З дотиків яких воскресли
І надії, й сподівання
У душі, що ледве тліла,
О, чарівна моя пані,
Люба весно, весно мила».

Кохання – це Божий дар. Терпке, ніжне, палюче і дороге кожній людині. Життєві дороги світлі, чисті, коли поруч є вірна, надійна, чуттєва  кохана. І дуже важливо говорити їй про свою любов:

«Я дійти до тебе не зумів,
Хоч прожили разом ми багато років,
Я спіткавсь і падав, і летів
Та завжди не вистачало кілька кроків
До святості твоєї думки,
До чутливості твого серця,
До вірності твоєї любові,
До справедливості твоїх вчинків,
До високості твоїх почуттів...».

Кохання – це життя, яке прожито разом пліч-о-пліч у радощах і бідах, життя, яке дарувало дітей та онуків:

«Уже в синів родилися сини
І наше літо квапиться у осінь.
I все гостріше відчуття вини
За рано посріблені твої коси.
Не уберіг десь від земних громів,
Не вшанував святошну мить кохання,
А час шалену млин життя крутив,
Жорнуючи і дійсність, і бажання.
Й не вгледіли, як осені крило
Такий всміхнений полудень прикрило
Й вже не вернути того, що було,
І виправити помилки не в силах.
Прости, пробач, суворо не суди,
Спокутую сповна свої гріхи я.
Дітей-внучат ведуть до нас сини –
То наше воскресіння і надія».

Хвилини, роки щасливого, ніжного кохання не можливо забути. Воно ніколи не тьмяніє у пам'яті, а навпаки, гріє душу і п'янить тіло:

«В ріку кохання з головою
Пірнув, як в осінь золоту,
А ти сміялась молодою,
Що юним я до тебе йду,
А я не чув. В любові млів
І пив вино з очей твоїх,
І захмелів, і в заметіль
Мені співали солов'ї,
І веселково тішив зір
Луг, що у лютому розцвів,
І тисячами ніжних лір
Мелодію в душі родив,
Й не снігом, білим павутинням,
До себе вабили сади,
Вмить заворожуючи зіллям,
Звабно шепочучи: «Люби».
І я любив, втішавсь і мріяв,
Літав на крилах, мов вві сні,
Молився Богу й щиро вірив,
Що рай буває на землі».

Доля людини... Поет гостро відчуває чужий і власний біль. Сувора доля екзаменувала його на пробу вищої витривалості характеру, совісті, чутливості серця, виміру життя. Він все витримав, не зламався. Наперекір жахливим болям, важкій скруті, воля до життя перемогла. Він гідно пережив  час, коли життя було поділено на дві частини: одна, що обмежена чотирма стінами лікрняної палати, інша,  що гомоніла за вікном, буяла цвітом, мріями, життям...:

«Ой ти, доле моя, гірка доле...
Скільки мук принесла ти мені
І страждань, і нестерпного болю
Пощодень, уночі, на зорі.
На найвищої стійкості пробу
Ти не раз спонукала мене,
Але, доле, ти більше не пробуй,
Хіба ж серце моє кам'яне?
Невичерпні хіба мої сили?
Я ж ніколи тебе не ганьбив,
Бо у парі з тобою ходили,
Я був вірний тобі. Я любив.
Ой ти , доле моя, рідна доле»

Пазурі хвороби впивалися в серце, але жити потрібно ради дітей, онуків, ради людей, ради прийдешнього:

«Ніч. Безсоння. Думки.
Знову ранок. І день і вечір...
І будую повітряні замки,
Багатим стаю і знаним
Враз кінець настає у казки –
Ти зітхнула – й на серці рана.
Стогін вплітається в тишу нічну
Із вуст не дітей. Із вуст чоловіків:
«Боже, прошу тя: біль угамуй,
Дай мені сили, дай мені віку..»
А у палаті та стіни німі
Тільки повітря від болю ридає,
Вп'явшись у очі сльозами рясні,
Що власну долю враз проклинають.
І нічим зарадить, нічим утішить,
Безвихідь безжальна, клята, тупа...
А за вікном когось вабить і тішить
Зоряна ніч у коханні сліпа».

«Скажи хто твій друг, і я скажу, хто ти», – кажуть у народі. Друзів у поета дуже багато. Саме від них у важкі години життя він відчував тепле, міцне плече. Друзі запропонували видати третю книгу «Мелодії давньої юності», коли була депресія, і вивели автора на стежку творіння. Дорогим серцю людям він присвятив поезії, новели, нариси, замальовки. Це чудові колеги, знайомі, сусіди, друзі. Друзів не вибирають, вони входять у душу дотиком серця:

«Не вибирайте друзів.
Друзями стають,
Розділивши горе, хлібину і радість,
Бо дволикість в дружбі бодай хоч на мить,
А колись довіру таки вашу зрадить».

На вірші І. Нагірняка композитори М. Мафтуляк, М. Рожко, З. Слободян, С. Шаповалова, Д. Павлюк написали музику. Пісні звучали на багатьох сценах країни.

У творчому доробку І. Нагірняка значне місце належить публіцистиці.

Наділений широкою ерудицією, маючи значний досвід роботи за фахом та компетенцію, він висвітлює актуальні питання сучасності, що стосуються здебільшого громадського життя. У числених творах про людей праці, він возвеличив професіоналізм, порядність і чесність. Серед героїв його нарисів є і прості, і відомі люди. Наприклад, він написав про жителів з села Ломачинці – Семена Багрія, звичайного чоловіка, фронтовика  та Івана Горгана. Долі цих людей це відтворення епохи бессарабського краю з 30-х років минулого століття до нашого часу. Також є нарис про колишнього викладача Чернівецького медінституту, доктора філософських наук, Миколу Ожевана, який є професором трьох київських університетів. Коли письменник передав йому нарис, він зателефонував і сказав, «ми з дружиною плакали. Я дуже тобі вдячний». І про доктора технічних наук, академіка Якова Гукова, і заслуженого лікаря України, кандидата медичних наук, доцента, головного лікаря онкодиспансеру Анатолія Гонцу, і першого заступника мера Чернівців Миколу Попадюка, непересічну особистість з Рахова Володимира Закуреного, який розповів про листа півстолітньої давності з Тульської області: «... Работаю на ферме. Имею четыре класса образования, но убежденный и преданный коммунист. Могу приехать в Закарпатье на должность не ниже второго секретаря райкома партии». І. Нагірняк прокоментував цього листа: «Уявіть, приїжджали такі керівники, привозили своїх родичів... Рубали, вивозили ліс. На його місці садили берези та осики, які для карпатських лісів, як бур’ян для поля. Вирубували смереки, кожна з яких утримує на собі 1,5-2 тонни води. Чи не звідси й оті жахливі повені?».

І ще одна історія, герой якої – Леонід Яворський із Сокирян. Він працював секретарем з ідеології Вижницького райкому партії і розповів журналісту, як знімали фільм «Тіні забутих предків». Якось Параджанов попросив Яворського дістати церковні ризи і хрест для зйомок. На що він каже: «Де ж я візьму? У кабінеті політосвіти такого немає», а Параджанов відповідає: «Як секретар райкому ти маєш знати священників. Домовся з кимось. Тебе ж поважають». Домовився, але за час зйомк хрест вкрали. Повернувся, а тут піп приходить: «У мене завтра похорон – хреста немає. Що мені робити?» Яворський попросив двох викладачів з училища прикладного мистецтва з Вижниці – ті за ніч зробили хрест. Піп і не помітив різниці.

Отже, І. Нагірняк не вигадує штучних сюжетів про неіснуючих людей, а пише про лікарів, які врятували йому життя, про те, як у рідному селі дві сестри в голодні роки... з’їли свого брата, про сім’ю свого друга, який помер від пияцтва.  Не пише він лише про себе, хоча історія його перемоги над хворобою вкотре свідчить, що людина може здолати все. Коли захворів, готувалися до найгіршого. Було все – опромінення, хімії, операції. І в найстрашніші дні в котрий раз до нього приходили друзі Т. Шевчук, Ю. Гусар,  М. Лазарук, радили, що треба якось працювати, а В. Михайловський так і сказав: «Іване, а чого ти лежиш і лежиш? Берися щось писати». «А я підвестися з ліжка не міг... Узяв до рук ручку, а втримати її не можу... Почав плакати. А потім двома руками вчився тримати ручку. Брав у зуби і стискував ковдру, і писав. Вважаю, що коли людина до чогось тягнеться, прагне, то Бог допомагає перемагати хворобу. Взявся писати новелу про тата. Сльози душили. Потім написав нарис про хірурга Володимира Бабина, який мене оперував» (з інтерв’ю).

Він ніколи собі не казав, що хворий. «Я твердив собі, що я здоровий і це все мине. Концентрував увагу і пучком спрямовував уявну енергію на болюче місце, себе лікував. Переконував, що все в моєму тілі здорове, міцне, парубоцьке. І слава Всевишньому - дав Бог вік, і лік знайшовся, як кажуть».

Його підтримували всі від сім’ї до друзів, земляків, керівників та колективів Новодністровська, Сокирян. Він дуже змінився після того. «Був час лежати і думати»:

«Бо враз, як дзвін, як блискавка, як грім,
Біда у душу вдерлася прозрінням.
І втямив, що навпомацки я брів,
Не обминаючи ні терни, ні каміння.
І Боже Слово, як свята весна,
Цілющу хвилю в грудях воскресило –
Здається, Істину життя я упізнав
Й любові суть, красу і силу».

Цілющим і невичерпним джерелом для здійснення літературних задумів, напруженої творчої роботи Івана Семеновича є сім’я – дружина Євгенія, сини Олег і Леонід, невістки Ліна і Катерина, онуки Настя, Стефан, Андрій – «це найнадійніше моє натхнення, мої крила, на яких злетів би до небес». А ще багато друзів і любов до життя.

Здобувши справедливе визнання, у віршованій творчості та публіцистиці І. Нагірняк особливо засвітився як драматург. Його п’єси на актуальні теми неодноразово звучали по радіо, йшли на театральних підмостках. За його першою п’єсою «Нікому тебе не віддам» у 1984 році поставлено виставу (режисер Є.Томнюк), що мала великий успіх. А драма «Пастушок на літо» (1992), сюжет якої письменнику підказала дружина-вчителька школи-інтернату, у постановці Заставнівського народного театру (режисер Л. Гайдей), викликала справжній фурор на Всеукраїнському конкурсі в Очакові і принесла театру перемогу.

Події у драмі «Пастушок на літо» розгортаються у Карапчівській школі-інтернаті. Тут живе маленький хлопчик. Він вирізнявся серед інших дітей тим, що щодня виглядав з вікна, з воріт: можливо, прийдуть одного разу за ним, і буде в нього мама і тато – як у всіх. І вони прийшли – взяли симпатичного хлопчину додому, ціле літо він пас у них худобу, а восени йому сказали: «Ти – не наш син. Повертайся в інтернат...». Історія ця трапилася насправді – як і десятки інших, про які розповів у своїх драмах, новелах і нарисах письменник.

Перше знайомство з героем п’єси, сиротою Сергійком Клюєвим, відбувається заочно. Характеристику йому дає дружини директора інтернату Садовенка – Марина Іванівна: «Він такий дотепний, розумний хлопчик». Сергійко мріяв знайти своїх батьків, тож не дивно, що його сподівання виправдались і він опинився в родині Василя і Ганни. Інтернатівське виховання сироти високоморальним учителем – директором інтернату, сформувало риси його характеру такі, як допитливість (саме тому Сергійко питає батьків: «А що у вас тільки одна книжка? Ви не читаєте?») та загострене почуття справедливості, яке визначає оцінку хлопцем дії жінок, що залишають своїх дітей: «Нагуляла яка-небудь лахундра дитинку, а що з нею робити - не знає. Ось і здає в інтернат. Що й казати. Звірі за дітей горло перегризуть, а люди…». Саме тому хлопець гостро відчуває зміну ставлення батьків до себе. Уперше сумнів породила розмова з інтернатівським другом Крабом: «А може він правду сказав?.. Може, це не рідні?.. Може, їм просто знадобився пастушок на літо і вони взяли мене?.. Та й з тими фотографіями. Загубились. Це що, голка? Їхні не загубились… Ой, що це я говорю».

Доброта хлопця визначила й мудре розв’язання конфлікту з батьками, причиною якому послужило безпідставне звинувачення в крадіжці грошей, які вони збирали на машину. Але безмірного накопичення заради покупки машини Сергійко зрозуміти не зміг. Пропозицію ж, знову піти в інтернат, сприйняв як зраду і пробачити не зміг: «Не хочу! Не піду!..». Але Сергійко робить свідомий вибір - просить директора інтернату стати йому батьком, розв’язавши таким чином свій внутрішній конфлікт і конфлікти дорослих. Побічно автор змальовує внутрішній конфлікт іншого сирітського хлопчика - Краба: «Ну нічого… (зі злістю). Нічого, ми ще побачимо!.. Ось вивчусь на співака, закінчу консерваторію, в театр поступлю… Оперний! Вийду на сцену, заспіваю і … А вони (про батьків - Т. В.) в залі, уявляєш? Впізнають, звичайно. На колінах будуть стояти, вмовляти, щоб повернувся до них, а я й не подивлюсь в їх бік».

У цій неординарній драмі порушено не просто тему сирітства, а й моральні аспекти вирішення цієї, в усі часи складної, проблеми. Тут пульсує справжнє життя, тому, очевидно, час безсилий над цією п’єсою. На превеликий жаль, такі ситуації, як з героєм п’єси Сергійком Клюєвим трапляються і в сучасному житті. Багато дітей при живих батьках є соціальними сиротами. Чужі люди стають найріднішими та найдорожчими. Драма «Пастушок на літо» увійшла до збірки п’єс І. Нагірняка «Жіноча доля» ( 2005), яка включає ще три п’єси – «Жіноча доля», «Гнат Перевесло», та «Мелодія давньої юності».

У п’єсі «Гнат Перевесло» чи не вперше в українській драматургії, порушено зболену тему голодомору, зокрема, на Буковині 1946-1947 років. Подібний матеріал, хоч і написаний з історичних позицій, та все ж несе деякий відбиток сучасності. Адже є драми і трагедії в житті майже кожного народу, які не мають права на історичні архіви. Вони завжди залишатимуться живими й абсолютно незнеболеними.

У драмі висвітлено трагічні події приходу радянської влади на Буковину, коли румунська боярська адміністрація втекла, а за ними прийшли ті, «хто був ніким»: безземельні злидарі, які не мали ні освіти, ні майна, ні розуму. Як написав І. Нагірняк, використавши народне прислів’я: «Чого бідний – бо дурний, а чого дурний – бо бідний». У творі дуже добре виписані характери головних персонажів.

Гната Перевесла загітували стати сільським старостою й виконувати злочинні накази з хлібозаготівлі в селі Ланківці (можливо, від назви села Ленківці). Він спочатку слухняно виконував усі директиви, а потім зрозумів, що чинить зло проти людей та проти своєї совісті. За це був знищений самою ж владою посіпак і донощиків: «А хотів усіх обперезати та до щастя привести, а завів у пекло…». Твір  про голодомор та його причини і наслідки, поступово набуває характеру психологічної драми, і героям ніяк не оминути вічної боротьби Добра та Зла.

Головний герой Гнат звертається до портрету Сталіна: «Бо я таки маю Бога в серці. Якби не їхав на станцію, якби не дізнався… Страшно сказати, то може б і нескоро я наважився на розмову… Хто нам простить оце? Хто я тебе питаю? Скажи мені, Скажи. Мовчиш. Ти, мабуть, не людина. Ти іуда. Убивця. Ми обидва убивці. Ми вбили Ганиного сина і брата, дітей вуйни Катерини, Мирослава Бучацького, Ганну Деренячку, Михайла Вітрового… скільки їх! Але на тобі більше вини. Бо ти й мене вбив. Вбивши у мені віру до себе, ти розіп’яв мою душу…». П’єса  «Розіп’ята душа» продовжує цю тему і  повертає нас у ті далекі та голодні дні 1947 року, коли окраєць хліба був на вагу золота, коли матері жертвували собою, щоби нагодувати голодних дітей. «Мой, мой, мой!». Куди цей світ іде… От би лиш хліб не забрали, бо якісь недобрі чутки ходять… Як без хліба… Пропадемо…».  

Для героїв  п’єси «Батьківська хата» Оксани та Артема, таких любих та дорогих дітей, головним у житті стають гроші. А життя ще не старої їх матері обходить боком. Виявляється,  що поки вона їхала до дітей у місто, гроші за продане житло … загубила: «Може б було поіншому, якби гроші привезла… Але ж гроші, як полова, сьогодні є, а завтра розвіялись. Коли нема пошанівку, то що казати… Не навчили».  Діти попри гроші забули про матір, про її Всесвіт. Пізніше, виявилося, що гроші знайшлися. Але осад і в героїв п’єси, і в читачів та глядачів залишається надовго. Можливо, заглибившись у зміст п’єси, люди стануть людянішими, добрішими, дбайливішими один до одного і до своїх найдорожчих – батьків.

Цю п’єсу неодноразово бачили шанувальники театрального мистецтва в Новодністровську, Сокирянах, Заставні, Кіцмані. Молоді актори поетичного театру, який діє при Чернівецькому  обласному училищі мистецтв імені Сидора Воробкевича разом із викладачем і натхненником Г. Сорочаном неодноразово зверталися до творчості драматурга і у постійному репертуарі театру є п’єси «Пастушок на літо» й «Окрилені любов’ю». На виставу «Батьківська хата» дуже хотіли запросити автора… Але при повному аншлазі прем’єра відбулася в жовтні 2014 року без Івана Семеновича...  

І. Нагірняк – автор поетично-прозових, документально-публіцистичних, збірок п’єс, раніше виступав здебільшого з нарисовими, документальними творами, що сильні передусім прив’язаністю до конкретного героя, конкретного місця розгортання подій. А у книзі «Озирнися з Гострої скали» безроздільно панує новела в різних жанрових модифікаціях. Новели вражають і зачаровують цікавим змістом, умілим використанням художніх засобів для підсилення індивідуальних особливостей персонажів.  Автор знаходить відповідну форму для художнього осмислення життєвих реалій. З їх сторінок постають не сконструйовані, а справжні образи людей рідного йому Придністров’я, явлені у час воєнного лихоліття, («Тодир»), голоду 1947 року («Сандуха», «У Великодню п’ятницю»), теперішніх випробувань і негараздів («Таємниця», «Докіїна доля», «Зайва чарка» та ін.), в інтимних стосунках («Весілля без нареченого», «Мотоцикл і Ганна» та ін.). У книжці письменник з достатньою художньою виразністю і правдивістю віддзеркалює будні та свята, вчинки і помисли звичайних людей. Персонажі творів у різних життєвих ситуаціях повсякденного буття відстоюють свою гідність, право жити й діяти за віковими законами добра і честі.

Твір «Сад утіх і болю» написано за реальними подіями одного з сіл Північної Бессарабії. «Сад – насолода, він забуття, заспокоєння, влада.    Він позбавляє душу від тісняви нудьги.  Дарує міцність тілу, зір до себе вабить.  Він повнотою щастя обдаровує труд. І садоводу примножує радощі». Адже сад, не лише цвіте буйним цвітом, за ним треба доглядати і кожного року збирати врожаї. Плодові дерева в саду – це ще не до кінця пропащі душі. Але цей сад, може і загинути, якщо вчасно не підживити його добрими вчинками, праведними помислами, Божими заповідями.

Василина Чумачка позбулася хати, бо її чоловік Яків, який був напідпитку продав сусідові Тодорові. Він перевіз хату на свій город, але «не нажив… у цій хаті ні багатства, ні людської поваги», а Василина з дітьми мостилася коло овець. Попідростали діти, «мов листя восени, відлетіли Василині літа», «присіла на ослін, притулилась плечем до сливки і тихенько перейшла в інший світ». Хазяйнувати на її обійсті залишився онук Василько… Та голова сільради Стефан Стріха вирішив поділити сад між односельцями. «Васильок втягнув голову в плечі і поніс на них стопудову журу до хати, аби чоловіки не бачили його гірких сліз». Автор з великим пієтетом, ніжністю і водночас трагізмом змальовує журу Василька і драматичну загибель дерев з дідового саду «простіть, мене яблуньки…, княгині мої милі… рубаю ваш стрункий стан, ганьблю вашу білопінну  фату і сльози очі заливають…».

На превеликий жаль, такі історії непоодинокі, але автор тримав біля серця надію, що люди все-таки очистять душі,  і вони обов’язково розквітнуть,  як сади навесні, а по осені обов’язково будуть мати щедрі врожаї добра, тепла, мудрості, достатку. Марнувати сади своїх душ не можна, незважаючи на складність і непередбачуваність долі, тому що може не вистачити подальшого життя для їх відновлення…

Завдяки старанності, працездатності й, безумовно, таланту Іван Нагірняк виростив літературномистецький сад, який привабливо цвіте. Його книжки знаходять вдячних читачів не лише в Україні, а й далеко за її межами.

Твори І. Нагірняка у фондах ХОНУБ ім.. О. Гончара:

  1. Нагірняк І. Добротворець Добрянський  / І. Нагірняк // Літературна Україна. – 2010. – № 30 (26 серп.). – С. 5. – Рец. на кн.: Вознюк В. Між мовчанням і словом / В. Вознюк. – Чернівці, 2010.

***
Іван Нагірняк – Відомий та невідкритий нами у майстерності слова: Сад утіхи і болю. Сандуха. Веселля без нареченого. Тодир. Килина. Музика в трьох соснах. Куниця. Та мниця. Любов.  Мотоцикл і Ганна. Напасть. Затемнення серця. Дід. Тато. Доля. Бусуйок. Поцілунок.  Борги. URL: https://radioukreurope.com/ivan-nahirniak-vidomyi-ta-nevidkrytyi-namy-u-maisternosti-slova (дата звернення: 20.03.2024).

Матеріали про життя і творчість І. Нагірняка:

  1. Іван Нагірняк  // Літературна Україна. – 2014. – № 34 (11 верес.). – С. 13.
  2. Нагірняк Іван Семенович / М. Лазарук // Енциклопедія Сучасної України. – Київ, 2020.
  3. Короненко С. Всеукраїнський конкурс радіоп’єс: [Іван Нагірняк, п’єса «Голодомор», м. Новодністровськ] / С.Короненко // Літературна Україна. – 2008. – № 50 (25 груд.). – С. 2.
  4. Лазарук М. Дружби забагато не буває: поминальна есея з приводу відходу з життя письменника і журналіста Івана Нагірняка / М. Лазарук // Слово Просвіти. – 2014. – № 38 (25 верес.). – С. 12.
  5. Урсул В. Окрилена доля // Слово Просвіти. – 2009. – № 11( 19-25 берез.).

***

  1. Гончар І. Нев’янучою енергією слова і пам’яті. URL: https://zolotapektoral.te.ua/%D0%BD%D0%B5%D0%B2%D1%8F%D0%BD%D1%83%D1%87%D0%BE%D1%8E-%D0%B5%D0%BD%D0%B5%D1%80%D0%B3%D1%96%D1%94%D1%8E-%D1%81%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B0-%D1%96-%D0%BF%D0%B0%D0%BC%D1%8F%D1%82%D1%96 (дата звернення: 20.03.2024).
  2. Гончар І. У Новодністровську відкрито меморіальну дошку письменнику і журналісту Івану Нагірняку. URL: https://buknews.com.ua/page/u-novodnistrovsku-vidkryto-memorialnu-doshku-pysmennyku-i-gurnalistu-ivanu-nahirniaku.html (дата звернення: 20.03.2024).
  3. Жалюк А. Роки злетіли, мов шалені коні. Пам’яті Івана Нагірняка. URL: https://nordbess-news.cv.ua/roky-zletily-mov-shaleni-koni-pamyati-ivana-nahirnyaka (дата звернення: 20.03.2024).
  4. Іван Нагірняк.   Огляд поетичної творчості.  Збірка   «Прозріння»: урок «Література рідного краю». URL: https://naurok.com.ua/literatura-ridnogo-krayu-ivan-nagirnyak-95079.html (дата звернення: 20.03.2024).
  5. Юрик П. Іван Нагірняк – живописець слова, з яким я вчився писати, жити і любити... URL: https://pilipyurik.com/petro-olar/1131-ivan-nagirnyak-zhivopisets-slova-z-yakim-ya-vchivsya-pisati-zhiti-i-lyubiti (дата звернення: 20.03.2024).

Матеріал підготувала О.Михайленко

Календар подій

123 4 5 67
8 9 10 11 121314
151617 18 19 20 21
22232425262728
293031