Життєдайне слово Платона Воронька
Видатний український поет, публіцист, драматург та громадський діяч Платон Микитович Воронько народився 1 грудня 1913 року в с. Чернеччина поблизу Охтирки на Сумщині. Його біографія справді народна, вона динамічна, поривчаста, прискорена, як і його творчість, а отже, й характер.
Протягом усього свого свідомого життя поет жодного разу не стояв осторонь діянь і звершень своєї Вітчизни, ніколи не брав «тайм-ауту», його природі чужа позиція стороннього спостерігача. Він – син свого часу з усіма наслідками і зобов’язаннями, що накладає на особу цей стан.
«Я повсюди звертаюсь до тебе:
У думках, у надіях, в жазі.
Де б не був я, а ти, наче небо,
Наді мною в ясі і ірозі.
І, напевне, в останній тривозі,
Як утомиться серце старе,
Горілиць упаду при дорозі,
І в очах твоє небо замре».
Його батько був сільським ковалем, дід – мандрівним лірником, мати – Марфа Іванівна, як згадував поет, «була ніжною, сором’язливою і постійно сумовитою жінкою. Природа нагородила її винятковим голосом. Зимовими вечорами, сидячи за прялкою чи ткацьким верстатом, вона співала тихо й сумно, ніби в піснях розмовляла сама з собою. Сліпий дідусь на зимову холоднечу повертався додому і теж співав під ліру чи кобзу козацькі думи або ним же придумані пісні зі страшними сюжетами. Так що в нашій сім’ї достатки були, вважай, тільки в піснях». Платон також був наділений чудовим голосом і слухом.
У дитинстві хлопець виховувався вдома, а з одинадцяти років – в охтирському дитячому містечку-інтернаті. Саме тут він виступає з першими поетичними спробами. По закінченні семирічки, юний поет у 1929-1932 рр. вчиться в Харківському автошляховому інституті, після закінчення якого їде до Таджикистану, де й працює за фахом автомеханіком, був секретарем комсомольської організації «Вахшбуду», завідувачем гаража Ленінабадського бавовнозаводу «Ходжент». Читати далі.
