"Життя ніколи не буває замало" - Тарас Прохасько

«Життя ніколи не буває замало» - Тарас Прохасько
 

Сучасний український письменник, і журналіст, один із видатних діячів «Станіславського феномену» Тарас Богданович Прохасько народився 16 травня 1968 року у місті Івано-Франківську, де живе й нині. Батько письменника – із сім’ї депортованих із Моршина до спецпоселення у Читі, звідки повернувся в Україну тільки у 16-річному віці. Мати – родичка письменниці Ірини Вільде, яка підтримувала тісні зв’язки з їх родиною та часто приїжджала до них зі Львова. Рідний брат Тараса Юрій – відомий як літератор, публіцист і перекладач, активний член PEN клубу («Poets, Playwrights, Essayists and Novelists»). Його літературна діяльність відмічена нагородою імені Фрідріха Гундольфа (2008).

У шкільні роки Тарас добре знав біологію, брав участь у Всеукраїнській олімпіаді з української мови. Він вирішив стати письменником у 12 років. Але у школі не читав радянських українських письменників, тільки після армії прочитав вірші Василя Стуса та почав писати і сам. Навчаючись на біологічному факультет Львівського державного університету імені Івана Франка, Тарас деякий час навіть вважав, що сучасної української літератури не існує. Твори сучасних українських авторів почав читати лише в 1990 році, коли познайомився з Юрком Іздриком, який саме тоді заявив про створення в Івано-Франківську літературно-мистецького часопису «Четвер». Перші твори Прохаська Іздрик не прийняв, але згодом Прохасько написав своє оповідання «Спалене літо», яке було опубліковане у часописі. Тарас був активним учасником студентського руху 1989-1991 років. Брав участь у «Революції на граниті» у Києві 1990 року.

По закінченні університету працював в Івано-Франківському інституті карпатського лісівництва, вчителем у рідному місті, барменом, сторожем, ведучим на радіо FM «Вежа», у художній галереї, в газеті, на телестудії. У 1992-1994 роках був співредактором журналу «Четвер». З 1998 року почав працювати журналістом у львівській газеті «Експрес», де згодом опікувався авторською колонкою. Деякий час писав до інтернет-газети «Телекритика». Згодом, коли друзі створили «газету його мрій», почав писати статті та вести авторську колонку в Івано-Франківській обласній тижневій газеті «Галицький кореспондент».

У 1993 році Тарас Прохасько разом з Андрієм Федотовим та Адамом Зевелом знявся у короткометражному фільмі «Квіти святого Франциска». У 1996 році в селі Делятин Івано-Франківської області відбувся перший в Україні міжнародний фестиваль відео-арту, гран-прі, на якому отримав двохвилинний фільм «Втеча в Єгипет» (1994), де знявся Тарас Прохасько. Він бере участь у різних мистецьких перформансах. Так, у 2009 році разом із іншими письменниками (Юрієм Андруховичем, Юрком Іздриком, Володимиром Єшкілєвим, Софією Андрухович) взяв участь у проекті «БОМЖ» («Без Ознак Мистецького Життя») Ростислава Шпука, пізніше презентованому на польському «Міжнародному фестивалі бездомного мистецтва».

У 2004 році письменник кілька місяців прожив у Кракові, отримавши літературну стипендію польської культурної фундації «Stowarzyszenie Willa Decjusza – Homines Urbani». У квітні 2010 року Прохасько вперше відвідав США, де в нього відбулися творчі вечори у Нью-Йорці та Вашингтоні.

Тарас Прохасько є засновником літературної серії «Інший формат», яка була замислена у формі розлогих бесід з важливими для української культури особистостями - Олегом Лишегою, Юрком Іздриком, Юрієм Андруховичем, Оксаною Забужко, Борисом Ґудзяком, Ярославом Грицаком та Василем Герасим’юком. Прохасько, щоразу постаючи в ролі запитувача, зумів «розговорити» зовсім різних осіб, знайшовши до кожного підхід, – де цілком самоусуваючись і перетворюючись лише на «вухо», де, навпаки, скеровуючи особу в ті сфери, де вона може бути найцікавішою, а де просто довірливо рухаючись у запропонованому співрозмовником напрямі та в найкомфортнішому для нього чи неї темпі.

Тарас Прохасько є членом Асоціації українських письменників; автор окремих прозових творів та збірок: «Інші дні Анни» (1998), «FM «Галичина» (2001), «НепрОсті» (2002), «Лексикон таємних знань» (2004), «З цього можна зробити кілька оповідань» (2005), «Порт Франківськ» (2006), «Нічний аеропорт» (2010), «БотакЄ» (2010), «Ознаки зрілості» (2014), «2015 рік» (2016), «Івано-Франківськ. Місто-прогулянка» (2017), «Так, але…» (2019) тощо. Його твори виходили друком не тільки українською, але й польською, англійською, російською, німецькою мовами, і були відзначені престижними преміями й нагородами.

Тарас Прохасько – лауреат видавництва «Смолоскип» (1997); отримав перше місце у номінації «Белетристика» за книгу «З цього можна було б зробити кілька оповідань» за версією журналу «Кореспондент» (2006); третє місце у номінації «Документалістика» за книгу «Порт Франківськ» за версією журналу «Кореспондент» (2007); лауреат літературної премії імені Джозефа Конрада (2007); звання «Книга року» отримав роман «БотакЄ» (2011); лауреат премії імені Юрія Шевельова за книгу «Одної і тої самої» (2013); премією «Книга року BBC» було відзначено дитячу книжку письменника «Хто зробить сніг», створену разом з Мар’яною Прохасько (2013), а у 2019 році у номінації «Есеїстика» Книгою року стала збірка його есеїв «Так, але…». У 2020 році письменник став лауреатом Шевченківської премії. 

У творах Прохаська не має місця для боротьби за першість під сонцем, бо сонця вистачить для всіх – і для рослини, і для тварини. Люди у його творах рівноправні й рівновеликі. Він вірить у Творця та Його творіння. Все знаходиться під Його опікою, на все є воля Божа, тому щасливими є лише вдячні Богу люди. Тому всі сприймають автора як людину, який завжди добре, яка вміє жити несуєтно, не відчуває до людей агресії, а навпаки – завжди чекає від них ліпшого.

Отже, поява першої збірки «Інші дні Анни» (1998) ознаменувала тенденцію співвіднесення прозового доробку Тараса Прохаська з імпресіонізмом, але не в традиційному використанні поетикальних рис стильового напряму, а у «прагненні довіряти лише власному відчуттю, враженню, власному досвідові, – пише літературознавець Віра Агеєва, – не опосередкованому ніякими схемами й наперед означеними пріоритетами».

До книги ввійшли повісті: «Essai de deconstruction (Спроба деконструкції)», «Довкола озера», «Некрополь», «Від чуття при сутності».

У збірці автор уважно зосереджується на спогляданні, фокусується на конкретних об’єктах. Ідеться про кольорову палітру, що ніби наближує людей до рослин. Важливими тут видаються кількість і склад світла, що потрапляє на «зовнішній бік» (шкіру) людини, адже «самоусвідомлення залежить від освітлення». Герої Тараса Прохаська полюбляють досліди заради вдосконалення та поліпшення довкілля. Так, Памва з «Від чуття при сутності» моделює лабораторію для віднайдення світла.

До вдосконалення власного середовища прагне Северин із «Довкола озера», уява якого створила штучний світ з ідеальним простором. У такому унікальному світі панує флористичне середовище; хмари мають дно, а рельєфність плит сприймається як ліс лишайникових наростів. Відмінне від світу реального, тут комбінаційне поєднання кольорів утворює хаос та галюцинації через оптичну пам’ять ока. Тут природний ландшафт тяжіє до міфотворчості, створення особливого природного територіального комплексу.

Інша збірка письменника являє собою письмовий варіант циклу радіопередач, які прозвучали вперше в програмі «Щоденник» на Івано-Франківському радіо – «FM «Галичина» (2001). «Щоденником її можна було назвати лише тому, що програма виходила кожного дня, крім суботи та неділі. І придумувати трихвилинну оповідь доводилося щодня» – це з того, що можна назвати передмовою до книжки «FM «Галичина». Ідея «Щоденника» за Прохаськом, полягала у тому, аби спонукати перетворити звичайне, часом погане людське життя у перфектні історії. «Щоденник» – справжність, правдивість, знання. І ними Тарас щиро, з легкістю і природністю ділиться.

Знаковий роман Т. Прохаська «НепрОсті» у свій час викликав чималий резонанс в українському літературному середовищі. Зараз ця книжка перейшла у розряд новітньої класики й стабільно потрапляє у списки Мастріду сучасної літератури, тож не дивно, що видавництво Terra Incognita вирішило перевидати роман у форматі арт-буку.

«НепрОсті» були вперше опубліковані ще у 2002 році видавництвом Лілея-НВ (Івано-Франківськ). Також його перевидавали в 2010 році у збірці вибраних творів Тараса Прохаська «БотакЄ», а у 2009 році був опублікований у російському перекладі.

Фрмат арт-бук

Роман складається з 20 ненумерованих частин, що мають окремі заголовки, наприклад, «Шістдесят вісім випадкових перших речень», «Листи до і від Беди», «Ситуації в колориті» тощо. Кожен розділ складається з невеликих нумерованих частин завбільшки з один-два абзаци. У сюжеті, що рухається по колу, щораз виникають подібні персонажі. Лейтмотивно виникає образ жінки, що зветься Анна, а опис подій перемежовується з окремими сентенціями афористичного характеру.

Про свій роман Прохасько говорив, що «Ідеться про історію Карпат ХХ століття, чи його першої половини, але в тому сенсі, що Карпати одночасно були і дуже закритою територією, де зберігалося щось дуже архаїчне і автентичне, і разом з тим альтернатива полягає в тому, що Карпати протягом багатьох століть були надзвичайно відкритою територією, це був магніт, де відбувалися контакти з іншими цивілізаціями, іншими культурами. І це є міф Карпат, відкритих для світу». Це суміш фольклорних міфів – таких собі мудрих та супер Непростих істот, що живуть невідомо де і час від часу спілкуються з героями твору. Існує така собі рада Непростих, плюс в Непрості можна попасти за рішенням інших Непростих. Непрості з’являються, коли комусь непросто зробити вибір і щось вчинити, або коли вже щось вчинилося і треба дати раду цьому вчинку.

У романі «НепрОсті» окреслено Карпатський простір з осередком в особливому містечку Ялівець. Помістивши свій Ялівець в українських Карпатах (у першому виданні роману подано й мапу, відповідно до якої цей вигаданий населений пункт міститься десь неподалік двох найвищих чорногірських вершин – Петроса та Говерли) та вписавши його в історію України, а ширше – й у центральносхідноєвропейську історію першої половини ХХ століття, автор витворює і власний міф тієї-таки Центрально-Східної Європи з осередком у Ялівці, де всім мешканцям і гостям ведеться добре і дуже по-домашньому, принаймні до приходу радянської влади.

Це курортне карпатське містечко, яке до того ж постійно опиняється «в центрі європейської історії», бо, як сказав один із персонажів, «у цих краях історія у різних формах сама приходить на наші подвір’я». Нафантазоване оригінальне містечко змушує до роздумів про функціонування в романі авторського міфу. Із реального письменник будує ірреальне. Міфотворення Тараса Прохаська трансформується з усталеної множинності національного в естетичну систему міфологічного світу. Письменник уникає просторового «утиску» та створює власну модель світу в постмодерному романі. Він реконструює міфологічний образ непрОстих та інтерпретує Карпатський простір у реалістичній манері.

Прохаськове міфотворення не обмежується Ялівцем. В есеї «Порт Франківськ» (2006) зображено ідеальне місто-фортецю, простір якого організовано маяком, ратушею, палацом, костелами, церквами. У такому місті неможливо заблукати, адже секрет побудови бездоганного міста, за авторським переконанням, криється в мінімалізмі, прозорості та «простакуватості».

«Порт Франківськ» є прикладом реалізації публіцистичного таланту письменника. Це збірка колонок, чи то пак фельєтонів, які Тарас Прохасько писав для газети «Галицький кореспондент». Чудовий привід вирушити до (уявного) Івано-Франківська, так його бачить Тарас Прохасько: «Ідеальне місто. Як з рисунка. Як літографія. Його легко було захищати і не здавати цей порт Франківськ. Але воно не встояло - як завжди - від власного, внутрішнього напору».

Переймаючись пристрастю до ландшафтів, письменник у есеї «Роман із газом» зображує деталізований німецький краєвид. Місто Марбурґ, як інтерпретує Тарас Прохасько, є поєднанням рослин із камінням. Дається тут взнаки й індивідуальний стиль письменника, зокрема ботанічне бачення простору. Крізь пластини каменю, між щілинами до сонця тягнуться виноград, плющ, мох, ліани, цитрини, кипариси, ялівці тощо. Все ж домінуючим є каміння різної породи та типу обробки, з яких зроблено кам’яні стіни, огорожі, забудови, дахи багатоповерхових будинків, дороги.

Письменник придивляється до світу природи як живої істоти, звертаючи увагу на її мініатюрність. Незалежно від того, у яких декораціях перебувають герої, автор долучає флористичний світ. Домінує тут екологічне мислення. Поєднання людського життя зі світом природи спонукає до виокремлення у творчості письменника ідилічного хронотопу.

Спробою пізнати світ через органи почуттів стала збірка повістей і новел «Лексикон таємних знань» (2004), об’єднаних одним стилем і логікою.

Прохасько немовби спеціально  грає передаванням запахів, кольору, дотиків і форм. Тут народжується кохання і зрада, і все відбувається на тлі осені, яка є початком і кінцем всього сущого, всього, що дає життя, або вірогідно, самого життя. Автор не поділяє вікові категорії читачів, стаючи їх співрозмовником, намагаючись відкрити їм душу, переживання та емоції персонажів новел. «Лексикон таємних знань» – це мереживо слів і плетиво емоцій, філософських роздумів, які стануть принадою для тих, хто не боїться інтелектуальної прози і хоче отримати від книжки не розвагу, а естетичне задоволення.

 До збірки увійшли повісті й оповідання: «Спалене літо», «Essai de deconstruction (Спроба деконструкції)», «Довкола озера», «Некрополь», «Від чуття при сутності», «Увібрати місто», «Лексикон таємних знань». Їх можна читати окремо, або як єдине ціле. Handbook сучасного українського інтелектуала. У книзі немає чіткого сюжету, жорстокої прив’язки до часу й простору, пафосу й спроб «навчити життю».

Відкриває збірку лірична новела «Спалене літо» з якої відчутним і зрозумілим стає те, що автор сприймає світ у множинності. Він, так би мовити, образно-художній і мовностилістичний плюраліст. Він версіює свої уявлення, здогадки, спостереження. Версіює враження, відбитки цих вражень і відбитки відбитків цих вражень. Версіює слова, їхні оболонки, семантичні нюанси, відтінки й трансформації сутностей. Версіює образні уявлення, асоціації, паралелі.

Наступний твір – «Essai de deconstruction (спроба реконструкції)». Це  новела-студія, новела-розвідка і водночас новела-щоденник, що виконує функції зав’язків в динаміці текстів збірки. З цього тексту починається власне «текстуальний Прохасько» – концептуально непередбачуваний, композиційно аритмічний, мислезаглиблений.

Новела «Некрополь» містить контури роману під такою ж назвою – «Некрополь». Відому схему «роман у романі» Прохасько трансформує у варіацію «роман у новелі», що спричиняється до органічно парадоксального ефекту: ретельно виписується новела, що містить роман, і при цьому залишається цілковито новелою. «Некрополь» оприявнює ще одну прикметну якість Прохаська-прозаїка: він поціновує «безконечність» художньої ситуацій, колізії, території. За великим рахунком, його тексти не мають ані початку, ані кінця. Вони можуть бути розпочаті з будь-якого абзацу й так само завершені.

Коротка повість «Від чуття при сутності» є найвизначальнішим текстом у прозі Прохаська. Ця повість маніфестує дві основні категорії художнього світобачення - «відчуття/ від чуття» та «присутність/ при сутності», що на них тримається уся будова, засновані усі конструкції, каркаси й естакади прози Тараса Прохаська. Лексичний ряд форм на кшталт «відчути», «відчуваються», «почуття», «відчутність», «чуття», «невідчутний» пронизує усі його тексти. Лексичні варіації форми «присутність/ при сутності/ відсутність», утворені на фундаментальних для Прохаська поняттях «суть» і «сутність», також належать до найприкметніших і найчастотніших у його прозі.

Новела «Увібрати місто» написана у співавторстві з Олегом Гнатівим. У цій новелі проступають недвозначні натяки на сюжет. Подієвість якщо не переважає, то очевидно змагається з медитаційністю. Динаміка стосунків дійових осіб випереджає розвій їхніх психологічних світів. З ’являється кримінальний субмотив, точніше, мотив гангстерства («світ львівської мафії», як наголошено у тексті) з усіма своїми жанроутворюючими наслідками - бомбою, атакою-помстою і навколо кримінальною «розбіркою». І вже цілковито кітчевий фінал, у якому фігурують «гінеколог», «вагітність» і заключна фраза, немовби узята із сентиментального чтива, якою повідомляється, що героїня (Кріста, українка з Праги) «приходитиме сюди («в домовлену кав’ярню» Я.Г.) цілий січень, і лютий, і березень...».

Останній текст збірки, що і дав їй назву – «Лексикон таємних знань» –становить собою постмодерну абетку. Основні літери алфавіту стають відправними поштовхами для асоціативних медитацій. Задум, безумовно, цікавий, самобутній, як і більшість задумів автора, який вміє знайти, побачити, придумати, виписати «родзинку», на якій (чи на яких) тримається увесь текст.

Виняткова майстерність Тараса Прохаська полягає в тому, що йому вдається створити на основі буденних речей небанальний твір, який хочеться співпережити з автором.

Лірико-пригодницько-філософська збірка «Лексикон таємних знань» одержала продовження суто ліричною збіркою «З цього можна зробити кілька оповідань» (2005).

Книга написана в стилі нон-фікшн, дивує і втішає всіх шанувальників сучасної української літератури. Містить два твори – «З цього можна зробити кілька оповідань» і «Як я перестав бути письменником». Сюжети в яких, переважно прості та невибагливі – про ранкову каву, про друзів та родину, про речі, які завше потрібно мати при собі, буденні турботи, про думки щодо всього цього…

Обидва тексти мають безперечні ознаки «оповіді в оповідях» або «оповідей в оповіді». В обох текстах застосовано цілком популярний нині структурно-композиційний принцип «кілька в одному», що робить цю збірку не лише сучасним, а й по-сучасному ужитковим літературним продуктом, позначеним ще й цікавими формотворчими екзерсисами.

Перший твір збірки («З цього можна зробити кілька оповідань») являє собою поетичну повість, або неримований міні-роман, в якому багато коротких і зовсім пунктирних історій. Між цими історіями виділяється мотив-тема «дзядзя Михася», що наскрізним мікросюжетом проходить крізь весь текст й урешті фактично підсумовує образно-предметну текстуру, виникнувши знову в заключних фрагментах-строфах.

Другий твір («Як я перестав бути письменником») складається з чотирнадцяти компактних оповідань. Кожен із цих мікротекстів має індивідуальний тематичний характер, композиціну поставу, зорово-образний аспект, у кожному з них є свій смисловий епіцентр, асоціативний шар, сугестивна мелодика, кожен з них протікає берегами лірико-філософського річища.

У багатьох творах Прохаська присутній біографізм, що робить його прозу дуже відвертою й наближає до інтимної сповіді. Не стала винятком і збірка «Так, але…», яка містить багато родинних історій.

Книга побачила світ у 2019 році. Це збірка короткої прози, написаної протягом останніх років. Всього до неї увійшли 34 тексти. Це історії, які з перших сторінок формують цілісну тему ˗ як важливо відчувати і чути. Це оповіді про родину та спогади. Письменник з любов’ю і трепетом описує Карпати і Західну Україну. Текстова частина поєднується з 24-ма картинами відомої київської мисткині Олени Придувалової, написаними спеціально для цього видання.

Отже, Тарас Прохасько у притаманній йому неспішній та уважній до деталей манері розмірковує про щоденні досвіди життя – не лише людини, а й простору навколо неї. У випадку прози Прохаська найчастіше виникає враження, що тобі просто пощастило підслухати думки людини чи, найбільше, її розмову – роздуми – із самою собою. Тож якщо говорити про якісь ознаки «фірмового стилю» письменника – мабуть, це найвиразніша з них. Саме завдяки ній його тексти здатні зачіпати якісь власні переживання чи спогади читача, навіть якщо у самих есеях не йдеться про щось принципово нове чи несподіване. І ця ж сама риса об’єднує досить різні насправді за тематикою тексти із «Так, але…».

У збірці йдеться і про дитинство, і про молодість автора, і про життя його бабусі і «тети». А ще – про майбутнє і про минуле, яке було давно, і про все, що вже є, але не знамо, як довго ще буде. Багато йдеться про щоденні практики: фізичних вправ чи того, як прогулянки знайомим містом із немовлям у візочку (одним і тим самим маршрутом, у повільному темпі) здатні змінити перспективу погляду на багато знайомих речей у міському просторі. Узагалі помітно, що останній досвід батьківства для Прохаська (у нього є двоє дорослих синів, третій народився кілька років тому) виявився дуже цікавим і по-своєму новим, ця тема повертається відразу у кількох текстах: взаємодія маленької людини зі світом та дорослої людини – з дитиною; взаємодія обох із приватною та суспільною пам’яттю. «Він до всього доторкається руками. Долонею, переважно цілою, відокремити один палець ще не має потреби. Найбільше б’є по поверхнях, в тому числі по інших руках, своїх і чужих, але також і по клавішах фортепіано. Перевіряє все на пружність, на опір і податливість: підлогу, стіни, шиби. Треться рукою об фактури: різне дерево, різний метал, різний текстиль (…) Йому подобаються люди зі жвавою і виразною мімікою. Йому здається, що одежа – це частина особи, але він розуміє, що окуляри і коралі є чимось додатковим. Його око уважно слідкує за водою, яка тече вертикально, але ще байдуже до горизонтальних водних поверхонь (…) А спить він так гарно, аж стає страшно, заки не придивитися, що груди легенько підіймаються й опускаються. І такого різного так багато, що може не вистачити дня, щоби повторити все, що було одного дня».

У книзі йдеться переважно про Івано-Франківськ та загалом Західну Україну, але не тільки – або не передовсім – про це, бо Прохасько, може, не розповість про особливі риси міського ландшафту вашого рідного міста, але покаже, як їх помічати. Так, для тих, хто знає і читав Прохаська, у цій збірці, мабуть не буде нічого нового, але від цього читання все ж не стає більш передбачуваним чи менш приємним. Так, ми живемо у складній та несправедливій реальності, але у ній завжди є щось добре та прихильне до нас.

Прохасько, який завжди захоплювався ботанікою через те, як вона показує зв’язки між найменшими елементами системи і те, як вони впливають одне на одного навіть через час і відстань, уміє віднаходити несподівані поєднання схожих елементів у всьому, що нас оточує, особливо – в урбанізованому світі: «Оскільки кожен простір є простором ще й тому, що має сполучення з іншим простором, має вхід, вихід, дірку, канал, через які відбуваються перетікання просторів і їх нанизування у мікро- і макропростори єдиного всесвіту, то те, як і чим прикриті ці переходи, має принципове значення. В тому числі й фіранки (…) У всіх цих випадках йдеться про періодичне прикривання міжпросторових переходів, які віддані найпроникливішій субстанції – світлові, а відповідно, й поглядові. Сутністю фіранок є те, що, перебуваючи на межі просторів, вони одночасно належать обом просторам. Те, чим хочемо прикритися одним боком, виставляємо напоказ іншим. Те, чого не хочемо бачити у своєму просторі, мусимо замінити внутрішньою стороною фіранок».

За словами письменника, він дуже серйозно ставиться до щоденної практики короткої прози. «Вона наближує до живої оповіді, що відповідає фізіологічній спроможності розповідати і сприймати історію випадкової думки. Бо кожен з цих текстів є лиш оформленим епізодом того, що називають впаданням у думку, яка ніколи не припиняється, а її поширення і розширення можна хоч якось відслідкувати лише за такими фрагментами».

Як автор дитячих книжок Тарас Прохасько дебютировав, написав казку «Хто зробить сніг?» (2013) в співавторстві з першою дружиною Мар’яною Прохасько, яка гарно проілюструвала цю дивовижну спільно вигадану історію про сім’ю кротів.

До «Кротячої епопеї» належать книжки «Хто зробить сніг», «Куди зникло море», «Як зрозуміти козу»,  які припадуть до душі і дітям і дорослим. Адже у них розповідається про дружну родину кротів та їх 13 кротенят – про підтримку, взаємодопомогу, домашній затишок і різноманітні дива і несподіванки. Усі три казки – це своєрідна українська аналогія пригод Мумі–тролів фінської письменниці Туве Янсон.             

У трилогії Прохаська перед маленькими читачами постають герої – кротенята та заєць, що проживає між ними під землею. Уся «кротяча епопея» сповнена чудових гуманістичних ідей. Як зазначає автор, в третій книжці «Як зрозуміти козу» «кротячою» мовою дітям пояснено, що все ненормальне може бути нормальним, якщо змінити точку зору. Малі кротенята вирушають у мандрівку морем і відкривають для себе новий світ. Потрапивши на острів де живуть кози, вони вчаться сміливо входити в інші світи, пізнавати і розуміти тих, хто іншої віри, мови й роду.

У світі української літератури важко назвати іншого автора, про чию творчість так позитивно відгукувалися б усі колеги – від письменників найстаршої генерації і до наймолодших літераторів. Не кажучи вже про те, що його стиль письма і, зрештою, мислення (про який слушно пишуть, що його неможливо сплутати з чиїмось іншим), без сумніву, позначився на творчості багатьох сучасних прозаїків, а почасти і поетів.

Література про творчість Т. Прохаська:

1. Агеєва В. Мистецтво бачити: аналогія «поверхневої людини» в прозі Тараса Прохаська / В. Агеєва // Сучасність. – 2009. – № – 2. – С.152–162.
2. Бондар-Терещенко І. Критичні дні Анни / І. Бондар-Терещенко // Кур’єр Кривбасу. – 1999. – № 115. – С. 172–179. - Рец. на кн.: Інші дні Анни : проза / Т. Прохасько ; передм. Ю. Іздрика. – К. : Смолоскип, 1998. – 111 с.
3. Бондаренко-Терещенко І. Проста мегаісторія «Непростих»: про белетризацію минулого у романі Т. Прохаська / І. Бондаренко-Терещенко // Слово і час. – 2003. – № 6. – C. 58–60.
4. Бондар-Терещенко І. Секвої та черепахи. Тарас Прохасько: апологія віртуалу / І. Бондар-Терещенко // Кур’єр Кривбасу. – 1998. – № 104. – С. 165–167.
5. Бондар-Терещенко І. У полоні полонофілів: Тарас Прохасько і премія Конрада / І Бондар-Терещенко // Літературна Україна. – 2008. – 17 квіт. (№ 15). – С. 6.
6. Голобородько Я. Від родження по чуттів / Я. Голобородько // Літературна Україна. – 2006. – 22 черв. (№ 23). - С. 6. – Рец. на кн.: Лексикон таємних знань : новели / Т. Прохасько. – Львів, 2004.
7. Голобородько Я. Образно-словесні мантри Тараса Прохаська / Я. Голобородько // Слово і час. – 2006. – № 7. – С. 41–43.
8. Голобородько Я. Практика почуттів, або Бревіарій Тараса Прохаська / Я. Голобородько // Кур’єр Кривбасу. – 2006. – № 203. - С. 211-217.
9. Даниленко В. Мистецтво розпускання павичевого хвоста. Реклама та піар у сучасній українській літературі : [практика презентації літ. творів, у т. ч. згадуються твори Т. Прохаська] / В. Даниленко // Кур’єр Кривбасу. – 2006. – № 197. – С. 176–180.
10. Дегтярьова І. Стилістичний синтаксис української постмодерністської прози [Ю. Андруховича, Ю. Іздрика, В. Єшкілєва, Т. Прохаська] // Українька мова. – 2009. – № 3. – С. 27–38.
11. Десятерик Д. Реальне : [бесіда з Тарасом Прохаськом про його книгу «НепрОсті»] / Д. Десятерик // День. – 2010. – 12-13 берез. (№ 43/44). – С. 15.
12. Жулинський М. Г. Українська література на межі тисячоліть : [серед інших згадується творчість Тараса Прохаська] / М. Г. Жулинський // Слово і доля : навч. посіб. / М. Г. Жулинський. – К., 2002. – С. 625–639.
13. Іщенко В. Література в місті й місто в літературі : [згадуються твори Тараса Прохаська] / В. Іщенко // Дніпро. – 2011. – № 1. – С. 98–100.
14. Каленюк С. О. Семантична гетерогенність тексту та її кодові актуалізатори (на матеріалі повісті Т. Прохаська «Довкола озера») / С. О. Каленюк // Мова. – 2017. – № 27. – С. 19–24.
15. Котенко Н. Просто: творчість Т. Прохаська / Н. Котенко // Березіль. – 2004. – № 3-4. – С.166–170.
16. Лавринович Л. Сучасний український постмодернізм – напрям? стиль? метод? : [згадується творчість Тараса Прохаська] / Л. Лавринович // Слово і час. – 2001. – № 1. – С. 39–46.
17. Левчук Я. «Я свідомо завдаю якогось труду читачеві»: інтерв’ю у Т. Прохаська / Я. Левчук // Культура і життя. – 2014. – 7 бер. – С. 8.
18. Лендєлова В. Т. Прохасько: про нову кн. «Непрості» / В. Лендєлова // Слово і час. – 2010. – № 3. – С.81–86.
19. Лобановська Г. По той бік Анни / Г. Лобановська // Слово і час. - 1999. - № 11. - С. 83-84. - Рец. на. кн.: Інші дні Анни.  К., 1998. - 106 с.
20. Мандрівник усередину. Розмова Людмили Таран з Тарасом Прохаськом // Кур’єр Кривбасу. – 2004. – № 170. –С. 3–17.
21. Матвієнко С. «Логіко-філософський трактат» невідомого орнітолога : [про роман Тараса Прохаська «НепрОсті»] / С. Матвієнко // Кур’єр Кривбасу. – 2003. – № 159. – С. 18–22.
22. Неборак В. Польоти над узвозами сучасної української прози. Від роману-автобіографії до біографічного роману : [згадується творчість Тараса Прохаська] // Кур’єр Кривбасу. – 2010. – № 244/245. – С. 403–422.
23. Овсянников С. Часопис «Четвер» – барометр постмодернізму : [у т. ч. згадується Т. Прохасько] // Слово і час. – 2007. – № 4. – С. 66–69.
24. Поліщук Я. Ефект Євромайдану і література / Я. Поліщук // Слово і час. – 2015. – № 10. – С. 3–17.
25. Поліщук Я. «Між пригадуванням і передчуттям»: репрезентація совєтського минулого в сучасній літературі : [згадується повість Тараса Прохаська «НепрОсті»] / Я. Поліщук // Українська література в загальноосвітній школі. – 2007. – № 12. – С. 5–9.
26. Прохасько Т. «У житті кожного є життя всього»: [інтерв’ю та роздуми Тараса Прохаська / спілкувалася і записала Тетяна Терен] // Березіль. – 2014. – № 9/10. – С. 2–23.
27. Сенчишин Я. Радіопроза: про кн. Т. Прохаська FM «Галичина» / Я. Сенчишин // Дзвін. – 2002. – № 4. – С. 154.
28. Слабошпицький М. Важлива? (Другорядна?) дійова особа посттоталітарного суспільства. Погляд на сучасну прозу : [у т. ч. згадуються твори Тараса Прохаська] / М. Слабошпицький // Літературна Україна. – 2011. – 10 листоп. (№ 43). – С. 3–5.
29. Таран Л. Мандрівник усередину: [розмова з Тарасом Прохаськом та розповідь про нього] / Людмила Таран // Кур’єр Кривбасу. – 2004. – № 170. – С. 3–17.
30. Тисяча і одне інтерв’ю з Т. Прохаськом //Березіль. – 2014. – № 9-10. – С. 3.
31. Чадюк М. Зв’язок усього з усім: [інтерв’ю Тараса Прохаська про те, «як бачити повноту буття у кожній його піщинці» / записала Марія Чадюк] // День. – 2019. – 4-5 жовт. (№ 181/182). – С. 30–31.
32. Яремчук О. Про дорослішання людини та країни. Тарас Прохасько представив у Львові збірку повістей та оповідань [«Ознаки зрілості»] / О. Яремчук // День. – 2014. – 20-21 черв. (№ 111/112). – С. 23.

Матеріал підготувала О. Михайленко