Головна Про відділ Проєкти відділу Літературне дежавю Життя і творчість українського письменника Юрія Збанацького

Життя і творчість українського письменника Юрія Збанацького

Життя і творчість українського письменника Юрія Збанацького

Юрій Оліферович Збанацький народився 1 січня 1914 р. у с. Борсуків Козелецького району на Чернігівщині в селянській родині.

Зростав на берегах відомої «зачарованої Десни». Батько письменника – учасник Першої світової війни - був поранений, довго хворів і рано помер. Мати за своє життя зазнала багато горя: поховала чотирьох маленьких дітей, у роки війни проводжала сина у партизанський загін і чекала, чекала... «Батьки пішли з життя рано, отець не витримав поранень та хвороб, здобутих на війні, а маму мою вже в Вітчизняну війну убили фашисти. В пам’яті моїй вони живуть завжди, я знаю, що саме в них я запозичив усе те найкраще, що робить людину Людиною».  (Додаток 1).

Ріс Юрко здібним і цікавим хлопчиком, вирізнявся великою спостережливістю, надзвичайною пам'яттю та кмітливістю. З дитинства полюбив пресу. Запам'ятався йому той день, коли листоноша приніс до хати газету, на якій було написано: «Збанацькому Юрку». Це батько виконав обіцянку: передплатив для сина газету. Скільки-то було радості! До хати тепер часто сходилися сусіди, щоб послухати, про що читає малий Юрко.

Початкову школу (чотири класи) хлопчик закінчив у рідному селі. Писати вірші й оповідання Юрко почав ще у школі. Помітивши в нього допитливість, бажання більше знати, вчитель попросив батьків дати синові змогу продовжити навчання. Незважаючи на те, що сім'я Збанацьких була багатодітною, часто хворів батько, на сімейній раді було вирішено одностайно: Юрко вчитиметься. Семирічна школа була в районному центрі, що знаходився за тринадцять кілометрів від села. І хоча долати пішки щодня таку відстань було нелегко, хлопчик залюбки оволодівав знаннями.

Потім здобував освіту в Чернігівському педагогічному технікумі.

Пізніше письменник згадував, що він у 1930 р. «прибув у Чернігів. За плечима було неповним шістнадцять, торбина з десятком сухарів, поемою, в якій у незграбному вірші розповідалося про часи від ліквідації кріпацтва до колективізації, зошит ліричних поезій, кілька сповідів з часів кріпаччини по 1905 рік і гумористична повість «Борсуківці». У цій повісті я висміював своїх односельчан та ті порядки, які панували на гульбищах. За пазухою в мене було свідоцтво про закінчення Остерської семирічки і дуже похвальна характеристика-рекомендація. Рекомендувався я як прихильник літератури, в Інститут народної освіти». При активній підтримці педтехнікумівських поетів, зокрема Семена Твердого, Збанацький потрапив на засідання літстудії чернігівського «Молодняка», побачив усіх тодішніх чернігівських знаменитостей: братів Кацнельсонів, Стася Зоренка, Івася Голя, Бориса Сверлова, Миколу Чмеля і, звичайно ж, Олексу Десняка. «І хоч я вже до цього читав у газетах і альманахах деякі нариси і оповідання Олекси Десняка, все ж до справжніх письменників його не зараховував. і взагалі дивився на всіх учасників «Молодняка» скептично, їхня творчість видавалась мені також ж писаниною, як їм моя власна. Я не вірив, що такі хлопці, яким був я сам і оті всі чорняві і русочубі, будуть колись письменниками і поетами. Справжній письменник мені уявлявся зовсім іншою категорією людей, людиною особливою, позначеною чимось таким, чого не вистачає звичайній людині». Таке принципове ставлення до літератури і її творців привело до того, що сам Ю. Збанацький майже нічого не надрукував у 30-х роках. Він надовго відірвався від чернігівського літературного життя. Праця вчителя в селі Новий Глибів, одночасне навчання у Ніжині на мовно-літературному факультеті педінституту, який закінчив у 1937 р., заважали йому займатись активною літературною діяльністю. Але це не означає, що він не цікавився літературним життям. У Ніжинському педагогічному інституті саме в цей час широкого розголосу набула діяльність членів літературної студії «Плуг», якою керував письменник, автор поетичної збірки «Жайворонок степу», доцент Микола Пилипович Сайко. У роботі інститутської студії у різні роки брали участь відомі українські письменники Павло Тичина, Павло Усенко, Петро Панч, Володимир Сосюра, Остап Вишня та інші. Вони читали тут свої твори, брали участь у диспутах, семінарах.

Ю. Збанацький слухав лекції М. Сайка з української літератури, проникався духом ніжинської літературної атмосфери. І це йому трохи пізніше стало у пригоді. На початку 1938 р. Ю. Збанацького призначили завідуючим Остерським районним відділом народної освіти, а згодом – редактором районної газети. Доля розпорядилася так, що він двічі зустрічався з Олексою Десняком, читав його твори і, нарешті, збагнув, що письменниками не народжуються, що ними звичайних людей робить саме життя і невтомна праця.

Потай від усіх Ю. Збанацький, працюючи в Острі, писав п’єси і повісті і ховав їх у дерев’яну скриню. Тож твори Ю. Збанацького, написані в довоєнний час, не побачили світу. Хоч спроба була. Василь Земляк стверджував, що у видавництві «Молодий більшовик» напередодні війни мала вийти документальна повість Ю. Збанацького. Але з його гуморесками, фейлетонами, написаними під Остапа Вишню, знайомились в той передвоєнний час читачі остерської газети. Член ВКП(б) з 1939 року.

На початку Другої світової війни (1941-1945) після окупації району, Юрія Збанацького залишили на окупованій території для організації підпілля та партизанського загону. І це йому вдалося здійснити при підтримці населення після тяжких випробувань. За доносом зрадника 6 січня 1942 року він був заарештований. Після тривалих  допитів його направили в концентраційний табір. Восени 1942 року німці схопили матір письменника Євгенію Вікторівну. Розшукуючи заарештованого сина-підпільника, вона потрапила в гітлерівську тюрму. Ні погрози, ні катування не змусили цю мужню жінку видати сина. Її було страчено. Згодом ці події ляжуть в основу повісті «Єдина». Від рук фашистів загинув також рідний брат Юрія Збанацького Василь, якому було лише чотирнадцять років.

За період дев'ятимісячного ув'язнення Збанацький пройшов через Чернігівську тюрму, Яцевський концтабір, голод і тортури. Юрію Оліферовичу вдалося втекти з-за колючого дроту. Повернувщись на Остерщину, він організовує партизанський загін імені Миколи Щорса, який переріс пізніше у з’єднання, наносив фашистам нищівних ударів. Особливо проявили себе щорсівці на чолі зі своїм командиром під час форсування Дніпра під Києвом на Лютіжському напрямку. На військовій службі в Українському штабі партизанського руху (УШПР) Ю. Збанацький перебував з 1944 по 1945 рік.

Особисте горе не зломило письменника. Він пише нариси, оповідання, повісті, а між боями читає їх солдатам. Таких творів налічувалося вже до двадцяти, але в одному з боїв рукописи згоріли.

4 січня 1944 року Юрію Оліферовичу Збанацькому за вміле керівництво партизанським загоном та проявлену мужність було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Після закінчення війни, Ю. Збанацький працював старшим викладачем і деканом факультету мови та літератури Київського педінституту, згодом очолив його філологічний факультет, кілька років керував літературною студією,  а потім перейшов на творчу роботу.  

Писати Збанацький розпочав ще до війни, але перша публікація майбутнього відомого письменника з’явилися в 1944 році. 21січня в газеті «Деснянська правда» був надрукований нарис «Адам Мольченко». В ньому Ю. Збанацький не тільки розповів про героїчне військове життя Адама Мольченка і його безсмертний подвиг, а й зумів це передати через низку художніх засобів, які дали можливість представити самі обставини, в яких проходив цей останній бій для сміливої і мужньої людини, яка дуже любила тих, за кого віддала своє життя. «Була темна зимова ніч, – починає свою розповідь Г. Збанацький – Віхола ревіла звіром, жбурляла в обличчя колючими крупинками, заносила шлях. Село Літки завмерло. Під засніженими солом’яними стріхами в кожній хатині жило своє горе. Народ жив неспокійно, з страхом зустрічаючи кожний день. В селі бродили гестапівці, поліцаї, готові серед дня і ночі вдертися до кожної хати, грабувати, силою зброї виганяти наш люд в німецьке рабство. В цю ніч, мов ураган, налетіли на ворожий гарнізон Літок партизани загону ім. Щорса. Їх вів безстрашний командир, начальник штабу загону тов. Мольченко Адам Пилипович...» У цьому ж році були опубліковані в чернігівській газеті ще декілька нарисів Г. Збанацького. Він ще не був Юрієм Збанацьким, письменницька слава до нього ще не прийшла, він ще був пов’язаний з чернігівською землею, але ці перші публікації відкривали йому шлях у велику літературу, про яку він мріяв з юних літ.

Одна за одною виходили книжки для дітей, яких налічується понад двадцять. Справжнім початком письменницької біографії Ю. Збанацького у 1948 році  стала повість «Таємниця Соколиного бору», яка принесла йому славу й визнання,  а своєрідним її продовженням – повість «Літо Соколиного бору».

З 1948 року Юрій Оліферович став членом Спілки письменників СРСР, працював на відповідальних та керівних посадах у Спілці письменників України з 1949 року. У повоєнний час він бере активну участь у літературному і громадському житті країни. Як учасник руху захисників миру побував у Польщі, Китаї, Угорщині, Болгарії, Франції, Швейцарії, Фінляндії, Арабській Республіці Єгипет, Лівії, Ірані, Індії, Греції, Туреччині. У складі делегації УРСР неодноразово брав участь у сесіях Генеральної Асамблеї ООН. У 1971 році його обрали секретарем правління Спілки письменників України та першим секретарем правління Київської письменницької організації. Юрій Збанацький обирався депутатом Верховної Ради УРСР 9 скликання.

Повісті письменника «Між добрими людьми», «Морська чайка», «Курячий бог», роман «Сеспель» були екранізовані на Київській кіностудії ім. О. П. Довженка. Він написав «Поліські билиці» – короткі оповідання з життя його знайомого вчителя Каленика Переплигнигопченка.

Широке визнання здобули такі збірки творів Збанацького, як «На все життя» (1950), «Над Десною» (1951), «Старший брат» (1952), «Крилатий гонець», «Незабутнє» (1953), повісті «Лісова красуня» (1955), «Єдина» (1959), «Курилові острови» (1963), «Геро-подвія» (1966), романи «Малиной дзвін» (1958), «Хвилі» (1967), «Кують зозулі» (1975) ), книги вибраних творів, зокрема твори в 4-х томах (1963) та багато інших.

Юрій Збанацький у 1960 році за роман «Малиновий дзвін» був відзначений премією імені М. Островського. В 1970 році за роман «Хвилі» письменникові присуджена Державна премія УРСР імені Т. Г. Шевченка, а в 1975 році за низку дитячих творів він був нагороджений літературною премією імені Лесі Українки. Твори письменника перекладені російською, білоруською, чуваською та іншими мовами.

Юрій Оліферович Збанацький помер 25 квітня 1994 року в Києві, похований на Байковому кладовищі. Ім'я Юрія Збанацького занесено в Почесну Книгу Трудової Слави та Героїзму Чуваської АРСР. Меморіальні дошки встановлено в Києві на будинку по вулиці Михайла Коцюбинського, 2, де він жив в 1957-1994 і в Чернігові на будівлі колишнього педагогічного технікуму, де він навчався в 1930-1931 роках. У районі бойових дій партизанського з'єднання імені Щорса в межиріччі Дніпра і Десни встановлено пам'ятного знака.

Місце Юрія Збанацького в сучасному літературному процесі важко переоцінити, адже сьогодні країна переживає важкі часи.

Як літописець партизанської героїки, життя дітей і молоді, як майстер шкільної повісті, чудовий знавець дитячої психології, Юрій Збанацький увійшов в історію української дитячої літератури. Його творчий внесок у розвиток дитячої літератури виражається й у напрочуд своєрідній та оригінальній манері викладу матеріалу. Так, не перебільшуючи ролі дітей у Другій світовій війні, письменник змалював у повісті «Таємниця Соколиного бору» єдність думок і вчинків дорослих і малих, героїзм дітвори в боротьбі з гітлерівськими загарбниками. Пишучи правду про війну, він показує її, передусім через сприймання юних героїв. Можливо, тому і помічається така особливість, що характери дітей подані в розвитку, тоді як дорослі цілком сформовані особистості.

Потай від дорослих хлопці влаштовують у Соколиному бору землянку, запасаються зброєю. Їхня діяльність дістає схвалення в партизанів, зрештою діти стають повноправними бійцями загону народних месників, розвідниками, зв'язковими, підривниками. Різні за віком, характером та звичками Тимко, Мишко, Василько, Віктор включаються в активну партизанську діяльність, допомагають громити ворога. Дуже швидко загинув один з хлопчиків Сава, що не встигнувши здійснити подвигів, загинув випадково, тільки тому, що ворогові захотілося вистрілити в дитину. Критики справедливо вважають, що його смерть - символ обірваного війною дитинства.

Центральний образ повісті – Василько, якого за відмінне навчання, серйозне ставлення до життя і своїх обов'язків дорослі і діти називають Василем Івановичем. У таких, як Василько, характерне для дітей бажання наслідувати дорослих, приводить до раннього змужніння, вироблення цілеспрямованості в поведінці, твердих переконань. Коли почалась війна, Василько без вагань знаходить своє місце в боротьбі з ворогом, стає партизанським зв'язковим, а попавши в руки ворога, веде себе мужньо і гідно. Нічого не домігшись у юного партизана, есесівці відправляють Василька в концтабір. У вагоні він разом із дорослими знищує вартового, тікає в ліс, стає енергійним і досвідченим народним месником. У процесі зростання змальовані й інші образи дітей, зокрема Мишко. У цьому дитячому характері з особливою силою втілене прагнення дитини до подвигу.

Продовженням «Таємниці Соколиного бору» є повість «Літо в Соколиному» (1953). Семикласник Вадик Ткаченко із сестричкою Світланою проводить шкільні літні канікули в селі Соколиний бір у свого дядька. Змальовуючи післявоєнне життя села, автор продовжив розповідь про героїв попереднього твору, учасників партизанських боїв. Тимко став студентом-заочником, ініціатором будівництва міжколгоспної гідроелектро­станції, Любов Іванівна - директором школи, Василь Івано­вич (Василько) - капітаном Радянської Армії, Героєм Радян­ського Союзу. Основною темою повісті є показ романтики буднів. Збанацький як талановитий письменник-педагог вва­жав, що дітям необхідно розповісти не лише про героїку війни, а й героїзм трудових звершень народу. Його повість піднімає важливі проблеми трудового виховання післявоєнного поко­ління дітей.

Боротьбі з фашизмом присвячена повість «Лісова красуня» (1955), яка характеризується добре продуманим, динамічним сюжетом із цілим рядом гострих перипетій і ситуацій, при­годницькими елементами. Цю повість можна повністю відне­сти до пригодницького жанру. Вона побудована у формі роз­повіді командира партизанського загону Андрія Хруща про історію одного із з'єднань народних месників. Особливістю ху­дожньої форми твору є те, що оповідач говорить не про себе, а про складності партизанської боротьби, про героїв парти­занської звитяги. На цьому фоні вимальовується й постать командира - патріота, безмежно відданого своїй Вітчизні, блискучого організатора й керівника. Розповідь від першої особи надає повісті достовірності і принадної щирості.

Оповідання письменника, зібрані у книжках «Крилатий гонець», «Ласунка», «Гвардії Савочка» та інших, також здебільшого присвячені змалюванню партизанського життя, боротьбі з фашистами.

Партизанська дійсність підказала письменникові й сюжет одного з найпоетичніших оповідань «Щедрий їжачок».

Знесилений і поранений партизан знемагав від голоду й спраги. Врятував воїна-героя від неминучої загибелі запасливий їжак, який приносив у хащі груші і яблука.

Однак, на цьому перелік зупиняти не доводиться, адже митець писав і на інші теми, що стали прикладом майстерності у літературни колах сучасності. Так, у Ю. Збанацького, мабуть, немає твору який не був би пройнятий турботою про становлення майбутнього громадянина. Критика не раз відзначала кровну зацікавленість письменника в розвитку освіти, удосконаленні шляхів навчання і виховання дітей різного віку і, передусім, підлітків. Відомо, який великий резонанс мав роман «Малиновий дзвін», що ставив питання про перебудову роботи в школі в післявоєнний час. Критика застарілих методів виховання і педагогів-талмудистів давалась і в повісті «Курилові острови».

Більшість творів Збанацького написано про учнів середнього і старшого шкільного віку, це такі, як «Морська чайка», «Героподвія». Для учнів молодших класів проблеми, що піднімаються в цих творах, ще надто складні, не відповідають їхньому життєвому досвіду. Але учитель, що працює в І-IУ класах, знайде в них багато цікавих і корисних спостережень про внутрішній світ дитини, шляхи формування юного характеру. Вони збагатять його як вихователя, принесуть величезну естетичну насолоду.

Герой роману «Кують зозулі» Харитон Кулумбас, як і ровесники-підлітки з інших творів, переживає складний період становлення характеру, вироблення життєвої позиції. Тут і підліткові бурі, і конфлікти, і неосмислені вчинки. А ось герою повісті «Курячий бог» - чотири роки. Але це не значить, що твір адресований дітям такого віку. Фільм «Втікач з «Янтарного», що поставлений за цією повістю, з захопленням подивляться і діти і дорослі. А книжка, хоча в ній з такою глибиною показані особливості мислення й світосприймання дошкільниками навколишньої дійсності і таким блискучим знавцем дитячої психології виступає в ній автор, написана, звичайно, не для малят. У повісті є один дуже важливий аспект – у ній показано, якими діти бачать дорослих. Твори такого характеру з’являються не часто, а вони дуже потрібні. Допитливий, але пустотливий і бешкетуваний Сергійко Момот, образившись, втік із дитячого садка й пустився в самостійні мандри. Письменник яскраво відтворив типовість переживань і поведінки дітей такого віку, а разом з тим особливість приморської природи, красу й принадність людської праці.

Повість названа «Курячий бог» тому, що на морському березі можна інколи знайти камінець з дірочкою, це і є курячий бог, який, як розповідають, приносить щастя, з ним не страшні найбільші морські глибини. Маленький Сергійко розуміє, як людям потрібне щастя. Його батько – п'яниця, відцурався рідного дому, хлопчик не знає його ласки й уваги. Може Сергійкові це було б і байдуже, бо не все в такому віці здається трагедією в людських стосунках. Та, почувши, як бабуся це раз осудливо говорить про батька, хлопчик зненавидів своє прізвище, сприймав його як образу. Звичайно, що за таких умов він не міг почувати себе щасливим. Мандрівка і прізвисько «Колумб» повернули хлопчикові рівновагу, світ знову почав здаватися чарівним і добрим. Сергійко знайшов не одного, а багато «курячих богів», роздарував їх дітям. «Там їх – мільйони! – розповідав, округлюючи очі, і вказував рукою кудись у долину... «Там» – для Сергійка був реальний, широкий світ, який він сходив власними ногами. Зрозумілий і прекрасний світ, наповнений безліччю людей, з якими в час мандрів звела його доля». Образ «курячого бога» проходить через всю повість, але від того не набуває міфічності, хоч приклавши до ока камінець, хлопчик і поринає в неймовірний казковий світ. Сергійко почав сприймати світ за законами краси.

Письменник завжди вимагає уваги до пошуків і мрії, які неодмінно повинні супроводити його юного героя в житті, вимагає поваги до особистості дитини. Його юні герої дуже різняться за характером, поведінкою, життєвими переконаннями. Крім тих, яких виховують, у творах Збанацького є і ті, хто виховує, адже процес формування людської особистості проходить в тісній взаємодії обох сторін. Вирішальний вплив тут має багато факторів, і все ж школі, учителеві належить особливо важлива роль. «Малиновий дзвін» і «Кують зозулі» – чудові зразки «шкільного роману».

Отже, роман Юрія Збанацького «Малиновий дзвін» – це лірична розповідь про життя сільських учителів довоєнного часу, про їх подвижницький подвиг у 20-30-х роках та у післявоєнний час, про їх місце в суспільному житті села. Письменник досконало знав проблеми освіти, адже сам у різні часи працював на посадах вчителя, директора школи, завідувача районним відділом народної освіти. Практичний досвід автора знайшов відображення в образі головного героя – Тараса Демидовича Залужного, директора школи в селі Ковалівка. Його досконале знання справи, природній такт у стосунках з колегами, вміння налагоджувати контакт з «вічними» другорічниками викликають симпатію і повагу. У книзі письменник висвітлює складні взаємини між ровесниками та викладачами, розкриває внутрішній психологічний світ підлітків післявоєнного часу. В портреті головного героя вгадуються риси характеру, притаманні авторові. Цілеспрямованість молодого директора, його порядність і чесність, повага до людей уособлені в образі головного героя, викликають в учнів вдячність і пошану. Перші рядки цієї книги викликають хвилюючі емоції: «Школо моя! Радість моя! Невпізнанною зробили тебе роки, пошарпали тебе негоди, покалічили ворожі снаряди, а ти в моїй пам’яті живеш такою, якою побачив уперше, в той далекий тридцять шостий рік, коли ступив на твоє подвір’я ще молодим та зеленим учителем. Ти живеш і житимеш завжди в серці як свідок моєї неповторної юності. Мені приємно, до сліз радісно заходити в ці суворо холоднуваті стіни, блукати самотньо і згадувати, згадувати...». В романі багато сторінок, які відносять читача до Ніжина, інститутського життя, бо саме тут формувався головний герой роману – вчитель, директор школи Залужний - випускник Ніжинського педагогічного інституту.

Проходять роки, по-іншому, збагачений знаннями та досвідом, дивишся на світ. Але те, що описує в своїх творах, присвячених партизанам, підпільникам, Ю. Збанацький, сприймаєш очима і душею письменника, бо він своєю проникливою розповіддю притягує тебе до тих хвилюючих і часто трагічних сторінок великої боротьби народу, від хлопчаків і до старих дідів, за свободу проти фашистської нечисті. І сприймаєш цю розповідь як учасник цих подій, бо кожного разу в тих чи інших ситуаціях ставиш себе на місце героїв, вирішуєш і свою долю.

Твори Ю. Збанацького близькі читачеві не тільки захоплюючим сюжетом, а тим, що сприймаєш їх як своє життя і життя близьких. І коли щем стискає груди, на очах виступають сльози і тремтять вуста, бо не можна стриматися навіть людині старшого віку – бере за душу, не витримуєш, все проходить через тебе і не можеш залишитися спокійним.

У романі «Хвилі» йдеться істинно про хвилі життя, про хвилі, які довго й многотрудно несли на собі автора від юних літ до сивоглавої старості. Ю. Збанацький чесно заявляв про свою позицію як громадянин, як борець за гуманістичні ідеали свого народу. Він вірив в п'ятирічки, вірив в їхню рятівну місію, і було б несправедливо закидати йому нещирість, примусовість його творів, якими він, мовляв, хотів чи змушений був комусь прислужувати, когось оспівувати чи виправдовувати. Тому й головні персонажі роману (старшого покоління), до яких відносяться три найяскравіші образи – голова сільради Протязя, голова колгоспу Черевик і тітка Горпина, – діють у тому смисловому річищі, як і головний герой Дубогай. Вони різняться характерами, освітою, вдачею, побутовими звичками, але саме до них батько чотирьох синів, згорьований удовець, іде з відкритою душею. І через них бачить усе своє життя, усі радості й біди Нестерівки й не тільки Нестерівки. Всієї суспільної громади.

Отже, автор осмислює пережите через систему образів, через живих людей. І ось перший з них – у минулому непримиренний його противник, найнегативніший тип роману – старий Перемет. Автор не шкодує для нього темних барв, часом його оцінки межують з гротеском. Перемет-негідник. І своє отримує. Він, не боячись накликати на себе зненависть усього села, змушує ініціативну групу прийняти по суті провокаційне рішення - орати на Великдень попову землю: «Почнемо оранку на Великдень. Одним пострілом двох зайців заб'ємо – удар по релігійному дурману і – хай живе колективізація!». У роки антирелігійного дурману чинилося різне: закривали церкви, зривали дзвони, хрести, топтали ікони, і все те з вірою у світле майбутнє, все заради щастя людського. Опудалоподібний Перемет у своему житті творив всілякі чорні справи: був відданим денщиком у білого офіцера, фактично зманив його жіночку Адалію, творив пакость за пакостю, шкрябав брудні звинувачення і доноси, зрадив Дубогая, коли зустрів його у полі біля Нестерівки і привів німців і поліцаїв. Дубогай опинився у німецькому тилу і шукаючи шлях до своїх, не став чекати ворогів, обійшов рідне село і подався своїми шляхами. Образ Перемета – це по суті образ класового ворога і автор не шкодував викривальних барв і відверто і чесно називав речі своїми іменами.

Інший негативний персонаж роману, директор ремонтно-технічної станції Колимага – затятий бюрократ, чинуша, хабарник і до того ж – демагог найгіршої марки. Коли у Дубогая з синами, по  дорозі в Нестерівку, зламалася машина, вони завернули в ту саму районну техконтору. У приймальню, забиту людьми, повну галасу, ремствувань, образ і прокльонів, вискочив сам директор Колимага. Вів рвався кудись у своїх «державних» справах, на людей йому було начхати, він їм радив «не скупчуватись біля кабінету – не швендяти без діла». І тут він побачив Дубогая і згадав, як брав участь в одній з обласних нарад, на яких виступив з високої трибуни Дубогай. А потім побував з екскурсією на заводі, де директором був той самий Дубогай. Як же було не потішитися такій зустрічі! Він миттю завів Дубогая до себе, замкнув двері, і всі технічні проблеми з машиною були миттю вирішені. Дубогай зрозумів: «...Товариш Колимага точно визначив мету подальшого контакту, натякнувши недвозначно на те, що при вмілому керівництві та тверезому підході до вирішення ми, як керівники двох таких значних підприємств, можемо бути взаємовигідно корисні один одному». Він жив за принципом: «Я – тобі, ти – мені». Він так і сказав Дубогаю: «Що за розрахунки можуть бути між своїми людьми!.. Не на різних планетах живемо, при сучасній техніці щоденно можна бачитись». І щоб зміцнити домовленість на прийдешнє, завів Дубогая в гарненьке кафе-ресторан «Мрія» над озером, де їх обслужила розпрекрасна буфетниця. Ілько Дубогай скористався з технічної допомоги товариша Колимаги, не проявив рішучості в подоланні зла. Але Ю. Збанацький з таким гострим сарказмом та з  такою викривальністю описав цю сцену, що було ясно: він на своєму заводі товаришу Колимазі попуску не дасть! Але, сутички з такими, як Колимага чи Перемет, не складають головного смислового навантаження роману «Хвилі».

Головний герой твору Ілько Захарович Дубогай зі своїми чотирма синами їде провідати рідне село Нестерівку. Приїздить туди на машині, взятій напрокат, оселяється біля озерця у скромному будиночку, і починає, так би мовити, переживати і переосмислювати заново свої минулі літа. Сюжет роману, досить невигадливий – ніяких особливих загадок, хитросплетінь, напружень. Просто спогади та роздуми.

Власне зі спогадів і починається драма, драма, не лише однієї людини, однієї родини, а й усього села, усього українського люду. І найтяжчим у цій драмі виявляється раптове усвідомлення героєм того, що він, котрий чесно ішов по життю, боровся, страждав, відстоював високі ідеали, опинився перед муром нерозуміння з боку своїх синів. Це занепокоїло його, довело мало не до розпачу. І у хвилину відчаю він прямо зізнався собі: «Я так не лякався навіть ворожих танків!». А трапилось це після однієї тяжкої розмови з молодшим сином Вальком. Того пізнього вечора, коли вони були удвох у їхньому приозерному будиночку, син прямо запитав рідного татуся про «культ особи» і чому вони, дорослі, яких були мільйони, все те бачили і мовчали. На що батько відповів не зовсім переконливо, щоб син пригадав «історію нашої молодої країни і гарненько над тим поміркуй. Ми всі сили вкладали, щоб забезпечити перемогу, жили інтересами Вітчизни, задля її майбутнього терпіли всілякі злигодні і були навіть тим щасливі...», і кричали «ура!», і кричали «за Сталіна» теж, «бо ототожнювали його ім'я з партією, яку він очолював у той час, з Вітчизною, для якої він теж не пожалів би свого життя», і не знали про його помилки. «Дивна була у вас філософія». Юний Валько, розумний і щирий син Ілька Дубогая, недаремно потягнувся до істини, мав на неї право, відчував якусь фальшу тодішній політичній лінії верхів (кінець 60-х – початок 70-х років). Але в країні, по якій дедалі потужніше котився коток брежнєвської ідеології з його забуттям хрущовських викриттів, хрущовської «відлиги», автор роману «Хвилі» не мав можливості бути до кінця відвертим. Тож зрозуміла обтічність його фраз, обережність його висловів про «перемоги справи Леніна».

А що до фактично незавершеної розмови батька і сина, Дубогая старшого і Дубогая наймолодшого, то Ю. Збанацький, з його могутнім потенціалом справедливості і чесності, міг би багато розповісти своєму нащадкові про ту важку «проблем», яку той зачепив так гостро. Він міг би розгорнути другий план твору, трагічний і мученицький. І з цього плану виходило б, що неспроста розперезалися на нашій землі всіляки перемети, колимаги, козодери, неспроста так відстала наша економіка, наше село. Мало втішного від того, що на селах нині усе розповзлося, що губиться могутній корінь спільності, гуртового господарювання на землі. Прийде час, і вдячні читачі, розгорнувши роман «Хвилі», вдумливо подякують авторові за його мудрих героїв, за справжніх господарів, котрі пам'ятали козацьку минувшину, де все робилося спільно, паланками з великою шаною до славного козацького гурту.

Сила авторського духу пронизує роман від першої до останньої сторінки. Він – у синах Дубогая, які йдуть батьковими стежками і водночас шукають своїх великих доріг. Один – будує, другий – лікує, третій – ще тільки вчиться, четвертий, цебто допитливий Валька з його гострим словом, дошукується істини. Дає потужну силу хвилям життя і вічне прагнення синів не зупинятися на досягнутому. Від чого батькові аж сумно робиться, і в душу його вкрадається думка про власну старість. Ось як воно вийшло: приїхав із синами-соколами до рідної землі, але чомусь саме тут він, батько, опинився неначе в самотині. Коли зібралися гуртом, батько – мовби поза гуртом. Бо в батька все вже позаду, відходжено тяжкі дороги, подолано стільки перешкод і головне – пішла у вічність найвірніша людина – дружина, друг і товариш Поліна. Думалося, в дорозі з синами забудуться прикрощі, а вийшло навпаки, біль загострився ще дужче, пекучим вогнем пече душу Дубогаю. Тому й шукає він розради, то виходячи з синами в луг на косовицю, то подовгу дивлячись на старезного дуба-дідугана, який всупереч усім бурям і незгодам корінням своїм вистояв і вижив, загрузнувши в рідну землю, то порівнюючи своє життя з глибокою криницею, глибінь якої незмірна, а вода в ній джерельно чиста і нескаламучена.

Вічно котяться хвилі життя, а роман Ю. Збанацького змусить повірити, що могуття і краса нашої землі даватиме їм довічну наснагу. Сила роману – саме в художньому осмисленні тих хвиль. В осмисленні невмирущості народу, поступ якого не зупинити ніяким ворогам і ніяким лихоліттям. У 70-ті роки, роман «Хвилі» сприймався, як глибока художня сповідь самого Ю. Збанацького про власне пережите. У ньому знаходяться не просто автобіографічні деталі, а відчувається характер мужнього чоловіка, людини глибоко принципової і чесної, художника з непересічним талантом.

У наступному творі Ю. Збанацького, повісті «Єдина», йдеться про страдницьку долю героя-партизана Дибченка, про його матір, зокрема про  те, як ця українська жінка по суті віддала свого сина на олтар боротьби проти фашистів. У сюжеті повісті нема ніяких особливих поворотів, але є чиста душа людини, яка не скоряється ворогові, яка уміє пронести свою вірність матері і рідній землі через усі лихоліття полону, ув'язнень, принижень, катувань.

Повість «Єдина» всією системою художніх засобів возвеличує красу української природи, красу рідної землі, тієї самої землі, за яку Дибченко ладен віддати найсвятіше – життя. Він бачить дуба, який чудом уцілів, стоїть серед поля і до чогось пильно прислухається, зі смутком бачить берізку, яка над усе любить розповідати свої дівочі сни, струнку й чепурну у своєму шовковому вбранні. І дуб, і берізка, і явір, і зозуля, що пролетіла полем, нагадують героєві про великий смуток, що сповиває його при спомині про матір, яку згубила війна і яку він, партизан-герой, не зумів порятувати.

Збанацький умисне деталізує материну турботливість. Син постукав до неї в чорну ніч окупації, ніч страху і безсилля, й вона, зраділа, кинулася поратись біля груби, годувати його, вмореного, нещасного, стала рятувати його у своїй маленькій, самотній оселі. Автор підкреслює убогість оселі, мізерність страви, якою намагається нагодувати мати свого сина, прибулого з глухої ночі, і цим посилюється трагізм сцени. Образ матері акумулює в собі все краще, усе найсвятіше, заради чого герой твору іде на бій. І хай буде на столі тільки гола картопля, але її приготувала і дала йому ніжна мамина рука.

Душа головного героя вражає своєю глибинністю. Партизану Дибченку у творі не дано звершити великі справи. На наших очах він не вбив жодного фашиста, не покарав жодного запроданця, а тільки мовчки суворо страждає у фашистській катівні. А проте він – воїн, незламний і високий. Бо душа його з тих душ, про які писав Довженко у своїх щоденниках: «Всяка буває душа – одна, як Дніпро, друга, як калюжа, а часом буває так, що і калюжки немає...». Авторові вдалося показати душу героя в усій її глибинній, істинно дніпровській чистоті.

У камерах смертників, у хвилини перед стратою, у час голодного вмирання він ні разу не схитнувся, не згас у своїй  зненависті до ворогів. Серце його сповнене любові до друзів, до вірних товаришів: «Не кліпаючи, дивлюся на своїх друзів по горю. Так ось, які вони! Думав, що голод, нещастя та щоденна примара смерті вбили в них живу невгамовну душу, а вона жива... Всі оті дрібні чвари із-за черствого шматка хліба, всі оті дріб’язкові суперечності – то лише зовнішня шкарлупа: немов шкірка з багнюки. Та й те сказати: потрапив у багнюку – замурзаєшся. Але помисли, чистота душ цих знедолених лишились незайманими, вірними самим собі. Я побачив, я повірив: люди ждуть одного - волі, прагнуть до одного - боротьби з ворогом».

Повість «Єдина» за своєю архітектонікою є переважно хронікою подій, своєрідним дійством на одному п’ятачку – в камері німецької тюрми, в камері смертників. Тут, збиті до купи, доживають свої останні дні безвинні люди, яких ні за що покарала гітлерівська влада. Сюди іноді зазирають охоронці, приносять у бак води, кидають якісь шкоринки хліба. І звідси ж забирають приречених на страту.Атмосфера дуже гнітюча.

Найпопулярніший серед в’язнів – Іван Щасний, людина чесна, принципова й добра. У Дибченка повний контакт з ним. Вони стануть друзями. Разом будуть вириватися на волю. У камері ведуться балачки, згадуються дні минувшини, декому вдається тихенько і гірко поспівати. І співи ті у багатьох бранців викликають сльози. А там, де покотилася чесна сльоза, підлоти чи зради не бувае. Пісня бодай трохи заміняла їм волю, домівку, страх перед смертю, а декому й повертала сили для боротьби. І тому Дибченко зумів організувати у своїй камері групу опору. Група була ретельно замаскована від очей наглядачів, і вже ледь не вирвалася на волю через видовбаний нею лаз у старій і майже заваленій грубі. Група планувала різні варіанти втечі і навіть прагнула знайти помічників за в'язничним муром. Дибченкові марилось, що їх визволить або ж велика партизанська боївка, що ввірветься в місто, або якісь регулярні частини Червоної Армії, які мали б захопити, бодай ненадовго, міську тюрму і врятувати усіх приречених бранців. Хотілося вірити в намальовану казку, і від того могутнього жадання казка наче матеріалізувалася й була вже десь зовсім близько.

У повісті є кілька відступів-розповідей, всі вони похмурі, безнадійні, часом брутальні. Ці відступи малюють багатогранну картину великого життя, представленого в різних людських долях. Мешканці камери слухають їх уважно, часом зі стуком, часом з люттю. Наприклад, історію Івана Пісні. Іван був червоноармійцем, у перших же боях його частину розбили фашисти, Іванові довелося пробиратися на схід, він ішов довго-довго, врешті дістався до свого села, і там з ним скоїлася страхітлива біда. Його, мабуть, вистежили поліцаї і ледь не схопили в хаті. Він утік, подався в тяжкі мандри, довго  блукав у своєму районі, доки не знайшов якихось надійних односельців і прокрався вночі до них. Там він почув жахливу звістку: його жінку з маленькими діточками схопили поліцаї! У справу втрутились німці. СД оголосило, що Іванові Пісні належить негайно з'явитися до них і добровільно здатися в полон. У разі невиконання вимоги жінка й діти будуть розстріляні. Іван прийняв ультиматум не вагаючись. З'явився до поліції, став молити чорношинельників, щоб відпустили його сім'ю, став клястися, що він не радянський шпигун, не партизан, не бандит. Нелюди з СД зажадали від нього «зізнання», що він таки – партизанський лазутчик і для порятунку дітей має видати якісь там явки, списки і т.д. І коли після найтяжчих катувань він не зміг нічого повідати фашистам, ті тут же, на його очах, розстріляли і матір, і дітей. А Івана спровадили до великої центральної в'язниці. Тепер він був одним із приречених і, геть затуманений, довгими годинами сидів незрушно у своєму кутку.

Повість «Єдина» гостро засуджує зрадництво, підлість і нікчемність поліцаїв. Ці люди в чорних шинелях набувають рис просто гіпертрофованого звірячого характеру, вони й фізично, й духовно огидні, мовби самим зовнішнім виглядом свідчать про своє лихе призначення – служити смерті, смертовбивству, погвалтуванню живої людини. Тому описані Ю. Збанацьким поліцаї заразом несуть на собі й немовби печать власного самозагину, своєї приреченості. Вони заливаються горілкою, жеруть по-свинськи, брутально лаються, не мають крихти жалості до жінок, дітей, старих. Це – дика худобина, яку, за всіма божими й людськими законами, слід безжально знищити! Але ж повість «Єдина» від першої до останньої сторінки насичена чуттям жалю, поблажливості, а то й вселюдського прощення. Саме таким є герой повісті Дибченко, воїн, партизан, борець за правду, за спасіння своєї української землі.

Оповідання і повісті, романи і п’єси, нариси і ессе Юрія Оліферовича – це багатий арсенал для патріотичного, морального й естетичного виховання молоді.

Твори Юрія Збанацького з фондів ХОНУБ імені Олеся Гончара:

  1. Збанацький Ю. Героподвія: повiсть : для серед. шк. вiку / Ю. Збанацький. – Київ, 1966. – 163 c.
  2. Збанацький Ю. Доля: оповідання / Ю. Збанацький. – Київ, 1961. – 295 c.
  3. Збанацький Ю. Єдина: повiсть / Ю. Збанацький. – Київ, 1959. – 396 c.
  4. Збанацький Ю. Єдина: повiсть/ Ю. Збанацький. – Київ, 1990. – 262 с.
  5. Збанацький Ю. Згадаймо, друзі, пережите!: оповід. / Ю. Збанацький. – Київ, 1959. – 260 c.
  6. Збанацький Ю. Кують зозулі : роман : для серед. шк. вiку / Ю. Збанацький ; худож. В. Євдокименко. – Київ, 1983. – 417 c.
  7. Збанацький Ю. Лісова красуня: повiсть : для дiтей серед. Вiку / Ю. Збанацький. – Київ, 1955. – 176 c.
  8. Збанацький Ю. Лісова красуня ; Славко ; Балада про знамено / Ю. Збанацький.  – Київ, 1987. – 327 c.
  9. Збанацький Ю. Любов: оповід. / Ю. Збанацький. – Київ, 1957. – 319 c.
  10. Збанацький Ю. Малиновий дзвін: роман / Ю. Збанацький. – Київ, 1958. – 405 c.
  11. Збанацький Ю. Малиновий дзвін : роман / Ю. Збанацький. – Київ, 1967. – 395 c.
  12. Збанацький Ю. Малиновий дзвін / Ю. Збанацький. – Київ, 1986. – 425 c.
  13. Збанацький Ю. Між добрими людьми : повiсть / Ю. Збанацький. – Київ, 1955. – 208 c.
  14. Збанацький Ю. Між добрими людьми : повiсть / Ю. Збанацький. – Київ, 1966. – 223 c.
  15. Збанацький Ю. Ми - не з легенди : докум. розповiдь про боротьбу партизанс. загону iм Щорса на Чернiгiвщинi... : кн 1-3 / Ю. Збанацький ; іл. В.  Терещенко. – Київ, 1973. – 700 c.
  16. Збанацький Ю. Ми - не з легенди / Ю. Збанацький ; ред. В. Чухліб. – Київ, 1995. – 685 с.
  17. Збанацький Ю. Морська чайка : повiсть та оповiд. : для серед. шк. вiку / Ю. Збанацький ; іл. А. Резниченко. – Київ, 1959.
  18. Збанацький Ю. Мужність : оповід. / Ю. Збанацький. – Київ, 1966. – 179 c.
  19. Збанацький Ю. На головній вулиці : нариси, статтi, публіцистика / Ю. Збанацький. – Київ, 1978. – 280 c.
  20. Збанацький Ю. Над Десною : зб. оповiд. / Ю. Збанацький. – Київ, 1951. – 213 c.
  21. Збанацький Ю. Незабутні : оповiд. / Ю. Збанацький. – Київ, 1953. –  90 c.
  22. Збанацький Ю. Ошукана віра : невигаданi оповiд., збереженi в пам'яті Каленика Стратоновича Переплигнигопченка... / Ю. Збанацький ; іл. С. Цилов. – Київ, 1989. – 331 с.
  23. Збанацький Ю. Переджнив'я : роман / Ю. Збанацький. – Київ, 1960. – 445 c.
  24. Збанацький Ю. Поліські билиці : записанi промiж усього iншого Калеником Стратоновичем Переплигнигопченком, учителем сiл. шк.... / Ю.  Збанацький. – Київ, 1962. – 327 c.
  25. Збанацький Ю. Пообіч талі / Ю. Збанацький. – Київ, 1981. – 152 c.
  26. Збанацький Ю. Пообіч талі : повісті, оповід., спогади / Ю. Збанацький ; ред. П. Кравчук. – Київ, 1984. – 316  с.
  27. Збанацький Ю. П'ятий полюс : повiсть у спогадах  / Ю. Збанацький. – Київ, 1986. – 382 c.
  28. Збанацький Ю. Сеспель : роман / Ю. Збанацький. – Київ, 1961. – 451 c.
  29. Збанацький Ю. Сеспель : роман / Ю. Збанацький. – Сімферополь, 1976. – 437  с.
  30. Збанацький Ю. Таємниця Соколиного бору / Ю. Збанацький. – Київ, [1971]. – 496 с.
  31. Збанацький Ю. Таємниця Соколиного бору / Ю. Збанацький. –  Київ, 1953. – 434 c.
  32. Збанацький Ю. Таємниця соколиного бору : повість : для серед. шк. віку / Ю. Збанацький ; мал. А. Резниченка. – Київ, 1985. – 316 с.
  33. Збанацький Ю. Хвилі : роман / Ю. Збанацький. – Київ, 1971. – 312 c.
  34. Збанацький Ю. Хвилі : роман / Ю. Збанацький. – Київ, 1967. – 341с.
  35. Збанацький Ю. Хвилі / Ю. Збанацький  ; авт. вступ. сл. Ю. Бедзик. – Київ, 2003. – 638 с.
  36. Збанацький Ю. Червона роса : роман / Ю. Збанацький. – Київ, 1981. – 296 c.
  37. Збанацький Ю. Червона роса : роман, повiстi, оповiд. / Ю. Збанацький. – Київ, 1989. – 638 с.

***

  1. Дзвони пам'яті: кн. про трегедiю сiл Сумщини та Чернiгiвщини, знищ. фашистами у роки вiйни : [кн. 2] : худож. та докум. твори / упоряд. Л. Горлач [та ін.] ; редкол.: Ю. Збанацький (голова) [та ін.] ; худож. Г. Ковпаненко. – Київ, 1986. – 179 с.
  2. Київ - Лейпціг: твори письменників міст-побратимів Києва і Лейпціга / ред. О. Гончар, ред. Ю. Збанацкий, ред. Б. Олійник. – Київ, 1980. – 303 c.
  3. Тельнюк С. Павло Тичина: біогр. повість / С. Тельнюк ; передм. Ю.  Збанацького. – Київ, 1979. – 33 с.

 

Література про життя і творчість Ю. Збанацького:

  1. Кіліченко Л. Українська дитяча література: навч. посіб. : [Ю. Збанацький та ін.] / Л. Кіліченко. – Київ, 1988. – 163 с.
  2. Кульчий О. Документальна скарбниця Шевченківських лауреатів : [Ю. Збанацький та ін.] / О. Кульчий, Т. Малярчук, Ю. Бентя. – Київ, 2013. – 347 с.
  3. Про Юрія Збанацького: лiт.-критичнi матерiали : до 60-рiччя вiд дня народж. / упоряд. О. Дяченко. – Київ, 1974. – 149 с.
  4. Про Юрія Збанацького: статтi, етюди, есе / упоряд. М. Равлюк. – Київ, 1983. – 287 c.
  5. Стогнут О. На бистрині сучасності: до 60-річчя з дня народж. Ю. Збанацьког о/ О. Стогнут. – Київ, 1973. – 45 c.
  6. Стогнут О. Юрій Збанацький: літ. Портрет / О. Стогнут. – Київ, 1968. – 119 c.
  7. Українські радянські письменники: зб. лiт.-критич. матеріалів : [Ю. Збанацький та ін.] / Ю. Безхутрий, Л. Бикова, Н. Гноєва ; вступ. ст. В. Дорошенко. –  Київ, 1984. – 349 с.
  8. Шлапак Д. Юрій Збанацький: життя і творчість / Д. Шлапак ; ред. М. Богуцький, худож. О. Ком'яхов. –  Київ, 1963. – 350 c.
  9. Юрій Збанацький (914-1994). // Качак Т. Українська література для дітей та юнацтва: підручник / Т. Качак. – Київ, 2016. – С. 168-170.

***

Юрій Збанацький біографія коротко Джерело: https://dovidka.biz.ua/yuriy-zbanatskiy-biografiya

 

Укладач: О. Михайленко

 

Додаток 1

Ю. Збанацький

Автобіографія

Нелегко написати її тому, хто народився при капіталізмі, прожив майже весь 20 вік при радянських порядках та й закінчую життя знову при капіталістичному устрої.

З’явився я на світ білий за вісім місяців до першої імперіалістичної війни. Війна та громадянська війна тяглися так довго, що я вже її добре запам’ятав.

Великою радістю в юні роки була для мене школа. Найавторитетніші люди в моєму житті, окрім батьків, для мене були вчителі.

Найбільшим прагненням було стати учителем.

Я жив серед чудової поліської природи і все життя, хоч об’їхав майже всю планету, не стрічав землі, прекраснішої за чернігівську, а серед річок не бачив ніжнішої за Десну та величнішої за Дніпро. Саме до них я звертався думкою, беручись за перо та описуючи життя своїх літературних героїв. Моїми батьками були прості малоземельні селяни, які знали одні клопоти – якнайстаранніше обробити землю і виростити такий урожай, щоб вистачило його до нового. Це їм вдавалося рідко, але все ж стоїчно переживали голодні злидні і знай пильнували, щоб їхні діти не взяли чогось чужого, щоб старалися заробити собі власним трудом на хліб, щоб не розгубили людської совісті.

Батьки пішли з життя рано, отець не витримав поранень та хвороб, здобутих на війні, а маму мою вже в Вітчизняну війну убили фашисти. В пам’яті моїй вони живуть завжди, я знаю, що саме в них я запозичив усе те найкраще, що робить людину Людиною.

Вважаю, що найбільше щастя дитини в її зрості, в її вихованні є материнська турбота, батьківська наука у становленні людини на ноги, ніхто і ніщо дитині не може замінити батьківської науки і батьківського тепла, тільки вони здатні з нетямної дитини виростити високодумну, освічену, трудолюбиву, чемну особистість. Багатії ті, хто по-батьківськи турбується за дітей, є запорукою сили і мощі людського суспільства.

 Які твори можу порадити дітям?

Як на мене, то більшість з них можуть зацікавити допитливого юного читача, не знаю, чи задовольняють вони дорослих.

Дошкільникам можуть бути доступні оповідання зі збірок “Крилатий гонець”, зокрема, такі: “Ласунка”, “Дике козеня”, “Розумний шпак”, “Щедрий їжачок” та інші. А взагалі для дошкільнят ще, окрім казок “Чому сміялись рибки”, “Казка про горобця”, особливого чогось і немає, оскільки для малечі я писав мало.

Для школярів молодшого віку можна підібрати оповідання зі збірок “Гвардії Савочка”, “Щедрий їжачок” та інші.

Школярам старших класів можна рекомендувати повісті на військову та шкільну тематику, зокрема такі як “Таємниця Соколиного бору”, “Лісова красуня”, “Між добрими людьми”, “Морська чайка”, “Курилові острови”, “Славко”, “Привітайте мене, друзі”, роман “Кують зозулі”.

Старшокласникам можна рекомендувати романи “Малиновий дзвін”, “Хвилі”, “Червона роса” та інші.

Щодо визначення письменників 19 і 20 століття, життя і творчість яких пов’язана з Чернігівщиною, то це питання не складне і обґрунтування особливо не потребує. Імен в цьому ряду не багато, але ці імена в моїй рекомендації та доведенні їхньої причетності до Чернігівської землі не має потреби. Це все чудові подвижники культурного фронту, славні співці рідного краю. Вони не забуті народом, можливо, не всі їх твори та й не усі вони дійшли до нашого часу, але настав час, коли буде не складно виправити ці похибки.

З Чернігівщиною тісно пов’язані імена П. Куліша, Л. Глібова, О. Кониського, Г. Барвінок, Б. Грінченка, Михайла Коцюбинського, а з сучасних П. Тичини, О. Олеся, С. Васильченка, В. Кави, а також до них можна приєднати Платона Воронька та Д. Білоуса – хоч вони й сумчани, але ж Сумщина теж близька до Чернігівщини, не так давно відійшла від неї.

1994.

Календар подій

123 4 5 67
8 9 10 11 12 1314
151617 18 19 20 21
2223 24 25262728
293031