Бібліографічна діяльність І. О. Левицького

Гуменюк М.

Бібліографічна діяльність І. О. Левицького

І. О. Левицький – один з найвидатніших українських бібліографів дожовтневого періоду, автор цінних бібліографічних праць, без яких нині не обійтися жодному дослідникові політичного, економічного та культурного становища Галичини за австро-угорського панування.
Іван Омелянович Левицький народився 18 січня 1850 р. у с. Берлогах Калуського повіту (Галичина) в родині священика. Батькові майбутнього бібліографа Ом. Левицькому не чужі були літературні інтереси: у газетах «Буковинська зоря» і «Слово» вік друкував вірші, а в 1850-1852 рр. у «Зорі Галицькій» друкувалися його деякі краєзнавчі матеріали, які стосувалися головним чином м. Галича.
Навчався І. О. Левицький у Станіславській гімназії. 1870 р. з 8 класу гімназії його взяли на військову службу. Залишилися щоденні нотатки бібліографа про перебування в солдатах  (вони зберігаються у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка в Києві). З них дізнаємося про інтереси молодого Левицького, його прагнення. Він багато працював над самоосвітою (в липні 1871 р. військове начальство дозволило Левицькому скласти іспити на атестат зрілості в м. Пешті, де він відбував військову службу); писав вірші, головними мотивами яких було кохання і військова служба. Видно, добре далася йому втямки солдатчина, коли Левицький написав про неї так:
Щасливий той, хто військового життя не знає,
Хто в війську австрійському не служив, не був.
Після армії І. О. Левицький вступив на   філософський факультет Віденського університету. Там  він перекладає матеріали з російських газет для віденських часописів «Neue freie Presse» і «Weltblatt».
У 70-х рр. він почав займатися журналістикою, потім служив у львівських філіях страхових товариств «Славія» і «Ацієнда», деякий час поденно працював при дирекції залізниць у Львові.
У 80-і роки І. О. Левицький складав календарі (напр., «Львов’янин. Ілюстрований календар на рік звичайний 1883...» та інші).
Відомий український письменник, сучасник І. Франка, М. Яцків, який працював разом з Левицьким у страховому товаристві «Дністер» (І. О. Левицький працював там близько 15 років) написав на матеріалі цього товариства повість «Танець тіней (В лабетах)». Цікаво, що прототипом одного з героїв повісті – старого письменника Степана Ручая – послужив М. Яцківу І. О. Левицький (це ствердив М. Яцків у листі до автора цієї статті).
Ось портрет Степана Ручая-Левицького в повісті «Танець тіней»:
«Глибокий задушливий кашель долітав із сусідньої кімнати до експедиторської і нагадував усім про існування старого письменника пана Ручая. Збідований, в окулярах, з довгим волоссям, сивою бородою та інтелігентним виглядом хилився він над своїм столиком, кашляв, при тому моргаі з-поза окулярів на молодого товариша Сидора Нечая, ніби мав сказати: «От, дивись, до чого дослужився я на свою старість».
Остання фраза мала свій особливий підтекст: справа в тому, що І. О. Левицький був по суті одним  з ініціаторів і автором створення статуту товариства «Дністер» – товариства, жертвою якого він сам же й став. Про вимотування службовців цього товариства не раз  писала тогочасна преса. Ось, наприклад, львівська газета «Воля» надрукувала допис, в якому повідомлялося:
«В товаристві обезпечень «Дністер» панують страшні відносини. Функціонарі й урядники «Дністра» находяться просто в невідраднім положенню. Пенсія [заробітна плата] їх дуже слабка і дуже мала; дирекція поводиться зглядом урядників, якби зглядом невільників […]».
Матеріальне становище Левицького було дуже важке, нужденного заробітку не вистачило на велику сім'ю, перспектив на  поліпшення умов життя не було. Жив І. О. Левицький часто з позичок, траплялося, що йому нічим було заплатити за лікування дітей. Однак у несприятливих умовах дуже багато працював над збагаченням української культури і, зосібна, такої її ділянки, як бібліографія.
У спогадах про батька, написаних  у 1957 р.,  дочка бібліографа Іванна Левицька писала:
«Про себе (І. О. Левицький) часто повторював: «В службі для народу – я є робітник пера». Багато працював зранку аж до 3 годинн пополудні в «Дністрі», відтак по півгодинному відпочинку йшов до бібліотеки і там працював до 7-8 год. вечора і доперва приходив на обід крайньо втомленим. На тім не кінець, бо писав дома до 12, 1 (години), а навіть і довше поза північ.   Рано знову  до бюра і такий  жоденний триб».
Помер І. О. Левицький 30 січня 1913 р. і похований на Знесінському кладовищі у Львові. В 1958 р. заходами Львівської бібліотеки АН УРСР його прах перенесено на Личаківський цвинтар.
Політичні позиції І. О. Левицького були суперечливі, непослідовні.
Це й не дивно, бо світогляд його зумовлювався тими задушливими суспільно-політичними умовами, якими характерні були 70-і роки XIX ст. у Галичині. З одного боку І. О. Левицький поділяв  політичні  погляди галицьких москвофілів, які орієнтувалися на російський царизм, російську реакцію, заперечували існування українського народу і його культуру. Належність І. О. Левицького до табору москвофілів засвідчена, між іншим, його участю в таких виданнях, як «Мир», «Друг народа», «Народна школа» (був редактором цих часописів), «Слово», «Бескид», «Пролом», «Наука». Всі ці видання мали реакційний характер. Наприклад, газета «Мир» була клерикальним австрофільським виданням; газета «Слово» схиляння перед російським царизмом сполучала із запобіганням перед австрійською монархією. «Слово» вихваляло самодержавство, вважаючи його гарантією «правильного і стійкого розвитку». З другого боку, Левицький дотримувався поглядів «народовців». Він, зосібна, був утаємничений у плани П. Куліша,   який   на початку 80-х років надумав був примирити українців Галичини з польськими панами. Реалізувати ці плани Куліш гадав значною мірою через Левицького.
На політичні зв’язки І. О. Левицького з П. Кулішем указував такий авторитетний знавець галицьких відносин, як В. Г. Щурат (1871-1946). У своїй праці «До історії останнього побуту П. Куліша у Львові» В. Щурат писав, що, приїхавши до Львова, П. Куліш «частіше радився [...] і звідувався про все в публіциста і бібліографа [...] Ів. Ом. Левицького».  Очевидно, якраз під впливом П. Куліша І. О. Левицький надрукував у 80-х рр. низку низку оповідань на історичні теми, а саме: «Не так то бувало», «Перед триста роками», «Під Зборовом», «Дмитро Детько, воєвода руський» та ін. У цих творах  І. О.  Левицький  вихваляв «культурницьку» роль польських панів на українських землях. Натомість боротьбу українського народу проти польської шляхти під проводом Б. Хмельницького 1648-1654 рр. Левицький назвав «найнещасливішими роками в історії нашої Вітчизни», «нещасною [. . .] рухавкою» (оповідання  «Під Зборовом»). Характерно, що перед цим І. О. Левицький про ті ж речі писав цілком протилежне. Наприклад, у праці «Обозрение общественно-экономического строя на Южной Руси в княжеский период и во времена польского государства» (Львів, 1881)  І. О. Левицький намалював досить сумну картину жорстокого пригнічення українського народу польським панством, засуджував «свавілля й деспотизм панів».
Позитивно оцінив у цій праці І. О. Левицький і визвольну війну українського народу під проводом Б. Хмельницького.
У свій час І. Я. Франко схарактеризував І. О. Левицького як людину, яка душею належала більше до «москвофільської, ніж до українофільської партії» (Франко, без сумніву, мав на оці народовольців. – М.Г.). Якщо ж говорити про еволюцію  політичних  поглядів  Левицького в цілому, то треба  відзначити,  що в його світогляді згодом узяв верх український буржуазний   ліберал. Саме в плані буржуазного лібералізму треба, очевидно, й оцінювати співчутливі вислови І. О. Левицького про трудовий народ, які зустрічаються в деяких його працях. Так  в  одній із статей, торкаючись перших  років австрійського панування в   Галичині, І. О. Левицький писав, що «простий сільський народ» Галичини  «прикований до землі як робочий інвентар, був неписьменний».
Інтерес до бібліографії виник у І. О. Левицького порівнянно рано. Принаймні, вже в щоденних нотатках часів солдатчини містяться бібліографічні відомості про твори українських і російських письменникі: Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, В. Жуковського, І. Крилова, М. Вовчка, Я. Кухаренка та ін.
У 70-х роках І. О. Левицький пройнявся думкою скласти повну бібліографію Галичини. 1877 р. з ідеєю складання повної бібліографії Галичини виступив львівський журнал «Друг» (№ 6, стор. 110), що в ньому тоді провідні ролі грали М. Павлик та І. Франко. Можна стверджувати, що на розвиток бібліографічних інтересів І. О. Левицького мав вплив відомий на той час учений і бібліограф Я. Ф. Головацький. Принаймні, з листа батька бібліографа Ом. Левицького до Я. Головацького від  3 лютого 1878 р. довідуємося, що І. О. Левицький через свого батька одержав від Я. Головацького такі бібліографічні праці, як «Очерк славянорусской библиографии В. М. Ундольского», автором яких був Я. Головацький, та ін. книги. Не можна сказати, що «бібліографічна цілина» Галичини була на той час незачеплена. Бібліографією Галичини в тій чи іншій мірі перед Левицьким займалися  такі бібліографи, як В. Межов,  В, Дідицький, А. Петрушевич, О. Стефанович та ін.
Перші два зшитки «Галицько-руської  бібліографії» І. О. Левицького вийшли друком 1887 р. Згодом з'явилося ще 28 випусків, які разом склали два томи.
1903 р. надрукував І. О. Левицький надрукував бібліографію   Галичини за 1772-1800 рр. Через шість років з'явилося три томи «Української  бібліографії Австро-Угорщини».
У вступних словах до першого і другого томів своєї праці І. О. Левицький розповів про ті несприятливі умови, в яких йому довелося збирати матеріали для бібліографії: відсутність бібліотек, де були б зібрані найважливіші галицькі публікації, байдужість до його бібліографічної діяльності буржуазної інтелігенції. Цікаво, що допомогу в роботі І. О. Левицький одержав у молодого тоді письменника Івана Франка, який дозволив бібліографові скористатися власною чудовою колекцією галицьких видань.
У вступі до першого тома І. О. Левицький навів цінні  статистичні дані про друковану гродукцію Галичини, Буковини і Закарпаття за 1801-1860 рр. Ці дані свідчили про те, що бібліографа серйозно цікавили питання книжкової статистики. Спеціальні таблиці, вміло і старанно розроблені І. О. Левицьким, характеризували видану літературу за галузями знань, місцем видання, мовами тощо.
Наведені відомості про випуск книг були обвинуваченням проти австрійських і польських визискувачів, які придушували українську культуру в Галичині. Досить сказати, що в 1811 і 1812 роках у Галичині не з’явилося жодної публікації   українською мовою, а в 1816, 1820 і 1824 рр. – лише по одній.).
Усі видання Левицький згрупував за такими розділами: вірші, повісті та оповідання, театральні твори та ін.
Матеріали в бібліографії І. О. Левицького розміщені в хронологічному порядку, а в межах кожного року – в алфавітному. І. О. Левицький зареєстрував у своїй біографії всі види творів друку: книги, брошури, періодичні видання, статути різноманітних товариств і організацій, звіти шкіл і установ та багато ін.
Одною з основних вимог Левицького до бібліографії була точність і повнота бібліографічного опису. Тому бібліограф намагався всі публікації переглянути de visu і лише в крайніх випадках користувався даними і «інших» рук. Описуючи книги, крім автора, назви, місця і року їх видання, бібліограф наводив також відомості про друкарню чи видавця, формат, ціну тощо. Там, де це було необхідно, коротко розкривав зміст матеріалу. Багато бібліографічних записів супроводилися цінними примітками, коментарями, з яких читач міг дізнатися, в якому, крім названого, виданні надрукований той чи інший твір, де можна прочитати рецензію на нього тощо. Бібліограф також навів відомості про авторів окремих творів, дані з історії деяких видань, відомості про переклади їх   на   інші   мови   та   ін.   Наприклад,   бібліографічний опис збірника  «Русалка Дністровая», вихід друком якого  1837 р. знаменував собою народження  нової  української   літератури  в  Галичині, І. О. Левицький  супроводив приміткою, в якій навів зміст збірки, вказав літературу  про неї, подав відомості про  цензурні переслідування  «Русалки Дністрової».
У примітках бібліограф звертав увагу на неточності і помилки, що їх допустили інші бібліографи, описуючи той чи інший матеріал. Зосібно, І. О. Левицький часто виправляв помилки відомого польського бібліографа К. Естрейхера, автора багатотомної праці «Bibliografia polska», в якій зареєстровано чимало українського матеріалу.
При бібліографічному описові періодичних видань І. О. Левицький наводив назви, підзаголовки, рік видання, періодичність газет і журналів, відомості про видавця, редактора, друкарню, передплатну ціну, формат, цензурні переслідування і т. д.   Періодичні видання цікавили І. О. Левицького, головним чином, тому, що в них містилися цінні матеріали для історії української літератури. Тому, крім бібліографічного опису самого видання, І. О. Левицький давав відомості про всі більш-менш важливі матеріали, надруковані у ньому. Це мало велике значення для розроблення бібліографії журнальних статей.
У своїй бібліографії І. О. Левицький розкрив псевдоніми і криптоніми авторів, причому часто зазначав, де, в якому виданні автор користувався тим чи іншим псевдонімом чи криптонімом.
Бібліографія І. О. Левицького мала й недоліки: у ній він намагався бути «безстороннім»,  «об'єктивним», що визначає його позицію, як позицію буржуазного об'єктивізму.
Праця українського бібліографа була високо опінена сучасниками. Зокрема І. Франко опублікував у газеті «Kyrjer Lwowski» щось близько 20 відгуків на окремі випуски галицько-руської бібліографії і. О. Левицького.
І. Франко, між іншим, відзначив високу якість бібліографічної праці Левицького, цінність приміток, які стосувалися окремих творів та їх авторів; похвалив І. Франко й старанно складений іменний покажчик тощо. І. Франко вказував на ті труднощі, які    доводилося долати І. О. Левицькому, перш ніж він зміг дати «повну картину видавничого руху» Галичини. І. Франко писав, що бібліографія Галичини, яку склав І. О. Левицький, заслуговує найгарячішого визнання.
Високо оцінив галицько-руську бібліографію І. О. Левицького Василь Лукич (Володимир Левицький), який писав, що бібліографічну працю Левицького «критика узнала загально взірцем бездоганної бібліографічної роботи і до якогось ступеня монументальною працею, якої на полі бібліографії не мають і багатші слов'янські літератури».
Красномовною була оцінка, що її дав галицько-руській бібліографії І. О. Левицького один  з найвидатніших  українських бібліографів М. Ф. Комаров.
У листі до І. Мандичевського (січень 1890 р.), західноукраїнського громадського діяча, адвоката, який займався бібліографією, М. Ф. Комаров схарактеризував бібліографічну працю І. О. Левицького як «дуже цінну [...], дуже цікаву не тільки для Галичини, а й для України…» Тут же  М. Ф. Комаров критикував І. О. Левицького за те, що він у своїй праці ігнорує українську мову, користуючись натомість «язичієм».
Схвальні відгуки про бібліографічну працю українського бібліографа з’явилися і в російській та польській пресі («Книжный вестник», 1889, № 7; «Вестник Европы», 1889, кн. 10; «Исторический   вестник»,  т. 63, 1896; «Dziennik polski», 1887, 21   жовтня 1887 р. та ін.).
Автор рецензії в «Историческом вестнике» Н. Рижков зробив детальнийрозбір першого і другого томів «Галицько-руської бібліографії» І. О. Левицького, високо оцінив глибокі знання, «наукову добросовісність і рідкісну працелюбність» бібліографа. «Класична, капітальна праця, яка дає авторові право на почесне   місце серед найвидатніших бібліографів сучасності», – такий висновок зробив рецензент в «Историческом вестнике». У тій частині архіву І. О. Левицького,  яка зберігається  у відділі рукописів Інституту літератури ім. Шевченка, є листи від редакцій російських журналів, товариств і приватних осіб, в яких вони  виявляли бажання придбати «Галицько-руську бібліографію». Серед них – лист відомого російського бібліографа М. М. Лісовського  від 14 листопада 1887 р., в якому останній прохав українського бібліографа вислати Лісовському «Галицько-руську бібліографію» і кілька примірників «Проспекта» бібліографії для поширення в Петербурзі.
Правда, «Галицько-руську бібліографію» певний час була заборонена в Росії – дарма, що її упорядник в ті часи запобігав перед царизмом. З приводу цього поет-революціонер П. А. Грабовський, характеризуючи свавілля царської цензури писав: «Заборонена навіть «Галицько-руська бібліографія» І. О. Левицького [...] Сором сказати: заборонено звичайнісінький каталог чи покажчик книжок, які були видавані в Русі австрійській русинами – факт, якому може не поймуть віри наші нащадки».
Видавши бібліографію Галичини за 1772-1893 рр., І. О. Левицький продовжував працювати над упорядкуванням бібліографії за наступні рок. В рукописному відділі Львівської державної наукової бібліотеки Міністерства культури УРСР  є матеріали до бібліографії Галичини по 1900 р., що їх зібрав І. О. Левицький. Зокрема, тут зберігається бібліографія Галичини за 1894 р., яку відредагував і доповнив своїми матеріалами бібліограф і книгознавець І. Кревецький.
Частина бібліографічних матеріалів дослідника зберігається і в ЦДІА УРСР у м. Львові. Крім того, І. О. Левицький склав бібліографію праць М. С. Грушевського та бібліографію Федоровичів.
Важливе місце в бібліографічній спадщині І. О. Левицького посідають його матеріали до словника діячів культури, діячів громадських та ін. Ці матеріали в значній мірі мають біобібліографічний характер. Дещо з них (на букви «А» і частину  на букву «Б»)   І. О. Левицький видав чотирма окремими випусками.
В першому випуску словника вміщено «Слово від автора», яке є  ніби проспектом цього видання. В «Слові» бібліограф писав, що від листопада 1898 р. кожні два місяці повинен був друкуватися один випуск словника обсягом у сім друкованих аркушів; десять випусків мали становити один том. Автор пообіцяв вмістити в своєму бібліографічному словнику близько двох тисяч біографій діячів, які будьчим проявили себе в Галичині (письменники, актори, журналісти і т.д).
Біографії діячів у словнику складені на основі друкованих, архівних, а також автобіографічних матеріалів діячів. Ці останні І. О. Левицький одержав за допомогою спеціально розробленої анкети, яку він розіслав письменникам, діячам театру, журналістам та ін.
Матеріали до словника від букви «А» до букви «Я», що їх зібрав І. О. Левицький, – зберігаються в рукописному відділі Львівської державної наукової бібліотеки Міністерства культури УРСР. У них є відомості про українських письменників (М. Шашкевича, І. Франка, М. Павлика, О. Кобилянську, Ю. Федьковича, Є. Ярошинську та багатьох інших). Цікаві, наприклад, автобіографічні   матеріали фольклориста В. Охримовича, в яких він писав: «Найбільш я читав книжки російські: Добролюбов,   Достоєвський,   Тургенєв,   Салтиков-Щедрін були моїми улюбленими авторами. Читав Маркса, Енгельса, Зібера, Робертуса, Лафарга, Каутського».
Серед рукописної спадщини І. О. Левицького цінними є також матеріали до словника псевдонімів і криптонімів українських авторів Галичини (близько 800 позицій).
Як бібліограф І. О. Левицький користувався великим авторитетом у сучасників. Він надавав допомогу українським бібліографам, ученим, студентам. З листів до бібліографа, які зберігаються в рукописному відділі Інституту літератури ім. Шевченка, ми дізнаємось, що до  Левицького звертався за допомогою М. Павлик, який працював тоді над бібліографією творів І. Франка, історик І. Линниченко, що збирав матеріали про Ю. Федьковича. Як найдосвідченіший бібліограф І. О. Левицький 1909 р. був обраний головою бібліографічної комісії, створеної при Науковому товаристві ім. Шевченка у Львові.
І. О. Левицький, незважаючи на деяку суперечливість світогляду, зробив значний унесок в українську культуру. Його бібліографічні праці – одне  з найкращих  досягнень   української  бібліографії дожовтневого періоду  в цілому, й української  краєзнавчої бібліографії зокрема.
Характеризуючи роль І. О. Левицького в розвитку української бібліографії, І. Кревецький писав, що праці, І. О. Левицького разом з працями М. Комарова поклали «тривкі підстави під українську бібліографію минулого XIX ст., хоч предмет не вичерпаний вповні і повна українська бібліографія [... ] вимагає ще багато інтенсивної праці».

 // Архіви  України. – 1968. – № 6.  –  С. 35–36.