Диво поезії Тетяни Гладиш
Диво поезії Тетяни Гладиш
Я спробую намалювати диво
Поламаним пензлем на воді.
Нехай я втомлена, зате мрійлива,
Виводжу кожну лінію дбайливо.
А раптом Бог мій зглянеться з небес?
І не кажіть, що не бува чудес,
Що марно вірить, не кажіть тоді.
Тетяна Гладиш
Чи може поезія лікувати? У наш час, коли людська душа втомлюється від тривоги, втрат і невизначеності, це питання перестає бути риторичним. Збірка поетки Херсонщини Тетяни Гладиш «Я спробую намалювати диво»* переконливо доводить: справжня поезія здатна не лише хвилювати, а й повертати людині внутрішню опору, віру та бажання жити.
Вже сама назва книги стає своєрідною програмою. Намалювати диво неможливо за законами логіки, але можливо за законами віри, любові й творчості. Саме так народжується головний образ збірки:
Я спробую намалювати диво
Поламаним пензлем на воді.
Нехай я втомлена, зате мрійлива,
Виводжу кожну лінію дбайливо.
А раптом Бог мій зглянеться з небес?
І не кажіть, що не бува чудес,
Що марно вірить, не кажіть тоді.
Це не просто красивий поетичний образ. Це формула психологічної стійкості. Лірична героїня не заперечує власної втоми, але не дозволяє їй перемогти надію. Вона продовжує творити навіть тоді, коли «поламаний пензель» здається непридатним, бо знає: саме віра відкриває простір для дива.
У цій поезії немає показного героїзму. Навпаки, авторка чесно говорить про людську вразливість. Лірична героїня просить не руйнувати її сподівань гострим словом, бо саме вони допомагають жити. Її терпіння майже біблійне – «до відчаю, до розпачу, до крику». І все ж вона продовжує благоговійно чекати дива, складаючи «плани зовсім божевільні». Ця впертість у вірі й є внутрішнім стрижнем усієї книги. Особливим джерелом зцілення стає природа. Для Тетяни Гладиш вона – не тло, а співрозмовник і цілитель. Її степ живе, дихає, співає, повертаючи людину до самої себе.
Особливо пронизливо сьогодні звучить вірш, написаний ще у 2013 році, який нині по-новому відгукується кожному мешканцю Херсонщини:
Співає степ таким різноголоссям,
Що аж дзвенить у вухах і в душі.
Весна квітки вплітає у волосся,
Які земля зростила і дощі.
Як зелено! Як свіжо! Як бентежно,
коли співає і щебече степ!
Ступаю полем ніжно, обережно,
Втікаю від буденності й потреб…
Після пережитих трагедій ці рядки звучать як пам’ять про справжній дім і водночас як віра в його майбутнє відродження.
Весна у збірці стає окремою героїнею. Вона не просто змінює пору року – вона лікує душу. Весна-художник «запалюється у кронах ще голих дерев, смарагдові вносить мазки у сіро-сирітський пейзаж». Саме до неї звертається лірична героїня з молитвою:
«Додай надії, весна! І миру безмежну блакить! … Нехай не вернеться скорбота у землю мою ні на мить, а твоя любов до життя проллється на неї із хмар».
Ці слова сьогодні сприймаються майже як колективна молитва українців.
Поетка надзвичайно тонко відчуває красу пробудження природи:
Милуюся тобою, весно!
Втопаю поглядом в полях,
Де кожен штрих – життя воскресле
І загартоване в снігах.
Або ж:
В закапелках землі ще лежали сніги,
Та весна проривалась, мов струмінь,
І вривалась життям, повним сили й снаги,
Новизною бентежила думи….
І минала печаль, і минала журба,
Залишившись в зимових альбомах.
Бо у думи прорвалася стрімко весна –
Мов життя повернулось додому.
Саме так працює справжня арттерапія: вона не заперечує зими, але допомагає людині побачити перші паростки весни.
Поезія Тетяни Гладиш взагалі надзвичайно тілесна. Вона повертає людину до простих радощів існування, які ми часто перестаємо помічати.
Намалюю губи червоним,
Розпущу неслухняні коси
І піду гуляти босоніж
По ранковій траві.
А трава така безборонна
В кришталевих намистах-росах,
Простягає тендітні долоні
У зеленому рукаві.
Такі образи нагадують читачеві про силу простих відчуттів – ранкової роси, землі під ногами, сонця, трави. Саме вони нерідко стають першими кроками до внутрішнього відновлення.
Одним із наскрізних мотивів книги є надія. Вона не виглядає пафосною чи гучною. Вона проростає тихо, але впевнено.
Маленький паросток надії
Зламав твердий, мов кремінь, вид.
Серед мовчань міцних, як щит,
Життя прокралось й зеленіє.
Усього кілька рядків, але в них – універсальний закон життя: навіть найміцніший камінь не здатен назавжди стримати паросток.
Особливої сили набувають сьогодні й інші рядки, написані понад десять років тому:
Не стала я надміру сильна
Й слабкою бути не навчилась.
Я так багато натерпілась,
Що стала трохи божевільна.
Печу пиріг. Всміхаюсь друзям.
На кухні з легкістю танцюю.
А біль там що? Нутром гарцює
В затятій, як струна, напрузі.
У цих рядках немає награної мужності. Є чесне визнання: біль нікуди не зникає, але життя все одно триває. Саме тому ця поезія так глибоко резонує із сучасним українським досвідом.
Попри всі випробування, книга залишається напрочуд світлою. Лірична героїня не перестає любити життя:
Я люблю, що багато сонця,
Яке зранку вітають квіти,
Залилося в мої віконця.
Я не мислю без цього світу.
Ця любов не наївна. Вона народжується після пережитого болю і тому звучить особливо переконливо.
Символічно, наприкінці збірки розміщено вірш «Усе мине», написаний ще у 2011 році. Сьогодні його слова сприймаються як духовний дороговказ:
Усе мине, усе мине.
А ти надійся, не здавайся.
Нехай усе навкруг сумне,
Ти йди вперед, ти проривайся.
Бо все мине і це також.
В житті ще будуть перемоги,
І пелюстки троянд і руж
Встелятимуть твою дорогу.
Не все одразу – це життя.
Та все сумне колись минає.
Повір у краще майбуття,
Яке Господь для тебе має.
Саме ця довіра до майбутнього робить збірку надзвичайно терапевтичною. Вона не пропонує простих відповідей і не обіцяє швидкого щастя. Натомість допомагає читачеві прожити біль, не дозволяючи йому зруйнувати віру.
«Я спробую намалювати диво» – це більше, ніж поетична збірка. Це простір внутрішнього відновлення, де кожен вірш стає маленькою розмовою з душею. Поезія Тетяни Гладиш нагадує: навіть тоді, коли світ здається зламаним, людина здатна намалювати своє диво – поламаним пензлем, на воді, але з незламною надією. І тому саме такі книги сьогодні потрібні нам найбільше.
*Гладиш Т. Я спробую намалювати диво… : збірка поезій / Т. Гладиш. – Херсон : Стар, 2018. – 124 с.
Лілія Віжічаніна
