Другий день літературно-бібліографічних студій: пам’ять, культура і люди, які тримають Україну
19 серпня відбувся другий день літературно-бібліографічних студій. Він продовжив розмову про Україну, її людей, історичну пам’ять, культуру та силу, яка допомагає вистояти у найскладніші часи. Якщо напередодні учасники студій говорили про постаті та явища, що формували український культурний простір, то цього дня особливо виразно звучала тема людської стійкості – здатності пам’ятати, документувати, творити й передавати наступним поколінням правду про пережите.
Розпочався день із надзвичайно актуальної теми – «Документування досвіду окупації Херсона: можливості усноісторичного підходу». Її представили доктор історичних наук, професор Олександр Черемісін та кандидатка історичних наук, доцентка Херсонського державного університету Галина Михайленко.
Дослідники поділилися власним досвідом документування окупації Херсона, розповіли про методологічні принципи, за якими працювали над фіксацією особистих свідчень херсонців. Результатом їхньої цілеспрямованої роботи зі збереження людського виміру окупації стали книги «Літопис цивільного спротиву Херсона у 2022 р.» та «Херсон 2022: з Україною в серці».
Основою документування було напівструктуроване інтерв’ю, орієнтоване передусім на особистий досвід людини. Саме тому кожне свідчення зберігає власну логіку, мовну стилістику, емоції та особливості пам’яті конкретного респондента. Адже за сухими датами та хронологією окупації стоять долі людей, їхній страх і біль, спротив і надія.
Окрему увагу дослідники приділили психологічному виміру окупаційного досвіду. Усні свідчення показують, як окупація змінювала сприйняття часу і простору, безпеки, людських взаємин та майбутнього. Ця розмова стала важливим нагадуванням: документувати сьогодення – означає вже сьогодні творити історію, яку завтра читатимуть наступні покоління.
Від історії, зафіксованої у свідченнях очевидців, учасники студій перейшли до історії, яку можна пізнавати через мистецтво, літературу та культурні простори.
Про можливості культури у формуванні цінностей молоді розповіла Наталія Терещенко, голова художньої ради артхабу «Вінграновський». Її виступ «Артхаб «Вінграновський» як освітній простір для формування у здобувачів освіти ціннісних орієнтирів» був присвячений досвіду сучасного культурного та громадського простору в м. Первомайську Миколаївської області.
Артхаб уже п’ятий рік працює задля збереження пам’яті про видатного українського поета-шістдесятника, режисера й актора Миколу Вінграновського, який народився на цій землі. Водночас це не просто місце, де зберігають пам’ять про видатного земляка. Тут вона оживає – у творчих зустрічах, літературних вечорах, презентаціях, мистецьких подіях та інтерактивних екскурсіях.
Артхаб підтримує масштабні культурні проєкти, зокрема фестиваль Вінграновський ART FEST, презентує матеріали про життя і творчість Миколи Вінграновського, організовує виставки картин місцевих митців та фоторобіт. Таким чином, культурний простір стає ще й простором освіти – місцем, де молодь може не просто дізнаватися про культуру, а взаємодіяти з нею, відчувати її та усвідомлювати власну причетність до неї. Присутніх особливо надихнуло розмаїття форм роботи Артхабу з відвідувачами, що ґрунтуються на принципах музейної педагогіки.
Ще одна історія, яка прозвучала під час зустрічі – це історія людини, яка змогла понести Україну у світ і повернутися до неї з досвідом, знаннями та вірою в її майбутнє.
Про Богдана Гаврилишина говорила менеджерка з комунікацій Фонду родини Богдана Гаврилишина, докторка філософії в галузі філології, викладачка Національного університету «Острозька академія» Тетяна Михальчук. Її доповідь «Мрії та інші суперсили. Історія Богдана Гаврилишина, українця, який навчався, мандрував і змінював світ» була присвячена 100-річчю від дня народження видатного українця.
Богдан Гаврилишин консультував президентів і прем’єр-міністрів десятків країн, стояв біля витоків Всесвітнього економічного форуму в Давосі, належав до спільноти Римського клубу. Але, мабуть, найважливішим у його історії є інше – він власним життям показав, що глобальність не означає втрату коріння.
У 1988 році, після десятиліть за кордоном, Гаврилишин приїхав в Україну та заснував Міжнародний фонд «Відродження», де став головою наглядової ради. Того ж року він заснував Міжнародний інститут менеджменту, покликаний готувати нове покоління українських управлінців за світовими стандартами.
А напередодні Революції Гідності ініціював створення Декларації відповідальності людини – документа, який мав актуалізувати цінності свободи, гідності, верховенства права та соціальної справедливості.
Життя та діяльність Богдана Гаврилишина вкотре доводить: людина може змінювати світ, якщо не втрачає зв’язку із собою, своїми цінностями та своїм корінням.
Не менш важливою стала розмова про долю української науки, яку намагалася знищити радянська система.
Валерій Філімоніхін, учений секретар Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили», розповів про життя та діяльність відомого українського цивіліста, дослідника звичаєвого права Арнольда Крістера.
Крістер працював у правничій комісії ВУАН із 1918 року. У 1922 році очолив Комісію по виучуванню звичаєвого права, а з 1926 року – секцію приватного права Комісії з виучування звичаєвого права України та цивільного права. З 1927 року очолював секцію для виучування радянського права при ВУАН.
Та наукова праця не врятувала його від репресивної машини тоталітарної держави. Переслідування радянською владою розпочалося ще 1933 року, коли вченого звільнили з роботи в КІНО та ВУАН. У лютому 1937 року його заарештували за сфабрикованими звинуваченнями у шпигунстві на користь Німеччини та участі в українській антирадянській націоналістичній організації.
24 жовтня 1937 року Арнольда Крістера розстріляли у підвалах НКВС УРСР, а його тіло таємно поховали на спецділянці НКВС УРСР у Биківнянському лісі. У 1959 році вченого реабілітували. Сьогодні відомо про 15 його наукових праць.
Ця історія – ще одне свідчення того, наскільки важливо повертати із небуття імена українських науковців, яких намагалися стерти з нашої пам’яті.
Особливо емоційною стала презентація повісті Володимира Вакарчука «Не брат».
Ця книга – про майбутнє України після завершення війни. Про Україну, яка перемогла. Про те, що буде після перемоги, коли настане час відбудовувати державу, повертати дітей, відновлювати людські зв’язки та заново вчитися жити після пережитого.
Історія створення повісті сама по собі заслуговує на увагу. Ще у 2014 році, після підлого захоплення росією Криму, у автора виникла думка написати книгу про майбутнє України. А після початку повномасштабного вторгнення у лютому 2022 року Володимир Вакарчук взявся за її написання.
У той час, коли українці не знали, скільки триватиме боротьба і що чекає на них завтра, автор писав про перемогу.
Перша презентація повісті «Не брат» відбулася у січні 2026 року. Відтоді книгу прочитали вже багато українців, а деякі читачі називають її пророчою.
Та, мабуть, найважливіше питання полягає не в тому, чи була книга пророчою. Важливіше – звідки у звичайної людини, яка не називає себе професійним письменником, з’явилася така впевненість у майбутньому України? Що допомогло побачити перемогу тоді, коли для багатьох вона здавалася майже недосяжною? Відповідь на ці запитання учасники студій мали можливість почути безпосередньо від самого автора.
Завершальним акордом дня стала доповідь Ірини Садули «Богдан Заклинський: повернення до педагогічної та культурної спадщини», присвячена 140-річчю від дня народження видатного українського педагога, фольклориста, етнографа та громадсько-культурного діяча.
Виступ був надзвичайно емоційним. Через постать Богдана Заклинського учасники знову повернулися до теми освіти, культури та національного виховання – до того, як формуються цінності людини і як педагогічна та культурна спадщина минулих поколінь може звучати актуально сьогодні.
Повернення до таких імен – це не просто відновлення історичної справедливості. Це можливість побачити тяглість української культури, зрозуміти, що наша історія не переривається війнами, репресіями чи спробами знищити національну пам’ять.
Другий день літературно-бібліографічних студій завершився, але розмова, яку він започаткував, безумовно, триває.
Триває у спогадах людей, які пережили окупацію. У книгах, що фіксують правду про війну. У культурних просторах, де молодь відкриває для себе українських митців. У життєвих історіях тих, хто, як Богдан Гаврилишин ніс Україну крізь увесь світ. У повернених із забуття іменах учених, яких намагалися знищити фізично, але не змогли знищити їхню спадщину. І, зрештою, у книгах про майбутнє, написаних у час, коли це майбутнє здавалося невідомим.
Бо пам’ять – це не лише про минуле. Пам’ять – це наша опора сьогодні і наша відповідальність перед тими, хто житиме завтра.
Саме тому такі студії важливі. Вони допомагають не просто говорити про українську культуру та історію – вони допомагають відчувати себе її продовженням.
І поки ми пам’ятаємо, досліджуємо, розповідаємо й передаємо далі – Україна продовжує говорити своїм голосом.
Протягом двох днів ми говорили про дуже різних людей, книги та історичні події. Але всі ці розмови об’єднувала одна важлива тема – пам’ять.
Ми ще раз переконалися, що книга – це значно більше, ніж сторінки та обкладинка.
Книга може зберегти голос людини.
Книга може повернути із забуття ім’я.
Книга може зафіксувати історію.
Книга може стати містком між поколіннями.
А бібліографія допомагає ці книги знаходити, систематизувати та передавати знання далі.
Сьогодні, коли наша країна переживає надзвичайно складні історичні часи, робота зі збереження пам’яті набуває особливого значення. Бо те, що ми фіксуємо сьогодні, завтра стане джерелом правди про нашу епоху. Те, що повертаємо із забуття, допомагає нам краще зрозуміти самих себе. А те, що передаємо дітям і молоді, формує їхнє бачення України – її минулого, сьогодення та майбутнього.
Щиро дякуємо всім нашим доповідачам за їхню працю, дослідження, зацікавленість і готовність ділитися знаннями. Дякуємо авторам та дослідникам, які повертають у наш культурний простір імена, події та тексти. Дякуємо всім учасникам за присутність, увагу, запитання та зацікавленість.
І нехай ці два дні стануть не завершенням, а продовженням наших розмов – у професійних бібліотечних колах, дослідницьких центрах, дружніх розмовах і, найголовніше, у нашій пам’яті.
Книга об’єднує покоління.
Пам’ять зберігає імена.
Слово творить майбутнє.
Нехай так і буде.
