"Дух воїна живе в душі поета": Галя Мазуренко (1901-2000)
«Дух воїна живе в душі поета»: Галя Мазуренко (1901-2000)
Українська поетеса і художниця Галина Сергіївна Мазуренко народилася 25 грудня 1901 року в Петербурзі у сім’ї професора Сергія Боголюбова (російського аристократа, потомка історика Татищева та декабриста Муравйова) та Єлизавети Мазуренко – спадкоємиці давнього козацького роду. Середню освіту здобула в Катеринославі (нині Дніпрі). У 1919 року, Галя Мазуренко вступила на історико-філологічний факультет щойно відкритого Катеринославського університету, але мусила покинути навчання.
Почалася революція 1917 р. Вона бере участь у національно-визвольних змаганнях українського народу, бореться за державність України. Воює в Армії Симона Петлюри, служить у військових частинах армії УНР. За бої та походи у складі 3-ї Залізної стрілецької дивізії нагороджена відзнакою «Хрест залізного стрільця».
Як кур’єр українського уряду, неодноразово з важливими дорученнями перетинає лінію фронту, а згодом, коли українське військо було витіснене з Польщі, опиняється у вимушеній еміграції.
На початку 20-х рр. Галина перебирається до Чехословаччини. Навчається в Українському високому педагогічному інституті ім. М. Драгоманова та в Українській студії пластичного мистецтва у Празі, де працює лектором на кафедрі історії мистецтв. Захистила докторат із філософії.
У 1920-х роках у столиці Чехії існувало важливе літературне угрупування відоме як Празька школа, представлена такими іменами: Юрій Липа, Юрій Клен, Оксана Лятуринська, Олег Ольжич, Олена Теліга, Леонід Мосендз, Євген Маланюк і Галина Мазуренко.
У ці роки Г. Мазуренко формується і як художниця, і як поетка. Одна за одною виходять її збірки «Акварелі» (1926), «Стежка» (1939), «Вогні» (1940), «Снігоцвіти» (1941), які привернули увагу тодішньої емігрантської критики. Вона зближається з поетами-пражанами і активно вливається в літературний процес. Друкується в часописах «Вісник», «Пробоєм».
1945 рік. Серед першого покоління українських письменників-емігрантів у Великій Британії (О. Воропай, М. Верес, В. Бора (Б. Шкандрій), М. Добрянський, К. Зеленко, Н. Драбат.) – Галя Мазуренко. Добре знана й шанована в діаспорі, але донедавна практично зовсім невідома в Україні. Продовжуючи займатися і малярством, і поезією, вона викладає в коледжі при Лондонському університеті. Вчителює в суботній Школі українознавства при Відділі Союзу Українців у Великій Британії в Лондоні.
А ще керує дитячою школою малювання. Крім того, у неї вдома з 1969 року щотижня по вівторках збирається гурток для дорослих, які малюють. Гурток так і називався «Т’юздейз» («Вівторки»).
Видає збірки поезій «Пороги» (1960), «Ключі» (1969), «Скит поетів» (1971), «Зелена ящірка» (1971), «Три місяці в літері життя» (1973), збірку нарисів-мемуарів «Не той козак, хто поборов, а той козак, що вивернеться» (1974) , книжки для дітей. Більшість своїх видань ілюструє сама, а деякі були ілюстровані малюнками учнів Школи українознавства, зокрема «Киця» (1971), «Корона золота» (1972), «Осінь» (1973), «Північ на вулиці» (1980).
Окремі твори авторки були перекладені англійською та польською мовами, а деякі були покладені на музику композитором Федором Євсевським. Як художника і поетесу, Галину цікавили можливості взаємовпливу різних мистецьких засобів (музики, малярства, скульптури та поезії). Вона вважала мистецтво і засобом терапії для людей, що схильні до депресивного стану. Тож більшу частину свого життя Галина Сергіївна прожила у Великобританії.
Вона належала до Союзу Українських Ветеранів у Великій Британії (який об’єднував колишніх вояків Армії УНР). Була членом Об’єднання українських письменників в еміграції «Слово», а 1992 року була прийнята в члени Національної спілки письменників України. Відбулася низка її персональних мистецьких виставок, в тому числі у США, Пакистані, Танбридж Веллз (Англія) та декілька разів у Лондоні. У 2002 р. в Україні вийшла книжка її поезій «Вибране». У Празі 2006 р. побачили світ вибрані поезії чеською мовою у перекладі Алени Моравкової.
Померла Галя Мазуренко 27 травня 2000 року в Лондоні, похована на Гайґейтському кладовищі. Весь свій творчий спадок поетеси, художниці, скульпторки вона заповіла Батьківщині і частину його передала в Україну ще за життя.
Протягом свого довгого життя, Г. Мазуренко мешкала в Україні усього 12 років, але стала істинною українкою, свідомою свого вибору уже з перших кроків, коли взяла собі за літературне ім’я прізвище матері.
Поетична творчість Галі Мазуренко ділиться на два періоди - празький і лондонський.
До празького періоду входять збірки: «Акварелі» (1926), «Стежка» (1939), «Вогні» (1939), «Снігоцвіти» (1941).
Творчість Г. Мазуренко відображає багатовекторність мистецьких пошуків авторки – у літературі, живописі, скульптурі, музиці. Особливу увагу в поезії Г. Мазуренко привертає рецепція живопису. Вплив образотворчого мистецтва позначився на назвах її збірок, циклів, окремих поезій.
Перша збірка Галі Мазуренко «Акварелі» вийшла у Празі (1926) за кошти, виручені від концерту у Студентському домі, влаштованому «Видавництвом Української Молоді». Це була одна з перших книг, виданих представниками празької школи.
Назва збірки, продиктована малярським хистом, була адекватною для вираження цілого спектру вражень і відчуттів. В «Акварелях» простежується розгортання й боротьба настроїв, поезія насичена колористичними образами, які несуть вагоме смислове навантаження.
Збірку відкриває цикл «Настрої». Вірші циклу розкривають почуттєвий світ ліричної героїні. Домінуючим мотивом стає туга за втраченою Батьківщиною. Характерною особливістю її поезії було подалання протистояння між трагічною дійсністю та гармонійним світлом волі.
У цій поезії героїня порівнює себе з полоненим птахом, що намагається вирватися з чужини, розбити хмари і полинути в рідну землю. Атмосферу трагічного суму за Батьківщиною посилює образ дощу, який навіює мінорний настрій:
| Світе любий, таємний, далекий, Так, як зоряні ночі Вкраїни, Як лелека в ту світлу країну, Я полечу туди, як лелека. Є той світ! Є ті зоряні люде, Що душа в них, як казка красива! |
Люто грудьми розіб’ю я сиві, |
Образ утраченої Вітчизни авторка вимальовує своєрідно, поєднуючи зорові, дотикові й нюхові враження, що викликають асоціації з Україною:
|
Чебрече, любий, кучерявий, |
Чебрече! День який веселий, |
У цьому вірші флора чужини пробуджує спогади про Україну. Водночас лірична героїня не може остаточно прийняти пейзаж чужини:
Степи далекі. Гину, гину.
Чебрець…полинь… і реп’яхи,
Такі то милі на чужині,
Такі хороші і лихі.
Прийом умовчання, раптового обривання фрази посилює відчуття драматизму, туги за рідною землею.
Вагоме смислове навантаження у збірці «Акварелі» належить кольору. Кольори допомагають передати найтонші нюанси в змалюванні природи, увиразнити контрастність зображення навколишньої дійсності, символічно розкривають широкий спектр настроїв і відчуттів ліричної героїні. Так, синій і чорний кольори мають естетичне навантаження в циклі «Настрої». Синій колір – це меланхолійний настрій, відчуття ностальгії, трагізму самотньої душі:
|
Серед людей, як у пустелі. |
В безмежнім одчаї застигли |
Синій колір – це недосяжна далека мрія, марево, сподівання на кращу долю, очікування бажаних змін, плекання мрії про повернення в Україну:
|
За днем потягне ніч, |
Чи ти прийдеш, синє, синє літо? |
Жовтий колір трактується поетесою як символ сонячного світла, життєдайної сили:
Рештки бруду, сліди помий…
І кульбаба на смітнику
Розгорнула золото вій.
В парках виполять зайду таку!
У цьому вірші кульбаба викликає асоціації з сонцем за кольором і формою. «Заквітчана золотом стріл», вона ніби «розливає» сонячне світло по землі.
У поезії «Зелене коло» важливу роль відіграє символічне поєднання зеленого кольору з колом, що є прикладом поєднання різнотипних вражень на основі міжчуттєвого асоціативного зв’язку:
|
Темна у повені плавня, |
В коло зелене замкнуло |
Зелений колір, як відомо, символізує розквіт природи, молодість. У цьому вірші зелений колір підкреслює містичну атмосферу лісу, сповнену різних духів. Символ кола виражає циклічність, повторюваність життєвих перевтілень ліричної героїні. Коло – це безперервність розвитку світобудови, нескінченність перетворень людської душі.
Чорний колір символізує відчуття настороженості, страху, нестерпної туги, підкреслює пригнічений стан героїні:
Чорний, як ночі,
Вітер регоче,
Cунеться сум …
Г. Мазуренко тонко відчуває і змальовує красу навколишнього світу, оригінально відтворює кожну деталь:
Чорні гори. Сонце сіло.
У тумані сплять ялини.
Водограю біле тіло
По камінню б’є в долини.
У цьому вірші чорний і білий кольори контрастують, увиразнюючи пейзажну картину. У героїні природа викликає захоплення, є джерелом натхнення. Навколишня краса відроджує духовні сили, допомагає досягти гармонії з собою і зі світом.
Пейзажні замальовки Г. Мазуренко спонукають замислитися над кожною деталлю, штрихом, що відіграють важливу роль у творенні неповторних образів. Вона яскраво, за допомогою кольору, показує розмаїття природних явищ: прихід зими, перший сніг, схід сонця:
|
З неба сиплють білі, білі діти, |
Лисий місяць у хмарах заплутався, |
Але прихід весни сприймається ліричною героїнею не лише як пробудження природи, а й як символ духовного воскресіння:
|
Зірвалося! Гнеться! Точе! |
Лісунець над водою не грає. |
А ось прощання з весною викликає відчуття нудьги, смутку, зумовлені закінченням «весняної казки». Ностальгійні й меланхолійні настрої доповнюються глибокими особистісними переживаннями, викликаними нещасливим коханням. Героїня переживає особливе загострення душевного болю, відчай, журбу, руйнування надій на тихе родинне життя, в якому хотілося знайти розраду й спокій:
|
Не любиш, не любиш, це знаю. |
Причепки твої я в алмази |
Поезії циклу «Співи серця» сповнені настроями розгубленості, безнадії, розпачу. У ньому розгортається глибока душевна драма ліричної героїні, викликана смертю першої дитини і розлученням із коханою людиною.
В одному з віршів її здається, що, кохаючи до нестями, уклала угоду з дияволом:
Фантазія таку страшну,
Таку безумну мала силу,
Що віриться, що бога я гнівила,
Що кликала на поміч сатану.
Подолавши низку тяжких випробувань, героїня усвідомлює тернистість власного шляху, вона готова впевнено нести хрест, твердо відстоювати свою гідність:
Відійдіть. Відійдіть. Я Вас прошу!
Ви не знали, що в жінки є честь?
Не для інших – для себе я ношу
Добровільно обібраний хрест.
Небажання коритися обставинам спонукає обрати життєствердну позицію:
Ви чуєте. Я хочу жити!
Шукати і таки знайти!
У боротьбі з трагічними відчуттями, зумовленими внутрішніми душевними колізіями, народжується творче кредо Г. Мазуренко:
|
Пристрасно стиснений ріт. |
Хоч і зломитись мені, |
У складному протистоянні між жорстокістю навколишньої дійсності й душевними переживаннями ліричної героїні виникає прагнення перемогти трагізм буденності силою незламної волі. Життєствердна тональність, яку обирає Г. Мазуренко, підтверджує її бажання подолати пригнічений стан, прагнення збагнути вищий сенс буття, істину.
У збірці «Акварелі» помітне місце займають твори для дітей із невеликих циклів «Немовляті» і «До дітей», і це невипадково. На час виходу збірки поетеса пережила радість материнства. Цикл «Немовляті» містить колискові, що є продовженням національних традицій українського народу. Авторка виокремлює твір «Спи, моя донечко»:
Спи, моя донечко,
Спи сіроока.
Сонечко сіло далеко, глибоко,
Темрява давить холодна, жорстока.
Останній рядок колискової характеризує не лише день і ніч, а й саме життя. Мати передає дитині базові знання про світ, свої переживання, спогади. Розповідає дитині про справжню Батьківщину, далеку і поневолену:
Там на Вкраїні, що я ісходила,
Зоряні ризи все небо закрили.
Це згадка про Україну та нещасливу долю дітей на рідній землі.
Завершується колискова словами, які передають біль поетеси за те, що справжні патріоти України змушені залишити рідну землю, на якій господарюють чужинці:
Нас запосіли болота глибокі,
Інші – не ми на тій ниві широкій.
Спи, моя донечка,
Спи сіроока.
У збірці також містяться вірші-забавлянки для дітей у фольклорних традиціях українського народу. Вірш «По городу скоки-скоки» – класичний зразок забавлянки, коли мати, граючись із дитиною, підкидає та гойдає її:
|
По городу скоки-скоки. |
Коровки десь рику-рику. |
Г. Мазуренко присвячує доброзичливі, жартівливі вірші доньці Марині, що підтримує традиції усної народної творчості:
- Чи ходила ти, Мариночко, по воду
Чи не здибала якої там пригоди?
- Я зустріла огірочки, широкі листочки,
Що сиділи голісінькі, без сорочки.
- Що тоді , дитино, ти робила?
Чом ті огірочки не прикрила?
Отже, в дебютній збірці «Акварелі» (1926) та деяких циклах, що мають аналогічну назву, відтворюється широкий діапазон настроїв та емоційних переживань - від ідилічних до трагічних, які поетеса фіксує за допомогою пластично-зорових образів і колористичних деталей. Багата кольорова палітра авторки відображає емоційно-експресивне ставлення до світу, допомагає візуалізувати власні враження.
Поетичні акварелі Г. Мазуренко відзначаються динамічністю зображення, адже, як зізнавалася сама авторка, у ліриці вона прагнула передати те, що не змогла відтворити на картинах.
Вірші поетеси завдяки вишуканій художній мові створюють конкретні образи, навіюють зорові враження в уяві читача. Мовою барв, світлотіней, тонів авторка творить свою художню картину світу, презентує власне мистецьке світовідчуття. Поетичні акварелі Г. Мазуренко відзначаються динамічністю зображення, адже, як зізнавалася сама авторка, у ліриці вона прагнула передати те, що не змогла відтворити на картинах.
Творчість лондонського періоду Г. Мазуренко значно відрізняється від творчості празького періоду. Між книжками, виданими в Празі, і лондонськими минуло майже 20 років. Якщо в перший період поезія авторки була більш традиційною і прозорою, то в другому – більш філософською з роздумами над сенсом життя, над законами природи, над призначенням людини в цьому світі. Зацікавленість теософією, християнством, східними релігіями також знаходить відображення у її творчості.
Головним героєм збірки «Пороги» (1960), стала душа, яка, не втримавшись «між зір», впала на грішну землю, втративши пам’ять. Авторку менш за все цікавлять питання походження душі, можливості її пізнання. Нищення душі зумовлює катастрофічні наслідки навіть при матеріальному благополуччі, схожому на примарне «щастя»:
…задушиться земля,
А люди цього не побачать…
Натомість «правдиву радість знає тільки мученик», здатний знаходити істотне «в старих, розірваних перезабутих Святцях».
Душа існує як самодостатня субстанція, незалежна від тіла, тому не може бути його внутрішньою силою, представляти живу істоту. Творчий прояв душі у мить натхнення, у «буревіях», властивий, на погляд авторки, і художньому креативу, який не тільки виснажує («О, бідна жертва!»), а й виконує психотерапевтичну функцію. Моральне очищення не завжди безпечне, бо загрожує митцеві втратою свого єства, переходом в іншу, привабливу, але чужу якість:
І зовсім став би ти безгрішний!
Що називається – криштальний!
Коли б ніч, коли б не вірші,
Коли б не мрії… і так далі!
Він має передусім відбутися внутрішнє й лише тоді, рівновеликий довкіллю, може вести з ним діалог. Поет має зважитись:
незрозумілим бути… сміло
Навіювати сни чудні;
Осміяним іти в пітьмі…
Прийняти злидні в нагороду…
Лишатися завжди собою, що Г. Мазуренко вважає подвигом (в однойменному вірші), тільки треба остерігатися «моди». Нічого довершеного не існує, хіба що шляху до нього.
Самотність Досконалого розсипано світами
На безліч сотворінь, недосконалих вільних…
Вона не замкнена на собі, відкрита для нових «спроб і помилок», де «перед кожним роздоріжжя й камінь». На жаль, не завжди вдається реалізувати адекватний вибір, особливо коли свавільно порушується Христова заповідь «Люби ти ворога, немов себе самого», якої не дотримуються в період воєнної параної. «Куди ведеш нас, Господи? Куди?» - з розпачем питає травмована війною лірична героїня, гіркотно констатуючи:
По образу Твоєму зліплені, дивись,
А на який іще ми здатні злочин!
Г. Мазуренко, обстоюючи вічні цінності, не згодна із припущенням, що «душу можна вбити». Її долю має вирішити Страшний Суд, неминучий і для українців, яких «живих закопували в землю», для яких стала «істина - брехнею. Вогонь - їх чадом. Смерть - зорею», з якими “доля грала” жорстоку гру.
У збірці «Пороги» є кілька творів, що не вписуються в її філософічний і мотивний ряд. Тут помітна присутність художниці, здатної, застосовуючи прийом екфразису, перекодувати малярську знакову систему на вербальну, що ніби спростовує вислів авторки: «А мова барв для вуха неприступна». Тішить око рясна, добре промальована городина з гарбузами, редькою, соняшником, квасолею, де щойно була пустка й здавалося, що «Ніколи квіти не розквітнуть, І не сміятимуться діти» («Огородчик»). Метафора оновленого життя з нічого символізувала українську вроджену вдачу, здатну на вітальне утвердження й на чужині.
Інше, амбівалентне враження викликає психологічний «Натюрморт»: авторка виконала його так, щоб читач (глядач) стежив за рухом її пензля («Стіл. На столі шклянки, бокали»), спостерігав за просторовою перспективою сюжету:
У напівтемнім коридорі
Під сходами килим розкішний.
На скрині, вирізній і чорній,
Китайська ваза, блюдо й тиша…,
«Божок жовтенький, кість слонова». Водночас додаються промовисті психологічні нюанси з латентною семантикою, означеною невипадковими деталями:
Зітліла сигарета стигне
На венеційському кришталі.
Хто тут сміявся? Хто покинув,
Не докуривши, цю їдальню?
У вірші є слова, які треба читати «між рядками»:
Ганчірка безтурботно порох
Змітає з бочки в перламутрах…
 |
| Галина Мазуренко за роботою, 1997 р. |
Вони делікатно натякають на перші роки англійської еміграції Г. Мазуренко – докторки філософії, змушеної наймитувати, стирати «чорну пляму» зі статуетки Будди, але «гості / В кути не залазять біля столу, / Де щось там випиляно з кості».
Така композиція викликає враження картини в картині.
Творча спадщина Галі Мазуренко потребує більш досконалого вивчення. Поетка ще не повністю повернулася в Україну, але варто частіше згадувати про цю чудову людину, талановиту поетесу і художницю. Не доживши півтора року до свого століття, вона була щаслива, що побачила Україну незалежною.
Список рекомендованої літератури:
- Вороніна В. Повернення із забуття // Літературна Україна. – 2002. – 22 серп. – С. 9.
- Доценко Р. Прощання і надія // Літературна Україна. – 2000. – 9 листоп. – С. 9
- Ільницький М. Божі очі синіх волошок // Дзвін. – 1992. – № 1-2. – С. 21-22.
- Качуровський І. Поезія мислі // Сучасність. – 1961. – № 2. – С. 115-116. – Рец. на кн.. : Мазуренко Г. Пороги. – Лондон, 1960.
- Качуровський І. Про Галю Мазуренко та її творчість // Променисті сильвети: лекції, доповіді, статті, есеї, розвідки. – К. : Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. – С. 428-436.
- Ковалів Ю. Галя Мазуренко / Ю. Ковалів // Слово і час. – 2019. – № 12. – С. 74-79.
- Коханець Л. Жива легенда історії // Голос України. – 1993. 20 серп. С. 12.
- Кузьменко С. Повернення із забуття // Березіль. – 2003. – № 7-8. – С. 187-191.
- Мазуренко Г. Прозоро-прості: вірші / Г. Мазуренко // Київ. – 2006. – № 4. – С. 73-79.
- Мазуренко Г. Вірші: XX сторіччя української поезії: антол. "Вітчизни" / Г. Мазуренко // Вітчизна. – 2007. – № 11/12. – С. 90-95.
- Міщенко Л. «А може, хто згадає на вкраїні» // Дзвін. – 2004. – № 2. – С. 139-142.
- Погребник Ф. Дух воїна живе в душі поета // Голос України. – 1992. – 18 лют. – С. 13.
- Погребник Ф. Повернення Галі Мазуренко // Визвольний шлях. – 1999. – № 12.
- Слабошпицький М. Народжена в Петербурзі й похована в Лондоні / М. Слабошпицький // Київ. – 2006. – № 4. – С. 80-87.
- Українські письменники діаспори : матеріали до біобібліогр. слов. / Нац. парлам. б-ка України. - К., 2006 - . - Ч. 2 : (Л - Я). - 2007. – Зі змісту: Мазуренко Галя. - С. 46-51. - Бібліогр. у кінці ст.
- Хаєцька А. У контексті жіночої лінії "Празької школи": поезія Г. Мазуренко / А. Хаєцька // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2011. – № 5. – С. 72-79.
- Яців Р. Життєвості в «Калоші щастя» // Дзвін. – 1992. – № 11-12. – С. 170-172.
Підготувала: провідний бібліографі О.В. Михайленко
Малюнки Г. Мазуренко:
|
Галя Мазуренко. Автопортрет. 1960-i роки |
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
 "Образ 40" із серії "Образи". 1930-ті рр. Папір, акварель |
|
Вірші Г. Мазуренко:
РІЗДВО
У сутінку стрункі тополі
Закучерявило в тумані.
І глід, обірваний у полі,
Тихенько в темряві розтанув.
В цей вечір, кажуть, народився
Маленький Хлопчик.
За звіздою Верблюд із маґами поплівся,
І хлів знайшов він під горою.
У тиші ночі тихий янгол
Крильми повіяв по стодолі.
Блаженії за правду гнані,
Що не зневірились ніколи.
ЕДЕЛЬВАЙСИ
Едельвайси квітнуть тільки в горах.
Треба вище знятися за вежу,
Де гукає поночі вартовий.
Так високо квітнуть едельвайси,
Що чужі їм голосисті півні,
І не чути згуків сіл і міста,
Що зірвеш у горах сніжну зірку,
Та не ту її знесеш додолу.
І не знати тим, які в долині,
Як живії квітнуть едельвайси.
СОВІСТЬ
Випивали та й знову пили
Арештант: богослов і філософ,
Й його сторож, разом у тюрмі
Після двох або трьох допросів.
"Ні душі, ані Бога нема!
І релігія опіюм!" - з серцем
Сторож каже й собі підлива.
"А як є??"
"Ні, нема!" І заллється:
"Пар душа! На могилі лопух!
Так навчали і Маркс.
І Базаров".
"А як є?" - "Застрелю і каюк!"
"Так то так, а як є?"
І в парі
Цілу ніч ту пили самогон
Й те саме говорили, здається.
"Ні, нема!" - "А як є?"
І чого Скаже - "Ні",
але сам здригнеться?
***
Заговор мовчання - дивна річ.
Пріч, не вірю, відійди пріч,
Кам'яне пекло вигнання.
Вічно невтомні фанатики зла.
Серце потомлене, а земля тісна, мала.
Друже мій одинокий,
Друже, прости!
Боже, як зависоко
Твої сині мости!
Переслухала до кінця
Революційні недомовки,
І тепер болить голова.
Бо в революцій немає лиця,
А проти слів громихають слова.
Здвиги Правди, перелицьовки істин.
Харя рява гризе коріння життя.
"Ми тебе розстріляємо, - мені друг сказав, -
за те, що ти індивідуалістка".
Та й сам зник після процесів у небуття...
***
Буває, серце нібито й не диха,
Все байдуже, - чи плаче хто, чи ні.
І страшно так, і холод десь на дні.
І муку кличеш, тільки би не тихо!
Чому се так, скажи, скажи мені?
ГЕТСИМАНСЬКИЙ САД
Хитало тополі. Густішали тіні.
Хрест-навхрест, хрест-навхрест лілеї хилило.
Хрустіла зів'яла трава під коліном.
Учитель молився. Наблизились кроки.
Мечі забряжчали. Навколо шуміли,
Стогнали, тремтіли тополі високі,
І все, що любив Він, зрадливо зникало.
Залякані учні ховались без сили.
Спинялися кроки зловісно, помалу.
Сторожа питала: "Іудо! Де Вчитель?"
Де Вчитель? Де Вчитель?
Тополі шуміли
Зневажливо ніжно, посмішливо хитро
Гуділо, свистіло у хаосі вітру.
У пісні предвічній, у пісні безумній
Убивче дзвенів поцілунок Іудин.
МАТИ БОЖА
На темнім небі срібний місяць
І Мати Божа на межі.
Сухий віночок вже не висне,
А впав і на землі лежить.
І я до чорного каміння
Припала. Не молюсь. Мовчу.
Хмарки перебігають тінню,
Зірок ласкаве миготіння.
Тобі я рідних доручу.
Ти зрозумієш. Ти за Сином,
Ридаючи, по світі йшла.
І Ти нікого не покинеш,
Ти все така, як і була.
