Генна Крістін. Соловей

Марина Трибушна, користувачка бібліотеки

«У коханні ми дізнаємося, ким би ми хотіли бути, а на війні – ким ми є»

Війна… будь-яка, Перша світова, Друга світова – це завжди страшно, це смерть, сльози, страждання. Та головне, що жодна з них нічому не вчить прийдешні покоління. Після кровопролитних битв залишаються розбиті вщент міста, гори трупів, а ті, кому вдалося вижити – повертаються додому геть іншими людьми, морально та духовно зломленими.

Майже в усіх художніх творах про війну описуються батальні сцени, грандіозні битви або партизанські рейди в тилу ворога. Та зовсім мало книг, де описується, як же жінка переживає це лихоліття.

У романі Крістін Генна «Соловей» змальовується доля двох рідних сестер В’янн та Ізабель. Вони абсолютно різні: одна заплющує очі на події, які розгортаються у світі та у Франції, намагається просто про це не думати. Друга ж – сильна та цілеспрямована, не може стояти осторонь і спостерігати, як ворог грабує її рідну країну. Ізабель хоче стати частиною тих, хто намагається протистояти німцям. Спочатку вона розносить листівки та прокламації, а потім стає провідником: переводить збитих американських та англійських пілотів із території окупованої Франції через Піренейські гори до Іспанії. Не кожен чоловік здатний на це, а тут – 19-річна дівчинка, майже дитина!

Але і В’янн доведеться зазирнути глибоко в себе та зрозуміти, що вона не зможе просто стояти осторонь, коли її найкращу подругу з дітьми збираються депортувати до Німеччини тільки тому, що вона єврейка.

Такі великі потрясіння, як війна, виявляють в одних людях їх найкращі якості – доброту, милосердя, співпереживання. В інших чомусь пробуджують їхні найгірші сторони – жорстокість, садизм, злість.

Червоною ниткою через весь роман проходить тема «на що ти згоден піти заради своєї дитини?» Чи зможеш ти дивитися, як твоє дитя хоче їсти – а немає нічого, бо всю їжу забирають собі німецькі солдати. А щоб на продуктові картки отримати голі кістки, треба вистояти величезну чергу, і не факт, що тобі щось залишиться. Чи зможеш ти сидіти тихо вдома, знаючи, що твою доньку забрало гестапо і катує її, вибиваючи зізнання.

І головна ідея роману – яке ж нетривке життя та кохання? Ось ти мирно жив у гарному будиночку, мав сім’ю, дітей, насолоджувався коханням, і вже війна стукає в твої двері, а ти не встиг сказати всіх слів кохання людині, з якою жив поруч. Не треба відкладати на потім слова кохання, бо потім просто не буде кому їх сказати!

Як же тяжко після всіх випробувань війни повертатися до нормального людського життя! Як забути всі знущання, голод, всі жахи війни, крізь які ти пройшов? Війна прірвою лягала між тими, хто повернувся з самого епіцентру війни, і тими, хто пережив майже все те ж саме, тільки вдома. Деякі так і не змогли адаптуватися до мирного життя і продовжували жити зі зламаною долею. А треба було просто знайти шлях до серця одне одного.

«Кохання має бути сильнішим за ненависть, інакше в нас не буде майбутнього».

Однозначно читати всім, щоб таке ніколи не повторилося!!!