Головна Про відділ Проєкти відділу Літературне дежавю «І полетить за голосом душа …»: поет Григорій Лютий

«І полетить за голосом душа …»: поет Григорій Лютий

 «І полетить за голосом душа …»: поет Григорій Лютий

У місті Гуляйполі Запорізької області 7 лютого 1949 року, в сім´ї вчителів-хліборобів народився хлопчик. Це містечко відоме далеко за межами України, в першу чергу як батьківщина Нестора Махна, революціонера-анархіста, командувача селянської повстанської армії. Але воно є також малою батьківщиною знаменитих письменників. Тут народився драматург Леонід Юхвід, який написав п’єсу «Весілля в Малинівці», жив і працював прозаїк Михайло Гайдабура, ім’ям якого назване обласне літературне об’єднання, звідси почали свій життєвий і творчий шлях Раїса Іванченко, Василь Діденко, багато інших... та поет – Григорій Лютий.

«Я у Бога про землю спитав –
І сказав посмутнілий Всевишній:
 - Ця земля вже тому вам свята,
Що із лона її ви всі вийшли.
Ти пізнаєш, де серце зігрів,
Як її, клянучись, будеш їсти,
Як глевку її кинеш на гріб,
Як відчуєш, яка вона чиста!
Як народиш на ній діточок,
Як ізвідаєш щастя незлеє
І обпалишся болем свічок,
Як життя віддаси ти за неї…»

Дід Григорія по батьківський лінії був репресований, і поет його ніколи не бачив. Але розповіді про його силу волі та рішучій харак­тер впливали на формування свідомості митця. Рід по батькові мав свої традиції. Обов´язково одного з синів називали на честь діда. По маминій лінії дід Явтух і бабуся Мелашка, чиї предки – переселенці з Полтави, були віруючими господарями. Дід – майже все життя комірник, бабуся – тиха і богобоязна господиня. Батько майбутнього поета теж писав вірші, але вони потрапили лише до альбому його майбутньої дружини – Марії Явтухівни Пилипенко. І ті романтичні вірші, були найперше продуктом атмосфери Гуляйпільського педучилища. Навіть постійні клопоти, робота прак­тично в другу зміну коло землі в своєму приватному госпо­дарстві (інакше б просто не вижили), не притлумили, не вивітрили ту неповторну атмосферу закоханості в життя. Вечорами іноді слухали привезеного дідом Явтухом патефона. Ставили «Дивлюсь я на небо», «І шумить, і гуде, дрібний дощик іде». Мама брала гітару і співала під неї українські пісні. Саме так формувалася реально українська, духовно багата сільська інтелігенції.

Дитинство Григорія проходило в оточенні мальовничої природи, яка буде постійно присутня в його творчості. За городами жебоніла річечка Гайчур, де май­бутній поет ловив рибу, пік раків з хлопцями, пас на її луках гусей. І дитячі незабутні враження знайдуть відображення у зрілій творчості митця:

«- Галино-Галь, - з гори біжить дівчатко.
Гиля-гиля! - ім'я своє пасе...»

Він навчався в Сігорянської початкової школи, після закінчення якої в 1958 році, поступив у Гуляйпільську середню школі №1 і паралельно навчався в музичній школі по класу баяна. Отримавши середню освіту, Лютий протягом року працював баяністом і завідуючим Любимівським Будинком культури. Потім вступив на філологічний факультет Запорізького педінституту (нині – Запорізький національний університет).

Тоді в інституті існувало літературне об'єднання і літературна студія, навколо яких згуртувалася велика група цікавих молодих поетів, які почали диктувати літературну моду мало не усій молодій поезії України. На ці заняття приїздили молоді поети з Харкова, Дніпропетровська, Донецька, Черкас і Києва. Серед них були Г. Літневський, В. Моруга, О. Шостак, О. Абліцов, О. Матушек, В. Сироватко. Син гуляйпільських степових просторів - Григорій Лютий, нелегко входив у літературу. Дзвінкий голос поета знала вже вся Україна, а от першої книги все не було.

Григорій був одружений на Лютій Людмилі Іванівні, яка працювала вчителем української мови та літератури у запорізькому колегіумі «Елінт» № 96.

Його вірші вперше були опубліковані в гуляйпільській районній газеті «Зоря комунізму» в 1964 році. Іще в шкільні літа Г. Лютому пощастило познайомитись з відомим поетом Василем Діденком, який на той час вже мешкав у Києві, але постійно приїздив у село Чапаївку до мами, привозячи на периферію атмосферу київських вітрів. Заборонені вірші М. Мамайсура, В. Симоненка, із яким у студентські роки товаришував Діденко, довгі задушевні розмови запліднювали душу юнака неповторним відчуттям причетності до долі народу. Становлення поетичного таланту Г. Лютого відбувалося і під впливом кращих зразків світової літератури. Сам поет розповідав, що, будучи студентом, захоплювався творами Гете, Шіллера, Боккаччо, Сервантеса...

За станом здоров’я йому довелося перевестись на заочне відділення педінституту. Григорій повернувся у Гуляйполе. Влаштувався у колгоспній багатотиражці. Кілька років поспіль, у 1971 році, поезія Г. Лютого була представлена українській аудиторії на сторінках газети «Літературна Україна». Вже тоді у добірці віршів прозвучав образ, який цитують і дотепер: «На рушнику Дніпра, розшитого садами, Несем твою Чернечу, як хлібину...». Молодий поет бере участь у роботі щорічних ірпінських семінарів творчої молоді, куди його особисто запрошує голова кабінету по роботі з молодими авторами при Спілці письменників України Дмитро Білоус. Лютого помічають, відзначають зрілість таланту, оригінальність творчої манери, але… книжка все ж не видається.

Тим часом, виростаючи в атмосфері шістдесятників, Григорій Лютий передплачує до себе в Гуляйполе всі літературні журнали і засновує своє літературне об’єднання «Калинова сопілка». Це про нього відома запорізька поетеса Любов Геньба згодом скаже: «Я закінчила двадцять років університету Лютого...». З того ж літоб’єднання вийшли – Олександр Михайлюта, Іван Доценко, Анатолій Горпинич. І ось настав тай час коли творчість Лютого одержала схвальну оцінку критика А. Макарова, він ніби подолав якийсь бар’єр, і це додало йому наснаги і творчої енергії.

«Те, що вперше створили, повторили вже люди.
Написати ще вірша - дивиною не буде.
Заридати, померти - і трагічно й прекрасно,
Та було вже усе це у великих нещасних.
Та, здається, я зваживсь. Я готовий до всього.
Проклену, якщо треба, навіть Господа-Бога.
Є маленька надія (що гріха тут ховати).
Я для щастя - нещастя буду в серце скликати.
Всіх у серце їх скличу. (В інше місце не прийдуть...)
Заманю, замурую. Й доки житиму в світі,
їх не випущу звідти.
Тільки жаль, що я тлінний, а вони ж то, бач, вічні.
Як умру - вони знову розлетяться по світу...».

Така ж самопожертва, як у Симоненка та Стуса.

У 1982 році Г. Лютого запрошують на творчий звіт до Києва, після якого його вірші протягом 2-3 років публікуються практично в усіх літературних журналах: «Вітчизна», «Жовтень», «Дніпро», «Україна», «Донбас», «Київ».

І, нарешті, 1984 року виходить у світ перша книжка поета «Крилатий корінь»,  назва якої розкривається в однойменному вірші:

«… Вогонь любові, корене крилатий.
Ти рвешся ввись і, прип´ятий, болиш.
Ти розуміти вчиш мене, кохати.
Боли ж мені, довіку не залиш».

Ця збірка отримала обласну молодіжну премію імені М. Андросова. Поетеса Н. Стефурак вловила у першій збірці Лютого Шевченківські настрої, на­писавши: «Є такий поет: «Стою, як тінь, мов тільки що із бою. Хіба б коня іще та справжню рану...». А О. Логвиненко вказувала: «…Справді, хліборобський, крилатий, чорноземний корінь сущого в людині хотів би увінчати автор на тлі рожевого цвіту мрій, надхмарної висі. Хліборобський корінь - то міць характеру, твердь праведної світобудови».

Г. Лютий постійно прагне знайти несподіваний, непе­ресічний образ, по-своєму осмислити його, створити свого роду ліричну новелу з глибинним підтекстом і подати на розгляд читачеві.  В образі ліричного героя часто можна пізна­ти власне автора з його переживаннями, болями, сумніва­ми, пристрастями і відчути його оголену душу і сумління:

«Ти відкрий моє серце, відкрий.
Крапля крові не відає болю,
Не лякайсь мого крику, о доле,
Ти відкрий моє серце, відкрий. ...
Як блакить відкриває нам птиця.
Ти відкрий моє серце, відкрий»
.

Поезія Г. Лютого особливо чутлива до найгостріших про­блем сучасності, правди життя. Ії яскраві риси - при­страсність, емоційна наснаженість думки, глибинні роздуми про любов і ненависть, добро і зло, вічність і сьогодення.

Григорій Лютий передусім – лірик, поет особистого пере­живання, поезії серця. Бентежно-щемлива ніжність, краса і романтична окриленість його слова наснажують читачів жит­тєствердною енергією, виховують естетичне почуття. Він уміє бачити красу і відчувати її в усіх проявах життя. Тематичні обрії поезії Г. Лютого надзвичайно широкі.

Друга книга поета «Крона вічності» побачила світ у 1985 році. У ній автор продов­жує розвивати тему рідної землі, батьківщини. Він ніби кровно пов'язаний із на­родними джерелами, з яких і черпає силу для своєї поезії, осмислює нерозривну єдність людини і природи, яка є вічною:

«Залишайте себе на землі.
Вам безсмертя відкрила природа!
Хай завжди зігріва нагорода
Нелегкі ваші дні і мозолі.
Залишайте себе на землі.
Не беріть із собою в могили
Ні вогню, ні любові, ні сили,
Ні довірливих лагідних слів.
Залишайте себе на землі.
У надіях, у дітях, онуках,
Щоб сліди не зітерла пилюка,
Не розвіялись лиця в імлі.
Залишайте себе на землі.
Роздавайте щомиті, даруйте,
Жодну пісню в собі не змарнуйте,
Не затміть жодній миті політ!
Це не ваше: з далеких століть
Вам передане людське батьками.
Будьте щедрими, будьте із нами!
Залишайте себе на землі!»

Одна за одною виходять книжки автора – «Червона літера вог­ню» (1987), «Хліб любові» (1990), «Я воду пив з твого лиця» (1992), за яку Лютий був відзначений обласною літератур­ною премією імені В. Лісняка, «Гуляй-поле» (1996), дитяча книж­ка «Світлана» (1995), «Вибране» (1998), «Меди» (2000), а також у співавторстві зі співаком і композитором Анатолієм Сердюком - збірник пісень «Пісні Гуляйпільського краю» (1995), численні публікації в журналах, альманахах, газетах. До того ж перу Лютого належить і низка оповідань, есе, статей, рецензій. Зокрема, оповідання «Шпаки» і повість «Душа ледь-ледь торкалась тіла...».

Отже, в основі поезії Г. Лютого лежить саме любов, любов до рідного краю, до людей, до природи, нарешті до жінки, і саме це почуття є джерелом творчого натхнення. У вірші «Хліб любові» (1990) Г. Лютий проголошує і чітко окреслює те, що до того прочитувалося у підтексті:

«Мій хліб – любов. Однині й назавжди.
Нехай мене любов моя годує.
Є легший хліб. Єство ж моє гидує.
Нелюбий хліб – страшніший од біди!..
Це вищий смисл, яким живе природа.
Мій хліб – любов. Однині й назавжди».

Недарма літератори між собою називають Григорія Лютого «співцем кохання». Справді, тема кохання була і залишається провідною в творчості поета. Скільки цноти вкладав ще молодим поет у це велике поняття! До своїх ровесниць він звертається на «Ви»:

«І Ви красиві, дівчино, і Ви...
О, світе мій, які Ви всі прекрасні!
Ці карі очі – лагідні і ясні,
Ці горді повороти голови.
У Вас – лукавий погляд аж горить,
А Ви наївна - наче у пилкові.
А Вам про Вас не скажеш у розмові –
Життя замало з Вами говорить.
Якби всесильний був я, наче Бог,
То на мільйон іскринок розділився б
І в кожну душу лицарську вселився,
Щоб з вами знать любові діалог.
Стрічаю Вас. Що можу я – чужий?
Хіба сказать, які Ви всі красиві…
Та бгає вітер слово. Чую: сиві.
І замовкаю вражено-німий.
Ви справді сива, дівчино, і Ви…
А ми ж недавно бігали у латки,
І піонерські ставили палатки.
А далі - швидше. Далі – до трави…
І Ви красиві, дівчино, і Ви...».

Гарні за духовною наснаженістю й емоційною силою, інтимні вірші Лютого сприймаються як молитовна сповідь не тільки ліричного героя, а й власне читача, бо йдеться у них про загальнолюдські, вічні цінності – кохання, молодість з її неповторними чарами і почуваннями. Його поезії показують це почуття багатогранним. Тут можна зустріти юнацьке чи дівоче романтичне кохання, його щирість і красу, драма­тизм нерозділеного почуття, любов до жінки-матері. Непогамований шал закоханого серця передається за допомогою довершених художніх знахідок, передусім метафор, персоніфікацій, порівнянь, символічних образів:

«Голюсіньку, як вишеньку чужу,
Візьму в уста – гірчинки не почую.
Як сука цуценятко, обцілую.
О, Господи, простіше - оближу».

Ці вірші позначені великим милосердям, співчуттям, гуманізмом:

«За тобою срібним колесом
Весняний дзвенить струмок.
І щебече рідним голосом
Твій малесенький синок».

Для увиразнення складності, драматизму почуттів свого героя автор послуговується мотивом швидкоплинності, короткочасності щастя, прийомом поєднання контрастних понять, як, наприклад, у віршах «Весілля», «У них не склеїлось нічо­го...», «Голос життя», «Доля», «Мишко», «Він жив на кручі...» та ін. Показовою щодо цього є лірична новела «Весілля», яка перш за все вражає мальовничістю зображуваного. У розпалі весілля:

«Був стіл весільний, довгий, мов ріка.
Пливли по ньому чари і мімози.
Горілка вся була якась гірка,
Мов не горілка то була, а сльози...
А молода на тім кінці ріки,
В розквітлу вишню вдягнена, ледь мріє.
Не допливеш - ніхто не дасть руки.
Усім чужий. Ніхто не розуміє».

Зрештою наречена, покинувши весілля, втікає до сво­го коханого:

«Там човен грав, як місяць молодий.
Сховались в нього двоє, мов у пісню.
І між зірок відкритої води
Цілунками відкрили ніч первісну».

Вони пливли до іншого берега. І ось останній епізод:

«Їх приморозок пізній розбудив.
Як мертві щуки, весла ген біліли.
Хотіли їх дістати із води
І не могли рознятися - боліли.
По березі шукали їх. Та зась.
Шумів лиш очерет, як недомовка,
І голос жениха, ласкавий, мов у вовка.
Неначе перекований, зривавсь...
».

Очевидно, порівняння голосу жениха з голосом вовка пов'язане з казкою про вовка і сімох козенят, де вовк пере­кував собі голос, щоб обдурити козенят, а, отже, зримий зв'язок поезії Г. Лютого з фольклором, народнопоетичними мотивами. Це виявляється перш за все у тому, що поет часто у своїх творах звертається до художньої інтерпретації давніх легенд та переказів, вводить до своєї художньої палітри фоль­клорну символіку, елементи народних звичаїв та обрядів.

Особливо яскраво фольклорне начало присутнє у поемі «Ярмарок» (1968). Поема населена фантасмагоричними об­разами з народних легенд і разом з тим сповнена безоглядної життєвої правди. Ярмарок у зображенні автора – «це невелич­ка модель світу». Тут і прекрасне, і потворне, і трагічне, і смішне», – указував Г. Літневський. Головного персонажа, як такого, немає.

Розповідь починається з відтворення картин самотнього післявоєнного життя Галини – дівчини, що збо­жеволіла під час фашистської окупації. Вона збирається нести продавати на ярмарок у кошику столітник і вогонь, який взяла з пожежі, що спалила її хату.

Цю поему відомий критик Тарас Салига назвав кращою поемою року. Він пише: «Молодий поет Г. Лютий поемою «Ярмарок» ще раз довів, наскільки може бути благодатною фольклорна стихія, якщо поводитись із нею не легковажно, не спокушаючись необачно на певні ефекти. Власне, саме завдяки стриманості поема Г. Лютого має і ве­ликий сюжетний простір, і простір ідейно-естетичний... По­ема цікава і самою динамікою розповіді, і непересічністю ху­дожньої уяви, і довершеністю версифікації. Це і дозволило поетові відтворити панораму життєвих реалій середини 40-х років. В особі автора щасливо поєдналися вміння бути скупим і точним на слово в передачі людських драм, бути витівником і дотепним, коли на це місце і час, вміння вдихнути в мета­фору чи персоніфікацію сувору правду життя. Найголовніше, чого вдалося Лютому досягти в поемі, - це своєрідний ху­дожній синтез, у якому відчутні печаль, смуток, гумор, радість, роздуми тощо. І все сукупно – у переконливій цільності ху­дожнього відтворення дійсності». Не часто зустрінеш такі роз­горнуті образи-символи, які витікають один з одного, переплавляються і раптом, розтавши, як марево в степу, постають перед тобою знаком питання – вихором.

«…Чи циганський табір там отаборився,
Мало іще табір - ще й весілля грають,
Мало іще грають - чуть на дві версти, -
Мов барвистий бубон, велетенський бубон
У руках чаклунських крутиться, летить,
Стрічками мигтить.
Ой, то і не віче вічне пророкує,
Ой, то й не цигани рясно так святкують.
То у Гуляйполі люди ярмаркують».

Образний світ Г. Лютого заснований на почутті, на пе­реживанні, на суб'єктивному настрої, і це ліричне начало є всеохоплюючим і всепронизуючим у творах, різних як за те­матикою, так і за жанровою природою. Він прагне до різно­манітності у галузі віршобудови: від класичного стилю до білого вірша. Виявляє себе в жанрі балади, притчі, сюжетно­го вірша і того, що називають асоціативним, поеми.

Поет пишається рідним, теплим Запорізьким краєм, де «слова пісень у садах ростуть» і де він хотів прожити своє життя: «В ріднім краї жити я судьбу молив»… («Вишиванка»). Саме рідний край дає йому талант, наснагу й сили для творчості:

«Є щось святе в словах «Мій рідний край».
Для мене – це матусі пісня ніжна,
І рідний сад, від квіту білосніжний,
І той калиновий у тихім лузі гай.
Для мене – це твої стежки й мої,
Й пісень людських прозорі ручаї,
Усе, що серцю рідне невимовно».

Щира схвильованість, глибинність почуття й водночас кра­са думки і форми притаманні патріотичній ліриці поета:

«Хай тобою святиться мій день!
Ти народжена Богом кохати!
Україна – країна пісень,
Україна – Чорнобильська мати.
...Я на тебе, кохана, молюсь,
Кожна пісня твоя – то молитва.
На красу твою божу дивлюсь.
Осягаю, за віщо йде битва».

Змістовним ядром цих віршів є позиція митця, пози­ція громадянина, патріота, сина – своєї матері по крові і матері – України:

«Народила мене українка,
Захистити крилом не змогла.
І зірвав мене світ, мов пір'їнку,
Із єдиного раю - села».

Проте його захоплен­ня Батьківщиною змінюється драматичними інтонаціями, коли він говорить про минуле України:

«Розпинали нас. Ще казав мій дід.
Як сльоза текла - не здолати вбрід.
Як займався степ од кривавих ран,
А хто жить хотів - за життя вмирав.
Українонька - в солов'ях острог,
Всяк щипа її - мов смачний горох!
Суне голод-мор - аж нутро пече,
Тільки мед пісень по вусах тече»
.

У баладі «Хлібороб» поет вперше говорить не про лубочну героїку радянських бійців, а про те, як полоне­ний воїн рив собі могилу. В основу сповіді було взято не по­верхнево політичне, що легко вивітрюється в часі, а глибинні, генетичні основи людяності, життя на землі:

«А другий штик, а третій! Виноград
Садив отак у сонячну неділю.
Чи ж поприймався? Стільки пролетіло!
Напевно, вже й підрізати пора.
… Ледь чутно хрускотіли камінці
Під заступом блискучим, як півмісяць.
І кожен зріз травинки і корінчик,
Як рідна плоть, болів його руці».

У такому потужному пориві до життя він напише:

«Наче рив могилу, а криницю вирив.
І стою – не знаю, що його робить...».

Г. Лютий прагне наблизити людей до ідеалів добра, спра­ведливості, гуманізму, правди – цих вселюдських ідеалів, за якими для нього не губилися ідеї національної самосвідо­мості рідного народу, необхідності духовного відродження:

«Україно, полин мій гіркий!
Яничаром розтерзані села.
А у селах у зорях ставки...
Їх наплакали наші жінки.
Пересохли і очі, й джерела...
Ти жива ще, Вкраїно, поглянь,
Ще степи твої щедрі уповні!
Місяченько пливе ще у човні,
Щоб розбитись об хвилі світань.
Підведися ж із праху, устань!»

Поему «Суд» Г. Лютий написав, не знаючи про ту тра­гічну подію, що трапилася насправді влітку 1976 року і набула широкого розголосу: дівчата ввечері поверталися з дискоте­ки, одна з них простягнула руку і зірвала жменю черешень з гілки, хазяїн вистрілив з рушниці і вбив дівчину. Вбивця був засуджений на 15 років ув'язнення, але незабаром повернувся в село. І вже коли цей твір був написаний, Лютий дізнався, що подібне тому, що створила його творча уява було, в реаль­ному житті. Але в його поемі дівчина - ніби єдина донька солдата, яка під час війни випадково вціліла одна з усієї сім'ї. І вона стає жертвою жорстокого вбивці. Прийоми, якими ко­ристується автор, прості, що є доказом його майстерності.

«Така вона в пам'яті й досі
У батька на сильних руках.
Отерплий, оглухлий і босий
До ранку він з нею блукав,
Заходив до кожного двору.
Постоїть і піде у ніч.
Від того німого докору
В людей відбиралася річ».

Коли вбивця через деякий час повертається в село – батько виносить свій вирок: він вбиває злодія прямо серед білого дня. Це помста за доньку. Але відбувається суд. І здається, що все село стає на його захист. Слово надається підсудному:

«Не вбити хотів я. Хотів рятувати.
Від скверни і сонце, і стежку, і ріки.
Я думав тоді - оправда мене й мати.
Та світ відвернувся від мене навіки.
Усе мені чорне - і трави, і хати,
Не взнаю, де сонце, де місяць насправді.
Не може один ні судить, ні карати,
Ця ноша під силу суду лиш, громаді!»

У цій поемі Г. Лютий піднімає складні проблеми люд­ських взаємин у суспільстві, і темою твору є те, про що головний герой говорить в останньому монолозі, а саме: суд, який над ним чинить його власна совість.

Значне місце у своїй творчості поет приділяв роздумам про саму творчість:

«Знов судний час - чуттів страшна робота.
За ніч зчорнієш, зораний, мов лан.
Дала природа муки за щедроти.
А люди це вважають за талант».

Або:

«Із попелу мого мій кожен вірш -
Чуття перегоріли - кров і спокій.
Візьми, кохана, все це і розвій
По вітрі молодім у степ широкий. ...
Згорів мій голос, на папір упавши.
З долонь у тебе попіл мій сплива...».

О. Логвиненко вказував, що «Г. Лютий – поет навдивовижу відкритий. Багато розмірковуючи про те, що є творчість, він відважується на власному прикладі пояснити природу літературного таланту, таїну народження письменника: вірш-дерево переростає в поезію-сад, і слово дарує плоди-яблука. Поезії дає життя робота, мисль, любов, а не декорація чи декларація. Ось кредо письменника, а за ним стоїть відповідальність!»

Отже, Григорій Лютий – поет глибоко сучасний і відкривався перед читачем все новими яскравими гранями. Він був у постійному творчому пошуку, він – у дорозі. А дорога – це досвід, це те бурхливе життя, дивні подихи якого тільки справжній митець донесе до читача. Минуло вже десять років праці над романом з умовною назвою «Листя трави». Паралельно велась робота над поемою «Горбані». І звичайно – епохальний роман-пісня «Мама-Марія», який у 2007 році був надрукований спочатку в літературно-художньому та громадсько-політичному часописі «Хортиця» (2007/6) і паралельно його повністю надрукували літературні журнали «Холодний яр» та «Море», а «Дніпро» та «Перевал» – частково. Надрукувала роман і газета «Літературна Україна» на двох шпальтах великого формату (чого жодного разу нікому не вдавалося). А у 2008 році роман вийшов окремим виданням у видавництві «Дніпровський металург».

За свідченням самого автора, він «над цим романом працював не тільки останні сім літ, а все своє життя. Ще точніше – над ним працювало багато-багато поколінь моїх предків». Наслідуючи пісню, роман має чіткий поетичний задум, сюжет, конкретний зміст, тобто, в наявності внутрішня цільність, об’єднана єдиним задумом. Композиція 200-сторінкового твору включає 57 пісень, стилізованих під народні. Побудова роману нагадує своєрідний «сплав» художніх елементів народної думи, поеми, героїчного епосу, баладної оповіді, фольклорних, казкових та фантастичних мотивів.

Головний образ свого роману поет пов’язав із біблійною Марією асоціативно. Як і в Біблії, у романі-пісні звеличено небесну чистоту душі, багатий внутрішній світ, магічну енергетику Марії, її відкритість світові, природну доброту. Написати Марію такою живою і водночас всевишньою автору допомогло не лише його споконвічно благоговійне (українське) ставлення до жінки взагалі, а й те, що в ній присутній образ його рідної мами Марії, а ще Шевченкової мами, котру «молодую у могилу нужда та праця положила», а ще – «безліч золотих україночок, чиї життя, як зоряний дощ у серпневу ніч, осяяли всю планету». В узагальненому образі Марії поет возвеличує рідну землю, світлу силу народу, спрямовану проти безпам'ятства, брехні та пристосовництва. «Мама-Марія» – це і є Біблія українського життя», – визначила авторка передмови до книги Т. Біленко.

Сюжетні події роману розгортаються у Гуляй-Полі на Запоріжжі у часи батька Махна. За автором, ця місцевість є центром Всесвіту. Гуляй-Поле – не стільки населений пункт, як символ волелюбності. Тому не дивно, що характери, події і навіть ландшафт твору, як свої, можуть пізнати і полтавчани, і черкащани, і дніпропетровці, і одесити чи жителі Донбасу. Бо все це наше – всі ці незчисленні скарби демократії, добра, вірності, материнства, якими Україна обдарувала світ.

Степовики, зокрема гуляйпільці, – народ незвичайний за своїм єством, це згусток душі потомственного українського селянина вкупі зі сплавом козацької звитяги. І створювався цей моноліт віками. Кріпаків, що втекли «на волю» від своїх панів, переважно з Полтавщини, приваблювали сюди неосяжні, ніким не оброблені і невипасені навіть дикими табунами коней простори, названі першими поселенцями «гулящим полем». У цій чіткій образній характеристиці землі, що лежала під їхніми ногами, вміщена і така бажана для людини широка свобода, і козацька безстрашність.

На початку роману над вечірнім садом літає скрипка. Не птах, не сонце, а скрипка, - рукотворний, а якщо точніше, духовний витвір людини... Що вона віщує? I як вона потім відлуниться в житті цих людей? ...Чому колись щасливий хутір (де було десять хат – як десять заповітів...) тепер примітний лиш тим, що через нього пролягла дорога на Той Світ? Чому там, де,  здається, і земля їстівна, усі вимирають з голоду?... Залишившись сама, мала Марійка знаходить у мами під подушкою вузлик із крихтами (мама не їла - їй збирала), бере синичку з поламаним крильцем і одна виходить в нікуди. Вже за хутірцем зустрічає бабусю, котра пророкує їй силу більшу, ніж у віковічних дубах...

Марійка прибивається в Гуляй-Поле, стає біля храму і починає співати. Через неї світу являється Голос чи не найбагатшої в світі землі – Голос України... Навколо співачки збирається юрма. Зачерствілі селяни і навіть перекупки, злодії, просвітлені сяйвом пісні, завмирають, на якусь часинку відчувають у собі Господа. Легендарне Гуляй-Поле, звідки вже на першій сторінці чуються Великодні дзвони, виступає як своєрідне яйце-райце духу українського народу. Через свою ангельську вдачу і Божий дар співу Марійка волею поета стає уособленням Божої Матері, Матері українського народу.

У сюжеті твору задіяні інші герої: це Богдан зі своєю посвоєму трагічною долею; це Літописець, через образ якого автор подає особистісний коментар подій сюжету, ставлення автора до зображуваного. Богдану в ніч перед Великоднем сняться дивні сни - він знає, що його батькове поле родить пісні. Біля храму зустрічає сирітку, яка співає пісні, народжені його батьківським полем. Богдан обіймає Марійку і веде до себе додому дев’ятою донькою. Люди прозвали Богдана Батьком Дзвона, бо він віддав всі золоті і срібні родові реліквії на дзвін. Проте, спустошені громадянською війною душевні «злидарі» в лютій злобі зруйнували храм, який «стояв не тільки на майдані. Весь вік він у Богдановій душі». Від закладеної вибухівки «схитнувся храм, схилився і помалу осів». Злетіла в небо і непіддатлива, непідвладна бундючним у шкірянках руйнівника-безбожникам Богданова душа.

Потрапивши у Богданову сім’ю, Марійка не догоджає, не пристосовується. Вона самовіддано любить усе і всіх. Просто так – ні за що. Така її сутність. Любить тільки тому, що вони є: і її названі брати та сестри, і сусіди, і каченятка, і козенятка, і крислаті груші, і навіть картопляні грядки. Для неї любити - значить робити все навколо щасливим. I світ відповідає їй взаємністю. Він її теж любить. Але навіть для такої відкритої, такої безкорисної душі життя ставить підступні сильця. Якось у Богдановій хаті заночував сліпий прочанин. Він мав на грудях масивний золотий хрестик. Один із Богданових синів – Охрім викрадає хрестик і на його місце приторочує сюрчок. Вранці прочанин хотів поцілувати хрестик, але натомість розгублено засюрчав. Богдан підняв усіх дітей: «Хто?». I підступний Охрім показав на Марійку. Вона, нерідна, не сміла заперечувати, мовчки прийняла звинувачення. Для Богдана це був чи не найбільший удар у житті.

Потім, уже на схилі літ, вважаючи, що «моя свіча вже майже догоріла», Марія, подалася в Лавру до Бога спокутувати єдиний гріх – наговір на саму себе:

«Легка ішла - ні торби, ані гривні,
гріхи і ті згубила - вір не вір.
Один лиш гріх, хоча доволі дивний,
несла у храм - на себе наговір».

Марія стає на коліна молитись, і коли піднімає очі, то бачить на іконі себе молоду. Вражена Марія звертається до інших прочанок, шукає розуміння. Але ніхто не впізнає у виробленій, змарнілій бабусі красуню з образів. I Марія, яка зібралася вже постати перед Господом, підводиться і йде додому в Гуляй-Поле, сідає в рідному дворі на спориші. Вулицею йдуть дівчата, співають її пісень. Схвильована Марія підводиться, спирається на перелаз, просить дівчат заспівати іще її пісень. Але дівчата холодно віджартовуються, мовляв, бабуся вижила з розуму: це ж пісні народні. Фінал життя героїні – трагічний, вона вмирає на порозі власної домівки, ніким не впізнана й нікому не потрібна.

Роман «Мама-Марія» недаремно названо романом-піснею, адже він має виняткову пісенність, а як відомо, тексти українських народних пісень є високоінформативними. Пісня гармонізує ментальні риси душі, віру в себе. А. Малишко якось зауважив, що один рядок, буває, містить стільки змісту, що його можна розгортати в роман.

Пісень у «Мамі-Марії» багато і мають вони різну спрямованість. Патріотичні пісні насамперед возвеличують рідну землю. Сповнені національної самоповаги трудові пісні. Наприклад, у пісні «Косили косарики» славиться фізична праця степовиків, що вважається теж мистецтвом, як співи і танці. У родинно-побутових піснях на першому місці постає пісня «Мамі». Пройняті благородством її рядки наповнюють найпотаємніші глибини душі живодайною силою. Матір поет називає «богорівною». Ліричні пісні розкривають «історію душі» головної героїні, передусім у дитячих і юнацьких звертаннях до птахів як зв'язківців між земним і небесним: сестрою називала синичку, яку знайшла в маминому ліжку; зозуля навіює спогади про дитинство, віщує риси майбутніх років. Любовні пісні передають сердечні переживання, прояви найніжніших почуттів як Марії, Богдана, так і автора, їхні душевні злети. Весільні пісні гіперболічно славлять високі почуття: «Як коханого Маруся обіймала…».

Розважальні пісні найсильніше лунають на Ярмарковому майдані, куди «мов на вічне віче, знову з’їхався люд». Об'єднують їх наскрізний гумор, дотепність, уміння бачити смішне в дійсності, в людях, і у собі самому, особливий інтерес до кумедного в різних його проявах – у торговельних ситуаціях, у монологах і діалогах. Комунікативну трансляцію смислів виражають і сороміцькі пісеньки з багатозначними грайливими натяками, наприклад: «Я не вік його любила – лиш до половини». Махновські пісні щедрі на пам’ять років жорстокої боротьби: «Займався степ од кривавих ран, а хто жить хотів – за життя вмирав», передають гасло повстанських загонів: «Бий білих, поки покрасніють, бий красних, поки побіліють!». «Всі, хто пруть по хліб, – сила вражая, є для красних дріб і для Врангеля», – таке обґрунтування боїв за землю як «єдину правду». Пісня-плач «Як були ще в мене крила» передає особисту печаль Марії зі звертанням до покійника: «Я пішла б та й за тобою і на Той Світ боса». А завершує пісенну симфонію скорботно-патетична пісня-реквієм «Із вогню – у полум’я»: «Землю предків своїх ми так яро кохали, що вона вже ніколи нас не зможе забуть».

Твір Г. Лютого високо оцінили багато іменитих літераторів. Зокрема, П. Загребельний, будучи вже тяжко хворим, писав: «Два роки лежу без руху, без мови і без тями, і коли моя дорога дружина Елла Михайлівна стала мене воскрешати, я подумав: навіщо? Тепер знаю: щоб прочитав «Маму-Марію» Григорія Лютого!.. Так оживає скам’янілий світ усіх часів у цій великій українській поемі степів. Вклоняюся тобі і величаю тебе! П.Загребельний».

Він же написав листа до тодішнього Президента України Віктора Ющенка: «Я нічого ні в кого не просив для себе, пане Президенте, але зараз прошу Вас звернути увагу на видатний твір Григорія Лютого і належно поцінувати його!... і «Поет Григорій Лютий створив грандіозну поему –«Мама-Марія». Як на мою думку, нічого подібного в українській поезії з часів Шевченка не було…». Відомий український літературознавець, літературний критик, громадський діяч, дисидент радянських часів, Герой України, академік НАНУ Іван Дзюба після прочитання «Мами-Марії» писав: «Ця книга має бути в кожній бібліотеці, в кожній школі…».

Роман-пісня «Мама-Марія» несе в собі виховну функцію, подає уроки добра, аби у справжній важкій життєвій ситуації людина вела себе гідно. Побудований на моральній ідеї, він максимально одухотворює те, що стосується почуттів.

Слід зауважити, що майже одразу після виходу роману «Мама-Марія» в світ, в Запорізькому академічному обласному українському музично-драматичному театрі імені В.Г. Магара, виникла ідея створити спектакль за цим романом. Твір привернув увагу театру як лірико-епічне полотно, в якому поєдналися українські традиції, фольклор, рідна історія та розуміння української душі.                 

Прем’єра вистави, на якій був присутній автор, відбулася 25 жовтня 2012 року. Постановка зберігає в собі всі якості роману-пісні та пропонує глядачеві масштабне сценічне видовище, яке мовою музики, пластики та акторської гри говорить про людяність, про потребу спілкування людини з людиною, про щирість і відвертість, яких не вистачає в сучасному глобалізованому суспільстві.

Герої вистави – з одного боку, знайомі нам люди, яких ми бачимо щодня, а з іншого – вихідці з українського минулого, з тих часів, коли зароджувалися наші традиції, обряди, звичаї та навіть звички. Найдавніші ритуали українців та неймовірна сучасна пластика, глибоко символічна сценографія та стилізовані костюми, сповнена потужної сили акторська гра і дихання живої пісні – все це об’єднується в проникливу і зворушливу картину під назвою «Мама-Марія»!

У творчому доробку Григорія Лютого є також твори, написані безпосередньо для дітей, а саме казки. Зокрема, казка «Світлана» рекомендована до вивчення у шкільному курсі «Література рідного краю».

Тема цього твору – це зображення праці як шляху самовдосконалення та досягнення мети за допомогою колективних зусиль. У казці розповідається про дружбу та взаємодопомогу як ключові поняття у стосунках між друзями. Ідея казки: уславлення доброти, чуйності, дружби, взаємодопомоги, засудження жадібності, злості, грубості й байдужості.

Варто згадати про те, що у творчій спадщині поета залишилось понад 50 пісень, які стали досить популярними у виконанні Л. Михайленко, С, Шестопалова, дуету Шепелів та інших співаків. Майже 30 з них покладено на музику співака і композитора Анатолія Сердюка. Вони часто лунали по радіо й телебаченню, видавались на компакт-дисках, деякі з них увійшли до скарбниці української естради, а «Яблучко» і «На Бабурці, на місточку» стали народними. Вірші, що стали піснями близькі до народної творчості, поєднані з народною мудрістю. Найбільш відомі з них: «Скрипка», «Вчительчин вальс», «Пісня Гуляйпільських весіль», «Хрестини Махна», «Шипшина», «Солов'їний острог», «Блюз любові», які знайшли свою слухацьку аудиторію.

Вільнолюбивий козацько-махновський гуляйпільський дух, який передавався в сім’ї поета з покоління у покоління від діда прадіда надзвичайно відчутний у творчості Григорія Івановича. Лютий відкидає підтексти і прямо пише про народність махновського руху. Він створює разом із А. Сердюком пісенно-драматичну виставу про Нестора Івановича, яка мала великий успіх у Гуляйполі, Запоріжжі та інших містах України. За словами філологині КНУ імені Т.Г. Шевченка В. Михайлюти – «популярність пісень гуляйпільсько-махновського циклу, написаних на початку 90-х років Г. Лютим у співаторстві з А. Сердюком, допомогли змінити негативне ставлення суспільства до постаті Нестора Махна». Г. Лютий через пісні активно пропагує літературу свого краю.

До речі, Григорій Лютий фактично все написане знав і читав напам’ять. Виступаючи в школах, поет часто вкрапляв у виступи своєрідну гру: давав школярам один із грубезних (на сімсот сторінок) томів і просив, відкривши навмання, прочитати перший рядок… Далі поет читав напам’ять. Навіть прозу. Діти без подивування говорили: «Знає, бо він же все те написав», проте, скільки у нас «геніїв», для котрих вивчити своє напам’ять це просто тортури. А ще – хто чув голос Григорія Лютого, мимоволі співчували його співавтору пісень, А. Сердюку. Хоч Лютий на сцені не співав, але як він читав!

Крім літературної творчості, Г. Лютий активно займався громадською діяльністю. Він брав участь в роботі різних редколегій, виступав по радіо і телебаченню, зустрічався з трудовими колективами, студентами, школярами, інтелігенцією, подорожував у складі літературно-мистецьких делегацій, виховував літе­ратурну молодь, а з 1992 року він очолював обласне літоб'єднан­ня ім. М. Гайдабури. Учасник VIII Всесоюзної наради молодих пись­менників. Був єдиним делегатом од Спілки письменників України на Всесвітньому фестивалі молоді і студентів у Москві в 1985 році. З 1998 року Г. Лютий – голова Запорізької обласної організації НСПУ, яку очолював впродовж восьми років, а з 2001 року, з часу заснування і до моменту закриття у 2017-му – незмінний редактор часопису «Хортиця». Із серпня 2018-го року Григорій Лютий – почесний громадянин міста Запоріжжя.

Григорій Іванович Лютий безвиїзно прожив у містечку Гуляйполі 44 роки, а пішов у Засвіти у  місті Запоріжжя на 75-му році життя,  9 квітня 2023 року. Протягом життя поет дбав про відродження духовності українського народу, української мови, культури, традицій, місце української літератури в літературному процесі сьогодення.

 

                                                             Твори Григорія Лютого:

  1. Лютий Г. «Заграй мені, зоре ...»: [вірші] / Г. Лютий // Київ. – 2012. – № 2. – С. 10–17.
  2. «І десь ірже невпійманий Пегас»:  [вірші поетів «Запорізької поетичної школи»] / вступ. сл. Г. Лютий // Літературна Україна. – 2012. – № 45 (22 листоп.). – С. 12–13.
  3. Лютий Г. І полетить за голосом душа  / Г. Лютий // Дзвін. – 2008. – № 7. – С. 2–9.
  4. Лютий Г. Мама Марія: уривки з роману–пісні / Г. Лютий // Дніпро. – 2008. – № 7/8. – С. 64–118.
  5. Лютий Г. Мама-Марія: уривки з роману–пісні / Г. Лютий // Літературна Україна. – 2012. – № 18 (3 трав.). – С. 8.
  6. Лютий Г. Хліб любові : поезії / Г. Лютий. – Київ, 1990. – 80 с.
  7. Лютий Г. Червона літера вогню : поезії / Г. Лютий – Дніпропетровськ, 1987. – 47 c.

***

  1. Аудіокнига «Мама–Марія» у виконанні автора. Джерело: https://www.youtube.com/watch?v=OeloY5vYc8U
  2. Григорій Лютий (1949): Вірші https://maysterni.com/user.php?id=1294&t=1

 

Матеріати про життя та творчість Г. Лютого:

  1. Білоус Г. «Подай свій хліб – і я скажу, хто ти...»: [Про творчість Г. Лютого] / Г. Білоус // Вітчизна. – 1999. – №11/12. – С.131–139.
  2. Григорій Лютий // Письменники Радянської України. 1917–1987: довідник. – Київ, 1988. – С. 372.
  3. Дригайло В. Роман-пісня Григорія Лютого «Мама-Марія» на сцені театру / В. Дригайло // Слово Просвіти. – 2013. – № 7 (14–20 лют.). – С. 12.
  4. Ковалів Ю. Птах великий мені ні до чого... / Ю. Ковалів // Дніпро. – 1986. – № 6. – С. 133–134.
  5. Ковтун А. Спалахнуло багаття між нами / А. Ковтун // Друг читача. – 1987. – 14 трав.
  6. Літневський Г. ... І яка мені ще нагода?!  / Г. Літневський // Дніпро. – 1986. – № 6. – С. 134–136.
  7. Літневський Г. Кринична глибина слова / Г. Літневський // Друг читача. – 1984. – 20 верес.
  8. Логвиненко О. Шум вічних крон / О. Логвиненко // Друг читача. – 1985. – 8 серп.
  9. Письменники Запорізького краю: М. Лиходід, Г. Лютий // Червоний промінь. – 2004. – 17 квіт. – С. 5.
  10. Салига Т. «Відлитий у стро­фи час» / Т. Салига // Літературна Україна. – 1985. – 24 жовт.
  11. Стадніченко О. Григорію Лютому – 50 / О. Стадніченко // Літературна Україна. – 1999. – 18 лют.
  12. Стовбур Л. Стилістичний потенціал словотворчих засобів у романі–пісні Г. Лютого «Мама-Марія» / Л. Стовбур // Актуальні питання гуманітарних наук. – 2020. – № 29 т. 4. – С. 33–39.

***

  1. Люта німота довкола Григорія Лютого URL: https://hvilya.com/ekskliuzyvna–khvylia/liuta–nimota–dovkola–hryhoriia–liutoho.html (дата звернення: 13.02.2024).
  2. Лютий Григорій Іванович / О.  Стадніченко // Енциклопедія Сучасної України. URL: https://esu.com.ua/article–59968 (дата звернення: 13.02.2024).
  3. «Мій хліб – любов...». URL:http://old.zounb.zp.ua/resourse/ludy/lutiy.html (дата звернення: 13.02.2024).
  4. Стовбур Л. Стилiстичний потенцiал словотворчих засобiв у романi–пiснi Г. Лютого «Мама–Марiя». URL:http://www.aphn–journal.in.ua/archive/29_2020/part_4/6.pdf (дата звернення: 13.02.2024).
  5. Урок за творчістю Григорія Лютого. URL: https://vseosvita.ua/library/embed/002b0v–b6b3.doc.html (дата звернення: 13.02.2024).

 

Матеріал підготувала О. Михайленко

Календар подій

123 4 5 67
8 9 10 11 12 1314
151617 18 19 20 21
2223 24 25262728
293031