Іоанікій Олексійович Малиновський – видатний представник школи західно-руського права, вчений-правознавець і громадський діяч

Іоанікій Олексійович Малиновський – видатний представник школи західно-руського права, вчений-правознавець і громадський діяч

«Поряд з принципом законності в державному житті першорядне
значення має принцип громадянської свободи.
Громадянська свобода особистості, тобто свобода
фізичних дій і свобода прояву духовних властивостей,
є джерело розвитку вперед прогресу. ...
У суспільстві життєздатному повинна
бути визнана громадянська свобода особистості,
тобто недоторканність особи, житла, власності
і приватної кореспонденції, свобода праці,
пересувань, совісті, думки, спілок і зборів...»

Іоаникій Малиновський

Однією з найяскравіших постатей в українській академічній науці був видатний представник школи західно-руського права і палкий борець за гуманізацію кримінального покарання, вчений і громадський діяч Оникій (Іоаникій) Олексійович Малиновський, який народився 4(15) вересня 1868 р. у місті Острог Волинської губернії в сім’ї міщанина-ремісника.

Початкову освіту отримав у місцевій приходській школі, а середню – спочатку в Острозькій прогімназії. Після закінчення чотирьох класів він  склав конкурсний іспит та, отримавши за успіхи у навчанні казенну стипендію, продовжив навчання в Києві в колегії Павла Галагана. Згодом вступив до Київського імператорського університету Св. Володимира на історико-філологічний факультет. Але, як зазначав у біографії сам Іоаникій Олексійович, «злякавшись перевантаження латинською та грецькою мовами, перейшов на юридичний факультет».

Закінчивши університет у 1892 році, переїхав на Полтавщину, де впродовж двох років учителював у сім’ї поміщика В. С. Трифановського. Повернувшись до Києва, був учителем у родині поміщика В. В. Тарновського (засновника Чернігівського історичного музею), також викладав законознавство в Кадетському корпусі. З 1895 р. став професорським стипендіатом кафедри руської історії Київського університету Св. Володимира.

У 1894 році в Києві було видано його книгу «Вчення про злочин за Литовським Статутом», яку він почав писати ще студентом. У цій роботі І. О. Малиновський виклав вчення про сутність злочину, подав класифікацію видів злочинів за Статутом Великого князівства Литовського. Він виконав велику роботу, дослідивши три законодавчі пам’ятки XVI століття: Литовський Статут 1529 року (Старий Статут), Статут Великого князівства Литовського 1566 року (Волинський статут) і Статут Великого князівства Литовського 1588 року. Кожен попередній Статут був джерелом для наступного. Вже в «Передмові» І. Малиновський висловив свою точку зору, що литовське право є руським правом.

Наприкінці 1898 року переїхав у Томськ, де отримав посаду професора кафедри історії російського права на щойно заснованому юридичному факультеті. У Томську пробув 15 років. За цей період життя Іоаникій Малиновський захистив магістерську та докторську дисертацію «Рада Великого княжества Литовскаго въ сравнении съ боярскою думою древней Руси», за яку отримав науковий ступінь магістра від Київського університету (1904 р.), доктора державного права (1912 р.) від Харківського університету і першу премію ім. Батюшкова від Петербурзької академії наук (1914 р.).

У виданні "Журнал Министерства Народного Просвещения" за 1911 рік було надруковано статтю І. Малиновського  "Нові твори по історії литовсько-російської держави". Він написав та видав низку наукових праць, присвячених правознавству й історії, серед яких «Сборник памятников древнего русского права (1911).

У 1902 році йому було присвоєно чин – статський радник.  

Найбільший авторитет йому принесла монографія «Кровавая месть и смертные казни», в якій він з наукових історико-юридичних позицій на основі багатого емпіричного матеріалу довів існування генетичного зв’язку між кровавою помстою, як проявом тваринного інстинкту людини-дикуна, та смертною карою, як вбивством за вироком суду. Різниця між ними лише в тому, стверджував учений, що перше здійснюється з волі приватної особи, друге – з волі держави. Революцію в Росії 1905-1907 рр. він також розглядав як прояв кровавої помсти, як відповідь на соціальну нерівність та соціальну несправедливість у російському суспільстві, які й породили зло, що переросло в помсту.

Урядовий терор, як відповідь у формі репресій у вигляді смертних кар, також по суті своїй не є кримінальним покаранням, а кровавою помстою, в основі якої лежить не ідея права, а груба сила. Отже, смертна кара має бути скасована як загальнодержавне позорище і злочин проти заповідей християнства. Непорушним законом співжиття має стати великий принцип святості та недоторканності людського життя.

У 1909 р він видав книгу «Кровавая месть и смертные казни», присвятивши її дружині й дітям, тому що в ній «формулював святая святих своїх політичних і наукових переконань». Вона була піднесена царю, схвалена Л. М. Толстим, який написав автору вдячний лист, але через два роки вона була прочитана казанським губернатором, який виявив в ній «крамольний зміст». Малиновський був притягнутий по політичній 129 статті – пропаганда революційних ідей. На суді захисту вдалося домогтися читання книги на засіданні (справа слухалася при закритих дверях). Гуманістична спрямованість тексту була очевидна, тому був прийнятий  виправдувальний вирок. Але він був скасований Сенатом. На вторинному суді його все ж засудили до одного місяця в'язниці, але він тут же потрапив під маніфест про помилування.

І. О. Малиновський називав себе «українцем за походженням». Він із задоволенням співав українські пісні, незабаром після весілля молода дружина йому вишила українську сорочку, якою він дуже дорожив. Та й сама Марія Олександрівна була дочкою відомого українця А. Я. Кониського. Де б він не жив, завжди цікавився театральним життям, намагався брати участь у самодіяльних драматичних гуртках. Збереглися достовірні відомості про те, що в молоді роки Іоаникій Олексійович співав партію Петра в «Наталці-Полтавці» і навіть вступив у листування з М. В. Лисенком, щоб дістати ноти для цієї аматорської вистави.

7 лютого 1913 р. в Імператорському харківському університеті І. О. Малиновський захистив докторську дисертацію, а 16 березня 1913 р. йому видали диплом доктора державного права. 7 жовтня 1913 р. його призначено екстраординарним професором Імператорського варшавського університету за кафедрою історії російського права, де його захоплено зустріли студенти та професура. У Варшавському університеті І. О. Малиновський пропрацював з жовтня 1913 р. до липня 1915 р. З найбільш значимих робіт, написаних у Варшаві, були «Лекции по истории русского права» у двох випусках (1914, 1915), а також «Война и суд» (1915). В останній роботі автор висунув ідею вирішення міжнародних спорів «не силою, а правом, не війною, а судом».

У квітні 1925 р. І. О. Малиновський був обраний академіком Всеукраїнської академії наук по кафедрі звичаєвого права, а 1926 р. переїхав до Києва. Окрім роботи академіка звичаєвого права України, Іоаникій Олексійович виконував функції голови постійної комісії звичаєвого права і роботу в постійній комісії з вивчення історії західно-руського та українського права, брав активну участь у роботі історичного та правничого товариств при Академії, працював в археологічній комісії. З 1928 року тимчасово (до обрання академіком кримінального права) виконував обов’язки голови Комісії радянського кримінального права, активно виступав у пресі, друкував статті у «Київській пролетарській правді», академічних та республіканських суспільно-політичних і фахових виданнях.

Найбільш значимими роботами академіка, написаними українською мовою та опублікованими під іменами О. Малиновський, О. О. Малиновський чи Оникій Малиновський, є: «Огляд архівних матеріалів з історії західно-руського і українського права, що знаходяться в Древлехранилищі в Москві» (1926), «Кара й засоби соціяльного захисту» (1926), «Про студії над злочинністю та злочинцями» (1927), «Кари майнові та кари особисті» (1928), «Злочин та покарання у первісному суспільстві» (1928), «Революційне радянське звичаєве право» (1928), «Радянські поправчо-трудові установи порівнюючи з буржуазними тюрмами» (1928), «Стародавній державний лад східних слов’ян і його пізніші зміни» (1929).

Будучи академіком Всеукраїнської академії наук, І. О. Малиновський не зрадив своєму життєвому кредо, активно боровся з бюрократизмом, кумівством та іншими негативними явищами в Академії та в науці в цілому, відкрито виступав проти втручання радянських і партійних органів в наукову діяльність. Але в державі вже набирали оберти переслідування та репресії, знищення інтелігенції. Звичною справою стало оцінювати наукові роботи вчених з точки зору відповідності їх догмам марксизму-ленінізму-сталінізму.

Після сфабрикованого процесу «Союзу звільнення України» для більшості вчених настали тяжкі часи. Влітку 1930 р. у Всеукраїнській академії наук розпочалася масова чистка. Досить сказати, що в друкарні був просто знищений черговий (четвертий) випуск праць очолюваної І. О. Малиновським комісії. Стало зрозумілим, що вченому, відомому в минулому громадському і політичному діячу, представнику старої професури не місце в Академії. Його разом із декількома видатними вченими як «псевдовченого» звільнили з роботи та виключили зі складу дійсних членів Академії.

Залишившись без роботи, з тяжкими життєвими випробуваннями,  підірваним здоров’ям і без засобів для існування, академік в нужді та забутті тихо помер 12 січня 1932 р. Похований Іоанникій Олексійович Малиновський в Києві на Байковому кладовищі.

У 1905 році Малиновського дуло нагороджено орденом Св. Анни третього ступеня, який вручали «Любящим правду, благочестие и верность».

Ще із студентських часів він вважав освіту і просвітництво всіх станів населення рушієм еволюційного розвитку суспільства. Набагато пізніше у 1909 р., будучи зрілим вченим, своє життєве кредо він сформулював так: «громадська самовідданість, життя для суспільства, для народу, просвіта народу». Цього кредо він дотримувався протягом усього життя. Тому науково-дослідницьку та викладацьку роботу він поєднував з активною просвітницькою, і громадсько-політичною та публіцистичною діяльністю.

У часи незалежної України, після реабілітації жертв комуністичних репресій 20-30-х років минулого століття академік І. Малиновський, завдяки науковцям, які по крихтах збирають його наукові праці та публіцистику, нарешті «повернувся» в українську науку. А в наукових статтях дискутується питання щодо його національної приналежності. На наукову спадщину академіка претендують росіяни, українці, поляки.

У 1992 р. Іоанникій Олексійович Малиновський був поновлений в списках АН України, а в 1993 р. реабілітований у кримінальній справі 1920 р. прокуратурою Ростовської області Російської Федерації на підставі п. 6 ст. 3 Закону Російської Федерації «Про реабілітацію жертв політичних репресій» від 18 жовтня 1991 р.

В останні роки вчені виявляють все більшу цікавість до спадщини І. О. Малиновського – чудового вченого, громадського діяча і політика. Його творчості вже присвячено кілька наукових конференцій. У Національному університеті «Острозька академія» щорічно проводяться «Малиновські читання». Ім’ям академіка І. О. Малиновського в містах Острозі та Рівному названо вулиці. Забуте на сімдесят років за радянської доби ім’я вченого і його праці з 1992 року стали цікавити вчених Росії, України, Білорусі, Польщі та інших країн.

У фондах нашої книгозбірні є книга І. О. Малиновського «Кровавая месть и смертные казни», уривки зі спогадів, опубліковані у Віснику Академії правових наук України:  

Малиновский И. Кровавая месть и смертные казни. – Томск : Типо-литогр. Сибирского Т-ва печатного дела, 1908. – Вып. 1. – 1908. – 204 с.
Малиновський І. З щоденників [Текст] / І. Малиновський // Вісник Академії правових наук України. – 1993. – № 10. – С. 80-94.

Література про І. О. Малиновського

1. Академік Іоанікій Олексійович Малиновський (1868–1932 рр.) – видатний науковий, просвітницький, політичний та громадський діяч / В. О. Попелюшко // Часопис Національного  університету «Острозька академія». Серія «Право». – 2011. – № 2(4): [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://lj.oa.edu.ua/articles/2011 /n2/11pvothd.pdf.
2. Берзін П. Оникій Олексійович Малиновський – вчений, який заплатив свободою за свої наукові і політичні принципи / П. Берзін // Юридична Україна. – 2016. – № 5/6. – С. 108-132.
3. З відгуку Ф. В. Тарановського про наукові праці І. О. Малиновського. – С. 194-195. // Історія Академії наук України : 1918-1923 : Документи і матеріали. / Сост. В. Г. Шмельов, В. А. Кучмаренко, О. Г.  Луговський та ін., відп. ред., ред. П. Сохань. - К. : Наук. думка, 1993. - 569 c.
4. Усенко І. Б. Академік О. О. Малиновський / І. Б. Усенко, Е. Г. Циганкова. – С. 188-200. // Правова держава : мiжвiдом. зб. наук. праць / АН України, Ін-т держави i права ім. В. М. Корецького; ред. В. В. Цветков. – К. : [б. и.], 1992. – Вип. 2-3. – 1992. – 208 с.
5. Усенко І. У пошуках історичних коренів сучасності : до 125-річчя від дня народження І. О. Малиновського / І. Усенко, Е. Циганкова // Вісник Академії правових наук України. – 1993. – № 9. – С. 74-90.
6. Циганкова Е. Г. Іоанікій Олексійович Малиновський / Е. Г. Циганкова, І. Б. Усенко. – С. 90-93. // Українська біографістика : зб. наук. пр. Ін-ту біогр. дослідж. / Редкол.: В. С. Чишко (голов. ред.) [та ін.]. – К. : НБУВ, 1996. – Вип. 1. – 220 с.