Казкове мереживо поетичного світу Василя Симоненка
27 січня в межах проєкту «Мовно-поетичні лелітки» читачі та поціновувачі літератури зібралися на захід «Казкове мереживо поетичного світу Василя Симоненка».
Василь Симоненко постав перед слухачами як митець внутрішнього грому, чиє слово не заспокоює, а пробуджує, не приховує, а говорить чесно й оголено – про відповідальність бути людиною.
Поезія «Світ який – мереживо казкове!..» відкрила вечір образом світу багатовимірного й суперечливого – ніжного й жорстокого водночас, такого, з яким людина має вступати в діалог і відповідати взаємністю.Звучали рядки, в яких світ – не тло, а жива сила, а людська душа прагне простору, неспокою, любові й добра.
Зимова тиша поезії «Флегматично зима тротуаром поскрипує…» занурила присутніх у стан зосередженого споглядання, де ніч і мовчання стають паузою для народження думки, а світ – чарівною казкою, нерозгаданим плетивом мрій.
Особливої напруги й емоційної глибини додало читання поезії «Тиша і грім» – твору про пробудження людини, про тишу, що може вбивати, і грім, який повертає до повноти життя. У цій поезії кохання постає як совість, а внутрішній грім – як символ духовної свободи.
Ліричні рядки «З вікна…» намалювали пейзаж внутрішньої самотності, де кожна деталь – знак, а кожен образ – стан душі.
Любов у Симоненка – не слабкість. Вона – як сонце: відкриває справжні обриси світу. Це любов, що не осліплює, а прояснює. Це зрозуміли присутні, читаючи та аналізуючи поезію «Любов».
Завершився вечір тихим, але сильним акордом – нагадуванням про красу, пам’ять, відповідальність і ціну слова в житті людини та народу, про що Василь Симоненко писав у вірші «Моя мова».
Симоненко прожив коротке життя, але залишив довгий голос, який і сьогодні звучить у серцях тих, хто не боїться слухати й говорити.
У цей нелегкий для країни час такі поетичні зустрічі набувають особливого значення. Вони допомагають зберігати внутрішню рівновагу, підтримують духовну стійкість, нагадують про цінності, що тримають нас разом: мову, культуру, здатність відчувати й мислити. Саме через слово ми вчимося не мовчати, коли болить, і не втрачати людяності, коли світ випробовує на міцність.
