Головна Про відділ Проєкти відділу Літературне дежавю «Література – моє життя» Іван Андрусяк

«Література – моє життя» Іван Андрусяк

«Література – моє життя» Іван Андрусяк

Український поет, дитячий письменник, прозаїк, літературний критик, перекладач Іван Михайлович Андрусяк народився 28 грудня 1968 року,  в селі Вербовець Косівського району Івано-Франківської області.

Дитинство письменника пройшло поруч із  з батьками мами – бабусею Марією і дідусем Михайлом. «Власне кажучи, передовсім вони мене й вибавили: тато-мама на роботі, а дитина все коло бабусі товчеться» (З автобіографії. Додаток 1). У три-чотири роки Іван сам навчився читати, і коли вони з мамою їздили до райцентру, він уголос читав вивіски крамниць, чим дуже дивував перехожих. Пішов до початкової школи на присілку Конево, туди нічого не їхало, тому слід було йти пішки три кілометри. Навчившись писати, хлопець почав записувати ті слова, які спадали на думку. З першого класу він був впевнений, що стане письменником, і постійно цікавився літературою. Із захопленням читав і перечитував перший український переклад Біблії Пантелеймона Куліша, Івана Нечуя-Левицького та Івана Пулюя, і все не міг повірити, що це той самий Нечуй, якого вивчають у школі. А ще дідусь слухав «ворожі голоси» –  і  онук біля нього. Так уперше дізнався про Івана Світличного, Василя Стуса, Євгена Сверстюка. До кінця першого класу він написав першу книжку. Називалася вона просто, коротко і ясно – «Вірші». Юний поет зробив її собі сам: переписав, оформив, як умів, зброшурував, склеїв… І відтепер писав дуже багато – виписувався. У школі мав прізвиська Поет і Ломоносов – бо «задуже розумний» був і через віддалену схожість з актором, що зіграв цю роль у серіалі, який саме тоді вийшов.

У середній школі була вчителька російської літератури Руслана Олександрівна Кашина. На її уроках йшлося «про почуття та ідеї, і це захоплювало – на відміну від уроків української літератури, де все було катастрофічно казенно». Але Іван підозрював, що десь є «інша» українська література, про яку він майже нічого не знав і доступу до цих таємних знань не мав. Тому він читав все, що було – усе цікаве, що знайшлося в шкільній бібліотеці. А улюблена вчителька – Руслана Олександрівна – приносила книжки з власної домашньої бібліотеки. Завдяки їй хлопець відкрив для себе Чингіза Айтматова, який тоді вважався дуже прогресивним. Відкриття ж великої української літератури почалось з Івана Франка. Серед  улюблених книжкових серій була серія «Перша поетична збірка», пізніше «Перша книга поета» видавництва «Молодь». І в ній – дебютні збірки Василя Герасим’юка «Смереки» та Івана Малковича «Білий камінь». Читаючи поезії, хлопець дивувався, що так можна писати і сподівався, що і він зможе.

Після закінчення восьмого класу Іван зважився вперше прийти на районну літературну студію і показати свої вірші. Там він познайомився зі справжнім поетом Богданом Радишем, і у вересні 1982 року районна газета «Радянська Гуцульщина» опублікувала його першого вірша:

«Стара смерека в Яворові,
що пам’ятає ще Франка,
стоїть на березі крутому,
розлога, світла і струнка.
І сняться їй щонаймиліші
ті молоді її літа:
Франко у вишитій сорочці
під нею у тіні сіда».

Після закінчення школи Іван Андрусяк вступив на філологічний факультет Івано-Франківського державного педагогічного університету імені Василя Стефаника і закінчив його у 1992 році, а в 1997 році став випускником Української Академії державного управління при Президентові України.

Іван Андрусяк увійшов у літературу як учасник літературного угруповання «Нова дегенерація», до якого також входили Степан Процюк та Іван Ципердюк. У ранній творчості поета переважали неомодерністські, декадентські мотиви; згодом еволюціонував до «прозорого вірша». Критика вважає його одним із чільних поетів покоління «дев’ятдесятників». Прихильник герметичного поетичного дискурсу, він створив оригінальну індивідуальну поетичну манеру, базовану на метафоризмі («Андрусяк пише метафорою, якої нема» – Т. Девдюк), яку критика називала «плаваючою семантикою». Авторові належать поетичні збірки: «Депресивний синдром» (1992), «Отруєння голосом» (1996), «Шарґа» (1999), «Повернення в Ґалапаґос» (2001), «Сад перелітний» (2001), «Дерева і води» (2002), «Часниковий сік» (2004) «Храбуст» (2006).

У 2000-х рр І. Андрусяк активно виступав як літературний критик у часописах «Книжник-review», «Книжковий огляд», «Кур'єр Кривбасу», «Кальміюс», «Березіль», «Сучасність» та ін., аналізуючи здебільше поезію й обстоюючи моральні принципи в літературі та розмежування «високого письменства» й «попси». Вибрані статті та есеї відтак увійшли до книжок: «Літпроцесія (2001) – збірка рецензій, опублікованих у різних часописах за кілька останніх років. Оскільки видання ці доволі різні за своїм спрямуванням, охопністю аудиторії, стилістикою та «надзавданням», так само різними є й написані для них статті про довільно вибрані книжки; «Латання німбів» (2008) – збірник рецензій на поетичні й прозові твори українських письменників, переважно, сучасників. Лаконічна за обсягом, кожна стаття чітко тримає форму, яка видається авторові найбільш вигідною для оприлюднення своїх оціночних і узагальнюючих роздумів; «Дуби і леви» – збірка статей та ессеїв» (2011).

До «дорослої» прози Івана Андрусяка відносяться переважно історії з життя Гуцульщини в 1940-50-х роках. Автор метафорично, активно використовуючи гуцульський діалект, досліджує психологію людини в трагічних, прикордонних ситуаціях. Невелику повість «Реставрація снігу» (1993) критика вважає одним із найкращих у сучасній українській літературі текстів про «війну після війни».

Андрусяк перекладає з російської мови (вірші Осипа Мандельштама, Бориса Пастернака та ін., розповіді Льва Толстого, публіцистику Анни Політковської, книжки для дітей Леоніда Сороки, Наталії Гузєєвої, Сергія Махотіна, романи Марини і Сергія Дяченків), білоруської (вірші Андрія Хадановіча, Міхася Скобли), польської (вірші Чеслава Мілоша, Віслави Шимборської, Анжея Бурси), грузинської (вірші та казки Гурама Петріашвілі) та англійської (збірка вибраних віршів Едварда Естліна Каммінгса; Чарльз Діккенз. Різдвяна пісня в прозі) та інші.

З 2007 по квітень 2014 рр. Іван Андрусяк працював літературним редактором видавництва Грані-Т. З травня 2014 р. – головний редактор видавництва «Фонтан казок». З січня 2023 року – керівник редакції художньої літератури для дітей видавництва Навчальна книга-Богдан.

Живе письменник у місті Березань під Києвом. Дружина – літературознавець Катерина Борисенко. Разом виховують сина та двох дочок.

Іван Андрусяк – автор понад 50 книжок, з них більше 30 адресовані дітям різного віку – від немовлят до підлітків. Він звернувся до дитячої літератури після народження в 2005 році молодшої дочки Стефи (Стефанії) – головної героїні, натхненниці, провокаторки й головного критика його дитячих книжок. У журналах, альманахах та антологіях друкує вірші для дітей. За кілька років дитяча література стає провідною у творчості письменника.

 І. Андрусяк – один із найулюбленіших письменників українських дітей. Його твори насичені алегоріями, сповнені моральними засадами, але легкі для сприйняття юними читачами. Гру слів, чуття мови автор поєднує з яскравими образами, розбишацькими сюжетами, кумедними пригодами. Іван Михайлович розуміє дитячу психологію, вміє знайти підхід до найменших і до більш старших за віком, вважає, що книжка для дітей має не тільки розважати, а й повчати. Його історії живі, наповнені реальністю, викликають захоплення, інтерес, вчать доброму, змушують замислитись над вчинками та характеристиками героїв. У кожному оповіданні автор цікаво і дотепно доносить моральні цінності до читачів.

Найпопулярнішими серіями для дітей є серія повістей про Стефу і Чакалку; серія повістей та оповідань про Івася Бурундука; серія казкових історій про морськосвинського детектива Жерара; поетичні збірки «М’яке і пухнасте», «Лякація»; повість-казка «Третій сніг»; збірка віршоказок «Зайчикова книжечка»; історична повість «Сірка на порох».

Повість-казка для дошкільнят і молодших школярів «Стефа і її Чакалка» виходить друком у 2007 році. У ній автор використовує фольклорний образ Ча́калки – казкової істоти, якою на Слобожанщині й Полтавщині в давнину батьки лякали своїх неслухняних дітей: мовляв, та прийде вночі, забере таку дитину в мішок і понесе в темний ліс. Саме так і стається з героями повісті, які потрапляють у казкову «школу чакалок і бабаїв», де їм дозволено робити все, що заманеться. Автор описує ці сцени з гумором, проте головну увагу концентрує на дитячій психології, наголошуючи на тому, що добро й любов перемагають неодмінно, й завдяки їм дитина може навіть «перевиховати» казкове страшидло.

Вірші, що увійшли до збірки «М'яке і пухнасте», написані у 2003-2009 роках.

Спершу вони здобули популярність із публікацій у дитячих журналах «Соняшник», «Ангелятко»,  «Пізнайко». Кілька віршів з цієї збірки покладені на музику відомим українським співаком, композитором і продюсером, лідером гурту «Не. Діля» Едуардом Діля Приступою.

Проте сам письменник «головним» своїм дитячим твором вважає невеличку повість  «Дядько Барбатко сміється», в якій у формі поетичної казки оповідається дитині про тонкощі людських взаємин, про неповторність кожної людини у світі, про любов і біль, про глибинний зв'язок людини і природи, про красу і складність життя. Ця повість побачила світ 2008 року в книжці «Три дні казки».                            

Наступна книжка І. Андрусяка адресована передовсім молодшим підліткам. Події історично-пригодницької повістї «Сірка на порох» відбуваються в 1637 році на Київщині.

Кмітлива дівчинка Серафима (Сірка), юний скрипаль Мошко, козак Семен Байка навчаються, творять, пізнають світ, мріють…. а поруч московит, який влаштовує свій побут так, як говорить його кров…

«Сірка на порох» – це історія про дружбу і зраду, про підлість і честь, про зародження перших почуттів і одвічну українську проблему самоусвідомлення.

Твори І. Андрусяка включено до програми з літературного читання та української літератури для загальноосвітніх навчальних закладів, зокрема повість-казка «Третій сніг» (2 клас); вірші зі збірки «Лякація» (3 клас); п'єса «Як подружитися з Чакалкою» за мотивами повісті «Стефа і Чакалка» (3 клас); повість «Вісім днів із життя Бурундука» (5 клас).

За останні півтора десятиліття майже щороку книжки Івана Андрусяка займають чільні місця в усіх головних українських книжкових рейтинґах. Він лауреат багатьох премій і відзнак, найповажніша з вітчизняних – Премія імені Лесі Українки (за збірку віршоказок «Зайчикова книжечка» і повість-казку «Третій сніг»(2019), найповажніша міжнародна відзнака – включення повісті «Вісім днів із життя Бурундука» до каталогу найкращих дитячих книжок світу «White Ravens 2013». Крім того, Іван Андрусяк лауреат першої премії конкурсу видавництва «Смолоскип» (1995), літературних премій «Благовіст» (1996), ім. Бориса Нечерди (2002), журналу «Кур’єр Кривбасу» (2007), першої премії конкурсу творів для дітей «Золотий Лелека» (2008), міжнародної премії Corona Carpatica (2010). Лауреат Корнійчуковської премії 2016 року – першої премії в номінації «Поезія для дітей» – за збірку «Лякація». За цю ж збірку удостоєний відзнаки «Дитячий поет року» від порталу української дитячої книги «БараБука» (BaraBooka) і премії «ЛітАкцент року». Лауреат премії імені Якова Гальчевського «За подвижництво у державотворенні» (2019).

2021 року українська секція Міжнародної ради з дитячої та юнацької книги (IBBY) номінувала Івана Андрусяка на Премію імені Г. К. Андерсена – найвищу в світі відзнаку для письменників, які пишуть для дітей.

Поет і дитячий письменник Іван Андрусяк не вважає себе прозаїком, а називає свої прозові твори «прозою поета», оскільки вони побудовані за законами творення поетичних текстів. Його повість-метафора «Реставрація снігу» (1993) і роман-новела «Вургун» (2005) відзначаються незвичайною побудовою та наративністю, філософічністю і глибиною проблематики, уведенням у текст різних пластів лексики та численних образів, які набувають своєрідного семантичного наповнення. Дія у творах відбувається, за словами автора, «на якихось п’яти квадратних кілометрах довкола хати, в якій […] народився. Овиди, звісно, можуть розширюватися чи звужуватися, але важливо не це – важливо те, що на цих п’яти кілометрах відбулося і відбувається»

Невелика за обсягягом повість-метафора «Реставрація снігу» складається з десяти частин та епілогу. Звертаючись до складного історичного періоду, письменник прагне осмислити вибір людиною шляху, пов’язаного з дотриманням чи зрадою справжніх цінностей, принципів і переконань. Аналізує проблеми духовності і бездуховності, добра і зла, наголошує на важливості збереження історичної пам’яті та засвоєння уроків минулого для уникнення помилок у майбутньому.

У повісті немає детальної характеристики персонажів, а увага фокусується лише на найголовніших рисах характеру та їхніх вчинках у незвичайних життєвих ситуаціях. Немає чіткого поділу персонажів на позитивних і негативних. Перед кожним із них стоїть вибір, від якого залежить подальша доля, що у творі трансформовано в прислів’я: «двічі у одні двері не увійдеш, навіть з протилежного боку, і навіть якщо ці двері грушеві».

Особливе смислове навантаження у повісті несе образ доктора Лендала. Спочатку він працював учителем, але згодом очолив «цю безконечну Референтуру, від якої тепер пахне риб’ячими хвостами і зеленим торфом. Якби він знав це, то навіть сам Арнемлен не вмовив би його покинути літературу задля торжества мерців». Зрадивши своє покликання та призначення, він став глибоко нещасливою людиною, що яскраво інтенсифікує своєрідний афоризм митця: «ніколи не здогониш крихту печалі, випущену за вітром». Саме такий стан людини дозволяє їй усвідомити важливість правильного вибору і зрозуміти свою справжню сутність: «тільки печаль може зробити людину такою, якою вона мала би бути насправді, а не такою, як бачать її благословенні в своїх нечистотах батьки й учителі».

Автор пише і про вчителя історії Петра Маривняка, достовірних фактів про смерть якого немає, так як у час тоталітарного режиму нерідко таємно знищували  людей через прогресивні погляди, при цьому подаючи фальшиву інформацію про їхню загибель. Зокрема, у романі йдеться про те, що Маривняк водив дітей у ліс і: «…розказував … про нудні мезозойські ліани, про хрест на околиці Дубового, встановлений котримсь сентиментальним пророком і настільки змитий дощами, що напису вже не побачиш, водив їх до Качурівського лісу і навіть в Межидороги, дивіться тут були бункери, де ховалися хлопці Відважного, … а якось повів їх туди, звідкіль витікає Волово … і з жахом відчули, що Волово тече вгору, … і вони злякалися, і злякався сам Маривняк, і в пориві екстази зірвався з чумної скали, і лишився по ньому лиш вітер і добра пам'ять».

За іншою версією, його смерть пов’язана з тим, що він зі своїми учнями ходив у Межидороги і розповідав різні історії про війну, «вигадані тими, хто вижив, – і одними, і другими», і одного разу вони знайшли в бункері «круглу офіцерську шапку з червоною зіркою на мазепинці з тризубом. Але … тієї ж миті зрухнулася під ними земля, і вцілілий аж відтоді свинцевий шершень, що вартував цей символ, накрив Маривнякову голову попелом. Так відомстила історія Петрові Маривняку за проникання зі скальпелем в її прогниле нутро». Радянська влада знищувала всіх, хто прагнув протистояти їй, прагнучи віднайти історичну правду. Існувала ще й офіційна версія смерті Петра Маривняка, надрукована в газеті, де він разом з учителями Гаврилом Пиртонтонком і доктором Арнемленом загинули в автомобільній аварії.

Крім того, у творі висловлено припущення, що, можливо, його, спіткала важка доля поневірянь, яка в той час чекала на більшість освічених людей: «…може, це також була легенда, як і всі інші, а можливо, сидів потому із нами Петро Маривняк по тюрмах і по психушках, можливо, що навіть вижив і навіть уступив до якоїсь партії … можливо, навіть дорвався до влади чи аж до Референтури, але краще, щоби все це було неправда, краще аби він загинув тоді, принаймні в автомобільній аварії, бо так залишилася б хоч красива легенда». Наприкінці ж повісті-метафори Маривняка названо «послом до Референтури», якому ця робота не принесла щастя в житті: «…ти ж був колись вчитель історії, а скількох ти вбив особисто …, так важко бути послом до Референтури», «тільки покора душі не минає безслідно».

Прозаїк розповідає про ще одного вчителя – Гаврила Пиртонтонка, що «рахував, і паяв, і клеїв, і роздивлявся в лупу на сліди своїх катувань, але не вмів до ладу забити цвяха». Йому вдалося створити вічний двигун і він, зібравши «усіх своїх учнів, прочитав тригодинну лекцію про техніку служби безпеки, а тоді запустив своє одоробло, своє найвеличніше дітище, свою кохану марусю, і од вибуху гавкнули шиби по всьому Дубовому, і Гаврило Пиртонтонко зі своїми коханими учнями запізнав механічну вічність». Однак згодом у творі з’являється ще одна інформація про те, що перед смертю він хотів попросити вибачення в Арнемлена: «а може, дійсно правду казали, що то Пиртонтонко видав тоді есбістам нашого Арнемлена … коли востаннє Гаврило Пиртонтонко опам’ятався перед тим, як відійти чекати нас потойбіч дзеркала, отоді й промовив він таким тоном, яким промовляють останню настирну волю: «Скажіть Арнемленові, нехай пробачить мені». Це доводить, що чимало індивідів, зокрема й Гаврило Пиртонтонко, не могли протистояти тодішній системі, корилися їй і нерідко давали неправдиві свідчення проти інших, згодом усвідомлюючи свій вчинок, вони не могли знайти спокою душі впродовж життя.

Ще один персонаж, який згадується у творі, – це Резерфордт Арнемлен, якого «вкусила жаба, він тренував її років вісім, прищеплюючи бацили то сказу, то СНІДу, … вилікував у неї рак підшлункової залози, а якось приніс печальний такий апарат і, розплутавшись із проводів, підключив електроди до мозку свого і її, мабуть, спочатку її, а вже потім свого, і аж тоді жаба не витримала, і вони помирали разом на очах у цілого класу, а діти спостерігали холоднокровно, привчені до експериментів із тваринами». Згідно з іншою версією, він життя покінчив самогубством: «…поки есбістський уазик застряг між ногами перекислих доріг, Арнемлен уже знав, куди тікати від себе, коли й сам уже став вельзевулом поміж вельзевулів. Закопані в нетрях дитинства усміхнені кайфи учнів і вчителів, стигми неврастенії проступають зі стін генштабу, краще, звичайно, не шнур, а хоча б пістолет, але есбіст його тобі не позичить … є тільки місце, де ти повісився, і є молоденький есбіст … понижений у званні за те, що не встиг». Образ вельзевула, що, за релігієзнавчим тлумаченням, є співправителем диявола, уособлює в повісті підлість і зрадливість людей.

Не менш цікавим героєм твору «Реставрація снігу» є Михайло Мамчук. Це слабка за характером людина без чітких переконань. Коли почалася війна, він «надійшов мельдуватися на роботу в міліцію, аби не потрапити на фронт, і таки домігся роботи, хоча фронту потому все одно не уникнув, і рипіли його формені чоботи по тихих дорогах цього дистилійного закутка, по дорогах, які не гнуться». Одного разу він заарештував свого друга Федора Кошака, сестру якого кохав, після чого «спокою вже не мав. Вернувся з фронту, а тут божевільна осінь, де червоним листям на коричневу землю опадають винні й випадкові». З часом він «таки поколінкував собі прощення» у Федора Кошака, який втік з тюрми і хотів повісити його сестру Маріку Мамчучку, що тоді вже вийшла заміж за Михайла Дубея.

У повісті йдеться і про письменників, які писали на замовлення, але не мали поваги ні серед людей, ні в тогочасної влади: «блукала потому з бусоллю по цих окопах тінь хамуватого панка, місцевого поета-клоуна Степана Пшика, виміряла й записувала перекази чужих черепів, термосила за груди духів, аби признавалися, але їй нічого не сталося, бо для шершенів блазні так само смішні».

Також у творі з’являються і герої з патріотичними поглядами, які були здатні протистояти панівній системі. До них належить, зокрема, Юрко Ласитчук, якого називали Відважним, що «вмів цілувати ліс і замовляти на вітер стихію нічного польоту». Він боровся з тогочасною владою, виступав проти радянського режиму, однак спочатку його «хлопців половили», а згодом і самого Відважного вистежили у Межидорогах: «Їх оточили в чиїйсь заблукалій стодолі, але Відважний пустив свого шершеня в груди Федора, а потому в свої … Так відомстилася історія Юркові Відважному за намагання зробити її красивою, бо історія має обличчя мерця із зубами собаки, вона щоночі встає із могили й витоптує наші села».

Ще одним патріотом свого краю був Олекса Довбуш, який хотів звільнити людей від панського гніту, але його вбили і, згідно з переказами, возили потім частини його тіла по різних селах, щоб залякати людей: «…руку бунтівного Леся … привезли на обзорини черні, ось, мовляв, так буде з кожним опришком, бо опришок - синонім до слова собака, і повісили її на горі, аби всі виділи, аби переказували дітям і внукам».

У повісті «Реставрація снігу» Іван Андрусяк створює панораму образів, які набувають узагальненого асоціативно-символічного значення: снігу, шершенів, павука, мурах, грушки тощо. Так, персоніфікований образ грушки, що відповідно до фольклорного трактування, «підкреслює необхідну, але сумну сторону світобудови: не буває доброї долі без лихої», відтворює минулу тоталітарну систему, наслідки якої відчуваються і в сьогоденні, і водночас втілює тотальне зло: «грушка досі росте, хоча її розповзання вгору і вшир навряд чи можна назвати ростом. Тепер у цій грушці дебеле дупло, в якому живуть шершені… тоді ж вони ще не знали житла й тинялися по світу як неприкаяні, й не було місця, де можна було би чутися спокійно, не боячись прилетілого нізвідки. Навіть зачинивши двері на скобу й затуливши піском кожну шпарину на вікнах, не можна було почуватися цілком безпечно».

У збірних образах шершнів, мурах і павуків уособлено підлих, зрадливих пристосуванців та вірних слуг будь-якої влади: «…висіла колись рука бунтівного Леся … Знову мурахи висять по стовпах самоти», «знову живуть павуки по хатах, по палацах, по дзвонах».

Відомо, що на початку існування радянської держави та її ідеології, люди вірили в кращі зміни, однак згодом усвідомили хибність своїх думок і прозріли, ставши свідками численних злочинів цієї системи: «…коли всі зрозуміли, що власне ота груша, проклята парубками, яка порола їм одяг і колола очі, саме вона манить їх у цю мертвотну стихію, саме її душа, перетворена в тремтливу дівчину зі старечим, хрипким голосом, приймає їх щоночі з того боку дверей, як потойбіч дзеркала, коли всі це збагнули, тоді було вже запізно, бо тоді літали ночами великанські свинцеві шершені й кололи парубків у самісіньке серце».

Продажність, яка породжує і примножує зло, втілено в образах старої Шушерєнки та її сина. Шушерєнка була «страшна, як безсоння», яка народила дитину «ні на кого з місцевих не схожа, навіть на саму Шушерєнку». Вона довго не могла померти: «ми не бачили павука, але відчували запах його чобіт. І аж потім дізналися, що стара Шушерєнка … павука народила…», «уже найбільші шершені пролітали крізь вутлі прозорини стін … але жоден з них не зумів забрати її душу з собою». Перифраз про невідомого сина Шушерєнки, «народженого Ні Від Кого» як «пам’ятки дикого плоду божественного безглуздя» підтверджує появу нової тиранії і всеохоплюючого зла, яке винищувало всіх, хто не погоджувався і не підтримував його.

Різні загарбники, які чинили насилля проти українців, знищували цілі роди, відтворені в образі чобіт: «так за дном проминало дно, і все більше чужинців просувало свої запітнілі ноги в ці засколоблені чоботи … тепер ці чоботи пахнули цілим світом, і вже не можна було до дев’ятого коліна переказати дітям і внукам усе про себе, бо чужинці стрічали тугих і холодних дівчат серед білого лісу, і стрічі ті були короткі … тоді особливо багато було матерів-дітовбивців».

Вдаючись до сарказму, письменник пише про радянську армію, яка теж несла смерть: «у хрестовий похід збираються рицарі чорної чести, гострять червоні шаблюки, відрізатимуть коси дівчат, покриватимуть їх лаком свого сімени і, змилосердившись, будуть стинати голови во ім’я Христа».

Звернувшись до образу ватри як символу чистої гуцульської культури, прозаїк акцентує увагу на тому, що лише справжні вічні цінності зможуть подолати це зло: «стара Шушерєнка, кармічна грушка із зморщеними, досі неопалими плодами, дивувалася нам … чого це ми повернулися в її непомильне царство, в якому блукають одні лиш дерева й сухі патики її божевільних ровесників … невже вони розкладуть коло мене ватру, під якою не тане сніг?».

У повісті «Реставрація снігу» автор використав і біблійні мотиви. Зокрема, образи протилежних за характером синів Ноя – Хама і Яфета увиразнюють думку про існування різних типів людей з полярними цінностями: «одним ім’я Хам, а іншим Яфет». Окрім того, автор зазначає, що в кожного своя доля, «своя маленька правда, яка все на світі визначає (велика у своїй підлості)»: «кожен листок має своє ім’я, і кожен бог має своє ім’я, і кожен листок є Бог».

Глибокий психологізм твору досягається через змалювання внутрішнього світу та доль героїв, осмислюючи при цьому трагічні сторінки історичного минулого. У контексті повісті Україна постає в образі Агонії, де масово проливається кров у штучно створених ворожих таборах і панує суцільна жорстокість: «…наша держава Агонія мерзла на вітрі … Бо коли стільки хлопців помирає водночас, то й держава їхніх тоненьких скелетів буде лишень Агонія. Бо не може у жилах держави текти кров ані чужих, ані кров мертвих».

Реальні події, які відбувалися на території Гуцульщини під час Другої світової війни і в повоєнний час, покладено також і в основу роману-новели «Вурґун». У романі письменник висвітлив важку історичну участь євреїв, яких переслідували і жорстоко знищували, та складне минуле Ічкерії й Афганістану з численними безневинними жертвами.

Роман складається з семи розділів, у кожному з яких ідеться про кризовий період життя певного героя твору, проте в ньому увага не зосереджується на історії формування та розвитку характерів цих персонажів, так як, за словами самого автора, «текст і так достатньо концентрований, «згущений», спрямований на читача зацікавленого й підготовленого».

Події, описані в творі, дуже драматичні і об’єднані спільним задумом – відтворити страшну картину трагічних сторінок історії України, що й зумовило нову форму викладу, композицію та стилістичні прийоми. На початку твору «Вургун» автор визначає його жанр як роман-новела. Завдяки зміщенню часових площин, оповідей та роздумів, письменнику вдалося поєднати події, які відбувалися на території Гуцульщини в середині та наприкінці минулого століття, перенісши водночас читачів на Слобожанщину, і згадати про інші народи, які також відчули на собі загарбницьку політику радянського режиму. При цьому всі події роману сюжетно переплітаються та доповнюють одна одну.

Героями твору є звичайні, реальні люди з власною трагедією життя. За твердженням автора, вони не є «носіями ідей», а мають «значно глибше й серйозніше» значення, і виступають у творі «під своїми справжніми іменами й прізвищами», про яких він може багато розповідати, хоч, як письменник, шукає лише миті.

В основі розгортання сюжету лежить звернення Славка Костельника до автора-оповідача з проханням надати йому інформацію про кількох людей, що можуть знати про важливі документи, у яких вказані організатори і активні учасники УПА: «…десь у Дубовому дуже інтересні для історії бумаги мають бути, про те, як нічні поставали, хто організовував, гроші откуда брали, оружиє, сотруднічали з ким і тому подобноє, і ми точно знаємо, що вони тут, якщо не зогнили за столько лєт, десь у лісі зариті, бо ми все отслєжували, але от хто їх хранітєль, то й понятія зеленого не маємо досі…».

Славко Костельник розповідає про Лозов’ягу, що після війни приїжджав до рідного села оповідача, і якого підозрюють у тому, що він теж шукав ці документи: «…да, а етот, який приїжджав недавно, що Лозовяґой представився, він чогось усьо врем’я по селу шастав, і заходив до чєловєка з таким странним іменем … да, Сафат … і до женщини однієї заходив, котра в сєкті якійсь тусується». Тому Славко Костельник, який зараз «велике цабе в Референтурі, начальник слідчого відділу», повинен провідати людей, що можуть щось знати про місце, де заховані ці важливі папери. Для цього спочатку він вирішив піти до Штинчука, проте той вже помер. Через розповідь головного героя читач дізнається, що раніше Штинчук «фірманив у колгоспі … і умів начальству носа втерти».

Його син «у Місті в пожарній робив, а менша донька, Маруся малоумна, разом із Васютов на фермі ґарувала». Він любив випити, а після пригоди з бісами, які потрапили до нього у вухо, почав пити «безпробудно і тяжко, і нічим його не можна розворушити», тому у нього забрали коней, через що чоловік загинув: «знайшли потому Штинчука вже навесні – саме там, де грушка Аннина росте, і де барвінок, і хворим вухом припав до землі, так ніби слухав щось таке, про що вже нікому на цім світі не розкаже, навіть коням, то барвінок там досі росте».

Після Штинчука Славко Костельник хоче дізнатися про Беріїху, яку так називали через зовнішню схожість її чоловіка на Берію, за що його й розстріляли, а її «з дітьми, старшій Марусьці сім, а Василькові малому чотири … на пересильний та й у Воркуту» хотіли відправити, проте сусіди змогли врятувати дочку, але сина «Василька щурі з’їли в бараці в неї на очах». Однак Васюта, яку в селі «кличуть Параскою», змогла пережити це горе, бо «наші люди все витримують; лиш відтоді Біблію читає», «особливо про царя Ірода; вона любить збирати в себе сусідських дітей і, всівшись на призьбі, розказувати їм про життя, що тривало так давно, як лиш може тривати життя; бо жити завжди однаково терпко, але страшно щоразу по-іншому». Зрештою Костельник не встиг побачити і цю героїню, яка також померла. Так само не вдалося поговорити і з Сафатом, якого за кілька днів до того жорстоко вбили: «всенні сіни знайшли залитими кров’ю, навіть стелю, і кров була все ще тепла», «а в кімнаті, де знайшли тіло, не було жодної краплини крові … обличчя не було, замість нього зяяла обезкровлена рана, залита мозком, як холодцем, а біля тіла лежала сокира, обух якої й відібрав у Сафата лице».

У пам’яті автора-оповідача Сафат постає, з одного боку, як страшний «з палицею, з покрученою ногою в постолах», а з іншого – добрий пасічник, який, на перший погляд, є політично несвідомим та неупередженим: на городі в нього «розвівався махровий, як безвість, червоний прапор, колись кацапи заставляли на їхні свята на хату вішати, – казав, – а оце літом поклав воробців і гайвороння пужіти … тай так і не забрав, птахи його бояться так само, як люди ще недавно боялися … але шкода, що на онучі не надався, матерія жорстка, ноги муляє». Проте з часом прапор вигорів і «став сірим, як глина, лише сатанинські знаки на ньому із золотистих зробилися чомусь чорними, хоча насправді мусили би вибілитись, а китиці так червоними й лишилися, і виглядали, як рвані рани, як закривавлене ошмуття, ніби й справді від сонця й вітру з часом навіть на прапорі суть проступає».

Смерть Сафата викликала занепокоєння в головного героя, який вирішив самостійно розкрити скоєний злочин, хоч і мав певні здогадки щодо цього. Після похорону він знайшов на подвір’ї в Сафата «порваний на дрібні клаптики шматок конверта», на якому «зворотня адреса, хоч і попсована, збереглася. Вбивство Сафата в міліції списали на бомжа, але бомжі тут ні до чого, просто Сафат мусив щось знати про того чоловіка, а може, й про ті документи, Славко викопав щось в архіві Референтури».

Ще одним персонажем роману є Анна, про трагічну долю якої розповідається в першому розділі роману. Вона стала свідком страшної загибелі «двох маскалів», після чого «єк злєгла після того, то вже дес так потрохи вставала». Чоловіка Анни Петра забрали до лав армії, до якої «тогди не повістков … кликали, а ходили з ґверами по селах і ловили, і кого ймили, той солдат». Син Василько після цього влаштувався працювати на пошту, але «дес у лісі здибав стрибків, тай завидів у них ґвери, і дали єму пальнути пару раз по деревах, аби оскому збити дитині, але хтос завидів тай ляпнув, а оногди на третій день пішов Василько по яблука, дичок у корчах натрусити, і не вернувси, і так єго й не найшли, а лиш пустили потому по селі балачку, що не крутітси коло стрибків тай у ґвери їм не зазирайте, такий то чєс був».

У романі «Вургун» згадується і про кількох справжніх патріотів свого краю, які боролися за його волю і не хотіли коритися тогочасній владі. До них належали Відважний з Гуцульщини і Петро Сак зі Слобожанщини: «… аж задовго по війні … Відважного маскалі оточили, і він застрелився, щоб не здатися». Про життя Петра Сака відомо, що «учителька одна, комсомолка» видала його німцям, бо він книги «із Охтирки возив, у них все про Україну списувалося» і мав намір організувати українське підпілля. За це його німці жорстоко закатували.

Такої участі зазнало і багато інших борців за волю і чимало безневинних людей, духовну міць яких яскраво передано в уривку: «…отам був магазин, а одразу за ним стави, де колись відкопали героїв, або осоружників, або просто невинно забитих, бо хтозна, котрі з них за діло лягли, а котрі за півділа, котрі ж анізащо, за душу, за крихту тепла коло груби, за житній сухар, за шматок колоска попід тином, за небо чи за дитину, за вічність, ... то були кістяки зі цвяхами в черепах, зі цвяхами в долонях, зі цвяхами в ступнях, але серця їхні збереглися в цій землі цілими й теплими, а це був кістяк дороги, під якою так само теплілося серце цієї землі, дрібно й натужно насичувало киснем її охололу кров і дивувалося, чому вона повертається з дальнього дива все холоднішою».

У творі письменник також змалював протилежні за ідейним наповненням персонажі, зокрема Буза, якого прислали до рідного села Лозов’яги «нещадно ліквідіровать врагов совєтськой власті». Його всі боялися в селі, оскільки він нищив церкви і міг вбити будь-кого, бо «то такий збуй був, що пострилєв би на раз». Зрештою Буз отримав по заслузі: «хто єго вбив, не знати, не найшли, він усім у печінках сидів, а всіх навіть у сибірі не вмістити». Та й не було щастя його нащадкам: дочка Буза упала з яблуні, але «не вбилася зразу, а мучіласи ще років з дванаціть», а її син згорів.

Інший персонаж – кацап Явида, ім’я якого автор свідомо взяв зі словника Грінченка: «того й Явида що явлєєси з-поза корчів, єк, прости Господи, дідько». Він жив у селі на «щивнику», і був «чорнезний … не замурзаний навіть, а замазюканий, у картузику такому ж, як ото бабаї по постаментах із простягнутою рукою стоять, у нас отих бабаїв давно познімали та порозбивали на шутер, а по україні бува ще й досі стоять, чекають немала», «я тут, каже, на мусорці живу, маскаль я, каже, з города прийшов». Його звинуватили у вбивстві Сафата, хоча, на думку сільських мешканців, Явида не міг цього зробити, бо «поодинці кацапи не злі, лише малоумні, а гірше, коли вони збиваються в зграї, наче шакали і їх уже не задовольняє падло, не вистачає, щоб розділити на всі загребущі пельки й голодні очиська, які пожирають значно більше, ніж може вмістити шлунок», тоді вони «смілішають і, прагнучи теплої крові, впиваються в горлянки сусідам а тоді гризуться між собою й розривають горла один одному за ласий шмат», та й «міліція, каже, сама не вірит, що то він міг Сафата вбити, та ще так страшно, але все одно, каже, спишут на него».

Отже, узагальнений образ «кацапів» постає не як національне явище, а як один із «проявів ключового образу самого вургуна», що несе зло, війни і численні вбивства. Доказом цього слугує згадка автора про свою службу в армії «під Горьким, Муліно, досі під серцем муляє… де слово життя рівнозначне слову гниття». Описуючи спосіб життя «кацапів», автор розкриває їхню справжню сутність. У них «облізлі халупи аж до стріхи заросли кропивою й будяками, ще б і щивою позаростали, якби там водилася щива, але сліпаки, ці вургуни гидкої вологи, плодились і там безпросвітно, і я дивувався, як кацапи з ними зживаються, певно, знають примовку, але ще певніше, вони такі ж самі сліпаки, а гад гада не вкусить, так що наш смітник відтоді видався часточкою того великанського й гидкущого кацапстану, який я мав нещастя трішки спізнати й переконатися, що кацапи на всіх потоптаних ними землях залишають такі частинки себе, а ще своїх камінних бабаїв і танки на постаментах по майданах міст як сатанинські знаки своєї смердючої присутности». Неодноразово автор наголошує на прагненні радянської влади боротися з будь-якими виявами протесту і вільнодумства шляхом насилля, залякування, вбивства: «…кацапи без тюрми не можуть».

На окрему увагу заслуговує назва роману «Вургун», яка має символічне значення. Слово «вургун» у вузькому розумінні – це черв’як, який заводиться у плоді яблука і псує його зсередини: «отак уно й стаєси, що в’єси нитка, а потому урвеси, тай фертик, так ніби яблуко у воду бистру впаде, і мотлошит ним вода, рве єго, дере, а потому приб’є до єкоїс загороди, і так уно там загниєси, і якщо дістанеш єго з води, то так ніби черваком уно зсередини вигризене, одна мокрота і гниль, а лиш насінєчко біле, ніби хто яйця в него відклав, а все решту, крім тих зернинок, так і розвалюєси в руках, ото і є вургун». У переносному розумінні це внутрішні вагання й суперечності, які виникають у душі кожної людини: «…і вже коли заведеться, точить людину зсередини, душу їй виїдає, лише потрошки спочатку гризе, по закутках, а тоді більше, більше, і вже людина собі не належить». Саме він визначає поведінку людини, її наміри, переконання і впливає на подальшу долю. З розгортанням подій у творі цей символ набуває ще глибшого значення, уособлюючи зло в усіх його проявах. Так звані «сов’єти», тобто представники нової радянської влади, провадили агресивну політику, прагнули за будь-яку ціну підкорити і поневолити український народ, вдавалися до терору, фізичного нищення та заслання у концтабори Далекого Сходу, формували нові війська, вибиваючи «рештки людини» та перетворюючи їх «на зграю голодних тупих вургунів, що мали захоплювати нові землі, ще не порослі щивою, кропивою й сліпаками». Наслідком цього ставали війни, які призводили до численних жертв, а часом і до самознищення. Так, в одному з розділів твору йдеться про «маскалів», які «самі себе на Сопці поклали», «після того, як на Сопці по своїх вдарили, затихло все, а далі штрафбат підвели і стояли в селі». Автор зазначає, що «вся война дурість».

Використані в романі образи кропиви, щиви, сліпаків і гадини виконують інтенсивну функцію щодо назви роману і водночас виступають узагальненими образами загарбницької політики деяких народів: «зі щивою зживається лише кропива та ще дрібка причинних живих істот: ропухи, вужі, та щонайгірше – сліпаки… живуть у щиві, повзають попід самою шкіркою, розпанахуючи коріння, але ж корінню щиви це не шкодить – із кожного відгризеного шматочка проростає нове стебло, і щивник стає ще густішим».

Звернення до образу Ірода як символу великої підлості та жорстокості свідчить про тотальність зла у світі: «…в цему світі все на кістках», «то не Юда, а Ірод дотепер по світу тиняєси, як неприкаяний, і місця собі найти не може, і смерти на него нема; бо не знати, чи Юда відав, що творит, у житті так нерідко буває, що хочеш одно, а воно потому так обертає, що хоч плач, а хоч скач; Ісус наперед знав, що єго заберут на муки, і питався Господа, чи не можна їх відвернути; але Він хотів світ врятувати, того пішов на це, так що Юдино зло на йнакше для нас обернулоси; а Іродове зло – то не зло навіть, то гірше, як зло, то й у самого сатани на таке би рука не здоймиласи; а він ходить, десь о-тут, по цім світі, по цій земли, дотепер ходить».

Серед інших носіїв зла, поневолювачів та гнобителів української нації – Петро І, Катерина ІІ, Леніна («який перший, така і вторая», «у картузику такому ж, як ото бабаї по постаментах із простягнутою рукою стоять», «катеринки з портретиськами розпусної ропухи»); представників різних політичних сил та угруповань («заскакує Маруся, отого – баба була, з Махном водилася», «і отак кожна нова власть товкла діда Мороку, а найдужче побили кацапи, денікінці, після них він уже до смерти кров’ю харкав, лише петлюрівці розкусили нелукаві хитрощі старого»), стрибків («а тоги вночи нічні приходили, а вдень стрибки»).

Про вічність існування «вургуна» і втрату первісної чистоти світу письменник зазначає, що «світ уже ніколи не буде таким, як раніше, простим і зрозумілим, нехитрим і наївним, але десь у глибині душі дуже розумно зорганізованим». Ці слова, як і весь твір, доводять сподівання автора на позитивні зміни, що реалізовано в образах яблуневого саду, лелек і барвінку: «коли бузьки зграями вертаються з теплих країв і сідають на землю відпочивати, вони вибирають із-поміж себе на ніч сторожа, і коли всі сплять, він стоїть на одній нозі, затиснувши в іншій, піднятій, камінь, і якщо бузька-сторожа зморює сон, той камінь випадає – і будить», «хтось пліт переступив лише раз, і … море барвінку побачив на самісіньке Різдво, де ні вінок не сплести, ні засміятися, бо змій почує … він росте ще й досі, зновлюється щороку, і навіть під снігом росте», «і тоді ми вийшли всі, старе й мале, не змовляючись, і чоловіки несли лопати, а жінки й діти – молоденькі яблуневі деревця … і до вечора на місці колишнього явидника постав яблуневий сад … і ми знали, що яблуньки приймуться, знали, що будуть роки врожайні й не дуже, будуть морози й посухи, будуть дощі й буде сонячно, буде життя – таке, яким споконвіку буває життя, але жодне щивне чи кропив’яне било тут уже не приживеться, а якщо засіється котресь припадком … його тут же запримітить чіпке ґаздівське око й тут же викорчує чіпка ґаздівська рука, бо ми на своїй землі ґазди, а не сліпаки».

У романі І. Андрусяка показано фрагменти з історії не лише українського, а й інших народів. Зокрема, він згадав про виконання так званого інтернаціонального обов’язку українських військових в Афганістані: «Михайло загинув в Афганістані»; передав «прагнення радянської влади до підкорення народу Ічкерії, який теж боровся за свою волю, «воював з цією гадиною». Автор описав втечу дружини і дочки генерала Джохара від переслідувань радянської влади та їхнє переховування на Гуцульщині.

Письменник змальовує жорстокість і свавілля радянських військових, які проводили «зачистки» населення: «отак уже третій день – лиш відірвемося, лиш зайдемо в села, і знов здоганяє їхня зачистка, а що по-кацапськи зачистка, полюдському різанина, обступають село, перекривають усе, чоловіків і хлопчиків літ від дванадцяти – у машини, котрий рипнувся – куля без слів, кухонний ніж – уже зброя, па законам ваєннава врємєні, з хат що краще –по рюкзаках, що найкраще – у бетеер офіцера, вродливих дівчат і жінок ґвалтують на місці, найвродливіших – у бетеер».

Аналогічну долю різних народів, які стали жертвами загарбницької політики, передає повтор у творі подібних трагічних подій на різних територіях, зокрема України й Ічкерії, а також такі рядки роману: «тільки б устигнути, тільки б дійти, тільки б довести цих жінок, тільки б вони вирвалися з пазурів дикого звіра, який розриває нашу бідну Ічкерію, у світ, і розказали світові про ці звірства, і про Джохара світові розказали, і про нашу боротьбу; там, за перевалом, Друзія, там вірні хлопці переправлять їх в Україну, там такі ж гори, там також воювали з цією гадиною, їх також вирізали цілими селами, вбивали їхніх дітей, ґвалтували їхніх жінок, вони не здалися, в них уже майже воля; а далі - Польща, Німеччина, світ».

Не залишилася поза увагою письменника і доля єврейського народу, який гнобили не лише більшовики, а й німецько-фашистські загарбники, які під час масових вбивств нерідко закопували євреїв живими, «що земля там тиждень, кажуть, рухалася, а здригається й дотепер» і «совіти потому під Міськов горов, де той, прости Господи, цвинтарь був, будинок великий вибудували, то тим людєм, саракам, що в тому будинку квартирі дали, життя не було, щороку там вішєвси хтось; то вже тепер жиди з усего світа туди приїхают молитиси, і памнєтник зробили, але що з того, якщо життя таки на кістках».

Оповідна тканина тексту містить філософські роздуми про проблему життєвого вибору людини між добром і злом, «бо навіть у малому, меншому, найменшому живе хтось, схожий на голос, який живить тебе і руйнує тебе, і живе ще хтось, схожий на тишу, яка руйнує тебе і живить тебе так само, але зовсім інакше», і «хто з них вургун, того достеменно не дано знати нікому»; важливість збереження власної неповторності та індивідуальності: «доки ти розбудовуєш світ усередині себе, дуже легко позбутися себе всередині світу».

Через образи піни, води, льоду, хвиль та скель письменник моделює бурхливе, суперечливе буття окремої людини та історичний розвиток суспільства в цілому: «…спочатку була вода, одягнута в робу строкату, і ми вчилися плавати мовчки, бо льоду тоді ще не сталося, і хвилі ревіли, як пацюки перед стратою, як мертві наперед суду, хвилі раділи, їх час нарешті, їхня година, вони рознесуть усі ці слуті деревяні кораблики, всі ці знеможені баржі, всі ці скелі тужаві», «скелі стояли, піна рвалась, а сила тремтіла, немов хустина на вітрі, і хто з нас повірив і вдарився, така їхня доля, а хто залишився на хуторі дна, в тихому селі водоростей плекати свого вургуна, хто вижидав у сонмі німої краси, помноженої на злидні, той вижив».

Образ риб символізує людську особистість та її систему цінностей, через який автор підкреслює думку, що кожен має самостійно усвідомити перевагу духовних істин над буденними проблемами і відповідальність за кожен прожитий день: «бо так, єк тоті риби, сновигаємо водами, то на сонечко покажемоси, то у водорості задикуємоси, то глибше, ажтуда, де нічо не росте і де сонечка Божого зроду не виділи, то й здаєси, що житє таке богате, таке розлоге, і мож собі чинити, єк хочеш, аби лиш не ймивси на йкогос чирвака солодкого».

Наприкінці роману автор переносить його дію на Слобожанщину в рідний край Лозов’яги, через спогади якого читачі дізнаються про його складне життя і руйнування радянською владою історичних пам’яток. Письменник, поєднавши в романі «різнорідні мовні блоки, які, хоч і витримані в рамцях однієї мови, але навіть ментально дуже різняться між собою», свідомо обрав для розповідей Лозов’яги гуцульський діалект, адже мова, на думку Івана Андрусяка, – це «найважливіше, а нині, напевно, взагалі єдине, що письменник у цьому світі справді може змінити»: «а ци ти гадаєш, що то я вуювати хотів, ади, хіба єдес на світі людина, котра сама вуювати просити, то нендза єкас хіба, вургуном поточена», «ото так си стало, що дійсно в селі першу церкву канапи будували, то ще давно було, не за мої памнєти і навіть не за діда мого, … не було в тій церкві щастя тай благословення, бо то кажут люди, що кацап має біса в носі, і з тим бісом бігме хіба віходки зводити, а до сьвітого місця зась, то так і згоріла та церьква, навіть не висьвічена».

До роману-новели митець уводить вірші під назвою «Пісні до роману «Вургун», розміщені після п’ятого розділу, які, з одного боку, виконують емоційно-експресивну функцію щодо прозового твору, а з іншого, це можна розглядати як одну з ознак барокового стилю: «поєднання віршів з прозою автоматично сигналізує про відродження шляхетної барокової традиції».

Андрусяк приділяє велику увагу зовнішній структурі твору, що властиво постмодерній літературі. Для роману-новели характерне оригінальне графічне оформлення, що виявляється в написанні тексту одного й того самого розділу різними шрифтами, за допомогою чого автор розмежовує неоднорідні за тематичним наповненням частини розділу (наприклад, автобіографічні, історичні, філософські та ін.), однак, потрібно зазначити, що всі фрагменти тексту пов’язані між собою, доповнюють один одного, несуть певне ідейне та функціональне навантаження.

Мовно-стильові особливості тексту роману-новели ґрунтуються на постмодерністських традиціях. Зокрема, уникнення вживання великої літери при написанні власних назв («україна», «сибір») та на початку абзацу; написання прямої мови без розділових знаків; закінчення абзаців комами тощо.

Іван Андрусяк уводить у текст різні пласти лексики: діалектизми, оскільки, за його словами, вони є «невичерпним резервом» нашої мови, і нашим завданням є «впроваджувати їхні елементи в літературний обіг»; нецензурну лексику, суржик, русизми, які з’являються у романі з метою відтворення мовлення, нехарактерного для корінного населення Гуцульщини, що уособлює чистий первозданний світ.

У прозових творах, насичених тропами та художніми прийомами, властивими ліриці, автор експериментує з манерою оповіді, поєднуючи оповідь від першої особи з розповіддю від третьої. Оповідь від першої особи підкреслює реальність подій твору, сприяє самовираженню персонажа в різних життєвих колізіях, емоційно впливаючи при цьому на читача: «…я тогди на городі поралася з Васютов Пошовановов, то дивимося, біжит від міста жирівка, молода така, файна, а біжит і голосит, всіх наших, каже, вбивати ведут, а я вирвалася», «і стара Шушерєнка, кармінна грушка … дивувалася нам … Невже вони підійдуть серед ночі, постукають у двері мого стовбура, і я хрипло видавлю з глибини свого віку, як із нутрощів дзеркала: Хто?». Третя ж особа дає можливість точно і достовірно змалювати життя людей і особливості їхнього характеру, а також моделювати певні події: «Васюта роботяща була, як нендза, і за доньков дивилася строго: робота, робота і ще раз робота, нема чого просто так сидіти».

Отже, на велику прозу Івана Андрусяка позначився вплив постмодерністської естетики, зокрема модифікація жанрів, застосування прийомів ремінісценції та алюзії, зміна ролі автора, введення різних пластів лексики і віршів, графічні та пунктуаційні експерименти тощо. Однак деякі концепції постмодернізму у творах трансформувалися: автор не відкидає думки про Бога, неодноразово звертаючись до нього та вводячи цитату релігійного змісту не для інтертекстуальної гри, а для розкриття ідейного задуму. Загалом усе змістове і мовне наповнення творів спрямоване на відтворення духовності і бездуховності, добра і зла, що проектується на український історичний ґрунт, важливості обрання свого життєвого шляху, дотримання сталої системи цінностей тощо.

Творчість Івана Андрусяка є надзвичайно розмаїтою і багатожанровою, загальними прикметними рисами якої є експерименти з формою і змістом, використання численних поліфункціональних образів, що дає можливість неоднозначного тлумачення та прочитання художніх текстів.

На окрему увагу заслуговує есеїстика митця, яка вирізняється насамперед розмаїттям тематики, жанровими моделями, серед яких можна виокремити літературно-критичні, філософські, історико-біографічні, краєзнавчі та мистецтвознавчі есе. Домінантною ознакою есе Івана Андрусяка є синтез особистого і загального, оскільки вони поєднують біографічні мотиви, спогади автора про своє оточення, звернення до пам’яток культури, мистецтва, постатей видатних діячів різних епох тощо.

Невеликі за обсягом есе збірки «Дуби і леви» (2011) приваблюють увагу розмаїттям тематики, що відображається крізь призму індивідуальності та духовного світу автора. І. Андрусяк наголошує, що працювати над жанром есе його «спонукало саме життя», і зазначає, що твори цієї збірки, написані «протягом доволі тривалого часу і з різних приводів», є «дуже вільними розмислами над тим, що відбувається й чому воно відбувається».

До збірки «Дуби і леви» належить декілька літературно-критичних есе, зокрема цикл «П’ять книжок», у якому йдеться про твори сучасних українських митців слова. У цих есе письменник не намагається зробити детальний аналіз художніх творів, а прагне знайти домінантну рису творчості інших митців.

Так, аналізуючи композиційні особливості книги «Бермудський трикутник» І. Римарука, автор зазначає, що він досконалий «поет форми», який «має що вилити в ту форму». Для Маріанни Кіяновської як прозаїка найважливішою є «абсолютна гармонія стану героя й мови тексту, яка передає цей стан». Т. Григорчук, на думку есеїста, про що б не писав, «звідусіль виносить усе ж не вирок, а розмисел», тобто він уміє глибоко зазирнути в людську душу і передати її стан читачам. Пишучи про Оксану Забужко, вказує, що її літературнофілософська есеїстика останнім часом відзначається «фонтануванням ідей».

У літературно-критичному есе «Різьблена тінь», або любити Бажана» порушується важлива тема трагедії таланту в умовах тоталітарного режиму. Автор вказує, що творчість М. Бажана, яка на сьогоднішній день мало вивчена, потребує нового прочитання як в ідейно-змістовому плані, так і на рівні форми, оскільки його «колосальне відчуття патетичної музики мови»

дуже сучасне: це стосується насамперед «густої метафорики вісімдесятників і характерних для дев’ятдесятників поліфонічних «зсувів» семантики.

Митець пише й про свого земляка, автора збірок «Чаґа» і «Князь роси» Т. Мельничука (помер у 1995 році). Про творчу спадщину цього поета відомо небагато, тому автор цитує його вірші, коментує окремі рядки поезій, не аналізуючи їх. Згадує Іван Андрусяк і свою суперечку з письменником про силаботонічну форму віршування та вільний вірш – верлібр, якому віддавав перевагу Т. Мельничук, на відміну від силаботоніки, що «зачиняє поезію в шори». Після прочитання свого вірша на підтримку силаботоніки Іван Андрусяк одержав схвальний відгук від Тараса Мельничука, який і нині для нього залишається надзвичайно цінним.

У літературно-критичних есе Іван Андрусяк намагається висловлювати свої погляди не лише на творчість інших митців, а й на літературу в цілому, переймаючись при цьому становищем сучасного літературного процесу.

Теми мистецтвознавчих есе, на відміну від літературно-критичних, «пов’язані з роздумами про прекрасне й потворне в житті та мистецтві, про соціальне призначення мистецтва, про роль таланту в становленні мистецтва, про низьке та високе, про масове й елітарне в мистецтві».

Іван Андрусяк у збірці «Дуби і леви» передає своє враження від переглянутих прем’єр в театрі, які йому найбільше сподобалися. Зокрема, йдеться про п’єсу драматурга Олександра Корнійчука «В степах України», яку по-новому переосмислив і поставив у Театрі на Подолі один з найкращих сучасних українських режисерів Віталій Малахов. Цією п’єсою він прагнув «показати нам, що таке сов’єти насправді» і як «комуністичний режим нищить душі й руйнує долі». Натомість режисер Ігор Афанасьєв завдяки постановці п’єси «Ревізор» Миколи Гоголя висвітлив проблеми, з якими ми часто стикаємося, – питання двомовності, підлабузництва, хабарництва тощо.

Історико-біографічні есе пов’язані з описом власного життя, досвіду на тлі історичних подій, очевидцем або учасником яких він був сам. Кожен такий текст відзначається індивідуальністю його творця і втілює авторські погляди на різні аспекти буття, відображаючи при цьому ціннісну позицію есеїста. В історико-біографічних есе Івана Андрусяка («П’ятдесят сотиків України», «Пам’яті рядового Лаюка», «Ступа вуйни Яковихи», «Камінь») відображається світ дитинства письменника, рідний гуцульський край з його традиціями і звичаями, його розквіт і занепад після розпаду Радянського Союзу. У цих есе змальовано простих, але духовно багатих і близьких митцеві людей. Це дідусь Дубей, «природжений слюсар з інженерним мисленням»; прабабуся Катерина Йосипівна Мамчук, від якої автор «позаписував чимало народних пісень»; прадід Йосип Кашинський, що був добрим «ґаздою, одним із найбагатших у Вербовці»; вуйна Яковиха з її унікальним старожитнім інструментом – ступою для піхання пшениці; дядько Михайло Лаюк, рядовий УПА та інші.

Ці есе охоплюють два плани: особистий і загальний, які органічно переплітаються і доповнюють один одного, порушуючи при цьому питання моральності, відданості своїм принципам, ідеям. Так, учитель Петро з есе «Ступа вуйни Яковихи» мав великий авторитет серед учнів та вчителів, однак не міг стати директором школи, бо залишався порядною і чесною людиною за будь-якої влади. Щороку на Великдень він стояв біля церкви, щоб жоден учень не міг туди потрапити, але всі діти знали, де стоятиме вчитель, і йшли саме цією стежкою. Учитель Петро, побачивши учнів, «старанно повертався в інший бік». Натомість в есе «Камінь» автор показав «районних літстудійців», які були вірними слугами тодішнього режиму і виступали проти так званого «українського буржуазного націоналізму», однак після розпаду Радянського Союзу «всі вони одразу ж стали палкими поборниками незалежності». І. Андрусяк несприймає і гостро засуджує ідеї комуністів, які винищували «усталені віками народні моральні імперативи, базовані передовсім на християнських цінностях».

До філософського різновиду есе належать твори, у яких пишуть про «матерію та дух, життя і смерть, їх нерозривну єдність, вічну боротьбу; добро і зло – поняття, котрі не існують одне без одного». Для таких творів характерним є відтворення більш загальних проблем буття та сенсу існування кожної людини й суспільства в цілому. Іван Андрусяк у збірці «Дуби і леви» звертається до філософської спадщини відомих французьких мислителів ХХ століття – Мішеля Уельбека з його специфічним сприйняттям світу та ідеєю самотності і Жана Бодріяра з його теорією симулякрів. Автор збірки відносить до симулякрів «всі сучасні феномени – гроші, громадську думку, моду тощо. Сам собою вони нічого не варті, а сприймаються нами як цінності лише через наше до них ставлення». В останньому есе збірки письменник аналізує творчість англомовного поета минулого століття Томаса Стернза Еліота, який писав про сучасну людину, «загублену в буремному вирі модерних, а відтак і постмодерних часів», яка «все глибше губиться серед цієї глобальної величі, все дужче депресує, втрачаючи духовні основи свого існування».

Ще однією жанровою моделлю есе є публіцистичні твори, визначальною рисою яких є «синкретичний характер роздумів автора, близький до характеру буденного роздуму». У збірці «Дуби і леви» Івана Андрусяка є також цей різновид есе, у яких автор говорить про роль сучасних медіа в процесах освіти і духовного збагачення нації. Письменник демонструє своє обурення нинішнім станом українського телебачення, наголошуючи на тому, що воно призначене не для українців, оскільки найцікавіші освітньо-пізнавальні передачі можна подивитися лише пізно вночі, тоді як у так званий «прайм-тайм» – найактивніший вечірній час перегляду телепередач – демонструються серіали, що виглядають примітивно в морально-етичному та дидактичному планах. Щойно ж «який-небудь іван-петро-гаврило мерзоту особливо гидотну» зробить, одразу його показують та беруть інтерв’ю. Індивідуально-авторське поєднання імен «іван-петро-гаврило», яке набуває різних експресивних значень і відтінків, надає особливого колориту в змалюванні образів брехливих, нечесних, підступних, лицемірних людей.

В інших публіцистичних есе, що з’явилися після ознайомлення автора з публікаціями в Інтернеті, відтворено власні погляди і ставлення до різноманітних подій. Андрусяк висміює «путінопоклонників», оскільки вони в «Большой Єльні вважають Путіна за Святого й просять його в «молитвах» порятувати Росію від грядущого апокаліпсису»; обурюється історією про настоятеля храму святої Ольги ігумена Євстафія, який у своїх проповідях переконував прихожан, що «Сталін був глибоко віруючою людиною, … а санкт-пєтєрбурзький осередок комуністичної партії нещодавно офіційно звернувся до патріарха російської церкви Алєксія з пропозицією канонізувати Сталіна».

Значну частину своїх творів І. Андрусяк присвячує дітям, не оминаючи цієї тематики і в збірці «Дуби і леви». В есе «Проблеми «метеликів» автор висловлює свої погляди на морально-етичні завдання дитячої літератури, яка повинна відігравати важливу виховну роль, так як саме з казки починається знайомство з навколишнім світом. Письменник згадує імена деяких сучасних авторів, твори яких, на його думку, варто читати, і водночас радить відмовитися від тих казок, які можуть лише зашкодити молодому поколінню.

За словами самого автора, у публіцистичних есе, він пише про «людей, тексти чи візії», які є важливими не лише для нього особисто, а й для інших.

Основна увага краєзнавчих есе приділяється змалюванню побуту, історії, народних традицій, етнографічних особливостей певної місцевості. Надзвичайно цікавими є краєзнавчі есе Андрусяка «Мій Гелон» та «Дуби і леви», оскільки в них поєднуються легенди, приклади з історії та літератури, історичні алюзії, філософські роздуми тощо.

Уявно подорожуючи деякими селами Сумської та Полтавської областей, Іван Андрусяк пише про відомих людей того краю, зокрема про Івана Багряного і Остапа Вишню; згадує Геродота, який, мандруючи світами, відвідав і скіфські землі; розповідає легенду про відомого мислителя і мандрівника Григорія Сковороду, котрий залишив у Куземині Біблію «зі своїми заввагами на марґінесах»; розповідає про панів Геюсів та Гнідичів, які жили в цьому краї. Не оминає митець також відомі історичні та архітектурні пам’ятки, зокрема церкву Покрови Пресвятої Богородиці, описану Іваном Багряним; церкву, сплетену з очерету; гору Замок тощо. Письменник не лише змальовує ці пам’ятки, а й подає історичні коментарі та довідки, зауважуючи, що цей край заслуговує на більшу увагу.

Захоплення творчістю майстрів гончарної справи, зокрема видатної майстрині народної дитячої глиняної іграшки Олександри Селюченко і славетної гончарської родини Пошивайлів, роботи яких є неперевершені і геніальні, відтворено в есе «Дуби і леви». Цікаво, що серед образів, витворених «фантазією тутешніх геніальних народних майстрів-керамістів», улюбленими є барани і леви. Іван Андрусяк наголошує на тому, що в цих краях леви ніколи не водилися, тож виникає питання, чому їх так часто зображують у своїх творах опішнянці. Шукаючи відповідь, автор виявив своєрідний метаморфоз: замість сильних і сміливих левів тут є великі і міцні дуби, тому живий опішнянський лев, якого він дуже хотів побачити, «урешті-решт показався – в образі дуба». Як символ сили, могутності і довголіття роду цей образ асоціюється з образом лева, що наповнений подібною семантикою, яку письменник проектує на духовну міць і невмирущість українських мистецьких традицій.

Неабияку роль для реалізації ідейно-тематичного задуму збірки «Дуби і леви» відіграють мовні особливості текстів. У них письменник вдало поєднує літературну мову з діалектними словами («забанувати», «лукавий», «батяр», «ровер», «шульки», «бахур», «тета»), жаргонізмами («схавати», «дах поїхав», «держиморди», «поножовщина», «на автоматі», «підкотити»), суржиком («канєшна», «сіли русского оружжя», «пасматрітє на етіх», «в курсє дєла») тощо. Ці пласти лексики автор використовує з конкретною метою: діалектизми здебільшого в історико-біографічних есе для відтворення місцевого колориту, тоді як суржик і жаргонізми переважають у публіцистичних творах і дають змогу об’єктивно та реально змалювати мовну ситуацію в Україні, оскільки, на жаль, нині мало людей володіє літературною мовою, тому багато сучасних митців відображають живе мовлення.

Варто зазначити, що Іван Андрусяк часто вдається до прийомів інтертекстуальності та алюзії: «не люблю її з надмірної любові», «карався, мучився, але не каявся», «клієнт созрєл» тощо. Найчастіше зразками інтертексту є твори тих митців, про яких пише есеїст (О. Забужко, М. Кіяновська, Т. Мельничук, І. Римарук та інші), або ж власні твори. У краєзнавчих есе митець також подає цитати зі старих хронік з метою більш правдивого відтворення і підтвердження окремих історичних фактів, що, до речі, суперечить традиціям більшості постмодерністів.

Письменник нерідко використовує вставлені конструкції, які виконують функції пояснення, уточнення, поглиблення чи конкретизації думки. За обсягом вони можуть охоплювати від одного слова до цілої сторінки: («кішня (косовиця)», «ліворуч від Ісуса – півень (символ часу, який для Нього, маленького, ще не настав), а праворуч – чаша (яка Його відтак не минула)». З метою смислового виділення чи передання власних вражень щодо зображуваного автор застосовує великі літери: «але ЯК ВОНИ ВЗАГАЛІ МОЖУТЬ НА ТАКЕ ЗВАЖИТИСЯ?!», «краще б ТАКОЇ літератури не було», тощо.

Ці графічні і синтаксичні способи інтерпретації авторського світосприйняття свідчать про те, що для творчої манери Івана Андрусяка, як і для багатьох сучасних майстрів слова, властива гра з текстом.

Отже, есеїстика Івана Андрусяка має важливе значення для глибшого розуміння світоглядної концепції письменника, що знайшла своє яскраве відображення в літературно-критичних, мистецтвознавчих, історикобіографічних, філософських, публіцистичних та краєзнавчих жанрових моделях есе збірки «Дуби і леви», у яких, незважаючи на їхню лаконічність, йому вдалося відтворити багатогранність людського життя. При цьому об’єктивному змалюванню дійсності та відтворенню особливого колориту сприяли мовні експерименти та словогра.

Для різножанрової малої прози письменника характерні: безфабульність, психологічна манера письма, лаконізм, логічна незавершеність, місткість художнього вислову, гротескне ставлення до світу, що виявляється в поєднанні фантастичного і реального. Тут митець порушує актуальні проблеми сьогодення, звертаючись при цьому до морально-етичної, урбаністичної та історіософської тематики.

Прозова творчість Івана Андрусяка відзначається диференціацією жанрів та їхньою модифікацією, широкою тематичною палітрою, глибиною проблематики, метафоризацією, використанням численних образів-символів, стилістично маркованої лексики, експериментуванням з формою творів, що виявляється в уникненні великої літери, розділових знаків, комбінуванні розмірів шрифту тощо.

 

Література про творчість Івана Андрусяка:

  1. Баран Є. Літературне дев’ятдесятництво: істерія й історія / Є. Баран // Березіль. – 2000. – № 3-4. – С. 182–185.
  2. Бондар А. Новітня українська поезія: генерація ікс, або отруєння голосом невідомого / А. Бондар, Катерина Ботанова // Дивослово. –  1998. – № 2. – С. 2–5.
  3. Демська-Будзуляк Л. Справжнє обличчя літературного покоління дев’яностих – спроба ідентифікації / Л. Демська-Будзуляк // Кур’єр Кривбасу. – 2002. – № 149. – С. 156–162.
  4. Єсипенко В. Іван Андрусяк. Оповідання «Нечиста сила». Прагнення до добра та справедливості – провідний мотив твору / В. Єсипенко // Українська мова та література. Сер. Шкільний світ. – 2016. – № 17/18(верес.). – С. 13–16.
  5. Іван Андрусяк: «Дитину обманути неможливо» / розмову вів Ю. Пригорницький // Віче. – 2015. – № 17. – С. 62–63.
  6. Іван Андрусяк: якби мені тоді хтось сказав, що я писатиму для дітей, я б не повірив і хіба лише розсміявся // Дивослово. – 2020. – № 7/8. – С. 70-72.
  7. Іванець Н. Іван Андрусяк. «Сорокопуди, або як Ліза і Стефа втекли з дому»: 5 клас / Н. Іванець // Вивчаємо українську мову та літературу. – 2014. – № 15. – С. 32–35.
  8. Ірванець О. Йде генерація нова… / О. Ірванець // Сучасність. – 1994. – № 6. – С. 158–161.
  9. Кашуба Є. «Хіба може бути погано, коли тебе розуміють?..». Урок за повістю Івана Андрусяка «Вісім днів із життя Бурундука» / Є. Кашуба // Українська мова і література в школах України. – 2020. – № 4. – С. 49–51.
  10. Кизилова В. Лексико-фразеологічні ресурси новітньої авторської казки (на прикладі повісті-казки Івана Андрусяка «Третій сніг»)  / В. Кизилова // Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Сер. Філологія. – 2019. – № 38 т. 1. – С. 20–23.
  11. Лис С. Іван Андрусяк – поет, прозаїк, перекладач, літературний критик: система уроків / С. Лис // Українська мова та література. Шкільний світ. – 2009. – № 17/18/19 (трав.). – С. 26–34.
  12. Літературні рушення 90-х та модернізм, постмодернізм, авангард, молодь, сучасна і колишня, ect. (круглий стіл) // Слово і Час. – 1999. –  № 3. – С. 56–66.
  13. Логвиненко Ю. «Дерева і води» І. Андрусяка – ще один крок «української модерної» поезії // Слово і Час. – 2003. – № 11. – С. 54–58.
  14. Логвиненко Ю. Підстави для абсурду і втеча від абсурду: ранній український постмодернізм крізь оптику біблійної міфології / Ю. Логвиненко // Слово і Час. – 2008. – № 6. – С. 57–61.
  15. Марченко Н. Півстоліття Івана, або Осягнення батьківства та гармонійної родинності : до ювілею Івана Андрусяка / Н. Марченко // Початкова школа. – 2018. – № 12. – С. 54–55.
  16. Моренець В. Прощання з ідеологічною «вічністю»: (Українська поезія 80-90-х рр.) // Березіль. – 1997. – № 1-2. – С. 166–173.
  17. Москальчук В. Українська література кінця ХХ ст. (література постмодерну) / В. Москальчук // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2006. – № 2. – С. 63–67.
  18. Наливайко Д. Про співвідношення «декадансу», «модернізму», «авангардизму» / Д. Наливайко // Слово і Час. – 1997. – № 11-12. – С. 44–48.
  19. Новик О. Капості історії з повчальним змістом / О. Новик // Літературна Україна. – 2021. – № 7(10 квіт.). – С. 13. – Рец. на кн.: Андрусяк І. Нечиста сила та інші історії /  І. Андрусяк. – Київ, 2020. – 112 с.
  20. Новик О.П. Хронотоп дитячих повістей Івана Андрусяка / О. П. Новик // Вчені записки Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського. Філологія. Соціальні комунікації. Сер. Філологія. Соціальні комунікації. – 2020. – № т. 31 1 ч. 3. – С. 196–200.
  21. Пахаренко В. Поетика модернізму, авангардизму, постмодернізму / В. Пахаренко // Українська мова та література в середніх школах, гімназіях. – 2006. – № 2. – С. 50–56.
  22. Пахльовська О. Українська культура у вимірах «пост» / О. Пахльовська // Сучасність. – 2003. – № 10. – С. 70–85.
  23. Підпалий А. Безпунктуаційна несегментована нова поетична форма / А. Підпалий // Слово і Час. – 2002. – № 11. – С. 81–83.
  24. Пікун Л. Дзеркальна гра набутками культури як явище літератури постмодернізму / Л. Пікун // Слово і Час. – 2005. – № 11. – С. 40–47.
  25. Питюр О. Українські письменники у політехнічному ліцеї НТУУ «КПІ»:  [Чаклун О., Манів Г., Дерманський О.С., Андрусяк І.М., Пантюк С.Д., Кочубей С.] / О. Питюр // Українська мова і література в школах України. – 2016. – № 7/8. – С. 91–92.
  26. Поліщук О. Позиція персонажа в українській постмодерній прозі / О. Поліщук // Слово і Час. – 2003. – № 2. – С. 70–74.
  27. Поліщук Я. Поліфункціональність міфу в поетиці модернізму / Я. Поліщук // Слово і Час. – 2001. – № 2. – С. 35–46.
  28. Розумний М. Лірика дев’яностих / М. Розумний // Літературна Україна. – 2002. – 31 жовт. – С. 3.
  29. Сиваченко Г. Зрушення кордонів (постсоцреалізм чи постмодернізм) / Г. Сиваченко // Слово і Час. – 1991. – № 12. – С. 55–57.
  30. Соловей О. Дві рецензії / О. Соловей // Кур’єр Кривбасу. – 2002. – № 149. – С. 166–170.
  31. Старовойт І. Взаємопричетність тексту (Іван Андрусяк та його книга «Отруєння голосом») / І. Старовойт // Молода нація. – 1997. – № 5. – С. 80–84.
  32. Ткаченко А. Поезія осягнення / А. Ткаченко // Слово і Час. – 1991. –  № 11. – С. 93–96.
  33. Ткачук М. Метафора, що вивертає світ / М. Ткачук // Кур’єр Кривбасу. – 1999. – № 114. – С. 176–184.
  34. Ткачук М. Літературний процес 90-х років ХХ століття / М. Ткачук // Українська мова і література. – 2000. – Ч. 22. – С. 1–6.
  35. Томашук Л. Іван Андрусяк «Стефа і її Чакалка» : українська література, 5 клас / Л. Томашук // Українська мова й література в сучасній школі. – 2013. – № 5. – С. 58–63.
  36. Харчук Р. Покоління постепохи / Р. Харчук // Дивослово. – 1998. – № 1. – С. 6–12.
  37. Харчук Р. Сучасна українська проза. Постмодерний період: навч. посібник / Р. Харчук. – Київ, 2008. – 248 с.
  38. Хоменко О. Поезія увиразнень / О. Хоменко // Сучасність. – 2008. – № 8. – С. 141–142.
  39. Ципердюк І. «Нова деґенерація»: невдалі спроби тотальної втечі  / І. Ципердюк // Сучасність. – 1996. – № 3- 4. – С. 12–14.
  40. Штонь Г. Художня реальність і постмодерн / Г. Штонь // Слово і Час. – 2002. – № 4. – С. 63–64.

***

  1. Андрусяк І. Мій Гелон [Електронний ресурс] / Іван Андрусяк. – Режим доступу: www.slovo-unp.com/index.php?subaction=showfull&id...i...
  2. Балаклицький М. Есе як художньо-публіцистичний жанр [Електронний ресурс] / М. Балаклицький. – Режим доступу: http://www.kafedrajourn.org.ua/files/2016-12-07_16-33-23.pdf
  3. Баран Є. Літпроцесія за Іваном Андрусяком [Електронний ресурс] / Євген  Баран. – Режим доступу: https://ukrlit.net/article1/2012.html
  4. «В есеїстиці письменник не може «сховатися» за своїми героями»[Електронний ресурс]: [інтерв’ю з Іваном Андрусяком / спілкувалася Т. Кроп] // Видавництво Грані-Т. – Режим доступу:http://www.old.granit.com.ua/ukr/news/1265/
  5. Модерна поезія 90-х як новий шлях розвитку української літератури: лекція 6-7 [Електронний ресурс]. – Режим доступу:https://lib.chmnu.edu.ua/pdf/posibnuku/190/30.pdf
  6. Сварич Н. З. Еволюція художньо-естетичних пошуків Івана Андрусяка.
  7. Сварич Н. З. Художнє втілення ідеї добра і зла в романі-новелі Івана Андрусяка "Вургун" / Н. З. Сварич // Літературознавчі студії. – 2014. – Вип. 42(2). – С. 253–260. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Lits_2014_42%282%29__35
  8. Цапліна І. Вінок сонетів у М. Вінграновського й І. Андрусяка. Особливості плетення [Електронний ресурс] / І. Цапліна. – Режим доступу:https://ukrlit.net/article1/2013.html
  9. Шевченко Т. М. Есеїстичний цикл як умовна цілісність («П’ять книжок» І. Андрусяка): http://dspace.onu.edu.ua:8080/bitstream/123456789/19817/1/116-125.pdf

 

Твори І. Андрусяка у фондах ХОУНБ імені Олеся Гончара:

  1. Андрусяк І. Вірші з майбутньої збірки «Неможливості мови» / І. Андрусяк // Сучасність. – 2009. – № 11. – С. 9–17.
  2. Андрусяк І. Вісім днів із життя бурундука : повість / І. Андрусяк // Кур'єр Кривбасу. – 2010. – № 7/8. – С. 198–229.
  3. Андрусяк І. Дядько Барбатко сміється: Три дні казки  / І. Андрусяк // Кур'єр Кривбасу. – 2008. – №1/2 (січ.-лют.). – С. 4–21.
  4. Андрусяк І. Завдання з фізики: повість / І. Андрусяк // Кур'єр Кривбасу. – 2014. –№ 1/2/3. –С. 9–38.
  5. Андрусяк І. Зайчикова книжечка: віршоказки / І. Андрусяк; намалювала О. Кузнецова. – Київ, 2019. – 43 с.
  6. Андрусяк І. Повернення містики [Літературний огляд творчого доробку Сергія Грабара] / І. Андрусяк // Кур'єр Кривбасу. – 2011. – № 5/6. – С. 357–362.
  7. Андрусяк І. Лякація: [вірші : для дітей мол. шк. віку]/ І. Андрусяк; намалювала Л. Курцеба – Київ,  2017. – 54 с.
  8. Андрусяк І. «На ту гору, де Юрія палили…» / І. Андрусяк // Березіль. – 1991. – № 7. – С. 12–14.
  9. Андрусяк І. «одноактовий день відкипів як смола ...»: вірш / І. Андрусяк // Дніпро. – 2016. – № 6/7. – С. 119.
  10. Андрусяк І. «... Отак і твориться цей світ ...»: із нових віршів / І. Андрусяк // Літературна Україна. – 2012. – № 31(16 серп.). – С. 8.
  11. Андрусяк І. Писане гимбликом: вірші з різних нагод / І. Андрусяк // Кур'єр Кривбасу. – 2016. – № 1/2/3. – С. 200–205.
  12. Андрусяк І. Сорокопуди, або Як Ліза і Стефа втекли з дому: дівчача повість / І. Андрусяк. – Київ, 2015. – 93 с.
  13. Андрусяк І. Стефа і Чакалка: казково-пригод. повісті / І. Андрусяк. – Київ, 2016. – 237 с.
  14. Андрусяк І. Сучасна українська література кінця ХХ - початку ХХІ ст.: хрестом. / І. Андрусяк. – Київ, 2006. – 463 с.
  15. Андрусяк І. Третій сніг: повість-казка  / І. Андрусяк; намалювала О. Кузнецова.  – Київ, 2019. – 116 с.
  16. Андрусяк І. Третій сніг: повість-казка / І. Андрусяк // Кур'єр Кривбасу. – 2013. – № 4/5/6. – С. 93–121.
  17. Андрусяк І. Триєдиний переступ / І. Андрусяк // Слово і Час. – 1998. – № 6. – С. 85–87.
  18. Андрусяк І. Хто боїться Зайчиків: повість-гра / І. Андрусяк. – Тернопіль, 2018. – 71 с.
  19. Андрусяк І. Часниковий сік / І. Андрусяк. – Київ, 2005. – 123 с.
  20. Андрусяк І.Чупакабра та інші зайчики: вірші: для сім. читання / І. Андрусяк; намалювала М. Кошулінська – Київ, 2015. – 16 с.

Матеріал підготувала: О. Михайленко

Додаток 1

Іван Андрусяк

Автобіографія

Я народився 28 грудня 1968 року. Зима тоді була люта, намело добряче – і я не певен, а спитати вже нема в кого, – але здається, тато згадував, що віз маму в пологовий будинок у Косів трактором. Зрештою, це цілком правдоподібно, бо ми жили на Царині – це віддалений присілок села Вербовець; а трактор завжди був «під рукою» – тато все життя пропрацював трактористом.

Тато, Михайло Андрусяк, родом із сусіднього села, Старого Косова, і в паспорті в мене місце народження вказане Старий Косів, бо записали по татові. Хоча насправді Косівська районна лікарня, де я народився, розташована саме на старокосівській території – так що все чесно.

Дідусь Михайло, татів тато, пережив двох дружин. Від першого шлюбу мав двох доньок; від другого, по вдівстві, – трьох синів. Параска, моя бабуся, померла невдовзі після того, як народила наймолодшого - мого тата. Тож тато свою маму практично не пам’ятав. А я практично не пам’ятаю дідуся Михайла, татового тата, – лише геть розмите враження, як ми мали сінокіс на Мартинюковому, складали в копиці сіно, а він прийшов до нас у солом’яному брилі й пригостив мене грушкою.

А з маминими батьками – бабусею Марією і дідусем Михайлом – я виріс. Власне кажучи, передовсім вони мене й вибавили: тато-мама на роботі, а дитина все коло бабусі товчеться… З родинних історій: коли я щойно почав ходити, бабуся обв’язувала якимось ганчір’ям усі гострі кути, які тільки були в хаті (стіл, сільці, ліжка тощо) на висоті мого зросту, щоб я не вдарився головою. Вона дуже мене любила – і я її. Найсмачніша страва мого дитинства – бабусина біла зупа. Дідусеве прізвище було Дубей, а бабуся по татові з Мамчуків – знаної в Косові й здавна освіченої родини, яка дружила ще з Павликом і Франком; а по мамі з Кашинських. Вона росла у свого дідуся, мого прапрадіда Йосипа Кашинського – українізованого поляка (вдома всі говорили українською, тільки молилися польською), який до того, як наш край у вересні 1939-го загарбала Росія, був одним із двох найбільших у селі господарів, по-сучасному фермерів. У мене досі зберігаються деякі документи на його землі – якби мав талант до фермерства, міг би спробувати відсудити.

Бабусину маму, мою прабабусю Катерину, я пам’ятаю добре. Навіть устиг, іще школярем, записати від неї кілька народних пісень - і підозрюю, що більшість їх вона сама й склала. Так що своїм талантом я, мабуть, маю завдячувати їй. А її чоловік, мій прадід, був авантюристом, у Другу світову виїхав до Німеччини, а відтак його сліди губляться аж десь в Арґентині. Образ Михайла Мамчука в моїй повісті «Реставрація снігу» значною мірою «списаний» з нього – точніше зі спогадів про нього бабусі та прабабусі. Дідусь працював слюсарем на фермі – наша хата поруч із фермою була. Хата, власне кажучи, є – ферми давно нема, на її місці тепер пустка. Але кормоцех зберігся – там зараз пилорама. А в пору мого дитинства в кормоцеху був єдиний на нашому присілку телефон. Коли мені було років чотири, я прокрався в каптьорку, де стояв апарат, і зателефонував до лелек – просив, щоб принесли мені братика. Лелеки пообіцяли, що принесуть, але схитрували – принесли сестричку, яку я назвав Любою. Отак буквально повторював у церкві під час  хрестин: «Люба, Люба, Люба…» – доки не почув це ім’я від священика, і аж тоді заспокоївся.

Історію з лелеками і замовлянням братика я описав у повісті «Вісім днів із життя Бурундука», але за сюжетом мусив перенеси її в наш час, і тому мій герой там телефонує лелекам із татового офісу і насправді спілкується з татовим начальством, – а в розмові зі мною роль лелеки виконав телефоніст, який потім і переказав татові моє замовлення.

Улюбленою моєю забавкою в дитинстві був пластилін. Але не «скульптура» чи «кераміка» – мої фігурки були дуже схематичні, їх було багато, і я розігрував із ними сюжети – здебільшого пригодницькі, що походили на якісь книжки чи фільми, але ніколи буквально не повторювали їх, а я вигадував власних персонажів і власні сюжетні ходи. Розкладав усе це добро на старій табуретці, але місця для розлогого сюжету там замало – то я плавно перебазовувався на канапу в запічку. Але приходив з роботи втомлений дідусь, не добачивши, сідав на канапу – і сюжет обривався, все треба було починати спочатку.

Замолоду, в роки нацистської окупації, дідусь побував у Німеччині як гастарбайтер, але не примусовий, а добровільний – завербувався сам, хотів заробити. Привіз звідти швейну машинку, бритву і ножиці – й одружився з моєю бабусею. Ножицями я користуюся досі. Був слюсарем від Бога, до техніки мав золоті руки і в молодості через це захоплення й постраждав – ще до війни, хлопчаком, розбиравдверний замок і не впорався: вискочила пружина і вибила праве око. На далі вийшло на краще, бо на фронт не потрапив – без ока в армію не брали, цілитись неможливо. Але УПА підтримував. Точно знаю, що принаймні кілька разів виконував функції зв’язкового. Одного разу його піймали ковпаківці й дуже тяжко побили – дякувати Богу, що не вбили: прикинувся дурником, мовляв, простий собі селянин, нічого не чув, нічого не знаю, а тікав від них, бо страшно. Ґрипсу перед тим устиг знищити – тікаючи, скочив у потік (маленьку річечку) Волово і сунув у намул під берегом.

Мені про це все, ясна річ, не розказували – моє дитинство припало на пік брєжнєвщини і в Косові мало не щороку судили когось «за націоналізм». Але, «крутячись» дитиною коло дідуся і його друга, упівця Михайла Лаюка, який щойно повернувся з тюрми, я все ж дещо чув, хоч тоді ще й не розумів. Дідусевих сестер Параску і Васюту (Василину) з маленьким синочком вивезли в Сибір «за связь с бандой». У тифозному бараці малюк помер, а тітка Васюта перехворіла та зуміла повернутися додому. Пристала до свідків Єгови, читала Біблію. Завдяки їй я ще в дитинстві з величезним захопленням читав і перечитував перший український переклад Біблії Пантелеймона Куліша, Івана Нечуя-Левицького та Івана Пулюя – і все неміг повірити, що це той самий Нечуй, якого вивчають у школі. А ще дідусь слухав «ворожі голоси» – і  я коло нього. Так уперше почув про Івана Світличного, Василя Стуса, Євгена Сверстюка…

Ще з першого класу я був свідомий того, що стану письменником, і системно цікавився літературою. Пішов у початкову школу на присілку Конево – до неї було найближче, лише три кілометри, але туди нічого не їхало, їх слід було долати пішки. Часто я йшов сам – і слухав музику. Ні, не в навушниках із магнітофона – про таке диво я тоді й не знав, не уявляв, що воно існує. Слухав живу музику природи – по дорозі вона сама «крутилася» менів голові, а відтак плавно почала оформлюватися у слова – поезію. Читати я навчився сам, рано, ще років у три-чотири, і коли ми їздили з мамою в Косів, дивував перехожих, уголос читаючи вивіски крамниць. Хтось неодмінно казав: не може бути, хлопчик просто завчив, що написано на тій вивісці, ану хай ось це прочитає – і давав мені якусь газету, і я й там читав заголовки. А от писати мене вже вчили в школі – і коли навчили, я почав записувати ті слова, які приходили разом із музикою. До кінця першого класу й написав першу книжку. Називалася вона просто, коротко і ясно – «Вірші». Звісно, я її зробив собі сам: переписав, оформив, як умів (до малювання в мене таланту нема), зброшурував, склеїв…

Відтак, писав дуже багато – виписувався. У школі мав прізвиська Поет і Ломоносов – бо «задуже розумний» і через віддалену схожість з актором, що зіграв цю роль у серіалі, який саме тоді вийшов. Перше мені подобалося, друге – категорично ні. Проте, в середній школі улюбленою була вчителька саме російської літератури Руслана Олександрівна Кашина. На її уроках ми розмовляли про почуття та ідеї, і це захоплювало – на відміну від уроків української літератури, де все було катастрофічно казенно. Звісно, маючи досвід з Нечуєм, я вже підозрював, що десь є «інша» українська література – але я про неї майже нічого не знав і доступу до цих таємних знань не мав. Тож читав, що було – усе цікаве, що знайшлося в шкільній бібліотеці, й Руслана Олександрівна приносила мені книжки з власної домашньої бібліотеки – так, завдяки їй, я відкрив собі Чингіза Айтматова, який тоді вважався дуже прогресивним. Але по-справжньому літературу мені відкрив Франко. То був особливий для мене вечір, який я описав у есеї «Джмелиний мед».

 Ось фрагмент із нього: «Якось увечері я нипав чогось по горищу дідусевої хати, де для хлопчака завжди буває чимало цікавого й цінного, там навіть знайшлися старі патрони до мисливської гвинтівки, якої дідусь позбувся задовго до мого народження, а гільзи залишилися, і крупинки пороху в мішечку, і дробини в іншому – це була така знахідка, що аж-ж-ж ух! І ось із-помежи всього цього добра око несподівано вихопило... книжку. Так-так, стару-старезну книженцію без палітурки, без початку й кінця, – і чого дідусь засунув колись за платву звичайнісінький (це так тоді здавалося!) український правопис Лозинського, виданийу 1942 році, літери якісь такі дивні в цьому правописі трапляються, але нехай, друга книжка без початку й кінця значно цікавіша, – думав я собі, – бо ж її теж, певно, ще «за німців» разом із оцим правописом за платву заховали, і недарма вона без палітурки... Тут мене гукає чи мама, чи бабуся – оце вже забув! – і я стрімголов кидаюся з горища, куди мені (певно, пам’ятаючи про патрони) доступ не заохочувався, але книжки забираю, бо в них – таємниця, а для хлопчака справжня таємниця багато варта. Правопис одразу ж тицяю кудись помежи книжок, – він і досі зберігся! – а таємницю без палітурки беруся відтак читати, а там вірші, і для мене це ще цікавіше, бо вірші самі таємниця, а тут ще й за платвою… А тоді стається те, що стається.

Зривається гроза, дужий вітер, вирубується світло, у старій дідусевій хаті світять каганець і ставлять його на піч, біля якої пораються мама з бабусею, а я тим часом на припічку читаю «Притчу про життя»: «Було се в Індії. Степом безлюдним...» Ви знаєте цей текст,любий читачу, ви не можете не знати цього тексту, його тепер нібито і в школах вивчають, і те-се, і п’яте-десяте, але тоді його не вивчали в школах, тоді я читав його вперше в житті – при каганці, під час грози за вікном, – і двійко мишей, чорна з білою, підгризали коріння вутлого деревця, за яке я припадком ухопився й зависнув над прірвою, а згори на мене рикав страшний дикий лев, а внизу, роззявивши пащу, чекав на моє падіння страшний дикий змій... А тоді я скуштував джмелиного меду – і забув про все. Бо ж краплинкою того цілющого меду була мені ця страшна книжка без палітурки, від якої волосся стояло на голові сторчма, стигла у жилах кров і величезні мурашки бігали по спині, – і в дитини народжувалося відчуття того, що таке справжня Література, що таке жива, істинна, велика Поезія, що таке Життя і Смерть, і ходіння по лезу...»

Відтак перечитав у Франка все, що зміг знайти, – а саме тоді виходив п’ятдесятитомник, – і з цього почалося моє відкриття отієї «таємної» великої української літератури, яке триває досі. У середній школі, десь із класу п’ятого-шостого, я дібрав способу діставати книжкові новинки. Батьки давали мені гроші на обід і «на булочку» – і я з тих «булочкових» грошей неодмінно трохи економив, або хтось із хресних чи родичів прийде в гості й подарує рубля (була така традиція) – так що на місяць назбирувалася доволі пристойна, як для дитини, сума – рублів п’ять-шість, а іноді й до десяти. І я вибирав день, коли гарна погода і найменше уроків, або коли з останнього уроку можна  «злиняти» (ідеальною для цього була так звана виховна година – можна сказати, що до псевдонауки педагогіки я вже тоді відчував інстинктивну огиду), і йшов пішки в Косів, де було на ту пору аж дві книгарні, й на всі гроші накуповував передовсім поезії. Щоправда, завжди залишав собі дванадцять, здається, копійок на молочний коктейль.

Уже тоді я трохи петрав, що є поезією, а що нею не є. Пригадую, як лежав у лікарні – мені вирізали гланди і кілька днів я не міг говорити. Ідеальний час для читання – а читати нема чого. Ото я попросив маму (написав їй на аркуші), щоб вона пішла в книгарню і накупила мені нових поетичних книжок. Мама принесла їх десь із десяток і рада, що я маю заняття, пішла додому. Наступного дня приходить, а я пишу їй: «Ви мені графоманів принесли». Натомість улюбленою була серія «Перша поетична збірка», пізніше «Перша книга поета» видавництва «Молодь». І в ній справжнім шоком, переворотом свідомості – дебютні збірки Василя Герасим’юка «Смереки» та Івана Малковича «Білий камінь».

Пригадую, як купив Малковичеву книжку, і чи то автобус поламався, а наступного довго було чекати, а чи просто настрій такий був, та я пішов додому пішки – вісім кілометрів. Коли залишалося десь кілометра півтора, відчув, що добряче-таки втомився, і сів під берегом на Мартинюковому перепочити. Дістав книжку, зачепився очима за перші рядки – і буквально проковтнув її всю! Не встав, доки не дочитав! Вражало не лише те, що можна ТАК писати – а передовсім те, що ТАК пишуть не якісь небожителі, а хлопці з сусідніх сіл, із мого району, лише на кілька – ну до десяти – років старші від мене. Це дуже окриляло - давало надію, що колись я теж зможу…

Лише закінчуючи восьмий клас (школа в моєму селі була восьмирічною, а відтак я ще два роки навчався в сусідньому селі Рожнові), я зважився вперше прийти на районну літературну студію і показати свої вірші. Там я познайомився зі «справжнім поетом» Богданом Радишем (у лапках – бо я так тоді думав, оскільки пан Богдан був єдиним у районі членом спілки письменників; але й без лапок – бо він таки добрий поет), і 1 вересня 1982 року районна газета, яка тоді називалася «Радянська Гуцульщина», опублікувала мого першого вірша:

Стара смерека в Яворові,
що пам’ятає ще Франка,
стоїть на березі крутому,
розлога, світла і струнка.
І сняться їй щонаймиліші
ті молоді її літа:
Франко у вишитій сорочці
під нею у тіні сіда.

А головне: там я познайомився з поетом Миколою Близнюком, другом Тараса Мельничука, що саме тоді сидів у тюрмі за «Чагу» (єдиний випадок в історії радянського «судочинства», коли поета судили не за правозахисну діяльність, а власне за рукопис поетичної збірки) – і мені відкрилися нові двері як до «таємної» великої української літератури, так і до власної творчості. А потім була обласна літературна студія, якою тоді керувала дивовижна Неоніла Стефурак; філологічний факультет Івано-Франківського державного педагогічного інституту імені Василя Стефаника і дивовижний професор Володимир Теодорович Полєк; знайомство з Іваном Ципердюком та Степаном Процюком і літгурт «Нова деґенерація»… Але то вже інша історія, оповідати яку довго й… іншим разом.

Наразі ж маю додати лише одне: якби мені тоді хтось сказав, що я писатиму для дітей, і дітям подобатимуться мої писання, і моя книжка увійде до каталогу «White Ravens», і я здобуду найвищу в Україні нагороду для дитячого письменника – Премію ім. Лесі Українки, і стану номінантом від України на Премію Андерсена… – я б не повірив і хіба лише розсміявся. Усе це станеться зі мною пізніше, після народження моєї наймолодшої донечки Стефи – головної героїні, натхненниці, провокаторки й головного критика моїх дитячих книжок. Але це ще інша історія – якої, однак, не було б без усього цього, що коїлося в моєму дитинстві й, що я тут пригадав і, як міг, описав.

Календар подій

    1 2 3 4
56 7 8 91011
12 13 14 15 16 17 18
19 20 21 22 232425
26272829