Литовські Статути – пам’ятки історії законодавства та культури литовського, українського та білоруського народів

Литовські Статути – пам’ятки історії законодавства та культури литовського, українського та білоруського народів

Литовські Статути були важливим джерелом права на українських землях. Вони забезпечували спадкоємність і наступність норм та інститутів українського права, сформованих у Київській Русі та Галицько-Волинській державі. Литовські Статути вирізнялися достатньо високим, як для того часу, рівнем юридичної техніки: у них подано визначення багатьох правових термінів (наприклад, злочин, право власності, договір, контракт тощо).

Перший Литовський Статут

Кодифікація норм права у Великому князівстві Литовському розпочалася виданням 1468 р. Судебника Казимира IV. Але він містив лише 28 артикулів і лише кримінального права, а зростаюча шляхта вимагала уніфікації правової системи у величезній державі.
Великокнязівська канцелярія провела велику роботу щодо збору напрацьованих судами та адміністрацією норм права на базі звичаєвого права Литви, України і Білорусі. Джерелами кодифікації послужили також "Руська правда", магдебурзьке право, трансплантація норм римського пандектного права, рецепція німецького права, князівська законотворчість (привілеї, устави, грамоти тощо).

Виготовлений проект зводу світського права затвердив вальний сейм 29 вересня 1529 p., і його розповсюдили у рукописному вигляді. Перший Статут (Старий) складався з 13 розділів, 264 артикулів (статей), називався «Права писані, дані панству Великому князівству Литовському...» і містив норми конституційного, земельного, спадкового, зобов'язального, шлюбно-родинного, лісового, мисливського, кримінального, процесуального права.

Г. Швидько аналізуючи «велике досягнення юриспруденції» Великого князівства Литовського,  пише: «…Джерелами для кодифікації норм права в Литовському Статуті були: звичаєве право українських, білоруських земель і «Руська правда», шля­хетські привілеї, ухвали і постанови князя, великокнязівської ради і сеймів, привілеї містам і національним громадам, а також деякі норми польського права. Литовський Статут 1588 р. складається з 13 розділів і 488 артикулів, присвячених публічному праву (захисту особи князя, злочинам проти держави тощо), устрою судів і процесовому праву.

Взагалі, Литовський Статут – велике досягнення юриспруденції ВКЛ, окремі його елементи перевершували тогочасні кодекси законів європейських країн. Деякі його норми використовувалися навіть у Поль­щі. Його було використано при складанні «Соборного Уложення» в Мос­ковському царстві (1649), ним керувалися на Гетьманщині в середині XVII-ХVIII ст.

Литовський Статут чітко окреслював об'єкт і суб'єкт права, чітко ви­значав обмеження правоздатності і дієздатності осіб різних категорій на­селення, застосовував поняття третьої особи у цивільному процесі…».

Швидько Г. К. Питання держави та права в курсі історії України: з найдавніших часів до кінця XVIII ст. – Х. : Вид. група «Основа», 2006. – С. 55.

Статут 1529 р. ще зберігав привілеї магнатів, закріплюючи за ними провідну політичну роль та особливу юрисдикцію. Видання першого загальнодержавного кодексу стало початком обмеження свавілля великих магнатів щодо шляхти. У Статуті закріплено умови, необхідні для зарахування до шляхетного стану, в результаті чого деякі категорії населення було виключено з нього.

Протягом двадцяти років чинності Старого Статуту відбулися суттєві зміни у суспільстві і державі, тож виникла потреба у новому кодексі. У 1551 р. створено кодифікаційну комісію з 10 осіб, яка розробила і написала новий збірник під назвою «Статут Великого князівства Литовського 1566 року».

Вивчаючи матеріали питання появи Литовських Статутів, Д. Мишко зауважує, що причиною появи другої редакції Статуту є: «…Складне економічне і політичне становище Литовської держави змусило литовського князя створити комісію для до­повнення нового кодексу. Юристи протягом кількох років зай­малися удосконаленням Статуту. До нього було внесено бага­то юридичних доповнень, які приймалися литовськими сей­мами після 1529 р. Кількість артикулів у Статуті значно збільшено. Чимало уточнень було внесено в розділи про судочин­ство.

В результаті тривалих суперечок на сеймі 1566 р. було прийнято другий Литовський статут. У ньому ще більше роз­ширялися права шляхти на землеволодіння і незалежність від магнатів. За цим Статутом у Литовській державі утворювали­ся нові гродські (кримінальні) і земські суди, апеляційні юри­дичні установи в окремих землях і Вільно. Всім землевласни­кам заборонялося свавільно захоплювати чужу землю і майно.

Проте і після видання другого Литовського статуту магна­ти фактично зберегли своє панування. Дальше удосконалення Статуту здійснювалося після Люблінської унії 1569 р. Третій Статут зазнав великого розширення і доповнення новими роз­ділами, статтями і артикулами. До нього було внесено багато положень, запозиченях з польського законодавства. У 1588 р. він був затверджений на литовському сеймі і поширений у Литві та Білорусії. Тоді майже всі українські землі були під владою Польщі. Але Польща не могла запровадити на Україні ВІсліцько-П'єтрковського статуту 1368 р., написаного латин­ською мовою. Тому вона дозволила на Україні всім урядовцям керуватись третім  Литовським  статутом   1588 р.»

Мишко Д. І. Перший Литовський статут і його історичне значення // Історичні джерела та їх використання : випуск четвертий. - К. : Наукова думка, 1969. – С. 14-24.

Литовські Статути укладали досвідчені юристи, які дістали освіту в Краківському, Празькому і Паризькому університе­тах, де вивчали римське право, юридичні документи західних та східних держав, і використали свої знання під час удоско­налення литовського законодавства. Вони уміло поєднали різ­ні юридичні норми із звичаєвим правом, що було великим досягненням у розвитку юридичної науки.

Статут затвердив сейм 1564 p., але чинності він набув лише через два роки. Крім того, не всі розділи отримали санкцію. Другий Статут складався з 14 розділів і 367 артикулів, і за рівнем кодифікаційної техніки перевершив попередній збірник. Він також охоплював зазначені галузі та підгалузі права.

Згідно зі Статутом 1566 р., здійснено адміністративно-судову реформу в державі. Було встановлено загальна підсудність усієї шляхти статутовим судам (земським, гродським і підкоморським), поділено державу на повіти і запроваджено обов'язкову присутність шляхти на повітових сеймиках. До вального сейму включено, поряд з вищою палатою (пани-рада), представників рядової шляхти – повітових послів.

Перший лист Другого Литовського Статуту

Другий Статут називають Волинським, бо саме тут він найбільш поширювався в рукописі. Професор М. Чубатий, аналізуючи другу редакцію Литовського статуту, зазначає: «Статут опертий на першій редакції та доповнений привілеями і соймовими ухвалами в часі між появою першої і другої редакції. Деякі привілеї в статуті було взято без зміни тексту (привілей впровадження соймиків 1565 р.). Хоча друга редакція Литовського Статуту опиралася в засаді на першу редакцію, усе ж таки вона укладена систематичніше, ніж перша…»

У зв'язку з утворенням 1569 р. єдиної держави Речі Посполитої, на Люблінському сеймі ухвалили продовження кодифікації. Король створив комісію, провідну роль в якій уже на завершальній стадії відіграли канцлери та підканцлери великокняжої канцелярії Л. Сапєга, О. Волович та М. Радзивілл.

Титульний аркуш та корінець Третього Литовського Статуту

Статут 1588 р. дозволив створення єдиного стану залежного селянства. Кримінальні статті Статуту були спрямовані на захист рухомої та нерухомої феодальної власності (передусім, земельної). Земельне право охороняло монополію земельної власності шляхти Великого князівства Литовського насамперед від посягань з боку польських магнатів.

Третій Литовський Статут затверджено королівським актом 28 січня 1588 р. і тоді ж видрукувано у Вільно в друкарні братів Мамоничів під назвою «Статут Великого князівства Литовського 1588 року». Він містив 14 розділів та 488 артикулів і регулював державний і судовий устрій, цивільно-правові (6 розділів), кримінально-правові (4 розділи) й процесуально-правові відносини.

У цілому ж Старий Статут охороняє інтереси магнатів і забезпечує окремі права селян, Волинський – зменшує вплив магнатів, збільшує права шляхти і мінімалізує права селян, а Новий – закріпачує селян і встановлює привілейоване становище у державі шляхти.

Слід відмітити, що, хоча де-юре Статути видавалися від імені господарів (Жигимонта І Старого, Жигимонта ІІ Августа, Жигимонта ІІІ Вази), фактично в їхньому створенні брали участь досвідчені правники того часу. Так, над Статутом 1529 р. працював Ольбрахт Гаштольд, над Статутом 1566 р. – Петро Роїзій і Августин Ротундус, над Статутом 1588 р. – Лев Сапега.

Залучення до кодифікаційних робіт фахівців-правників, державних діячів свідчить про зростаючу роль законодавства у державі і про усвідомлення цієї ролі з боку влади.

Для всіх Статутів характерним є високий рівень кодифікаційної техніки, всі вони написані староруською мовою. Третій Статут діяв на всіх українських землях у складі Речі Посполитої, його використовували в Гетьманщині, він став джерелом права і кодифікаційних процесів у Польщі, Литві, Росії, Білорусії та Україні аж до початку XIX ст.

У кінці XVI ст. Третім Статутом завершено кодифікаційні процеси у Великому князівстві Литовському і проведено повну уніфікацію сепаратних систем права у цій державі.