Лянсберг О. "Співець полум'яного сонця" (адвокат Микола Платонович Коробчевський)

Ольга Лянсберг

«СПІВЕЦЬ ПОЛУМ'ЯНОГО СОНЦЯ»:
СТОРІНКИ ЖИТТЯ І ДІЯЛЬНОСТІ
АДВОКАТА МИКОЛИ ПЛАТОНОВИЧА КАРАБЧЕВСЬКОГО

Самоврядний стан присяжних повірених був створений навесні 1866 р. у результаті судової реформи імператора Олександра II. Перше покоління російських адвокатів заклало фундамент усієї корпорації, представивши світу плеяду блискучих юристів. Серед них одне з перших місць належить Миколі Платоновичу Карабчевському. Він був яскравим прикладом різнобічної особистості: чудовий адвокат і судовий оратор, правознавець, пись­менник, поет, публіцист, благодійник. Але головною пристрастю всього його життя була адвокатура. Незважаючи на багату творчу спадщину М.П. Карабчевського - вірші, художня проза і критика, переклади, судові нариси й промови, публіцистика, мемуари, - в Україні його ім'я маловідоме не лише серед читаючої публіки, а й серед юристів. Мало кому відомий і той факт, що саме тут, на ук­раїнській землі, розпочався життєвий шлях майбутнього адвоката.

М. П. Карабчевський народився 30 листопада 1851 р. у місті Миколаєві Херсонської губернії. Через багато років, перебу­ваючи в еміграції в Італії, він написав книгу спогадів «Что глаза мои видели», яка була видана в 1921 р. в Берліні. Перший том мемуарів повністю присвячений найщасливішому періоду життя автора - дитинству, яке пройшло в невеликому місті на південній околиці Російської імперії: «О, счастливое детство мое! Как я благословляю тебя в эти, скорбнье для моей родины дни, переживаемьые мною вдали от нее, против воли отрезанньым от нее! Какая жгучая скорбь в бессилии дать ей хоть частицу того счастья, покоя, любви и ласки, которьыми она вскормила мое детство» ^[1].

Мати М. П. Карабчевського - Любов Петрівна (дівоче прізвище Богданович), була українською поміщицею, а батько - Платон Михайлович - дворянином, полковником, командувачем уланського полку. Він помер в Кривому Озері у віці 42-х років від сухот, коли Миколі було всього півтора року. За сімейною леген­дою, рід Карабчевських - турецького походження: під час Росій­сько-турецької війни при взятті Очакова був полонений турець­кий хлопчик, батьки якого були вбиті. Його повіз із собою до Петербурга якийсь генерал, там його віддали у військовий корпус і дали прізвище від слова «кара», що значить «чорний». Це тур­ченя, Михайло Карапчів, який прийняв з хрещенням прізвище Карабчевський і став у чині полковника кримським поліцеймейс­тером, це був дід М. П. Карабчевського.

Початкову освіту Микола Карабчевський здобув удома. Спілкування з гувернанткою-француженкою і бонною-англійкою допомогло йому вже в дитинстві оволодіти французькою і, дещо гірше, англійською мовами. У 1863 р. хлопчик був при­йнятий до Миколаївської гімназії особливого типу, «реальної, але з латинською мовою», закінчив її із срібною медаллю в 1869 р. і виїхав до Санкт-Петербурга, де вступив на природни­чий факультет університету. Однак, будучи за характером на рідкість допитливим, він ходив на лекції до професорів різних факультетів, причому найбільше враження справили на нього юристи - П. Г. Рєдкий, М. С. Таганцев, О. Д. Градовський, І. Є. Андріївський. У результаті М. Карабчевський з II курсу перевівся на юридичний факультет університету, який блискуче закінчив у 1874 р. зі ступенем кандидата прав.

Під час навчання зв'язок з рідним містом не переривався: на канікулах майбутній юрист регулярно навідувався до Миколаєва, а через два роки після закінчення університету він одру­жився з донькою голови Миколаївського військово-морського суду А. І. Ніконова - Ольгою Андріївною. Вінчали молодих 9 січня 1876 р. у Миколаївському Адміралтейському Соборі ^[2].

Після закінчення юридичного факультету Санкт-Петербурзького університету М. Карабчевський вступив до стану присяжних повірених. Чиновницька кар'єра юриста була перед ним закрита у зв'язку з його неблагонадійністю, оскільки, на­вчаючись на І курсі університету, він брав участь у студентських заворушеннях, відбув тритижневий арешт і був відправлений під негласний нагляд поліції (до 1905 р). Однак для вступу в адвокатуру стан самоврядний неблагонадійність М. Карабчевського не могла стати перешкодою. Кар'єра М. Карабчевського на адвокатській ниві складалася більш, ніж вдало. У 1874 р. він став помічником присяжного. За три роки М. Карабчевський, крім трьох губерній Петербурзького судового округу, до якого він був приписаний, побував на захистах у Москві, Києві, Казані, Нижньому Новгороді, Ростові, Таганрозі, Одесі, Влади-кавказі, Сімферополі, Кам'янець-Подільську, Вільні, Лібаві, Гельсінгфорсі. Звання присяжного повіреного Петербурзької судової палати Карабчевський отримав 13 грудня 1879 р. У 1895 р. він був обраний членом Петербурзької ради присяжних повіре­них. У 1898 р. став одним із засновників газети «Право» (1898-1917), в 1904 р. - засновником благодійного фонду для молодих адвокатів, в 1905 р. - одним із засновників Всеросійського союзу адвокатів. У 1913 р. Микола Платонович став головою Петербурзької ради присяжних повірених.

На думку самого М. П. Карабчевського, його адвокатська кар'єра розпочалася в 1877 р. із вдалого виступу на великому по­літичному процесі як захисника революціонерки К.К. Брешко-Брешковської. Це був «Процес 193-х» (офіційна назва «Справа про пропаганду в Імперії») - судова справа революціонерів-народників, що розглядалася у Петербурзі в особистій присут­ності Урядового сенату з 18 (ЗО) жовтня 1877 до 23 січня  (4 лю­того)  1878 р. До суду були притягнуті учасники «ходіння в народ», заарештовані за революційну пропаганду. Цей процес став для молодого адвоката свого роду бойовим хрещенням.

За роки адвокатської практики М. Карабчевський провів велику кількість політичних та кримінальних процесів. У всіх цих процесах М. Карабчевський виявив себе як сміливий, бойо­вий адвокат, що вражав стрімкістю промови, експромтами і щирим натхненням. Він був чудовим оратором. Микола Платонович домігся виправдувальних вироків у найгучніших справах, які привертали увагу громадськості: у справі поручика Імше-нецького, що звинувачувався в утопленні своєї дружини; в гуч­них справах Мироновича і Ольги Палем; у загадковій справі братів Скитських, у процесі про Кишинівський погром (як ци­вільний позивач), у політичних процесах Г. А. Гершуні та Є. С. Созонова. Останнього, винного у загибелі міністра внут­рішніх справ В. К. Плеве, йому вдалося захистити завдяки ви­датній промові, яка викривала самого Плеве за злочини проти людяності. М. Карабчевський був серед адвокатів, які брали участь у найгучнішому судовому процесі в дореволюційній Росії - щодо звинувачення єврея Бейліса у ритуальному вбив­стві 12-річного учня підготовчого класу Києво-Софійського ду­ховного училища Андрія Ющинського 12 березня 1911 р.

Особисто М. Карабчевський пишався тим, що жоден з його підзахисних не був засуджений до смертного покарання ^[3].

Був виправданий і Лев Скадовський - син високого чинов­ника Херсона за вбивство дружини Тетяни Володимирівни Скадовської (дівоче прізвище Бурачкова).

Справа Льва Скадовського (Херсон, І909)

Щоб уявити масштаби трагедії, яка сталася у 1909 р. у Хер­соні в одному з найбільш шанованих родин міста, варто ближче познайомитися з главою цієї великої родини херсонської гілки Скадовських - Георгієм Львовичем.

Георгій Львович Скадовський (1847-1919) був предводителем дворянства Херсонського повіту, відомим діячем земства, прославився на науковій ниві. Діяльність цієї людини разюче різноманітна: пропаганда передових методів обробки землі, фінансування дослідів із розробки дешевої та ефективної вак­цини проти сибірської виразки; з ініціативи Г. Л. Скадовського у 1892 р. у Херсоні була відкрита перша в Росії земська ветери­нарна бактеріологічна лабораторія. Він очолював Губернську вчену архівну комісію. Займався археологічними досліджен­нями античної спадщини Півдня. Розширив і побудував храм у Благовіщенському жіночому монастирі, заснованому його бать­ком Л. Б. Скадовським у 1867 р. в родовому маєтку (с. Білозерка поблизу Херсона). В історії Херсона важко знайти діяча, який зробив такий значний внесок у науку і культуру. Однак і в його житті, наповненому відкриттями, яскравими подіями та вра­женнями, траплялися трагедії.

14 травня 1909 р. син Георгія Львовича, 33-річний відстав­ний корнет Лев Скадовський, застрелив з пістолета «браунінг» свою дружину. Місцева газета «Родной край» так описувала те, що сталося:

«Загадочная и трагическая кончина Татьяни Владимировни Скадовской. Кто виноват - рассудит Бог, а не люди. Собитие свершилось без свидетелей. Счастливому супружеству завидовали. Полицейское дознание гласит следующее: 14-го сего мая, в 9 часов вечера, дворянин Лев Георгиевич Скадовский, поссорившись со своей женой, в пылу гнева, выстрелом из револьвера в висок застрелил ее. Таинственность несчастья заставляет нас воздержаться от сообщения подробностей впредь до окончания следствия. Вчера безвременно погибшую женщину похоронили. Проводить усопшую собрались родные, знакомые и масса публики. В числе провожавших покойницу был и г. Начальник губернии со многими висшими должностними лицами. Похорони отличались торжественностью, смешанной с тихой, задумчивой и глубокой печалью.

Трагизм события усилен бьыл вечной разлукой некогда любящих супругов: жени - в место вечного упокоения, а мужа - в тюрьму. Впечатление потрясающее» ^[4].

У всіх, хто знав цю молоду сімейну пару, не було жодних сумнівів, що Тетяна Володимирівна стала невинною жертвою деспота і тирана, яким був син Г. Л. Скадовського.

Майже рік провів Лев Скадовський у херсонській тюрмі і психіатричній лікарні. Процес був гучний. Ця подія викликала такий резонанс в Херсоні, що судові засідання були перенесені до Катеринослава. На суді були присутні кореспонденти газет «Русское слово», «Киевская мьісль», «Одесские новости» та ін. Матеріали судових засідань протягом тижня публікували міс­цеві газети ^[5]. Слухання справи Льва Скадовського почалося 5 квітня 1910 р. На суд були викликані 70 свідків, у тому числі херсонський губернатор і прокурор херсонського суду.

Г. Л. Скадовський зробив усе, щоб забезпечити своєму си­нові надійний захист. З Петербурга були запрошені кращі адвокати - М. П. Карабчевський та Б. Г. Лопатін-Барт. Захист запросив відомого психіатра В. М. Бехтерева - найкращого фа­хівця в області судової психології. В. Бехтерєв був необхідний для М. Карабчевського: тільки офіційне визнання Льва Скадов­ського психічно хворим, зроблене настільки авторитетним пси­хіатром, могло врятувати вбивцю від в'язниці. Саме на автори­тет В. Бехтерєва спирався М. Карабчевський у своєму захисті Льва Скадовського.

П'ять експертів психіатрів на чолі з В. Бехтерєвим, огля­нувши Г. Скадовського, дійшли висновків щодо психічних відхи­лень підсудного. Відомо, що В. Бехтерєв був прихильником комплексного підходу до вивчення злочинця, в тому числі з ура­хуванням генеалогічної спадковості, впливу виховання, середо­вища життя і особливостей генезису самої психіки. Прикладом цьому може послужити огляд В. Бехтерєвим обвинуваченого Г. Скадовського. В газеті «Родной край» було опубліковано ви­сновок В. Бехтерєва щодо психічного здоров'я Льва Скадов­ського, передрукований з катеринославської газети ^[6]. А в ньому - висновки В. Бехтерєва про те, що основна причина нестабільності психіки Льва Скадовського криється у важкій спадковості: «...Перед нами прошёл необычайно вспыльчивий, неуравновешенный, странний субъект, нервний до болезненности: из-за одного крика ребенками слишим от него нецензурную брань по адресу жени, он готов из-за маленького пустяка вибросить свою тещу в окно. Перед нами вырисовывается субъект, готовий каждую минуту сделать что-либо ненормальное. Ряд кровавых фактов подтверждает его болезненность: он стреляет направо и налево по самому ничтожному случаю, из-за ничтожной причини он стреляет в себя, пуля проходиш на вершок от сердца. В детстве его мучила лихорадка, галлюцинации, страхи по ночам: ему казалось, что мчится поезд, от пустяков он приходит в отчаяние, дикая фантазия в детских играх, любовь к чудесному. С 11 лет он зачитывается Майн Ридом, ему снятся сражения, приступы. С 12 лет появилась пляска св. Витта, судороги. Он поддерживает свое здоровье охотой и верховой ездой, по это было недостаточно: организм и в отрочестве и в юности окрепнуть не мог, так как ненормальности его всецело зависят от наследственности со сторони отца и матери. Ми пришли к заключению, что подсудимий - тяжелий дегенерат, опасний для окружающих: он болен психастенией, которая бывает лишь по наследству. У него все признаки этой болезни: повышенная чувствительность конечностей, высокое нёбо и т.д. Он посредственно учился в гимназии и на юридическом факультете, с 17 лет началась его половая жизнь, кутил мало, но, несмотря на это, оправиться не мог: память его слаба, он плохо соображает и данние следственного производства указывают нам на массу фактов, подтверждающих его ненормальность: он страдал приступами навязчивости, боится смер­тельно тараканов и сороконожек и не ляжет спать до тех пор, пока не заглянет под перину; у него масса предрассудков. Все эти ненормальности исключительно представляют результат наследственности: был алкоголиком его дед, ненормальные тетки, дяди и бабушки. Подсудимий тяжелий дегенерат, страдающий психастенией и убийство совершено под влиянием аффекта и в состоянии умоисступления».

Читаючи висновок В. Бехтерєва, стає зрозумілим наскільки відчайдушно Г. Л. Скадовський бажав врятувати свого сина. За всіляку ціну. Навіть якщо при цьому постраждає репутація роду. Він погодився оприлюднити невтішний висновок психіатра.

Прокурор вважав висновки експертизи непереконливими, Він наполягав на тому, що цей злочин не повинен залишитися непокараним, що вирішальне слово присяжних стане вироком суспільної совісті: «...вашим серьезным обдуманным приговором я прошу вас научить его с мужеством нести наказание за расстрел без вини виноватой»^[6].

Потім слово було надано М. П. Карабчевському.

Відомо, що М. Карабчевський відрізнявся широкою правовою ерудицією, талантом слова і логічного мислення, винахідливістю, силою характеру, темпераментом бійця. Він завжди боровся проти будь-якого звинувачення доти, доки існував хоча б найменший сумнів у його доведеності. У справі Льва Скадовського сумнівів в тому, що обвинувачений скоїв вбивство своєї дружини, не було. Він сам зізнався в цьому. За словами М. Карабчевського, «задача защиты в зтом процессе значительно облегчена и могла бы исчерпаться ссылкой на результаты жспертизы». Промова адвоката була короткою, але яскравою і переконливою. Адвокат просив суд присяжних визнати підсудного психічно хворим, посилаючись на висновок В. Бехтерєва, а тому - не винним у скоєнні злочину.

Судова промова М. П. Карабчевского на захист Лева Скадовського
(І910 р.) ^[7]

«Виступая перед вами, г.г. присяжные заседатели, носителем общественного возмездия, чего добивается от вас г. Проку­рор? Каторги или арестантских рот для подсудимого; мук и страданий за совершенное им преступление.
Но таких мук, какие уже вынесло сердце обвиняемого, ему больше вынести не придется.
Напрасно прокурор выступил на защиту памяти Татьяны Владимировны. Ее никто не трогал и трогать не собирается, и если би ми, - защитники подсудимого требовали это сделать, то нам бы зажал рот тот, кого мы защищаем.
Всю эту картину преступления, которую нарисовая проку­рор, сознаем и ми - защитники, и общество, и ви - присяжные; но, когда ми подходим ближе к моменту трагедии, ми видим, что это не преступление, а какой-то ужас, страшный и непонятный.
И мы не просим не признавать подсудимого виновным, а ми просим только признать его больным. Такое признание с вашей сторони не потревожит памяти покойной.
И если наши души бессмертны, то ее безвременно ушедшую отсюда душу успокоит сознание, что грех любимого человека был роковым результатом его болезни.
Задача защиты в этом процессе значительно облегчена и могла бы исчерпаться ссылкой на результаты экспертизы.
Я отдаю должное энергии прокурора, но едва ли можно будет считаться с его доводами, хотя бы и подкрепленными ци­татами их научных авторитетов. Я почти убежден, что вы поверите не только авторитету экспертов, но не упустите из виду то, что это дело разнесется по всей России, во всех газетах; и едва ли ви допустите, чтобы академик Бехтерев согласился оскандалить себя на всю Россию неудачной экспертизой.
Моменты, приближающие нас к 14 мая, очень характерны. Не каждый день совершаются такие браки, когда через 4 года совместной жизни остается место для таких нежних слов и забот, что видим мы хотя бы в оглашенных записках. Среди каких же условий жила зта любящая пара? К сожалению, - я подчеркиваю это слово, - среди многочисленных родственников. Первый год семейной жизни они проводят в Варшаве, где нет ни теток, ни тещи, Я не порочу мать убитой, Беру Федоровну, эту в высшей степени порядочную женщину, и я понимаю ее горе.
Тут защитник, подвергнув тщательному анализу семейные и родственные отношения между родними покойной и подсуди­мого, приходит к выводу, что они-то и создали атмосферу, в которой разыгралась катастрофа.
Присматриваясь к подсудимому - говориш защитник -я не могу не согласиться с экспертами, что он действовал в состоянии затемнения, хотя и неполного. Это безумец, разрушивший свое счастье. И вот, если ви, г.г. прис. заседатели, признаете, что Скадовский - безумец, сам загубивший свое счастье, то, несомненно, оправдаете его; если же вы признаете, что он почему-либо хотел отделаться от своей жени, - вы осудите его. Уверен, что вы не станете сомневаться в том, что это совершенно больной, несчастний человек. Бить может, вас будет удерживать мысль, как можно выпустить такого больного на свободу? Но суд после вашего приговора может отдать его на поруки старику-отцу, который поместит его в санатрию, где окружит заботой и лю-бовью. Я хочу верить, что во имя общественной совести, во имя вас самих, вы не согласитесь с требованием прокурора и не уш­лете больного человека ни на каторгу, ни в арестантские роти».

Присяжні винесли Льву Скадовському виправдувальний вердикт, і вбивця був відданий на поруки своєму батькові на лі­кування. Громадськість обурилася. Залишилися спогади одного херсонця: «...это был большой скандал. Для того, чтоби судебний процесе не носил такой скандальний характер, так как убийца был син Скадовского, а убитая - дочь жандармского полковника Бурачкова, незадолго до этого удалось добиться переноса суда в Екатеринослав (нине Днепропетровск). Защищал Скадовского всероссийская знаменитость адвокат Карабчевский. Суд был проведен таким образом, что удалось добиться, чтоби убийца был выдан на поруки родителям. В Херсоне все говорили о том, что если би Бурачков был жив, то Скадовский не отделался бы так легко, ему не поздоровилось би...» ^[8].

Зі сторінок, що друкували хроніку судових засідань, на жаль, не довідуємося: чи усвідомив усю тяжкість скоєного ним гріха, чи покаявся він? На початку XX ст. у херсонській типографії О. Д. Ходушиної були надруковані дві книги - збірка вір­шів «Песни скорби» (1910) і драматична поема «Преступник» (1911). Їх автор - Лев Скадовський. Під час суду про його літе­ратурні здібності у своїх виступах згадували мати і подруга за­гиблої: «...он казался талантливым, так как писал серьезные и весьма недурные стихи». Писав він їх і в губернській в'язниці в очікуванні вироку.

Потрібно віддати належне М. Карабчевському, що порадив батькові обвинуваченого Г. Л. Скадовському видати книги, напи­сані Львом у губернській в'язниці, досить великими, на ті часи, на­кладами. Схоже, що видавець переслідував одну мету: якнайбільше людей повинні дізнатися про каяття вбивці, про його душевні муки та пробачити його. Ці книги - покаяння, благання про прощення за скоєний злочин. На сьогодні вони є бібліографічною рідкістю.

Незабаром після суду Лев Скадовський поїхав до Австра­лії, пізніше переїхав до Франції і вступив добровольцем у фран­цузьку армію. Брав участь у Першій світовій війні, прийняв французьке підданство. Де і коли він помер невідомо, як неві­домо і те, як він жив з клеймом дружиновбивці.

Літературна діяльність адвоката М. П. Карабчевського

Біографічний нарис про М. П. Карабчевського увійшов до «Нового энциклопедического словаря» Брокгауза і Єфрона і довгий час був єдиною доступною біографією відомого адво­ката. У цій енциклопедії він представлений як «відомий судо­вий оратор і письменник». Дійсно, літературна творчість була другою його пристрастю після адвокатської практики. Літера­турна спадщина М. П. Карабчевського дуже різноманітна. Це вірші і проза, мемуари, промови, публіцистика.

Найзначніший белетристичний твір М. Карабчевського - повість «Господин Арсков» - вперше була опублікована в жур­налі «Вестник Европи», а в 1893 р. видана окремою книгою. Більшість його художніх творів (повість, оповідання, вірші) увійшли до збірки «Приподнятая завеса» (1905).

У різний час на сторінках столичних періодичних видань публікувалися статті М. П. Карабчевського про його великих сучасників, з якими він був особисто знайомий і товаришував - Л. М. Толстого, В. Г. Короленка, А. П. Чекова. Це були нариси про творчість, ювілейні статті, некрологи.

У 1901 р. М. Карабчевський випустив у світ збірку своїх су­дових промов, що була перевидана у 1902 р. (2-ге вид.) та 1916р. (3-те вид.). Виходили у світ і окремі про­мови адвоката з різних справ. Багато статей М. Карабчевського з питань права увійшли до збірки «Около правосудия» (1902). У цій книзі вміщено автобіографічна стаття автора «Як я став адвокатом» і вдало зроблені характеристики деяких відомих адвокатів. Збірка була перевидана у 1908 р. з доповненням ряду статей, що з'явилися у пресі після 1902 р. Також до неї увійшла стаття «Три силуэта», яка раніше ніде не друкувалася через заборону цензури, присвячена трьом відомим підза­хисним М. Карабчевського - К. К. Брешко-Брешковському, Г. А. Гершуні, Є. С. Созонову.

Мемуари Миколи Платоновича охоплюють окремі періоди його життя. Так, стаття «Как я стал адвокатом» описує нелегкий шлях до стану присяжних повірених молодого випускника юри­дичного факультету, що мріє про літературну діяльність. Спогади «Мирные пленники» (1915) виходять під враженням від перебу­вання М. Карабчевського в Німеччині на початку Першої світової війни. У книзі яскраво описано становище російських туристів на німецькій території до і після початку військових дій.

У 1921 р. у Берліні М. Карабчевський видав двотомник спогадів «Что глаза мои видели», написаних ним уже в еміг­рації. Перша частина присвячена щасливим рокам дитинства і отроцтва; на сторінках книги представлені пасторальні картини життя провінційного дворянського середовища очима дитини. Друга частина охоплює період з 1905 до 1918 рр.; вона містить спогади і міркування про причини, що привели до кардинальних змін у Росії, про діячів Думської опозиції і Тимчасового уряду як головних винуватців розвалу Імперії.

Микола Платонович брав участь у створенні тижневика «Право» (1898-1917), а також з 1902 по 1905 рр. разом з Л. Д. Ляховецьким видавав тижневик «Юрист». Був редакто­ром декількох книг з питань права. Співпрацював з щомісячни­ком «Вестник Европи», журналом «Русское богатство» і багатьма іншими періодичними виданнями.

Жовтневу революцію Микола Платонович не прийняв. Він емігрував з Росії та залишок днів своїх провів на чужині. У вигнанні, проживаючи в Римі, Микола Платонович став офі­ційним генеральним представником Великого князя Кирила Володимировича Романова - одного з претендентів на цар­ський престол.

Помер М. П. Карабчевський 22 листопада 1925 р. Похова­ний на кладовищі Тестаччо у м. Римі.

Джерела та література

1. Карабчевский Н. П. Что глаза мои видели: [воспоминания]: в 2 т. / Н. Карабчевкий. – Т. 1: В детстве. – Берлин, 1921. – С. 167.
2. Кравченко А. Николаев его детства [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://bazar.nikolaev.ua/content/%D0%BD%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0%D0%B5%D0%B2-%D0%B5%D0%B3%D0%BE-%D0%B4%D0%B5%D1%82%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%B0
3. Карабчевский Н. Маленькие речи / Н. П. Карабчевский // Юрист. – 1904. – №19. – С. 714.
4. Родной край. – 1909. – № 102 (16 мая).
5. [Судебньїй процесе по делу Л. Г. Скадовского] // Родной край. – 1910. – № 78 (8 мір.), № 79 (9 апр.), № 80 (10 апр.), № 81 (11 апр.), №82 (13 апр.).
6. Родной край. – 1910. – № 82 (13 апр.).
7. Речь защитника Корабчевского // Родной край. – 1910. – № 82 (13 апр.).
8. Векслер И. Н. Херсон и его жители: исторический очерк / И. Н. Векслер. – Запоріжжя, 2005. – С. 61 (Старожитності Південної України).

// Адвокатура України: забуте і невідоме / Нац. асоц. адвокатів України [та ін.] ; [Байдак М. С. та ін. ; за ред. І. Б. Василик]. - Київ : КВІЦ, 2016. - 555 с. : іл. - (Серія "Нариси з історії адвокатури України" ; вип. 2).