Олексій Алмазов – генерал УНР і легенда визвольних змагань: із циклу «Імена на мапі Херсона»
12 січня відбулася онлайн-зустріч просвітницького проєкту «Імена на мапі Херсона», цього разу присвячена Олексію (Олексі) Дмитровичу Алмазову – кадровому артилеристу, героєві Першої світової війни та генералу-хорунжому Армії Української Народної Республіки, одному з яскравих командирів доби Українських визвольних змагань.
Учасники заходу детально говорили про походження Алмазова. Він народився 1885 року (6 січня за старим стилем, 18 – за новим) у селі Володимирівка Херсонського повіту Таврійської губернії (нині – Миколаївська область) у родині помічника лісника Дмитра Алмазова. Дитячі роки майбутній генерал провів у Херсоні та на Рівненщині, юність – на Кавказі, що значною мірою сформувало його характер і світогляд.
Обравши військову кар’єру, Олекса закінчив Олексіївське військове училище за першим розрядом і склав іспити до Михайлівського артилерійського училища, після чого служив у фортечній артилерії в Лібава та Ковно, а також навчався електротехніки при Санкт-Петербурзькому гарматному заводі. Початок Першої світової війни перервав мирне навчання й став справжнім випробуванням для нього.
На фронті Алмазов швидко зарекомендував себе як талановитий командир і організатор, дослужився до посади командира артилерійського дивізіону та був нагороджений високими відзнаками – орденами Святого Володимира IV ступеня і Святого Георгія IV ступеня. Особливо відзначився в боях під Кревом, де, попри газову атаку та контузію, продовжував командувати підрозділом, демонструючи виняткову витримку й професіоналізм.
У 1917 році Алмазов долучився до українського військового руху, підтримав українізацію армії та свідомо обрав службу Україні. Вже у січні 1918 року він очолив окрему кінно-гірську батарею Гайдамацького коша Слобідської України, брав участь в обороні Києва від більшовиків, а згодом – у формуванні Окремого Запорізького загону. Саме підрозділи за участі Алмазова вибили «червоних» із Житомира та Коростеня, здобувши значні трофеї.
Після поранення під Бердичевом Алмазов повернувся до строю й узяв участь у звільненні Києва. До кінця Визвольних змагань він командував Запорізьким кінно-гірським гарматним дивізіоном, який став відомим як «алмазівський» – взірець дисципліни, вишколу та бойового братерства. Дивізіон відзначився у визволенні Полтавщини, поході на Крим, охороні кордонів Української Держави за гетьмана Скоропадського, а згодом – у боях 1919 року та Першому зимовому поході.
У 1920 році, після поразки союзних українсько-польських сил, Алмазов разом із підрозділом відступив за Збруч і був інтернований у Польщі. Навіть у таборах він не полишав служіння побратимам: дбав про вишкіл, шукав роботу для вояків, а 1923 року був підвищений до звання генерала-хорунжого Армії УНР.
Після завершення активної військової служби Алмазов мешкав у Подєбрадах і Луцьку, навчався в Українській господарській академії, займався громадською діяльністю, очолював Волинську філію Українського центрального комітету та разом із дружиною Терезою опікувався українською освітою. У 1933 році він долучився до організації допомоги жертвам Голодомору в радянській Україні.
Помер Олекса Алмазов у 1936 році, а його похорон у Луцьку став справжньою маніфестацією єдності української громади.
Онлайн-зустріч проєкту «Імена на мапі Херсона» вкотре засвідчила важливість повернення до історичної пам’яті імен таких постатей, як Олексій Алмазов – воїна, командира й громадянина, тісно пов’язаного з Херсонщиною та боротьбою за незалежну Україну.
