«Останній пророк» Леоніда Мосендза

«Останній пророк» Леоніда Мосендза  

Леонід Маркович Мосендз – український письменник, талановитий поет, прозаїк, публіцист і вчений, який досліджував таємниці «важкої води». Він народився 20 вересня 1897 року в м. Могилів-Подільський на Вінниччині в родині службовця. Був учасником Першої світової війни, з проголошенням УНР перейшов до війська Симона Петлюри. Після поразки УНР емігрував до Праги, навчався в Українській господарській академії в Подєбрадах на хіміко-технологічному факультеті. Захистив докторську дисертацію, викладав у вузах Чехословаччини, Австрії, Швейцарії. Належав до «Празької школи» поетів. Помер письменник у Швейцарії 1948 році. Творчість Леоніда Мосендза залишається малодослідженою.

Літературна спадщина письменника надзвичайно багата: збірка «Зодіак» (1941), три поеми : «Вічний корабель» (1940), «Канітферштан» (1945) і «Волинський рік» (1948)); три збірки новел і оповідань :«Засів», «Людина покірна», «Відплата», незавершений роман «Останній пророк» (посмертне видання 1960). У його творах знайшла відображення віра у велике майбутнє українського народу та ідея  показати людину «високого лету», людину сильної волі й твердого характеру, яка николи не буде покірним, слухняним рабом.

Вершиною художньої творчості письменника став його незакінчений роман “Останній пророк”.

Над ним автор працював від середини 1930-х років до кінця життя. Цей твір можно віднести до числа найкращих прозових полотен української літератури. Автор планував великий за обсягом роман на чотири частини, з яких до нас дійшли тільки три перших.  Не дивлячись на незакінченість, основна концепція твору була реалізована в його завершених трьох частинах. На думку деяких дослідників, цей твір є ідеологічним романом про боротьбу єврейського народу за національне й духовне визволення від римського гніту.

Тема роману Л. Мосендза була дещо несподіваною для сучасників автора.

Основою для сюжету «Останнього пророка» стала Біблійна історія життя Іоанна Хрестителя, або Єгоханана. Цей твір надзвичайно реалістичний, а образи Єгоханана та інших героїв несуть у собі секуляризаційні елементи.

Для роботи над романом письменник ретельно вивчає  історичні джерела про події тієї  доби і дає детальну характеристику суспільно-історичної ситуації в Палестині І ст. до н. е. Прагне  якомога повніше і точніше відтворити їх у романі, але допускає окремі неточності, відхилення від історичного ходу подій, домисел і навіть свідому трансформацію подій, що доводить, наскільки важливим для нього було проведення аналогій між тогочасною Палестиною й сучасною йому Україною. Він фактично створив художнє «житіє» Іоанна, відштовхнувшись від текстів Нового Завіту, особливо – Євангелії від Луки. Але ці тексти не дають відомостей про дитячі роки Іоанна. Після слова про сім’ю та його народження про нього мовиться вже як про пророка.

Отже, перша частина роману «Батьки» - це історія батьків Єгоханана на тлі культурних, етноментальних, суспільно-політичних та релігійних характеристик давніх юдеїв, традицій, які виростають з батьківського дому, з рідного для Єгоханана Геброну. Важливим образом-символом у романі стає «єдина смоковниця, найстарша, наймогутніша» на леваді батьків головного героя. Вона стає символом зв’язку між поколіннями єднає минуле, сучасне і прийдешнє. Тут, під цією смоковницею було зачато Єгоханана й він стане тим, хто понесе в майбутнє все те, що «незмінне й незрушне серед прудкого потоку часу» одночасно змінюючи цей світ своїм пророкуванням.

Образ-символ крові, пролитої за рідну землю, теж лучить минуле, прийдешнє та майбутнє: «Яка ж дорога, безконечно прекрасна й боляче близька ця земля! Предки досягли її з великим зусиллям і боротьбою, предківська кров покропила межі дідизни. Але варта вона, стократ варта тієї проллятої крови, тих зроблених зусиль. Та не лише проллятої. Але й тієї, що може треба буде пролляти ще в оброні могил предків і осель нащадків. Варта вона столітніх сподівань, минулої слави й прийдешніх жертв!.. О, як варта!..» [11, с. 15].

Традиційно важливе місце в романі відводиться образам батька та матері. Їх доля й прагнення безпосередньо виходять у перспективу народження сина, в якому мають злитися мрії тисяч людей, які чекають пророка, який проголосить, що настав довгоочікуваний час приходу Месії.

Отець Захарій ревно дотримувався усіх заповідей, усвідомлював реальний стан речей. Але він не відчуває загрози римської експансії, навіть тішиться тим, що чужинці байдужі до «справ закону», доки не зазнав удару римського легіонера. Тільки після завданої йому наруги він вибухає палкою молитвою: «Син, син! От кого треба б було тепер! Син міцний тілом і палкий духом. З благословенням Вишнього, мечем Ґедеоновим, пращею Давидовою, правицею Самсоновою. Щоб побив, знищив і витеребив їх, як Ґедеон мадіянитян, як Давид - Ґоліята, як Самсон - філістимлян».

Син, випроханий у молитвах, мав успадкувати силу і міць своїх предків. Молитва добре обізнаного з історією ізраїльського народу Захарія відкриває широкий міжтекстовий простір, адже в ній згадується переможна священна війна, яку вів, виконуючи волю Божу, Ґедеон, натякається на пращу Давида, якою той у єдиноборстві переміг велетня Голіафа, підкреслюється сила Господнього Духу, що зробив Самсона непереможним у бою з филистимлянами. У такий спосіб утверджувалася сила Божого заступництва, адже, коли Всевишній відступився від досі нездоланного Самсона, то його відразу схопили вороги.

Ім'я Елісеба (Елішеба) походить від двох слів: «ель» - Бог і «шеба» - присягати, таким чином вказує на вірність Всевишньому, якому вона віддала найдорожче - свого єдиного сина. Самопосвята матері стає заповіддю для Єгоханана: «Ти з безвісти Господньої об'явився і через мене ступив на шлях життя. Не схибни з колії! І вдень, і вночі тримайся її, - праці, жертви й офіри. Тоді через тебе пошле Вічний на нарід свій усі благословення і сповнить усе, приречене нам».

Друга частина твору «Вибранець» - про долю Ізраїлю в період його занепаду, приниженого становища ізраїльтян під римською окупацією, нестерпності Іродового правління, відчуженості юдейського кліру від народних проблем.  Основну увагу автор  приділяє  Єгоханану - не Івану чи Іоанну, а саме Єгоханану. Це ім'я має багаті соціальні і символічні конотації. Воно привносить відчуття історичної вірогідності, вписує героя у соціальне середовище Геброна.

Особливістю твору є те, що ідеї спливають із діалогів персонажів, їхніх переживань, сумнівів, внутрішніх розважань. Художня екстраполяція минулого на сучасне: син своїх батьків, Захарії та Елісеби, Єгоханан шукає свого місця у світі, свого призначення.

Назва третього розділу «Манівці» творить перспективу майбутнього - болісного пошуку й народження нового світу, нової епохи в історії людства. Провісником цього нового стане Єгоханан - пророк, який простелить шлях для приходу нового Месіі на тлі історії й буття усього єврейського народу.

 Початок розділу «Гей, ти, Єгоханане! Досить тобі, сисле гебронський, цілими днями пергамени вигризати та по закутках храмових самому тинятися! Ходи-но до міста!» - є черговою спробою збити героя, «відкритого до всього, що дихало народом і його майбутнім», на манівці. Проте роздоріжжя, пошуки мають закінчитися виходом на справжній шлях, який передбачає виконання Божої волі, донесення Його слова до людей, котрі мусять духовно вдосконалюватися через усвідомлення своєї гріховності і покаяння. Пророк має стати речником Божого слова, транслятором тієї необхідної для народу енергії, яка б зміцнила його знекровлений організм.

Роман завдяки системі персонажів та топосам (Єрусалим, Геброн) не втрачає конкретно-хронікальної прикріпленості і набуває разом із тим надісторичної вагомості завдяки пророчим візіям, що готують до приходу Месії, покликаного рятувати людство від духовного занепаду. Єгоханан реально сприймає тогочасний стан, тому невтомно картає обраний народ за непослух і самовдоволення: «Лише ситість і надмір спокою є тим найбільшим нещастям, від якого терпить народ! Це є найвище зло, найпривабливіша омана, найоблудніша неправда, яка лише може впасти на цю землю! Це воно, приманливе й зазивне мариво безмежних ситощів і безграничного миру заколисує солодкими снами, мріями безтурботности, безконечністю солодкого відпочинку. Це ситість душі й тіла та надмір спокою маняться кожному нуждареві, як найвища ціна за всі зусилля його життя…».

Єгоханан допомагає прозрінню людей, не раз натякає на «гріх Содоми», тобто такий гріх, який неодмінно викличе Божий гнів і нещадне покарання. Пропаговані ним знання сприяють духовному очищенню людей.

Саме у другому та третьому розділах концентруються головні ідейно-естетичні проблеми - вічні питання про те, що таке живе, повнокровне життя людини, що дає силу народу, чому одні бідніють, а інші міцніють, якими мають бути взаємостосунки між слабкими і сильними в історії, якими є закони боротьби між народами і цивілізаціями?

Отже, в основу роману Л. Мосендза ліг період між днем народження і початком проповідування Іоанна за часів правління Тиверія, яке тривало 23 роки. Цей історичний період досить повно висвітлений у історичних джерелах й у Святому Письмі.

Роки царювання Ірода (37 р. до н.е. - 6 р. н.е.) проходили в жорстокій боротьбі за владу. Він знищував своїх противників, умертвив трьох своїх синів і дружину Маріам, наказав порубати суддів, які вели процес над нею і, оголошуючи вирок, лише виконували його волю. Муки совісті, душевну тривогу Ірод намагався заглушити бурхливою діяльністю. Він багато будував в столиці і провінції, вводив публічні ігри і видовища, влаштував театр і цирк. Тоді ж було побудовано місто Кесарію на березі Середземного моря, новий царський палац в Ієрусалимі.

Саме в цей час у Геброні жив священик Захарія із своєю дружиною Елісебою, у них не було дітей. Серед людей велися суперечливі розмови про наближення доби Месії, що він з’явиться у славі своїй і мечем та вогнем звільнить свій народ від чужинців і оновить храм Соломонів. Так, біля гебронської криниці жінки говорять про синів і Месію, що незабаром прийде «мечем і вогнем звільнити народ від чужинців», і про те, як болить материнське серце при згадці «про меч, про війну» й про «річки синівської крові». Ось і дружина місцевого священика Елісеба на леваді незводить очі в напрямку Єрусалимського храму й у своїй молитві говорить про страждання народу, що, наче лев здобич, ухопив його чужинець і навіть «саме ім’я хотів би стерти з лиця землі». Тому й просить послати Месію, щоб повів народ «за закон, за храм, за правду твою!», а їй особисто дарував сина, для того щоб, як покличе його Месія, - «сама віддам Йому дитину свою!». Таку ж молитву чуємо й із уст Захарії: «Сина, о сина тепер!», щоб «побив, знищив і витеребив їх…». Його турбують події в столиці. Римляни хочуть внести туди свої військові стандарти, на яких зображено кесареве погруддя. Але це може викликати повстання. Скрізь лунають розмови про перепис людей й маєтків чого ще не було в Іудеї. Говорять про Месію вже не як про того, кого очікують, а як про того, який уже йде, прийшов, спинився десь близько, за містом...

Захарій молить Бога, нехай буде так не було б гірше. Але коли по дорозі до Єрусалиму, римський воїн відібрав у нього воду й харчі та ще й побив, змінилось його ставлення до подій. Він уперше прокляв римлян, пожалкував, що не має сина. Зустріч Захарії з молодим розбійником Вараввою, що «торує шлях тому, що йде», дала можливість зрозуміти вразливість позиції споглядання та очікування. Варавва «роздмухує вогонь війни і братовбивства», щоб із кров’ю витік гній із душі народу. З таким настроєм Захарій готується провести церковну службу. Та перед виходом до народу, за завісою біля святилища, явився йому ангел. Коли здивовані віруючі заглянули туди, вони побачили лежачого Захарію, одяг якого був обпалений. Таким хворим його відправили додому.

 Кілька днів потому Елісеба відчула, що чекає дитину. Дізнавшись про це, Захарія підвівся з ліжка, де лежав нерухомо, втративши мову, і з вигуком «Єгоханан, Єгоханан - Богом даний!» - впав на підлогу. Тут автор відійшов від канонічного тексту Євангелія від Луки, де стверджується, що після народження сина, Захарія сам почав пророкувати й чітко визначив, що хресна дорога сина завершиться смертю, а сам він буде готувати дорогу Господові.

Роки навчання маленького Єгоханана проходять під впливом давніх книг і свитків, з одного боку, і матері - з другого. Вона виконує наказ сусідського священика - Давида, який сказав: «Бачиш Елісебо! Земля обіцяна! Це каміння, ці стріхи, стіни, гаї і левади! Кому це належить? Хто проливав за них кров? Чужинці? Римляни? Діди і прадіди наші! Про це мусиш розказати синові. Душа тепер - як родючий намул Йордану. Що засієш до неї - вродить стократ. Засівай же до неї духа праотців наших, їхню віру і боротьбу».

«Житіє» Єгоханана (Іоана Хрестителя) написано Л. Мосендзом так, що автор ніби проводить свого героя через усі релігійні вірування іудеї, знайомить із різними політичними течіями. Після смерті наставника Давида Єгоханан зрозумів, що не місце йому в Геброні, вже Господь кличе його. І почув він тоді слово, звернене до нього: «Раніше, ніж в лоні матері почався ти, - знав я тебе! І раніше, ніж увійшов ти в життя, на пророка народів покликав я тебе!..».

Як син священика Єгоханан спочатку стає назореєм, офірує храмові все своє життя. Але допитливий і жадібний до осягнення книжного відгалуження іудаїзму, він перемагає у диспуті зі старшими назареями-саддукеями, бо гаразд розуміє: їхнє вчення - то гра словами, самі ж вони навіть зі святого вчення «брали» права та привілеї, а не обов’язки. Не міг бути він із саддукеями, бо ті продалися римським завойовникам. З часом він приїздить додому, де вже померла мати, продає помістя і гроші віддає на храм і школу. На цьому роман обривається, хоча відчуваємо, що автор досяг якогось «епічного дихання» і що далі перед нами мав постати вже інший Єгоханан - Іоан Хреститель.

Подальша доля Іоана постає перед нами зі Святого Письма: «Проповідував у пустині Юдейській... А той Йоан мав одежу з верблюжого волосу й пояс ремінний на крижах у себе: їжа ж його була - сарана й мед дикий. ... Приймали хрищення від нього в річці Йордані, сповідаючись у своїх гріхах». «Я вас хрищу водою на покаяння, а той, хто йде за мною, від мене потужніший, і я негідний носити йому взуття» (Євангеліє від Матея, р.З, 1-11).

У романі «Останній пророк» Л. Мосендза характери постають цілісними у своїх протиріччях, тут зримі описи ландшафтів і давніх міст: «Навколо була темнота. Лише вгорі світилися смолоскипи небесної колісниці, а долі, серед темної маси домів, смолоскипи Антонієвої вежі і головної храмової брами. А далеко, на другому кінці міста, де був Іродів палац, підносилося легке сяйво: на освітленому світильниками даху знову відбувався один з безперестанних бенкетів римських панів. Ота Антонієва вежа була знаком ізраїльського нещастя».

Л. Мосендз майже одинадцять років працював над романом і написав твір, який за своєю настановою є українським, як українськими були драматичні поеми Лесі Українки, перенесені в чужі віки і середовища. «Останній пророк» – це своєрідна енциклопедія палестинського життя перед Христом, талановито й доскіпливо відтворена блискучим знавцем Біблії, як і суто історичних реалій так і  богословських трактатів. Цей роман – гідний внесок українського письменника у світову «Бібліану», який отримав достойну відзнаку у 2019 році на Всеукраїнському конкурсі “Краща книга України”.

Для більш детального знайомства з літературно-критичними розвідками про роман Л. Мосендза «Останній пророк» рекомендуємо літературу з фондів нашої бібліотеки:

1. Антофійчук В. Концепт традиції і його ідеологічна та ідейно- естетична парадигма в романі Леоніда Мосендза "Останній пророк" / В. Антофійчук // Слово і час. - 2015. - № 12. - С. 52-63.
2. Ґерич Ю. Пояснення до твору Л.Мосендза “Останній пророк”// Мосендз Л. Останній пророк. – Торонто, 1960. – С. 447-455.
3. Ішов туди, куди кликало його сумління: до 100-річчя Л. М. Мосендза // Знаменні дати. Календар. – 2007. – № 1. – С. 195-201.
4. Иосиф Флавий. Иудейские древности : в 2-х т. - Минск. : Беларусь, 1994. – Т. 2. – 602 c.
5. Козак С. Волинські стежки Леоніда Мосендза / С. Козак // Березіль. – 2005. – № 9. – С. 154-157.
6. Карп'юк А. Волинь у житті і творчості Леоніда Мосендза  / А. Карп'юк // Літературна Україна. – 2017. – № 37(21 верес.). – С. 7.
7. Ковалів Ю. Леонід Мосендз  / Ю. Ковалів // Слово і час. – 2019. – № 10. – С. 101-115.
8. Кравців Б.М. Леонід Мосендз і його "Останній пророк" / Б. Кравців. – Нью-Йорк ; Торонто : накладом Ком. для вид. творів Леоніда Мосендза, 1960. – 32 с.
9. Леонід Мосендз // Самостійна Україна. – 1999. - №1(січ.-берез.). – С. 23.
10. Мариненко Ю. «Це покликання Боже» / Ю. Мариненко // Дивослово. – 2003. – № 2. – С. 7-11.
11.  Мосендз у листах: Особисте // Слово і час. – 1997. – № 10. – С. 27-32.
12. Мень Александр Владимирович (протоиер.). Ветхозаветные пророки: библейские пророки от Амоса до Реставрации, VIII-IV в. до н.э. / А. В. Мень. – Л. : Сов. писатель, Лениград. отд-ние, 1991. – 251 с. – (Историческая библиотека "Звезды").
13. Мосендз Л. Останній пророк : роман / Л. Мосендз, редкол.: А. Шумовський (голова) [та ін.]; літ. ред. і вступ. ст. Б. Кравцева, пояснення Ю. Герича, графіч. оформ. М. Левицького. - Торонто (Онтаріо, Канада) : вид. Діловим ком. для вид. творів Л. Мосендза в Торонто, 1960 (Друк. "Київ"). – XXXII, 456 с.
14. Мосендз Л. Останній пророк : [роман] / Л. Мосендз ; [упоряд. І. Дзюби; голов. ред. С. Головко ; авт. вступ. ст. Е. Соловей]. – Київ : Либідь, 2018. – 541 с.
15. Набитович І. Леонід Мосендз – поет боротьби й непокірного духу / І. Набитович // Літературна Україна. – 2013. – № 28(25 лип.). – С. 12.
16. Набитович І. Поет, який "свободі й слову прирік свій вік" / І. Набитович // Дивослово. – 2013. – № 12. – С. 52-61. 
17. Череватенко Л. «Безодня смерті і безодня життя спікались на межі…» : [Про поета української еміграції Л. Мосендза] // Дніпро. – 1990. – №11. – С. 64-68.
18. Шкляр В.М. Він писав, щоб нас було більше, або Десять новел старшини Армії УНР / В. М. Шкляр // Літературна Україна. – 2012. –  № 18(3 трав.). – С. 7.
19. Шпиталь А. Палестина, Іудея, Святе письмо й українська історична проза / А. Шпиталь // Слово і час. – 1999. – № 12. – С. 26–30.