Роман Г. Квітки-Основ’яненка «Пан Халявський» - сімейна хроніка життя українського панства ХVІІІ століття

Роман Г. Квітки-Основ’яненка «Пан Халявський» - сімейна хроніка життя українського панства ХVІІІ століття

Григорій Федорович Квітка-Основ’яненко (Григорій Федорович Квітка) (1778-1843) вважається батьком української  художньої прози і жанру соціально-побутової комедії в класичній українській літературі.

Народився він у дворянській родині біля Харкова у слободі Основа. У сім’ї шанували рідну мову, історію та культуру. Влаштовували літературні вечори, на яких звучали твори українських митців. А ще в маєтку був аматорський театр, у якому Григорій часто грав комічні ролі. Змалку любив розглядати картини в художній галереї дому, тут було зібрано чимало полотен талановитих художників, серед яких зберігався портрет поетеси Марусі Чурай.

Частим гостем у маєтку був Григорій Сковорода, і малий тезка з радістю декламував філософу його ж вірші напам’ять. А ще вчив байки П. Гулака-Артемовського та великі уривки «Енеїди» Котляревського. Читав Мольєра, Сервантеса, Ломоносова та Жуковського – загалом усе, що траплялося на очі. Любив слухати народні казки, легенди, міти про героїчні подвиги козаків. Усе це вплинуло на формування мистецьких смаків юного Квітки, і виховало в ньому любов та пошану до української літератури та повагу до простих трударів. Здобув домашню освіту. Згодом навчався у Курязькій монастирській школі.

У 1793 році як дворянин був зарахований на військову службу. У 1796-1797 рр. числився ротмістром Сіверського карабінерного та Харківського кірасирського полків. У відставку пішов у чині капітана. Після відставки близько 10-ти місяців, з червня 1804 до квітня 1805, відбував послух у Курязькому монастирі. У 1806 році служив у народному ополченні, був повітовим предводителем дворянства (1817-1828), згодом – головою Харківської палати кримінального суду.

Став активним діячем громадського і культурного життя Харкова. Обирався членом Товариства наук при Харківському університеті. Виступив одним із засновників Харківського професійного театру (з 1812 – його директор), Благодійного товариства (1812), Інституту шляхетних дівчат (1812), Харківської губернської бібліотеки (1838) (сам збирав кошти на її відкриття). Відредагував та опублікував перші в Україні громадсько-літературні журнали «Українскій Вістникъ» та «Харьковский демокрит». Протягом 1817-1828 pp. Г. Квітка чотири рази переобирався Предводителем дворян Харківського повіту.

З 1827 року почав писати прозу і драматургію. Перша книга «Малороссийских повестей, рассказываемых Грыцьком Основьяненком» («Маруся», «Салдацький патрет», «Мертвецький Великдень») вийшла у 1834 році. У 1840 році Г.Ф. Квітка очолив Харківську палату карного суду на посаді надвірного радника. Письменник помер 20 серпня 1843 року, похований у Харкові.

Знаменитий роман «Пан Халявський» – сімейна хроніка життя українського панства ХVІІІ століття,  було написано за по­радою російського письменника В. Жуковського, який в 1837 році проїздив через Харків та привітав тут Г. Квітку. Він заохочував письменника брати сюжети для творів з навколишнього життя. Пізніше В. Жуковський передав Квітці через графа В. Паніна доручення – описати старовинний побут українців, їхні заняття і все, що того стосується. Це збіглося з планами самого Г. Квітки-Основ'яненка описати життя на Україні з кінця XVIII ст.

Безпосереднім же приводом до написання «Пана Халявсько­го» було прохання видавців «Отечественных записок» прислати щось для друку. Посередником між   журналом і письменником виступив Є. Гребінка, який тоді близько стояв до видавця і редактора журналу А. Краєвського та його оточення. Тут в «Отечественных записках» у 1839 році роман «Пан Халявський» і був надрукований.

Отже, «Пан Халявський» – це історично-побутовий роман. Автор подає знущально-критичний розріз повсякденного побуту українських поміщиків кінця XVIII - початку XIX століть. Роман побудований на спогадах Трохима Мироновича Халявського про найцікавіші, на його погляд, пригоди свого життя. У творі етнографічно точно відтворено особливості тогочасного побуту, зокрема виховання дітей, є детальний опис пригощання полковника-благодійника, ставлення до жінки, дворової прислуги та ставлення до неї поміщиків. Ознаки розкладу помісного дворянства, визначені соціальною суттю стану та умовами паразитичного побуту. Г. Квітки-Основ'яненко викриває такі характерні для поміщиків риси характеру як лінощі, зосередженість лише на власній ситості, жадібність тощо. 

У романі «Пан Халявський» Квітка-Основ'яненко простежує історію життя родини відставного капітана Мирона Осиповича Халявського – представника дрібного дворянства. Із чисельної сім'ї детально оповідається про особистісне становлення трьох братів: Петруся, Павлуші та Трохима. Основні сюжетні акценти твору – це сімейне виховання, навчання, смерть батьків, доросле життя героїв.

Оповідь ведеться від першої особи – підстаркуватого українського поміщика Трофима Мироновича Халявського, молодшого із трьох братів. З позицій його світогляду стає відомо про життя всієї родини. Він згадує своє дитинство, батьків, навчання, службу в армії, сватання і поділ спадку між братами. Порівнює минуле та сучасне й віддає перевагу мудрому життєвому устрою минулих часів: «О благословенная старина! Не могу не похвалить тебя, как было все покойно и справедливо... Возвратишься ли ты? Грустно!». Трушко розмірковує на такі філософські теми, як: «просвещение», «образование», «вкус», «политика» та ін. Щоправда розуміє ці поняття по-своєму. Так, під словом «воспитывали» він, в силу свого обмеженого світобачення, має на увазі не що інше, як їжу:

У творі детально розповідається про дисципліну, учителів, стосунки між учнями та ін. Батьки відіграли вирішальну роль для усвідомлення дітьми важливості освіти. Старші Халявські, маючи відповідні статки, жили безтурботно. Службових обов'язків вони не мали: «жили для того, чтобы есть». Проте добробут у сім'ї не сприяв злагоди стосунків: «Тут нам вынесут или орехов, или яблок, пастилы, повидла или чего-нибудь в этом роде и прикажут разделиться дружно, поровно и отнюдь не ссориться. Чего же так? Только лишь Петруся, как старший брат, начинает делить и откладывать свою часть, мы, подстаршие, в крик, что он несправедливо делит и для себя берет больше. Он нас не уважит, а мы - цап-царап! - и принялись хватать без счета и меры. Сестры и младшие дети, как обиженные в этом разделе, начнут кричать, плакать». Така лінія поведінки, узаконена з дитинства, буде витримана паничами і в юності, і в зрілі роки. Коли несподівано помирає Павлусь, братів це особливо не засмучує, бо при поділі майна по смерті батьків на одного буде менше. Показово, що тяжба за спадщину між Петрусем і Трушком триває більше восьми років.

Особлива увага в романі зосереджена на процесі навчання та виховання дітей у сім'ї Халявських. Подружжя Халявських – Мирон Осипович та Фекла Зинов'ївна – відрізняються своїми поглядами. Батько не бажав, «чтобы мои дети росли дураками, и ничего не знали». Маменька вважала, що не для того вона народила дітей і «дала им такое отличное воспитание, чтобы они над книгами исчахли? Образумьтесь... не будьте детоубийцей, не губите мои утробы». У батьківській конфронтації з питання освіти Трушко як материн улюбленець, свідомо займає позицію матері: «Какую пользу принесет учение? Когда и на что пригодятся науки? Для чего книги? Чтобы самому уснуть и усыпить других. Маменька моя правду говорит: ничто так человеку не нужно, как здоровье; Науки же – настоящие глисты». Із часом така материнська настанова спотворює духовні основи особистості, руйнує здорові життєві принципи і, врешті, веде до моральної деградації дітей. А тому ні дячок, ні пан Тимофтей Книшевський, ні мос'є Ігнатій Галушкинський не могли жодним чином навчати молодих Халявських. У бажанні захистити своїх дітей від згубного впливу навчання, матінка, навіть, домовляється із дяком про відсутність покарання за нехтування навчанням. Свою домовленість жінка підкріплює подарунками. Поява в сім'ї вчителя Галушкинського ситуацію не змінює. Той швидко зрозумів, що чим більше він вихваляє своїх підопічних, тим більше матеріальних винагород одержує.

В іронічному світлі автор говорить про досягнення братів Халявських. Так, схильністю до розмірковування визнавався Петрусь: «Так Петруся, принявшись умствовать, находил в грамматике неполноту и полагал, что нужно добавить еще одну часть речи: брань – так он витийствовал и принялся в примерах высчитывать все возможные брани и ругательства, нарицательные и положительные». З часом Галушкинський своєю поведінкою уподібнюється паничам Халявським. Так учні вистежують, що їхній учитель відвідує «храм радостей» та забавляється там з дівчатами. Уважаючи себе дорослими, Петрусь, Павлусь, Трохимко забезпечують собі повноправну участь у забавах, шантажуючи свого вчителя. Унаслідок цього учитель «вместо наставника стал совершенно подчинён нам» і, вже з відома учителя, учні вдавалися до злодійства, обману, підступів.

З цілковито новим часопростором пов'язана наступна сходинка навчання – училище в місті. На відміну від домашнього навчання, до якого призвичаїлись брати, у місті їх очікують нові стосунки з учителями. Наставник Галушкинський, знаючи це, дає хлопцям таку пораду: «Вашици, не забывайте, что начальник есть все, а вы – ничто». Але й цього разу дбайлива матінка убезпечує синів. Вона послала начальнику училища подарунки, від кількості обсягу яких залежало, у який клас запишуть хлопців. Курс навчання, за висловом Трушка, значно б скоротився, якщо б батьки прислали начальнику «отменной грушовки, славящейся во всем околотке. Нас бы признали прямо философами, а через то сократили бы курс учения нашего».

За логікою життя, у братів мала б змінитися система морально- етичних цінностей, але наука зовсім не вплинула на юнаків, їхні характери не зазнали жодної еволюції. Петрусь залишається войовничою натурою «горяч, вспыльчив, за безделицу, кого бы ни было, тот час по мордасу – и выходил на кулаки». Павлусь – підступний, а Трушко вкотре проявляє життєву пасивність та характерологічну аморфність. Витоки такого світобачення, очевидно, криються як в духовній атмосфері середовища, так і в батьківсько- материнській педагогіці. Серед людей, які оточували героїв у період їхнього особистісного становлення, немає жодного позитивного персонажа, жодної людини, яка б була носієм тверезого глузду, тому Трушко й постає носієм рис ярмаркового дурня.

Стереотип дурня втілював такі вади людської натури, як: лінощі, жадібність, заздрощі, глупоту. Примітивно-утилітарний його світ пов'язаний із задоволенням потреб у їжі та сні. Цей народний сміховий тип у прозі Квітки постає уособленням нерозвиненої свідомості, простакуватості. Трушко Халявський, як і його фольклорний тип, не здатен адекватно сприймати дійсність. Він живе за особливими законами. Не вдається до аналізу й самоаналізу. Це і відділяє його стіною непорозуміння з навколишнім світом. Звідси довірливість до всього, яка приносить йому стільки неприємностей у дорослий період життя. Якщо б не смерть матусі, Трушко за її настановою одружився б з Тетясею і в точності відтворив би модель батьківської сім'ї, бо Тетяся своїм характером схожа була на матір героя. Очевидно, Трушко був би задоволений таким станом речей, але доля внесла свої корективи. Помирає Павлусь, ідуть із життя батьки, Трушко примусово потрапляє на військову службу. Швидко повернувшись додому він, нарешті, починає самостійне життя: «приведя себя и домашнее хозяйство в устройство, я начал жить покойно... разумеется, что время для еды у меня не пропадало даром».

Дедалі виразніше постає й думка про одруження. Ідеал жінки в Трушка старосвітський: «...девка полная, крупная, ядреная, кровь как не брызнет из щек. в прочих же достоинствах разумелось недвижимое имущество. А умна ли, или добра сама и какую душу и сердце имеет – об этом никто не заботился». Збираючись одружитись, а він освідчувався сімнадцять разів, Трушко складав список навколишніх дівчат, розташувавши їх «по количеству и качеству их достоинства». Він переконаний, що «Ум в супружестве для жены не нужен: это аксиома. Если и случилось бы жене иметь частичку его, она должна его гасить и нигде не показывать; иначе к чему ей муж, когда она может рассуждать».

Вагоме місце у творі займає поділ батьківського спадку між братами. Саме тому Трушко і потрапляє до Петербургу. У романі чітко простежується опозиція «провінція – Петербург». Провінція пов'язана з природністю, щирістю. Петербург – зі штучністю, обманом, зверхністю. Потрапивши до столиці, Трушко страждає від власної довірливості. Все, що з ним відбувається, він сприймає як неминучу закономірність. Орієнтуючись у всьому на власне «я», він, стикаючись з обманом і не розуміє цього. Сміх викликає комічна невідповідність пихатості Трушка й справжніх намірів людей (перукаря, шевця, багатодітної матері, ошуканої дівчини та ін.), які, звертаючись до нього з різними пропозиціями, намагалися взяти більше грошей, а ніж йому догодити. Так, до нього приїхала вдова й попросила про матеріальну допомогу. При цьому вона завірила Трушка, що добре знає його благородство «и поспешила прибегнуть к вашему сострадательному сердцу. Я облегчил её бедствие: плакал сам, утёр слезы ей и малютки пошли мною довольны». По допомогу до героя звертається й ошукана дівчина, переконавши, що він відомий своїми благородними справами «во всех концах вселенной (каково? Вселенная знает обо мне!)... И она не раскаялась, что прибегнула ко мне».

Ситуації абсурду супроводжують Трушка в столиці постійно, проте він не усвідомлює їх. Пізніше до нього приходить розуміння того, що Петербург – хитре місто, яке любить гроші, проте жодних змін у його свідомості не відбувається. Він продовжує довіряти шахраєві Афанасію Горб- Маявецькому. Той за вісім років, займаючись справами його спадщини, збагачується. Хитрістю він схиляє Трушка одружитись на його донці, переписавши на неї частину свого спадку. Повагою у своїй сім'ї Трушко не користувався, а його діти, орієнтуючись лише на меркантильні цінності, батька сприймали як джерело матеріальних благ.

У художній структурі твору значна роль надається етнографічно точному відтворенню особливостей тогочасного побуту. Принципову функцію при цьому відіграє детальний опис пригощання полковника-благодійника. У цій сцені Г. Квітка характеризує майже всі аспекти звичаїв, переконань, поведінки зображуваного середовища. Саме в описі банкету автор дає зрозуміти, що рід Халявських - не виняток, а звичайне явище, й буквально ніхто з сотні гостей, запрошених «верст за пятьдесят», нічим не вирізняється у своїй суті і поведінці.

Обід, що подається полковникові є справді гомеричним: численні борщі – з яловичиною, з гускою, свининою, борщ Собієського, борщ Скоропадського, печерський рибний борщ, бігус, борщ з качкою тощо. Їх змінювали супи – з локшиною, з рисом і ізюмом та «історичний» Леопольдів суп, винайдений ще якимось маркграфом Римської імперії. За солодкі страви правили качка з ізюмом і чорносливом, телячі ніжки з мигдалем, мозок, різноманітне коріння – ріпа, морква тощо. Увінчувало обід смажене – птиця, поросята, зайці з квашеними огірками, огірочками в оцті й горами вишень, яблук, груш, опішнянських слів та інших фруктів. Все це за певною «системою» і з традиційними припрошуваннями та примовками («по первой не закусывают», «поставивши-де тарелки, не соблаговолите ли, ваша ясновельможность, по чарке горелки?» і т. і.) запивалося найрізноманітнішими на смак і колір горілками, настойками, наливками, пивами й медами – аж до заключного випитого «на потуху» меду з особливими якостями і властивостями, після чарки якого полковник «онемел как рыба: выпуча глаза, надувался, чтобы промолвить хотя слово, но не мог никак, замахал рукою и поднялся с места», але зрушити так і не зміг – довелося господареві самому вкладати у постіль очманілого гостя. Не встигнуть запрошені очуматися, як господиня запрошує їх уже полуднувати.

Огляд полковником господарства, коли ясновельможному гостеві, за звичаєм, «дарується» все, що він зволив похвалити, змінює підвечірок – шинка, солонина, буженина, полотки, солені перепілки та інша смажена птиця знову запиваються пивами й медами, після чого нарешті настає роз'їзд.

І знову – прощальні вже – келихи: перший повний вщерть – «чтобы в оставляемом его ясновельможностью доме всё было полно», потім – на порозі в сінях – «чтобы хозяйские вороги не переступили через пороги», на рундуці – «чтобы изливалось изобилие на всё видимое хазяйство», біля запряженого берлина – «чтобы гладилася дорога его ясновельможности», і, нарешті, після принизливих запобігань і вибачень обважнілого полковника піднімають і садовлять у берлин. Після останнього келиха заповітного меду («для пожелания пану полковнику благополучного пути») він, мов мертвий, упав на подушки й не чув навіть вітальних сурм. Таким же способом «уконтентовували» й інших гостей.

Опис банкету пересипаний побіжними зауваженнями, справжня суть яких досить важлива й промовиста. Вже тут прозирає принизливе становище до жінок – і не тільки під час різних урочистостей. «Маменька» при перших словах про банкет не тільки сплакне бувало, а й тихенько, щоб чоловік не почув, ремствує: «Охота же Мирону Осиповичу поднимать банкеты! Шутка ли: четыре раза в год! Не припасёшься ни с чем; того и смотри, что разоримся вовсе». Вона же навчена гірким досвідом, коли років п'ять тому, не знавши ще добре чоловікової «комплекции» спробувала заперечити йому. Про наслідки синочок ухильно зауважує: «Ну не наше дело рассуждать, а знает про то кофейный шёлковый платок, который не раз в таком случае слетал с маменькиной головы, несмотря на то, что навязан был на подпапок из синей сахарной бумаги». За словами Трушка, «маменька» не раз вилітала від повелителя із збитою хусткою або гублячи «епанечку свою».

Інші деталі засвідчують справжнє становище дворової прислуги та ставлення до неї поміщиків. Безмовна перед чоловіком, «маменька» пильно наглядає за кріпачками, що на банкеті виступають «в своём национальном, свободном везде наряде», і досить якійсь дівці зазіватися, як, незважаючи на урочистість події, настає невідворотне: «Маменька, было, из другой комнаты кивнут пальцем на виновную – а иногда им и покажется, то она будто виновата, - так, вызвавши, схватят её за косы и тут же – ну-ну-ну-ну! – да так её оттреплют, что девка не скоро в разум придёт». Звичайність покарання видозмінюється тільки залежно від ситуації – «по щекам в таком случае никогда не били, чтоб предосудительные звуки не дошли до слуха гостей». Зате, як можна зрозуміти, за інших обставин справжнім чи вдаваним винуватцям діставалося повною мірою. Характер взаємин відтворюється з виразним лаконізмом: готуючись до банкету, і господар, і господиня «за всем смотрят по своей части, всё наблюдают; и беда конюху, если он принял овёс не чисто вывеянный, сено луговое, а не лучшее из степного; беда ключнику, если кубки не полны нацежены, для меньшего стола худшего сорта приготовлены напитки; беда булочнице, если булки нехорошо испечены; кухарке, если страва для людей не так вкусно и не в достатке изготовлена».

Опис банкету не випадково займає на перший погляд непропорційне місце в романі. Г. Квітка свідомо надав йому роль своєрідної експозиції, яка вводить читача в середовище, що далі стане предметом художнього дослідження, наперед характеризує його у своїх визначальних рисах. Цього вимагав обраний автором засіб відтворення хроніки роду Халявських одним із його типових представників та виявлення авторської позиції забарвленням і тональністю начебто безсторонньо переданої розповіді. На цьому фоні виразнішими постають незаперечні ознаки розкладу помісного дворянства, оскільки оточення Халявських різниться тільки прізвищами та достатком, а схоже родовими рисами, визначеним соціальною суттю стану та умовами паразитичного побуту.

Але роману явно бракує позитивних моментів у зображенні картин українського побуту. Значною мірою це пояснюється об'єктом, що його обрав для висвітлення автор – паразитичного поміщицького стану, якому він не симпатизує. Викривальний пафос в зображенні Г. Квіткою побутових сцен став, навіть більш дошкульним, ніж того, бажав сам автор. Зовсім випадають зі стилю петербурзькі пригоди Трушка – розтягнуті і переповнені надуманими епізодами та подробицями. Сама необхідність цієї поїздки непереконлива й штучна. Поряд з майстерними переходами від однієї теми до іншої, вдалим уведенням в дію різних груп суспільності та описом окремих виявів побуту («лікування» знахаркою Павлуся, новомодне тоді щеплення віспи, перше гоління старшого сина) спостерігається неузгодженість окремих частин, невиправдані ретроспекції, повтори (смерть Павлуся згадується двічі), неправдоподібні епізоди (зокрема, матусина порада половину барана зажарити, а решту пустити пастися), переобтяженість відступами й сентенціями Трушка, епізодичність і схематизм окремих побутових ситуацій.

Тогочасний побут і звичаї письменник відтворює з етнографічною точністю; коли після публікації першої частини роману в «Отечественных записках» (1839, т. IV) П. Плетньов виклав існуючі міркування про обтяжливість деяких описів, Квітка роз'яснив свою позицію в листі від 29 листопада 1839 року: «Повторение кушаньев в Халявском, может быть, необходимо. Понимают ли они, что это желание описать прежний быт, а форма – чтобы избегнуть сухости. Всё провождение времени было в еде, в коей истощались до разнообразия. Время для горячих, молочных, холодных мяс, на всё было своё время. Мне казалось необходимым выразить в подробности, что ели, когда и как». Показово, що письменник в окремому виданні так і лишив текст без змін, внісши тільки деякі уточнення переважно стилістичного характеру.

Все це засвідчувало перехід Г. Квітки на позиції реалізму, коли не тільки відтворювався реальний світ у своїй конкретності, а й змальовувалися обставини, які породжували зображувані явища і коли між ними встановлювався незаперечний зв'язок. У романі «Пан Халявський» Г. Квітка- Основ'яненко показує, як байдуже ставлення до морально-етичних основ буття веде до деградації особистості.

За мотивами роману «Пан Халявський» С. Геєвський написав комедію «Бурсак-учитель». Переклад українською мовою здійснив Б. Антоненко-Давидович за виданням: Г. Ф. Квітка-Основ'яненко. Твори в шести томах. Том 4. (Київ, 1956).

Література:

1. Квітка-Основ'яненко Г. Пан Халявський: драма / Г. Квітка-Основ'яненко. ─ Київ, 1966. ─ 303 с.

***

1. Дмитренко Т. Функції комічного у творчості Григорія Федоровича Квітки Основ'яненка // Радянське літературознавство. ─1986. ─ № 10. ─ С. 50-58.
2. Єфремов С. Історія українського письменства: в 2 т. : Т. 1 та Т. 2 / С.  Єфремов. ─ Київ, 2019. ─ 901 с.
3. Пани Халявські та інші // Зубков С.  Григорій Квітка-Основ'яненко: життя і творчість / С. Зубков. ─ Київ, 1978. ─ С. 252-323.

***

1. Боровиков М. Жанрові особливості роману виховання у творчому доробку Г. Квітки-Основ’яненка (на прикладі роману «Пан Халявський») https://revolution.allbest.ru/literature/01326332_0.html

Матеріал підготувала О. Михайленко