Перший офіційно діючий збірник законів – Судебник Казимира

Перший офіційно діючий збірник законів – Судебник Казимира

Поруч із процесом консолідації Литовсько-Руської держави вже з половини XV ст. виникла потреба в уніфікації діючих законів в офіційних збірниках для використання їх у судах. Щоб задовольнити цю потребу, була проведена кодифікаційна праця над діючими нормами звичаєвого й писаного права, внаслідок якої з’явилися два кодекси діючого права: Судебник Казимира та Литовський Статут, які задовольнили потребу і в писаних нормах карного і процесуального права.

У державних і приватних судах з’являється перший Судебник Казимира (1468 р.), що в оригіналі він мав назву «Лист». Дослідники по-різному визначали місце і значення «Судебника» в литовському праві другої половини XV - початку XVI в. Його називали «білоруським статутом» і руським пам'ятником, відзначали, що нічого литовського в ньому немає, вважали спробою фіксації «литовських звичаїв», визначали як перший досвід кодифікування в масштабах всієї Литовської держави, нарешті, стверджували, що він діяв тільки у Великому князівстві Литовському.

Прізвищ авторів чи автора цієї пам’ятки права не відомо, але беззаперечним є те, що його було складено правниками великокняжої канцелярії, направлено на розгляд і прийняття Пани-Ради і великого князя Казимира IV Ягеллончика, затверджено на сеймі 29 лютого 1468 р. у Вільнюсі.

Деякі науковці, зокрема М. Чубатий, зазначають, що текст Судебника було поділено на 28 артикулів, інші – Р. Лащенко, Я. Юхо – на 25. Рукописний текст Судебника взагалі не був поділений на артикули, проте при публікації у «Хрестоматии по истории русского права», М. Владимирський-Буданов поділив його текст на 25 артикулів. Оригінал не зберігся, є лише його списки кінця XV-XVI ст.

У Судебнику регламентувалися процесуальні відносини, норми матеріального цивільного та кримінального права. У ньому є статті, що стосуються маєткових прав, порушення кордонів, наїздів, введення рабів, крадіжок, панського суду над селянами. М. Чубатий зазначає: «…При розгляді характеру правних засад Судебника впадає у вічі змішування старих українських і нових західних станових нравяих понять. Уся карна система відступає від карної лагідної ідеології "Руської правди". Дуже часто застосовується кара смерті, зовсім не відома "Руській правді". Спів відповідальність рідні за злочин існує, як і в вашому інституті "поток і розграблєніє"', але відповідальність рідні в Судебнику значно обмежена. Постанови про уведення раба та постанови процесового права нагадують акалоґічні постанова "Русь­кої правди".

Та все-таки Судебник це був усебічною кодифікацією права. Він нормував лише карні постанови про охорону, маєткове право і не вичерпував усієї системи навіть карно, з права, тому не міг стати підручником права, не задавольняв потребам держави в цьому нап­рямку. Життя вимагало такого кодексу, в якому було б узято до уваги й приватно-правні постанови…»

Чубатий М. Огляд історії українського права: історія джерел та державного права. / Тит. ред. і автор передмови В. Іваненко. – Мюнхен; Київ : УДЖ «Ноосфера», 1994. – С. 96.

Судебник складався з преамбули, 25 статей і наказу дотримуватися його приписів. Цьому правовому документу присвячено багато наукових досліджень. Серед авторів – Р. Лащенко, М. Чубатий,  Г. Швидько. Зокрема, Р. Лащенко налогошує, що до видання першого Литовського Статуту реальне життя вимагало кодифікації всіх правових положень і утворення одного загального збірника законів:

«…Кожна земля в державі Литовській правувалася на підставі норм права звичаєвого і тих положень, що містила і собі Руська Правда. Загального для цілої держави кодексу до самого видання першого Литовського Статут (1529) не було, між тим реальне життя протягом часу настирливо вимагало кодифікації всіх поодиноких положень, утворення одного загального збірника законів, обов’язкового в цілій державі. Першою спробою такої кодифікації і був Судебник Казимира Ягайловича 1468 р. Судебник має 25 артикулів. Головний зміст Судебника становлять норми, що відносяться до права і процесу карного, зокрема процесу тадебного. Татьбі присвячено в Судебнику 16 артикулів (1—8 і 12—19). Судебник відрізняє крадіжку «велику», або «конську», від малої, розповідає про «лице» (речові докази) і відтінює його роль як судового доказу в справах про злодійство. Взагалі Судебник містить в собі чимало норм, які підкреслюють зв'язок його як пам'ятки права з Руською Правдою. Так, наприклад, в Су­дебнику розповідається й про «вину», про «муку», про умови відповідальності дітей і жінки за вчинки батька і чоловіка. Але разом з тим Судебник заховує положення, що жінка і повнолітні діти відповідають і своїм майном за «татьбу», яку було заподіяно «чоловіком» (мужем і бать­ком) в тому випадку, коли вони «відали» про злодійство. Опріч того, Судебник містить в собі положення, що «малі діти нижче семи годів» за вчинок їх батька не відповідають зовсім, очевидно, і в тому випадку, коли б вони відали про «татьбу» (Арт. 1.)…».

Лащенко Р. Лекції по історії українського права. Ч. 1. Княжа доба. Ч. 2. Литовсько-польська доба. – К. : Видавництво «Україна», 1998. – С.214-213.

Слід зауважити, що в судебнику старі українські поняття замінюються новими. Так, новим було визначення злочину як протиправного діяння, настання відповідальності лише за наявності вини, відповідність покарання виду тяжкості вчиненого злочину, заборона самосуду. Г. Швидько визначає Судебник Казимира як «…підручник для практичного використання в судах, який складався з преамбули, 25 статей і наказу дотримуватися його приписів. Судебник присвячений головним чином карному праву, він наголошував на захисті власності від посягань на неї злочинців. Хоча в ньому передбачалися статті, що стосувалися компетенції судів. Найважливіше зауважити, що в Судебнику старі українські правові поняття змінюються на нові, зокрема, визнається смертна кара за тяжкі злочини, чого не знала Руська правда…».

Швидько Г. К. Питання держави та права в курсі історії України: з найдавніших часів до кінця XVIII ст. – Х. : Вид. група «Основа», 2006. – С.53-54.

Було визначено новий принцип звільнення від кримінальної відповідальності дітей, які не досягли семирічного віку. Зокрема, введено правову норму, яка забороняла передавати потерпілому дітей, які не досягли семи років. У Судебнику можемо помітити виникнення нового погляду на мету покарання. Так, у ньому вперше було законодавчо закріплено ідею «усунення злочинця» як одну із цілей покарання, хоча й повністю не відкидалася ідея майнового відшкодування. Заборонялося звільнення злочинця від покарання, у той час як згідно із нормами звичаєвого права у злочинця, засудженого до смертної кари, була можливість відкупитися і бути переданим у рабство потерпілому або його близьким родичам.

Наведемо деякі статті (артикули) з Судебника Казимира 1468 р.:

 «1. Якщо з «лицем» приведуть татя (крадія), і буде чим йому заплатити штраф, тоді заплатити як належить; якщо ж у нього вдома буде мало речей, а жінка з дорослими дітьми знала про те (про злочин), тоді жінку з дітьми віддати в рабство, а самого на шибеницю, а якщо діти будуть малі, до семи років віком, то вони за те не відповідають.

4. А коли віддадуть злодієвих жінку з дітьми в рабство, на скільки судді присудять, потім вони зможуть викупитися або їх хазяїн захоче ви­купити, то вони можуть викупитися. А якщо будуть хатні речі того татя, то він хатніми речами платить; а якщо зовсім немає чим плати­ти, то платити жінкою і дітьми, як вище писано.

5. А якщо якийсь злодій щось у кого вкрав, а де вкрадено, там його спійма­но з «лицем», а він додому не приніс, жінка І діти тим не користувалися: злодій нехай терпить (покарання), а жінка і діти, і дом їх не винні.

9. А якщо якась наша людина вчинила злочин проти князівської або панської, або боярської людини в якомусь повіті нашого намісництва чи тіунства: тоді нашому наміснику або тіуну догледіти, щоб нашій людині сталося право, але коли він захоче, щоб його справа розгляда­лася загальним судом (тобто не князівським, бо йдеться про тих шляхтичів, які підпадали під юрисдикцію великого князя), тоді їх (справу) на загальний суд передати і термін суду призначити, і

13. А хто вкраде вище півкопи грошей або корову, того повісити.

14. А хто вперше вкраде, а доти не крав, то за першу крадіжку його не карати, якщо (вкрадене) буде коштувати менше полтини, якщо вкрав хатні речі, то хатніми речами і штраф заплатити, а якщо вартість вкра­деного буде більше полтини, то хоча б І вперше вкрав, його треба по­вісити.

18. А якщо крадій погодиться на випробування тортурами (Божим су­дом), а знав зілля (траву, яка допомагає витерпіти біль), а знаків по­мітних не залишиться, проте розслідування доведе його провину, не­хай І вперше вчинив крадіжку та був допитаний під тортурами і про це буде знати околиця (навколишні жителі), тоді того знахаря хоч і не домучаться (тобто, хоч і не отримають зізнань через випробування тортурами), треба повісити.

Швидько Г. К. Питання держави та права в курсі історії України: з найдавніших часів до кінця XVIII ст. – Х. : Вид. група «Основа», 2006. – С. 54.

У Судебнику Казимира детальніше, порівняно з привілеєм 1447 р., визначено порядок вирішення конфліктів між підданими різних власників. Це питання висвітлено у трьох артикулах:

«9. А коли бы наш человек вину дал князьскому или паньскому или боярьскому человеку, а в котором повете, под нашим намсстничьством или тивуньством; ино нашему наместнику, а любо тивуну, обослати, ижьбы нашому человеку стало ся право: а пак ли усхочеть на обчий суд, ино их на обчий суд пустить и рок дати.

10. А будуть ли на нашом человеце князьскый или паньскый или боярскый люди чого искати; ино тому суд и право перед нашими на-местьникы и тивуны, который от нас где што дрьжить; а нашим уря­дником дати право на обе стороне.

11. А которому человеку князьскому или паньскому или боярьс­кому до князьскых и до паньскых или до боярьскых людей дело; ино хто ищеть на ком, ехати ему искати правом пред осподарем его; а н уделает ли права, ино обчий суд, рок положив со обу сторон, а тогды удєлати и справедливость. Пак ли будеть некоторый отводити, ино нам дати децького; а не пригодить ся нас в великом князьстве Литовьском, ино воєводам нашим моцно дати децького.»

У всіх випадках, зазначених у цих артикулах, спочатку потрібно звернутися за правосуддям до влади, в підпорядкуванні якої перебував обвинувачуваний: «осподарю» (господаря) – арт. 11 та арт. 9 (цього терміна у арт. 9 немає, але за змістом передбачено, що намісники і тівуни повіту, в якому живе обвинувач, «обсилают» власника обвинуваченого); намісників і тивунів (арт. 10). За побажанням сторін конфлікт міг вирішити «обчий» (напевно, третейський) суд (арт. 9, 11). У разі відмови у правосудді великий князь або воєводи посилали децького.

Про надходження господарю засудженого кримінального штрафу зазначено в арт. 3 Судебника: «3. А в кого будеть украдено, а што судьи присудять: ино прво за­платити истьцю, а потом осподарь татя того вину свою бери».

На відміну від Руської Правди, Судебник встановлює смертну кару за крадіжку з «лицом», за «конську татьбу», коли «злодія з лицом приведуть» та в інших випадках (арт. 12, 15, 17, 18).

«12. А коли злодея выдадуть ис права, а чим его вьзвелять, казнити по его делом. А кому татя зададуть, а тот не вьсхочеть его казнити, а усхочеть на нем заплату побрати, а его пустити, а любо его собе в нево­лю вьзяти, а на то будеть доводь: тот уже ис права выступаеть, и нам и с паны радою нашою великого князьства Литовьского о том погадав, как его казнити, а и сказнити его, чого будеть достоин. А над злодеем милости не надобе.

15. А который хотя первое украл, а коньская татба, коня украл, а с лицом приведуть, того узвесити.

17. А пак ли сок усочить на кого, а лица не будеть, а перво будеть украл, и околица будеть перво злодейства на него не ведала, а будеть никому не плачивал, ино ему платити татбу истьцю и вину; а смертьною раною его не казнити.

18. А коли тать дасться на муку, а зелие знаа, а знатникы будуть добрыи на нєго, сок усочить, а будеть первей того крадывал, а любо мучиван, а и сьведомо то будеть околици: ино того зелейника хотя не домучатся, ино его обесити.»

Хрестоматія з історії держави і права України : у 2 т. : навч. посiб. для студ юрид. спец. вищ. закл. освiти / Акад. прав. наук України, Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого ; уклад.: В. Д. Гончаренко, А. Й. Рогожин, О. Д. Святоцький. - 2-ге вид., переробл. i допов. - К. : Iн Юре, 2000 - Т. 1 : З найдавніших часів до початку XX cт. / за ред. В. Д. Гончаренко. - 2000. – С. 57.

Порівняння Судебника з першим Литовським Статутом засвідчило, що на час видання першого Статуту норми, зафіксовані в Судебнику, потребували уточнення, розширення, акцентування уваги на інших положеннях. Деякі норми Судебника, хоча і не відображені у Статуті, продовжували діяти. Інші були трансформовані і пристосовані до умов, які зазнали змін. Судебник не був всебічною кодифікацією кримінального права, а систематизовував лише ті положення, які були спрямовані на охорону майна, тому не зміг надовго задовольнити потребу в регулюванні нових суспільних відносин.

Отже, із прийняттям Судебника Казимира 1468 р. було започатковано новий етап у розвитку правової теорії та практиці законодавчої діяльності державних органів. Нові принципи систематизації та кодифікації феодального права лягли в основу трьох Статутів Великого князівства Литовського.