«Поет пошевченківської доби», залюблений в красу рідного слова

«Поет пошевченківської доби», залюблений в красу рідного слова

Український поет, перекладач, видавець, лікар за фахом Кесар Олександрович Білиловський народився 20 лютого (4 березня) 1859 року в селі Стополівці Золотоніського повіту на Полтавщині в родині фельдшера.  Фах батька значною мірою визначив професійний шлях майбутнього поета.

Коли Кесарю було шість років, батьки переїхали до сусіднього села Круйського. Воно стало для майбутнього поета «кубельцем» його «веселого, щебетливого та ясного маленства!». А картини народного побуту, сільських звичаїв, перекази й оповідання про минувшину міцно западали в юну душу і все життя наснажували на творчу працю.

На дев’ятому році життя хлопця відвезли до Полтави і віддали разом з братом на навчання до гімназії. Вражений красою міста, Кесар написав: «Хто дав землі розкошів стільки?..»:

«Дрижать на Ворсклі срібні смуги,
Верба схилила віти з туги,
Мов жде світанкової миті.
Чи казка це, чи не в уяві?..
Бо, маю гадку, ці картини
Побачить можна лиш в Полтаві,
У щирім серці України».

Його улюбленим предметом була словесність. Кесар з легкістю вивчав  іноземні мови, особливо німецьку. Любив читати «Кобзаря» Т. Шевченка. «Дні і ночі читав. Ходив по саду з «Кобзарем» у руках, мов заворожений». Наслідуючи поета, пробував писати вірші сам. Склавши невеличку збірочку своїх поезій, він відправив її до київської цензури. Рукопис було переслано директорові гімназії, і за писання «забороненою» тоді українською мовою хлопцеві загрожувало виключення. Щоб цього не сталося, після п’ятого класу Кесар виїхав до Дерпта (нині - Тарту, Естонія), де 1875 року закінчив гімназійний курс.

Того ж року він вступає на медичний факультет Дерптського університету, але не маючи батьківської матеріальної підтримки через кілька місяців, змушений був виїхати до Німеччини, де став студентом Лейпцігського університету. Заробляв собі на прожиток репетиторством, журналістикою, перекладами. Познайомившись з німецьким поетом Ф. Боденштедтом - перекладачем українських народних пісень, починає сам займатися перекладами. Спершу перекладав твори Боденштедта, а потім, за його ж порадою, перекладає німецькою мовою вірш Т. Г. Шевченка «Нащо мені чорні брови», надрукуваний у 1876 році в одній з лейпцігських газет. Це був, мабуть, перший друкований виступ К. Білиловського як поета.

Шукаючи кращої долі та пізнаючи світ, він подорожує Європою і врешті-решт опиняється у Відні. Тут продовжує університетську освіту, прилучається до активної літературної праці. Зходиться зі студентами-галичанами, академічним студентським товариством «Січ» і зокрема з демократично настроєним журналістом і громадським діячем О. Терлецьким – товаришем і однодумцем І. Франка. Товариство за своїм спрямуванням було неоднорідним, зазнало різних етапів розвитку, зрештою перетворившись на типову буржуазно-націоналістичну організацію. А на той час, у ньому почала виділятися прогресивна група, яка цікавилася питаннями соціалізму й революційного руху, читала й перекладала російську передову літературу тощо. Демократичне крило товариства виступило ініціатором випуску літературних збірників «Славянский альманах», перший номер якого вийшов 1879 року. Білиловський опублікував у ньому три свої поезії. Усвідомивши помилковість виступів у «москвофільських» часописах «Наука» і «Весна», в яких він крім віршів друкує мелодраму «Катерина» та переклад Шіллерової «Пісні про дзвона», Білиловський під впливом Терлецького починає співробітничати у журналі «Світ», фактичним редактором якого був І. Франко.

Але сталося так, що 1 березня 1881 року було вбито російського царя Олександра II, тому проти всього прогресивного посилилися репресії та активізувалася закордонна агентура. На К. Білиловського завели справу в поліції, як на людину, яка мала стосунки з політичними емігрантами і що він «вступил в украинофильскую партию революционеров и в разные другие революционные кружки». Було навіть віддано розпорядження прикордонним пунктам «внимательно наблюсти за его появлением на границе, арестовать и произвести обыск».

Рятуючись від переслідування, юнак виїхав у Флоренцію з рекомендаційним листом професора Віденського університету, українця Івана Пулюя, якому була до вподоби його літературно-громадська діяльність. Тут Кесар знайомиться з родичем Ганни Барвінок – культурним діячем В. Білозерським, який згодом відіграє значну роль у тому, щоб поет закінчив освіту й повернувся на Україну. У Флоренції він зустрічається і стає співробітником італійського вченого-філолога, професора флорентійського університету Анджело де Губернатіса, який тоді працював над багатотомною «Історією всесвітньої літератури».

Перший том цього видання присвячено театру й драматургії різних народів, там є окремий розділ і про українську театральну культуру. Італійський вчений підкреслює, що «відомостями про українську драму» він завдячує Кесареві Білиловському.

За матеріальної підтримки В. Білозерського Кесар повернувся до Відня. Крім навчання, продовжує займатися літературною справою: пише вірші, перекладає німецьких класиків, надсилає до київської газети «Труд» кілька кореспонденцій. Його велика стаття «Несколько слов о переводе гетевского «Фауста» на украинский язык Иваном Франко» – перший в українському письменстві виступ про творчість великого Каменяра. У статті підкреслено, що «Іван Франко – дуже плодовитий молодий письменник... натура діяльна, енергійна», що він справжній талант.

У 1881 році К. Білиловський в особистій справі приїхав у Полтаву, де  жили його батьки. У місті в цей час перебував основоположник українського професійного театру М. Кропивницький, з яким вони раніше переписувались. Тепер випала нагода познайомитись особисто. Кропивницький запросив Кесаря зіграти з ним у виставі «Наталка Полтавка». Їх творча дружба тривала багато років. М. Кропивницький всіляко підтримував молодого поета.

Медичну освіту Білиловський закінчує в Ієнському університеті, в Німеччині, де в серпні 1883 року складає університетський екзамен і захищає дисертацію на звання доктора медицини й хірургії. Радісний і щасливий, вирушив поет на батьківщину. Та радість урвалася на першій же прикордонній станції: його було затримано та обшукано, в нього забрали книжки, рукописи і листи. Восьмирічне навчання за кордоном також обернулося Кесарю в прикрість. Його диплом не було визнано, і поетові довелося вдруге складати університетський екзамен. Але й після цього вій не дістав посади на батьківщині, в Полтавській земській лікарні. Пропрацювавши більше року безкоштовно, молодий доктор медицини був змушений прийняти призначення городовим лікарем м. Петропавловська (Казахстан). Але цей рік у Полтаві не пропав для нього марно: Кесар Олександрович потоваришував з поетом і перекладачем В. Александровим, який служив тут дивізійним лікарем, письменниками П. Мирним, В. Самійленком. Надрукував свої твори, альманасі «Складка».

Всього вийшло 4 книги літературного альманаху (1887, 1893, 1896 – у Харкові, 1897 – у Петербурзі). Видавецем і редактором двох перших книг був  В. Александров,  наступних - Кесар Білиловський. У «Складці» друкувалися поезії, як обох редакторів так і В. Самойленка і його драми «Маруся Чураївна», Б. Грінченка, Я. Щоголіва, П. Грабовського, І. Франка, М. Вороного, В. Щурата. Твори Г. Барвінок, Л. Старицької, Л. Українки, Д. Мордовця, І. Нечуя-Левицького, А. Кримського. Спогади К. Білиловського, фантастична комедія «Вій» (за М. Гоголем) М. Кропивницького, переклади, етнографічні, записи.

Осіннім днем 1885 року К. Білиловському довелося попрощатися з Полтавою, з Україною, як виявилося, назавжди, до кінця віку лікарюючи або обіймаючи адміністративно-медичні посади за її межами. Немає сумніву, що то було свідомим актом з боку царської адміністрації, коли вона навмисне відривала «політично неблагонадійного» поета од рідного грунту й засилала в глухий тоді закуток Росії. За шість років роботи в Петропавловську Кесар Олександрович показав себе знаючим лікарем, здібним організатором, активним культурним діячем, журналістом, проявив себе як публіцист, як автор, декоратор і режисер у аматорських гуртках. Він співробітничає в демократичних часописах «Сибирский вестник» і «Сибирская газета».

У 1887 році К. Білиловський видає «Медико-статистический и санитарный очерк города Петропавловска...».

У нарисі автор викриває тогочасні соціальні кривди – злиденне життя міських низів, антисанітарію, проституцію, алкоголізм. За те що, він зачепив питання, про які «казенні» люди мусять мовчати, начальство мало не притягло його до суду. Виступами в пресі поет, як зазначено в одній із кореспонденцій, «нажил себе много врагов». На нього і на групу політичних засланців, що жили в місті, було організовано таємний донос. У поліцейській справі засвідчено, що в квітні 1889 року у Білиловського було зроблено трус: жандарми шукали заборонену літературу і хотіли спіймати «політичних», які користувалися його підтримкою. Петропавловських «соціалістів» і К. Білиловського підозрювали ще у революційній пропаганді серед мусульманського населення.

Ця подія страшенно вразила поета. У години розпачу й розгубленості перед такою підлотою з-під його пера вилилась поезія «Остання пісня» (1889) – сумна сповідь про «безпросвітний час», коли переслідувалося будь-яке активне начало, вбивалися паростки всього живого:

«Ой де той вік, мій вік щасливий,                                    
Веселий, ясний, гомінкий?
Вік молодечий, незрадливий,
Правдивий, дружбою святий?
Де вік, надіями багатий,
Як зіроньками небеса?
Безвинно чистий, благодатний,
Як вранішня в гаю роса?
Де та годинонька коштовна
Химер солодких і пісень?
Усім колись було тим повне
Гаряче серце день у день.
Гай-гай!.. Усе те проминуло,
Поглинув безпросвітний час.
У грудях серденько заснуло,
І в серденьку вогонь погас.
Усе тепер мені байдуже,
Усе, від чого я колись
В душі так радувався дуже,
І плакав гірко, і журивсь...
І місяць ясний серед ночі,
І соловейкові пісні,
Дівоче серце, карі очі –
Усе те байдуже мені.
Для любих радощів на світі
Я душу наглухо замкнув.
Ой де літа ви – буйні квіти?
Вас вже ніколи не вернуть.
А я ж іще не навтішався,
Зазнати радощів не вспів,
Іще ж бо я не наспівався,
А вже замовк і занімів.
Розтане сніг, усе проснеться
На білім світі повесні.
Моя ж душа не стрепенеться,
Не бачить весноньки мені...».

Отже, единою розрадою для Білиловського в Петропавловську були поетична творчість і театр, бо він усе життя, де б не працював, чимало сил віддавав аматорським театральним гурткам – ставив вистави як режисер, виступав у них як автор, малював декорації.

З жовтня 1892-го по січень 1899 року наступає найплідніший період творчості й громадської активності поета. Він працював у медичному відділенні Петербурзького губернського правління і Медичному департаменті. На той час припадає його широке листування з видатними діячами української культури – І. Франком, М. Кропивницьким, М. Старицьким, І. Нечуєм-Левицьким, Панасом Мирним, М. Лисенком, Я. Щоголевим, В. Самійленком, Д. Яворницьким та іншими. У поета встановлюються дружні стосунки з приятелем Шевченка - художником М. Мікешиним, з визначним російським живописцем І. Рєпіним та його учнем О. Сластіоном. Петербурзькими знайомими поета були: В. Короленко, М. Михайловський, І. Анненський, А. Майков та інші діячі культури.

 К. Білиловський виступає ініціатором цілого ряду культурно-освітніх заходів, що пропагували українське слово і народну пісню. Він гаряче відгукнувся на ювілей 25-річної театральної діяльності М. Кропивницького, що його святкували в Одесі в листопаді 1896 року. А потім заходився влаштовувати сорокарічний ювілей літературної діяльності Д. Мордовця, з яким був у дружніх стосунках.

Цей період був плідним для К. Білиловського і в галузі наукової роботи. Він узагальнив етнографічні спостереження, якими займався в Петропавловську, видрукувавши працю «Женщина инородцев Сибири».

Захистив другу дисертацію на звання доктора медицини на тему: «К вопросу об антропологическом типе преступника», підійшовши до проблеми з матеріалістичних позицій. Він відкинув популярну тоді суб’єктивістську теорію спадковості, доводячи, що злочинці за всіма ознаками такі самі люди, як і всі інші, а злочинцями вони стають «благодаря нашей неправильной жизни, общественному неблагоустройству».

Активна діяльність Білиловського знову не залишилася поза увагою влади. Лише заступництво впливових осіб урятувало поета від кари. Його призначають помічником лікаря-інспектора Курляндської губернії, центром якої було місто Митава (нині Єлгава, Латвія). 1905 рік був роком  повстання проти царського самодержавства і місцевих баронів. Особливу активність виявляла учнівська молодь. На придушення цих виступів було кинуто військо. Не уникнув репресії й К. Білиловський. В одній із автобіографій поет писав: «За заступництво за учнівську молодь і за активну участь у маніфестаціях з приводу оголошення свобод» його було заарештовано, а після звільнення з острогу губернатор зажадав, щоб він залишив межі губернії.

Через деякий час К. Білиловський дістає призначення до Олонецької губернії і їде до Петрозаводська. Крім службових обов’язків лікаря-інспектора, він з початку 1909 року стає редактором неофіційної частини газети «Олонецкие губернские ведомости».

На її сторінках поет друкує ряд кореспонденцій і віршів. Найбільший інтерес становлять вірш «В Полтаве», присвячений двохсотліттю Полтавської битви, спогади про М. Кропивницького і кореспонденція «В гостях у Репина».

Коли у 1910 році в Криму спалахнула холера, Білиловського, який мав досвід боротьби з епідеміями в Сибіру й на Поволжі, призначають лікарем-їнспектором Таврійської губернії. Він не хотів їхати до «лейб-губернії». Так тоді називали Крим, бо в Лівадії була літня резиденція царя. Як писав поет в одному з листів, «у Ялті преславлений Думбадзе, а у Сімферополі губернатор Новицький, про яких поголоска ширилась, що се два «апокаліпсичні звіри»! Але їхати довелося: на цьому наполягало столичне начальство.

Прибувши до Сімферополя, Білиловський мобілізує наявні медичні сили на боротьбу з епідемією. Тут він знайомиться з братом В. І. Леніна - Д. І. Ульяновим, якого було призначено санітарним лікарем Феодосійського повіту. Особливу увагу довелося звернути на Південне узбережжя. Як колись С. Руданський, що протягом дванадцяти років був міським лікарем Ялти і стикався з кричущими фактами антисанітарії, К. Білиловський побачив жахливе забруднення чудового міста біля чарівного, бірюзового моря.

У нарисі «Ялта» поет малює страшну картину антисанітарії, епідемій холери і віспи, захворювань черевним тифом, яким захворів тоді навіть цар. Та він не просто реєструє неприпустимі факти, а виявляє високе громадянське сумління і закликає власть імущих вжити відповідних заходів. А саме це і не сподобалося правителю «лейб-губернії» і 1913 року Білиловського було переведено головним лікарем Феодосійського карантину.

У Феодосії Кесар Олександрович показав себе як справжній громадянин, талановитий поет. Він разом з колегами зайнявся розкопками стародавнього водопроводу, який колись забезпечував водою місто. «Скільки було радості, – розповідав один з учасників подій, – коли з глибини дев’ять метрів ударив фонтан. З’ясувалося, що відкрите джерело – цілюще».

І сьогодні на місці розкопок є пам’ятник, де можна прочитати такі слова: «В память открытого главным врачом К. Белиловским источника, сооруженной им галереи и водопровода..». Енергії Білиловського вистачало і на творчу працю: у видавництві «Всесвітня бібліотека» 1914 року вийшли два випуски «Поезій» Шіллера – перше українське видання перекладів німецького поета, третина яких була зроблена К.  Білиловським.

Почалась перша світова війна і у приміщеннях карантину було створено ще й військовий госпіталь. К. Білиловський автоматично стає його головним лікарем. На цих посадах і застають його революційні події 1917 року. Білиловський уважно стежив за тим, що відбувалося довкола, зокрема на Україні. Складні перипетії громадянської війни на півдні країни, зокрема в Криму, жива революційна дійсність і зіткнення класово непримиренних сил були для поета справжнім політичним університетом. Саме в цей час він на якісно новому ідейно-художньому рівні прилучається до активної творчої праці і віршування стає для нього життєво необхідним порадником, збуджує й активізує думку в процесі пізнання важливих явищ і подій, що відбувалися довкола. Після того, як було перегорнуто «останню сторінку громадянської війни», Білиловський працює у відділі охорони здоров’я Кримського ревкому.

Згодом його призначають старшим інспектором Народного Комісаріату робітничо-селянської інспекції.

Білиловський був чудовим окулістом. Це стало причиною того, що 1925 році його відряджають лікарем радянської амбулаторії в м. Решт у Персії (нині Іран), яка обслуговувала персонал радянського консульства та інших представництв за кордоном. Він займається і поетичною творчістю, пише розвідки про Шевченка, Некрасова, Толстого, Гоголя, які читає в радянському клубі як доповіді, виступає з філософськими темами – «Всесвіт і душа», «Життя і смерть», а також з доповіддю про британський імперіалізм і використання ним у своїх цілях вчення Дарвіна.

Весною 1932 року К. Білиловський повертається на Батьківщину. Кілька місяців живе в Москві, а потім переїздить до Сімферополя. Тут він із потроєною енергією сідає за роботу, щоб підготувати свої поезії до друку.

Та на вісімдесятому році життя натруджене поетове серце перестає битися. Він помер 28 травня 1938 року.

На спогад про земляка одну із вулиць у с. Вознесенському названо ім’ям поета.

Отже, крім перекладів українською мовою творів Гете, Гейне, Шіллера, перекладу німецькою мовою віршу Т. Шевченка «Нащо мені чорні брови», широкого розголосу набули його поезії «Дайте-бо жить!» («В чарах кохання») і «Моя пісня» (Додаток 1), покладені на музику Миколою Леонтовичем, вони стали народними піснями.

Незважаючи на те, що Кесар Білиловський майже все своє свідоме життя прожив за межами України, він до кінця віку лишився вірним мові свого дитинства і тим незабутнім враженням навколишнього світу, що так запали в душу. Він невтомно працював на літературній ниві і кращі свої поезії написав у пожовтневий час. Вивчення невеликої рукописної спадщини поета посприяло виданню у 1981 році збірки вибраних поезій «В чарах кохання»,  до якої включено його найкращі оригінальні твори: вірші, цикли поезії, поеми.

Студентом Віденського університету Білиловський написав характерну для нього поезію «З Альпів». Вірш став в один ряд з кращими взірцями патріотичної теми пошевченківської пори. Молодий поет проголошує, що не тут, серед засніжених і мальовничих Альпійських гір, його серце, а там, на Вкраїні, «в безкраїх степах», де над Дніпром стоїть «висока могила» Шевченка. І хоч Кесар розуміє, що любий його серцю край за умов царату «занедбаний» і повний «безталання», він не проміняє його на «культурний» і примхливий Захід:

«Ой там моє серце, – не тут, на горах,
Ой там, на Вкраїні, в безкраїх степах...
Туди, до могил, моя думка летить,
Де здавна покоїться, тихо лежить
Батьків моїх слава і лицарів прах.
Ой там моє серце – на нивах, полях,
Ой там мої думи в густеньких садах,
Де пташка щебече удень і вночі,
Співає дівчина, по воду йдучи,
У плахті червчатій, голівка в квітках.
Ой там моє серце, де лірник співа
Про те, як живе безталанна вдова,
Де в полі за плугом іде хлібороб,
Працює й гукає на воликів: «Соб!»
І золото сипле, ріллю ним вкрива.
Ой там моє серце, де квітний, мов рай,
Стоїть над Дніпром зеленесенький гай,
А близько край гаю та коло Дніпра
Висока могила; вона озира
Свій рідний, коханий, занедбаний край...
Ой там моє серце... Хоч тут, на горах,
Живу я й тиняюсь по вічних снігах.
Та що б я не бачив, і що б не знайшов,
І де б я не був, і куди б не пішов,
А серце і думка - у рідних степах!»

Вірш «З Альпів» з часом увійшов майже до всіх антологій і збірників, упорядковуваних як до революції, так і після неї. Уперше його було надруковано в альманасі «Складка» (1887).

З великою силою поет висловив своє патріотичне почуття у вірші «У батьківському краю»  із циклу «Спомини», з розділу «Україна». Тут відтворено його відверті, щирі патріотичні почуття та враження од зустрічі з «щирим серцем України» – Полтавщиною, коли через багато років він завітав до «рідного гнізда»,:

«...Дмухнув гарячий дух на мене,
Дух меду, чебрецю, малини, –
Це твій солодкгій дух, о нене!
Солодкий, рідний дух Вкраїни.
Вкраїно мила, рідний краю,
Я твій пашний чебрець – на рози,
На пальми – твої верби, лози,
На рай – тебе не проміняю!
Нехай десь рай, хай пальми, рози,
Без них я найщасливий нині –
Я дома, я на Україні,
І це од щастя в очах сльози...»

У поезії звучить гордість за рідну, багату талантами Полтавщину, яка дала українській культурі і світові сузір’я видатних діячів:

«…Полтаво, о Полтаво мила!/
Чимало споминів хороших
В моїй душі ти розбудила …»

«…Тут, як у колисці,
Зросла велична горда слава
Письменства нашого яскрава.
Тут зріли літописці...»

Тема України в творчому набутку Білиловського посідає помітне місце. Ії актуальність у глуху пору національного і духовного гноблення очевидна, «адже йшлося про саме існування української нації, про збереження духовних скарбів українського народу. Тому в творчості багатьох поетів того часу постійно звучать мотиви любові до рідної землі, свого народу, до його пісні, слова, мотиви утвердження національної свідомості».

Торкався К. Білиловський і багатьох інших соціально значущих тем. Проте він не завжди піднімався вище описовості й констатації явищ, а в деяких творах дожовтневої пори, як, наприклад, «Десять дарів на світі», «Житейська мудрість», «Заповіт» тощо, у нього переважають позачасові моралізаторські сентенції. Не можуть не викликати співчуття персонажі його поезій «Старченя», «Сиротина», «Собака», «Праведник». Праведник у поета сильний духом, сповнений любові до знедолених. Він докоряє «великомудрим мира», що вони правду «в мур замурували», в залізні «ковані окови закували», й висловлює надію:

«...ждіть, настане
Ось інший час, нові основи –
Час волі, правди і любові!»

А коли він настане – отой жаданий час, хто принесе народові волю, правду і любов, відповіді на ці питання у творах К. Білиловського того часу немае. Дещо чіткіші за соціальною окресленістю поезії Білиловського, присвячені російсько-турецькій війні 1877-1878 рр., а також вірші, написані за мотивами казахського фольклору. С. Шаховський у статті «З потоку літературного життя» відзначає, що у творчій спадщині Білиловського є «ще одна важлива галузь діяльності, що лишилась зовсім не поміченою, хоч її значення першорядне. У скромному нарисі «Степ» («Батир Умбай») Білиловський описав народне свято казахів великий байрам. З глибокою повагою до народних звичаїв, з почуттям дружби до народу ведеться весь опис... Білиловський був одним з перших на Україні, хто звернувся до культури Сходу. Враженнями від Сходу і східної поезії сповнений також вірш «Агат».  (Додаток 1). У цих творах Білиловський виявив себе справжнім новатором».

Грабіжницька реформа 1861 року, проведена царським урядом в інтересах кріпосників, породила хвилю переселення безземельної голоти в інші краї - в Сибір, на Далекий Схід тощо. Жахливі картини масового зубожіння селянства, розореного «голодною волею», знайшли відображення і у поезії К. Білиловський. Він побував на Україні (весною 1896) й на власні очі побачив тисячі безземельних «сіром», змушених рятуватися від голоду і злиднів переселенням на інші землі. У вірші «Переселенці» поет намалював вражаючу картину народного лиха, коли «убога голота», наче після руїни чи страшенної пожежі, покинула рідну поетові Полтавщину і зібралась на вокзалі, щоб вирушити «у Сибір далеку». Поет бачить «мішки, вузли з одежі, подрані свити, кожушини», тут же снують, «як циганчата, діти голі». Одні стоять чи сидять, другі лежать у тісноті – «брудні, знесилені...». І над усім цим безталанням стоять гармидер і гам. На запитання, чому покинули рідну землю, селянин відповідає:

«Та що ж робити тут ратаю,
Як нива чужа й серп позичен?
Із чого жить?..
Що маєм їсти?..
Подибаєм, а там побачим,
Чи й там, зубожені, поплачем?!»

Вірш «Переселенці» сповнений глибокого драматизму. Він має художньо вмотивовану емоціональну образність і ліричне забарвлення. У розгорнутих авторських відступах-роздумах поет висловлював свої демократичні переконання, з гуманістичних позицій проймався гарячим співчуттям до покривджених, що обставинами нужденного життя змушені були полишати рідні місця в надії, «що десь краще буде».

«Переселенцями» К. Білиловський наче підсумував перший – «пошевченківський» період своєї творчості, бо після поезій дев’яностих років з від’їздом з Петербурга надовго замовкає. «Мені рідних людей треба, рідної мови, рідного повітря, рідної землі – знов би сили набравсь, скинув би кригу з себе...» – писав К. Білиловський. Крім того поет вважав себе «відсталим», не «модерним». Будучи послідовником «реальної школи» Шевченка, К. Білиловський засуджував «юродствуючих декадентів», проте у творчій практиці того часу нічого протиставити «новому птаству» не спромігся. Він просто полишив літературне поле, зробивши тривалий перепочинок, може й не гадаючи, що до поетичної творчості ще повернеться.

Після майже двадцятирічного мовчання, коли поетові було під шістдесят, він звернувся до раніше не знаних у його творчості тем і образів. Його вірш набуває активнішого характеру, посилюється сатиричний струмінь, поетичний словник збагачується на слова і терміни, що їх породило нове життя, нові соціальні обставини.

К. Білиловський одним із перших в українській літературі (слідом за А. Кримським) звернувся до східної культури. Йому належать вірші на мотиви казахського фольклору, поема «Цар Джеган, або Мармуровий сон» та цикл ліричних поезій «Персіянські мотиви».

В основу соціально-філософської поеми «Цар Джеган, або Мармуровий сон» покладено легендарний сюжет про кохання юного царя Джегана до простої сільської дівчини. Події твору відбуваються «у Агрі, в Індії – в краю чудес». Та не на сюжетній будові й екзотиці зосереджено поетову увагу. В поемі викривається антинародна, антигуманістична суть релігії, засуджуються соціальна нерівність і тяжкі злочини, що їх чинять над людьми за умов абсолютистської влади. З особливою гостротою звучать слова молодого Джегана про причини загарбницьких воєн і про те, до чого вони призводять. Але поет зізнавався, що історичного в його поемі «ані кришки», що його поетичний «произвол» перескочив «усі тини й паркани». Гнів і осуд викликають рядки поета про земних «можновладців» – царів, імператорів, королів, президентів, які війною «собі гучної слави добувають», бо їхні війська – «...хижо й нагло нападають на непокорені краї чужі...»:

«А там, де прокотився смерч війни,
В сплюндрованих і знищених країнах,
Клянуть недолю люди на руїнах, .
Чому в живих зосталися вони...
Пожежі спопелили їхні хижі,
А меч повирубав людей у пень,
Нікого не минули звірі хижі:
Ні немовлят, ні стариків, ні нень.
Де красувалося-життя буяння,
Там сум жахливий, стогін і ридання...

Герой поеми виголошує й інші, повні глибокого соціального змісту монологи, в яких утверджуються людська гідність, правда і рівність між людьми, звучать заклики до соціальної й духовної свободи. Ясно, що устами Джегана говорив сам поет, проголошуючи свої погляди й суспільні ідеали.

Оригінальний віршований цикл «Персіянські мотиви» написано у Персії протягом 1925-1928 рр., коли поет лікарював у радянській амбулаторії м. Решта. Як згадує наймолодший син поета, прообразом ліричних героїнь циклу була Лейла Гаффарі – молода жінка незвичайної вроди, мати якої походила з української родини, що здавна жила у Персії, переїхавши туди з Херсонщини.

 Крім традиційного оспівування ідеалу жіночої краси як «найкращого з світових чудес», у циклу відображено правдиві картини безправного, по суті, рабського становища східної жінки: при цьому поет висловлює особисті настрої й почування, що є виявом його щирої гуманістичної позиції.

У своєму житті К. Білиловський пережив особисте горе. У розпал громадянської війни, у тяжких муках померла улюблена дружина поета – його муза, його творче натхнення. Смерть дорогої людини круто повертає поетове життя і наче додає йому творчої наснаги: він починає писати щиросердечну сповідь перед пам’яттю коханої - поетичний цикл «Спомини».

До нього входять як більшість віршів-роздумів соціально-громадянської тематики, так і поеми і розділи автобіографічного плану. Поет відчув пекучу потребу висловитися, розповісти про все, що краяло зранене серце. У цей період по-новому забриніли рядки інтимної лірики К. Білиловського. Під поетовим пером зазвучали то журні, то мажорні акорди прозової лірики, витриманої в суворих класичних взірцях, сповненої чистого інтимного почуття й глибокого психологізму.

Так виростає цикл поезій «Ольга» – емоціонально піднесений, багатий на роздуми ніжного, пристрасного поета-лірика про святковість душі на тій тривожній грані, коли «з журбою радість обнялась».

Цикл поезій «Ольга», поділений Білиловським на дві частини – «Дні радощів» і «Дні жалібні», присвячено дружині Ользі Олександрівні Губар. Писався протягом багатьох років – від радісних днів першого знайомства до скорботних днів, коли поет оплакував свою втрату. Познайомилися вони в Омську, де Білиловський тимчасово завідував холерним лазаретом. Добираючи виконавців до аматорської вистави «Наталки Полтавки», поет натрапив на дуже вродливу дівчину, чудову співачку й піаністку. Так стрілися дві палкі артистичні натури. Зберігся примірник альманаху «Складка» (1887) з таким написом: «Шановній панночці Ользі Губар – На спомин про ті дні, Коли ми там одні В кутку собі стояли І Котляревського читали». Під написом дата: «31 травня 1891 р.». На жаль, талант Ольги Олександрівни за умов «темного царства» не розквітнув. Їй судилися лише самодіяльна сцена та царина домашнього музичного виховання дітей.

«Я не для слави, не для світу
Перо узяв в тремтячу руку.
Зв’язать в цучок ці скромні квіти
Я хочу, щоб душевну муку
І горе вилити словами –
Гіркими дрібними сльозами...
Щодня до тебе я приходжу
І на твоє останнє ложе
Букет з росинкою я скромний
Кладу, щоб всю квітками вкрити
І пам’ятник з них вікопомний
Тобі, о Ольго, спорудити».

До циклу «Ольга» правомірно включено автором вірш «Остання весна», вперще надрукованого у 1897 році. Так сталося у житті поета, що його перша, дружина Даря Олександрівна тяжко хворила і теж померла тільки від сухот.

«Коханий мій, весна надворі,
О, чув, як соловей гримить!
Поглянь, як сяють в небі зорі,
Як солодко в садку пахтить.
Візьми мене, візьми, коханий,
В садочок бережно знеси,
Нехай з лепісточок троянди
Зіп’ю цілющої роси.
Нехай з тобою я востаннє
Посидю трохи під бузком,
Де з невимовним хвилюванням
Сиділи ми колись рядком.
І соловей, і ясні зорі,
І квіти - все, як і тоді,
І мов не чую я вже хворі,
І повне серденько надій...
Поглянь, як я горю, палаю,
Як все в мені бринить, дрижить.
Хіба, мій голубе, мій раю,
Із полум’ям таким не жить?
Неси ж мене, неси із хати,
В останній раз ще потурай!
Неси туди, де квітні шати –
Куток наш любий, тихий рай!..»

Творчий набуток Кесаря Білиловського, яким би скромним він не був, має посісти належне місце в українській літературі.    
      

Твори К. Білиловського у фондах ХОНУБ імені О. Гончара:

1. Цезар Білиловський : [Вірші] // Акорди : Антол. укр. лірики від смерті Шевченка. – Київ, 2005. – С. 149-151.
2. Білиловський К. В чарах кохання: Вибрані поезії https://shron1.chtyvo.org.ua/Bilylovskyi_Kesar/V_charakh_kokhannia_Vybrani_poezii.pdf?PHPSESSID=hs8pt789brq4e9sm2ib8ikr997
3. Література про життя та творчість поета:
4. Кесар Олександрович Білиловський : [біогр. довідка, поезії] // Українська муза. – Київ, 1993. – Вип. 5. – С. 461-472.
5. Мовчан, Р. Білиловський Кесар / Р. Мовчан // Українська література у портретах і довідках. Давня література - література XIX ст.: довідник. – Київ, 2000. – С. 25-26.

***

1. Дегтяров П. Залюблений в красу рідного слова // В чарах кохання. https://shron1.chtyvo.org.ua/Bilylovskyi_Kesar/V_charakh_kokhannia_Vybrani_poezii.pdf?

Матеріал підготувала О. Михайленко

Додаток 1

Дайте-бо жить!

В чарах кохання моє дівування
Хочу я вільно, як пташка, прожить.
Вільне обрання і вільне кохання,
Серденьку воля, як хоче любить!

Шкода й розмови, святої любові
Силою в серце не можна вложить.
Поки шовкові чорнітимуть брови —
Дайте-бо жить мені, дайте-бо жить!

Той мені шепче, той руки цілує,
Той тут навколішки смирно встає.
Той мені вірші любовні віршує,
Той аж поклони, як Богові б'є…

З них же один мені бачиться всюди,
До одного моє серце лежить.
Поки горять мої полум'ям груди —
Дайте-бо жить мені, дайте-бо жить!

Нащо питати, якого кохати?
Серденько зразу вгадало само.
Нащо шукати, которий багатий?
Там, де багатство, там певне ярмо.

Ненька зітхає, а батенько лає,
Слава недобра про мене біжить.
Суд-пересуд… Але все те минає —
Дайте-бо жить мені, дайте-бо жить!

Що тут і батько, і рідная мати?
Що тут всі родичі, що увесь мир?
Все мені байдуже, годі й казати!
Байдуже глум і людський поговір!

Серденько б'ється, і ниє, і рветься,
В грудях гарячих палає, дрижить…
Поки аж молодість красна минеться —
Дайте-бо жить мені, дайте-бо жить!

МОЯ ПІСНЯ

Я пісню співаю
Про квіти, про гай,
Бо сбрденько просе:
— Козаче, співай!
Я пісню співаю
Про вірну любов,—
Співаю, бо грає
У жилах ще кров,
Про перса дівочі,
Життя красоту,
Про карії очі,
Про душу святу.
Цю пісню співаю
Вночі і удень...
Тобі, моя люба,
Ця пісня пісень.

 

до Г.

Я бачу, серце, ти кохаєш,
Як стрінемось, уся гориш.
Так чом у грудях ти ховаєш
Гаряче почуття й мовчиш?
Неначе квітка на віконці,
Що свіжої роси жада
І теплого проміння сонця
В сумній зажурі вигляда,
Так ти жадаєш, зірко рання,
Залюблених моїх очей,
Палкого, щирого кохання
І любих серденьку речей.
Та ба... Голубко, я не маю
Ні пишно прибраних кімнат,
Ні люстри світлої з кришталю,
Ні вин, ні ласощів, ні шат.
Малесеньку я маю хатку,
Долівка з глини, піч та піл,
Живу я бідно, без достатку,
Соснові лави, простий стіл.
Та нам і м’яко, й тепло буде...
Твою я душу звеселю,
Я під твою голівку груди
Із щирим серцем підстелю.
Співатиму щодня, щоночі
Тобі про щастя, про любов,
В твої дивитимуся очі,
Читаючи жадання зов.
Та ба... Що значать ці зітхання?
Чого скотилася сльоза?
Хіба, скажи, не для кохання
Серця дали йам небеса?
Чи ти ярмо боїшся скинуть,
Яке на гріх собі несеш?
Чи жаль тобі розкоші кинуть,
У котрих змалечку живеш?
Присиливши, тебе скрутили
І зав’язали білий світ:
З весною зиму сполучили,
З палким вогнем холодний лід.
Послухайсь голосу любові,
На пересуди не зважай,
Полинь на волір, скинь окови...
Не вік весна... Не вік розмай...
Та ба... Чогось не йму я віри...
Не пан я, простий чоловік.
Чужий тобі мій голос щирий,
Чужим і буде він повій.

 

АГАТ

Поважно і тихо в степу, як в мечеті.
Мов сторож, чатує орел із небес.
Дзвенить жайворонок в небеснім наметі,
В траві перепілка падьомкає десь.
В блакитті блаватному сонечко сяє,
І спекою млявий вітрець повіва.
Принадливо озеро жмурками грає, -
І біля води караван спочива...
Чимало там краму: ваніль, москателі,
Гвоздика і опій, з Дамаска булат,
Барвисті шовки — празникові, веселі,
Сапфір, самоцвіти і... чорний агат.
Агат було куплено у Індостані,
Де Ганг у долині священний біжить,
Агат — найдорожчий то крам в каравані,
На килимі в юрті він сумно лежить.
Лице мармурове, серпанкові брови,
І губи — корали, а в очах — відчай...
Агат цей чудовий так прагне любові,
І серце моє він збентежив украй.
Оддайте, оддайте мені, червадари,
Агат цей коштовний, живий цей алмаз!
Оддам я вам все, аби справдились чари,
Аби цей агат осміхнувся хоч раз!...

 

* * *

Глянь, красуне, на ту чайку,
Що над річкою літа:
Прокигиче і до хвилі
Груддю щиро припада.

Глянь, красуне, на ту бджілку,
Що на квіточці сидить;
П’є жадібно мед солодкий
І тихесенько гудить.

Глянь на жайворонка в полі,
Що тремтить у небесах
І виспівує веснянку
Про буяння на ланах.

Як та чайка, і я щиро
Припадаю, до грудей,
Як вона, я поринаю
В синю глиб твоїх очей.

Як та бджілка, я поживу
З губ твоїх солодких п’ю.
І гуду тобі тихенько
Про лебідоньку мою.

Як той жайворонок в полі,
Я щодня увись лечу
Із пісень моїх щасливих
Тобі саван слави тчу.

***

Люблю тебе, моя дружино,
Моя порадонько єдина!
Люблю тебе, як і колись,
Коли уперше ми зійшлись.
І враз, ми полум’ям кохання
Спалахнули, мов зоря рання,
І дух на легких крилах мрій
Витав, і в серці від надій
Нові підіймались сили,
І щастям очі нам світили.

Люблю тебе, люблю дружино!..
Ту несподівану хвилину
Й твою солодку, хвильну річ
Забуть мені повік невміч,
Коли, неначе пташка з неба
Защебетала й все, що треба
Для щастя, все ти принесла,
Як в мій курінь сама прийшла,
Змінявши на курінь сіроми
Розкішні батьківські хороми.

Люблю тебе, моя ти доле,
Як не любитиму ніколи.
Ти бачиш, ясочко, сама,
Що в грудях зрадоньки нема,
Що в грудях серце вірно б’ється.
З дороги правди не схибнеться,
Що й досі, як і навесні,
Ти квіткою цвітеш мені
Найкращою, що квітне в маї, —
Фіалкою в зеленім гаї.
Люблю… і буду шанувати,
Бо ти є діток наших мати,
Що мов лебідка лебедят,
Викохуєш наших малят:
До себе ніжно горнеш, криєш,
Впадаєш коло них і млієш,
За кожним кроком їх тремтиш.
То сміхом срібним задзвениш,
Мов в храм тобі відкрилась брама
Як вчуєш рідний поклик «мама!»