Поетичний простір пам’яті та надії
28 серпня 2026 року Херсонська обласна універсальна наукова бібліотека ім. Олеся Гончара спільно з Національним історико-меморіальним заповідником «Биківнянські могили» провели літературно-мистецький онлайн-вечір «Поетичний простір пам’яті та надії». Захід символічно присвятили Дню пам’яті захисників і захисниць України, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність нашої держави.
Цей вечір став простором щемливої пам’яті, глибокого болю, але водночас – простором надії. Бо доки звучить слово, доки ми згадуємо тих, кого вже немає поруч, доки відчуваємо відповідальність перед їхньою жертовністю – життя триває, а пам’ять не згасає.
На початку заходу Тетяна Шептицька, заступниця генерального директора НІМЗ «Биківнянські могили», прочитала вірш «Пробачте за те, що не можу пробачити» – пам’яті Тетяни Ярошенко, поетки, волонтерки та психологині. Вона померла не на полі бою, але внаслідок хвороб, спричинених війною. Її доля ще раз нагадала присутнім: війна забирає життя по-різному, а її біль не завжди можна виміряти лише кількістю загиблих на фронті.
Цього вечора звучали твори сучасних українських авторів – різні за настроєм і художньою манерою, але об’єднані одним: усі вони творять нову українську літературу і культуру, народжену в час великих випробувань.
Тетяна Череп-Пероганич, письменниця, журналістка та волонтерка, прочитала вірші «Ми ті, хто ще з-під Іловайська» та «Небо в пташках».
Поет і перекладач Дмитро Луняка, який добровольцем пішов до лав Збройних Сил України, говорив про багатьох своїх знайомих, які загинули на війні й яких ми не маємо права забути. Його вірш «Знову тривога», присвячений Живосилу Лютому та Оксані Бут, прозвучав особливо проникливо. А твори «Ждемо удар» та «Хочемо слухати живих» ніби перенесли присутніх туди, де щодня триває боротьба за наше життя та свободу.
Особливо вразив виступ незалежного театру «Між трьох колон», заснованого в Києві у 2016 році Дмитром Ходаківським. Сьогодні більшість акторів трупи служить у війську або займається волонтерством. Їхня композиція «Байка. Вірш. Проза» органічно поєднала поетичне слово і живу сучасну музику, створивши неповторну атмосферу.
Поет, перекладач і автор книжок для дітей Іван Андрусяк розповів про свої зустрічі з дітьми з Херсона. Саме спілкування з ними допомогло створити документально-художню книгу «Кабиця в херсонському дворі», у якій знайшов відображення досвід переживання дітьми російської окупації міста. Згодом письменник прочитав вірші зі своєї нової збірки «Третя світова тиша». Особливо щемливим став вірш «Стрітення», присвячений другові автора – поету і військовослужбовцю Борису Гуменюку, який із кінця грудня 2022 року вважається зниклим безвісти поблизу Бахмута.
Зворушливо звучали вірші письменника, ветерана російсько-української війни Сергія Пантюка «Сьогодні я раптом помітив…», «Усе хаотично і звично, як тріскіт і трускіт…», «Прощаючись, стелить Покрова…».
Ігор Двигало – композитор, рок-музикант, поет і ветеран російсько-української війни – прочитав символічний вірш «Соняхи», присвячений усім захисникам і захисницям України. Саме сонях став символом Дня пам’яті захисників України, які загинули під Іловайськом на Донеччині. Сильно й глибоко прозвучав також його вірш «Той, хто воює під покровом Всевишнього».
Володимир Вакарчук, автор книги «Не брат», коротко розповів про свій твір, події якого відбуваються вже після української перемоги у цій страшній війні. Він акцентував увагу на тих викликах і проблемах, з якими стикнеться українське суспільство після закінчення війни.
На завершення вечора Тетяна Шептицька прочитала кілька своїх віршів та побажала всім зберігати сяйво в душах і серцях – на знак пам’яті про захисників і захисниць, яких ми знали особисто, і про тих, чиїх імен, можливо, ніколи не дізнаємося. Вона закликала триматися до останнього, підтримувати одне одного і не втрачати світла всередині себе.
Ми маємо пам’ятати. Маємо жити. Маємо берегти в собі людяність і надію.
Бо саме пам’ять про тих, хто віддав найдорожче заради України, зобов’язує нас бути гідними їхньої жертовності. А поезія в такі часи стає не просто мистецтвом. Вона стає голосом тих, кого вже немає поруч, болем тих, хто чекає, молитвою за живих і тихою, але незламною надією на перемогу.
Ми тримаємося. Ми пам’ятаємо. Ми віримо.
