«Працювати – значить боротись проти часу...» Інтерв’ю з Лілею Віжічаніною, завідувачкою відділом наукової інформації та бібліографії Херсонської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. Олеся Гончара, філологинею, волонтеркою

З пані Лілією Віжічаніною, завідувачкою відділом наукової інформації та бібліографії Херсонської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. Олеся Гончара, філологинею, волонтеркою, ми познайомилися на просторах інтернету наприкінці 2023 року.

Відтоді провели десяток творчих онлайн-зустрічей-презентацій в межах унікального проєкту «Зустрічі з Гончарівкою» про видатних українців. Мені було дуже цікаво розповідати про виняткових постатей та спілкуватися з херсонцями. Це, безперечно, новий та винятковий досвід. Не можу не сказати, наскільки була і є подивована з того, як ця невтомна жінка бореться із тугою за рідним домом, за любим містом, за тією бібліотекою, де виростали крила... А ще пані Лілія – чудова ведуча численних заходів та захоплива оповідачка.

У час повномасштабної війни ми маємо ще більше говорити про учителів та бібліотекарів, роботу котрих зазвичай недооцінюють. Скільки світлих, невтомних людей побіч нас у час війни та викликів.

Мені подруга недавно сказала: «Ми живемо в унікальний час...». І так хочеться записати, зберегти спогади, свідчення, думки і мрії тих, хто творить нашу Україну «тихою» працею. Важко розуміти, а тим паче прийняти, що твій другий дім – простора та прекрасна Херсонська наукова бібліотека вщент зруйнована... Та цей факт не змушує зупинятися, а навпаки – ненастанно торувати шлях вперед.

Треба сказати за мову... Коли одного разу пані Лілія сказала мені, що їй у житті доводилося неодноразово працювати в російськомовному середовищі, однак вона стоїчно продовжувала спілкуватися рідною мовою, мені захотілося це закарбувати.

У книзі Софії Яблонської «Книга про батька. З мого дитинства» є такі безцінні слова: «Треба любити свою працю, бо працювати – значить боротись проти часу, значить творити!»

Тож варто побачити таких людей зблизька...

– Пані Ліліє, розкажіть, будь ласка, про себе. Звідки Ви родом? Хто вплинув на Ваше формування як особистості?

Я народилася в селі Преображенка Чаплинського району на Херсонщині, у звичайній родині: мій тато працював водієм, мама – спочатку в магазині, потім на пошті. Бабуся також була листоношею. Ще в дитинстві я часто допомагала мамі: розносила людям листи, газети. Цей досвід подарував мені безліч живих зустрічей із різними людьми, переважно старшими, і я вважаю, що це неабияк вплинуло на мене. У моєму житті поруч завжди були люди старші за мене: вчителі, яких я сприймала як друзів. Особливо великий вплив мали вчителі української мови та літератури.

Я з дитинства дуже любила читати, більшість часу на літній канікулах присвячувала цій захопливій справі. Саме завдяки українській і світовій літературі сформувалася моя любов до слова, до людей, я навчилася розуміти інших та співчувати їм. Це, без перебільшення, стало визначальним у моєму становленні як особистості.

– Ким Ви мріяли стати в дитинстві? Чи вдалося зреалізувати ці прагнення?

Чесно кажучи, з раннього дитинства я мріяла стати вчителькою – і ніким іншим себе не уявляла. Хоча батьки іноді пропонували інші варіанти, я завжди була дуже активною ученицею, допомагала вчителям, перевіряла зошити, проводила уроки, готувала додаткові матеріали на уроки, різноманітні вікторини.

Моя дитяча мрія справдилася: я здобула педагогічну освіту і працювала в школі. Згодом перейшла до бібліотеки, але й там мої знання та вчительські навички стали в пригоді: я стала кураторкою історичного клубу, а з часом – розмовного. До нашої бібліотеки влітку завжди приходило багато дітей, і тут без моїх вчительських знань та навичок не обійшлося. І я переконана, що саме педагогічна освіта допомогла мені стати тією бібліотекаркою, якою я є сьогодні.

– Знаю, як Ви безмежно любите рідний Херсон та сумуєте за ним. Знаю також, що не так легко було вам часто серед оточення, адже Ви постійно спілкувалися українською мовою. Хто чи що Вам допомагало зберігати мовну стійкість?

Так, я дуже люблю Херсон і Херсонщину – це моя мала батьківщина. Там моя школа, мій дім, мої рідні, моє коріння. Я по-справжньому сумую за тим краєм, де минули найкращі роки мого дитинства, і ніщо його не замінить, тому чекаю з нетерпінням часу, коли повернуся додому. Сподіваюся, так буде.

Коли я вступила до університету в Херсоні у 2004 році, з подивом дізналася, що більшість мешканців міста спілкуються російською. Спершу мені було незручно, навіть інколи хотілося перейти на російську, але я завжди відчувала, що це не моя мова. На щастя, навчання у ВНЗ було українською, і тому в цьому середовищі я почувала себе комфортно. Пам’ятаю, як одна з моїх учительок розповідала, що, навчаючись у Херсоні, часто була єдиною, хто говорив українською в транспорті чи громадських місцях. Всі озиралися. Але вона трималася, і це надихнуло мене: її приклад я пронесла через роки.

Згодом я зрозуміла, що українська – моя перевага. Мене підтримували колеги в бібліотеці, а з часом я почала допомагати іншим повернутися до рідної мови. Багато хто просто не мав з ким говорити українською, але прагнення було – і я радо допомагала, створюючи в бібліотеці це українськомовне середовище.

Моя українська – від батьків, від бабусі. Це мова, якою я говорю з народження. Тому, коли в Івано-Франківську мене запитують, як я так гарно розмовляю українською і які курси закінчила, моя відповідь проста: це моя мова серця.

– Ви зреалізували чимало проєктів у бібліотеці. Розкажіть, будь ласка, про початок цього шляху.

Я дуже вдячна своїй Гончарівці (Херсонській обласній універсальній науковій бібліотеці ім. Олеся Гончара) за те, що вона стала для мене осередком творчого розвитку. На відміну від школи, бібліотека дала мені більше свободи, можливості реалізовувати власні ідеї.

Почалося все в 2011 році. Перший мій проєкт – бібліографічний огляд сучасної української літератури. Це завдання стало поштовхом до знайомства з безліччю авторів, які нині – зірки української літератури: Марія Матіос, Оксана Забужко, Ірен Роздобудько, Василь Шкляр, Сергій Жадан та багато інших.

З тим оглядом я виступала перед найрізноманітнішими аудиторіями – від держслужбовців і вчителів до студентів та всіх, хто цікавився літературою. І кожного разу бачила жвавий інтерес до цієї теми – це надихало мене продовжувати.

– Ваш шлях у бібліотеці сповнений цікавих ініціатив. Які проєкти стали для вас особливо значущими?

Ми порадилися з колегами мого відділу і вирішили створити в бібліотеці історичний клуб. Моя педагогічна освіта історичного профілю надихнула мене на цю ідею. Я активно залучала викладачів з університету, запрошувала їх до співпраці, і вже через кілька місяців клуб запрацював. Ми назвали його «КЛІО» («Клуб любителів історії області»).

Спочатку клуб відвідували небагато людей, але з часом він став дуже популярним у місті. Ми запрошували істориків, письменників, культурознавців, мовознавців, людей, які глибоко знаються на гуманітарних науках. Клуб поступово перетворився на важливу культурну платформу для мешканців Херсона.

У 2013 році виникла ще одна ідея – створити розмовний клуб української мови. На той час у Херсоні було багато людей, які хотіли перейти на українську, але їм бракувало мовленнєвого середовища. І саме 20 березня, у Всесвітній день щастя, ми відкрили наш розмовний клуб «Дивослово» при бібліотеці. Він існував до повномасштабного вторгнення і об’єднав сотні херсонців. Було багато груп: держслужбовці, поліцейські, просто охочі херсонці різного віку й фаху. Люди здружувалися, підтримували одне одного, і найбільшою радістю для мене були слова: «Я навчився/навчилася думати українською».

Цей проєкт також згодом долучився до всеукраїнської ініціативи безкоштовних курсів української мови, започаткованої Олесем Донієм, яку активно розвиває Анастасія Розлуцька. Цікаво, що Херсон став одним із перших міст, де цей проєкт стартував – раніше, ніж у багатьох обласних центрах. За 2013–2022 роки ми випустили 12 груп – понад 300 людей.

Також я курувала клубом «Веселка» – це проєкт із більш розважальним нахилом. Ми запрошували психологів, лікарів, проводили арт-терапевтичні зустрічі, малювали, танцювали – справжній антистрес.

У 2019 році ми почали реалізацію ще одного масштабного проєкту – «Школа інформаційного комфорту». Він актуальний і сьогодні. Тренінги з медіаграмотності, критичного мислення, протидії фейкам, пропаганді та дезінформації відвідують учителі, студенти, школярі, всі охочі. На жаль, після початку повномасштабної війни проєкт перейшов в онлайн, адже наша улюблена Гончарівка зазнала страшних руйнувань. Проте ми не зупинилися. У нових умовах народився онлайн-проєкт «Вечір із Гончарівкою». Щосереди збираються всі наші друзі, і ми проводимо «Літературні вечори», «Вечори історії», «Вечори мистецтва». Це стало своєрідним продовженням клубної діяльності, тільки в іншому форматі.

– Розкажіть про унікальний проєкт – «Зустрічі з Гончарівкою», бо й сама була неодноразово гостею на цих безцінних заходах, за що щиро вдячна. Як шукаєте своїх гостей, чи вони шукають Вас? Скільки таких зустрічей приблизно вже відбулося? Чи можете бодай коротко назвати ті, які дуже запам’яталися?

Із листопада 2022 року, коли після деокупації Херсона наша Гончарівка почала поступово відновлювати свою діяльність, ми розпочали серію «Вечорів з Гончарівкою». За цей час проведено 26 «Вечорів літератури», 80 «Вечорів історії» та 10 «Вечорів мистецтва».

Херсонська ОУНБ ім. Олеся Гончара завжди була центром промоції української літератури та місцем зустрічей із відомими митцями. Попри фізичне знищення бібліотеки під час війни, вона зберігає статус осередку інтелектуального та культурного життя не лише херсонців, а й нових друзів з різних міст України, адже онлайн-формат стирає географічні межі.

Особливою популярністю користується проєкт «Літературні вечори з Гончарівкою», що включає презентації книжкових новинок, зустрічі з письменниками, лекції літературознавців і музейників. Зараз проєкт об’єднує близько 50 гостей, серед яких – письменники Леся Гук, Світлана Дідух-Романенко, Валентина Захабура, журналісти Богдан Логвиненко, Ірина Садула, працівники музеїв з Києва, Дніпра, а також діячі культури з Херсонщини.

Вагоме місце посідають зустрічі з авторами з Херсонщини (Альона Мовчан, Олена Маляренко, Артем Петрик, Тетяна Гладиш, Ірина Ковальчук, Ангеліна Вєтрова), які за час війни написали нові твори.

Як зазначила вчителька з Херсона Анна Барська, постійна учасниця проєкту: «Після кожного заняття замислюєшся над минулим і вічним, справжнім і фальшивим. Думаєш, як змінити себе і світ навколо, як відродити країну». Її слова – це найкраще свідчення цінності нашої роботи.

Проєкт «Вечори історії з Гончарівкою» – це цикл онлайн-лекцій, мета яких – популяризувати маловідомі сторінки історії України та Херсонщини через глибокі й змістовні розповіді дослідників, краєзнавців і журналістів. Серед тем – постать Данила Самойловича та його внесок у розвиток медицини, діяльність британського філантропа Джона Говарда, а також французький вплив на регіон.

Цей проєкт дає змогу учасникам глибше осмислювати історичні процеси та формувати стійке відчуття національної ідентичності. В умовах повномасштабної війни, коли українська культура зазнає серйозних викликів, ініціатива набуває особливої ваги: вона сприяє збереженню історичної пам’яті, слугує платформою для поширення важливих наративів проминуле та виступає як форма культурного спротиву і просвітництва в цифровому просторі.

Не менш важливим є проєкт «Вечори мистецтва з Гончарівкою», який об’єднує онлайн-лекції, зустрічі та дискусії з митцями, мистецтвознавцями й культурними діячами. Його завдання – знайомити зацікавленуаудиторію з українською та європейською мистецькою спадщиною, а також із сучасними культурними тенденціями.

Особливо в умовах війни такі вечори сприяють відновленню й підтримці культурної свідомості, допомагають осмислювати мистецтво як невід’ємну частину національної ідентичності. До зустрічей долучаються педагоги, викладачі, бібліотекарі, військові, учні та пенсіонери з різних куточків України – з Херсона, Харкова, Одеси, Миколаєва, Запоріжжя, Києва, Івано-Франківська та багатьох інших міст.

Онлайн-формат відкриває можливості для залучення гостей з усієї України та з-за кордону, а важливу роль у цьому відіграють соціальні мережі, зокрема Facebook. Я звертаюся в особистих повідомленнях до письменників, і дуже рідко хто з них відмовляє.

Для мене кожна зустріч у межах проєкту «Вечори з Гончарівкою» – особлива. Вони залишають глибокий слід у душі, і я щиро вдячна кожному гостю за відданість своїй справі та внесок у відродження української культури.

– Які ще Ваші проєкти сприяють популяризації читання?

Це проєкт «Мовно‐поетичні лелітки» – серія регулярних онлайн‐зустрічей, спрямована на розвитку мовного та літературного смаку. Зустрічі дарують психологічну розрядку та розвивають мовну культуру через поетичні читання, ігри та інтерактивні вправи. Учасники поринають у світ української поезії, діляться власними враженнями, що сприяє зміцненню самоусвідомлення й творчого натхнення.

Читацький онлайн-клуб «Новела» спрямований на читання та обговорення художніх текстів, а саме новел, обмін думками й враженнями, залучення читачів зі всієї України. Цей проєкт має на меті розвиток літературного смаку, творчого мислення та інтелектуального дозвілля; а ще він підтримує спільноту однодумців у період війни, сприяючи збереженню культурної активності та емоційної стійкості.

Проєкт «Книгомандри з Гончарівкою та улюбленими письменниками» ми створили спеціально для наших наймолодших читачів. Це серія захопливих онлайн-зустрічей, під час яких діти знайомляться з українськими письменниками, слухають уривки з книжок у виконанні самих авторів, ставлять запитання та діляться власними враженнями. Такі заходи дуже важливі – вони не лише розвивають читацький інтерес і креативність, а й дарують дітям емоційну підтримку, що особливо цінно під час війни.

Це справжні книжкові мандрівки, які приносять і користь, і задоволення.

– Який з усіх проєктів став для вас найціннішим?

Це як з дітьми – усі дорогі й улюблені по-своєму.

Історичний клуб «КЛІО» був моїм першим великим проєктом, розмовні курси й клуби дали мені безцінний досвід і познайомили з багатьма чудовими херсонцями, а також з багатьма українськими письменниками, літературознавцями, які були частими гостями в нашій Гончарівці. «Школа інформаційного комфорту» допомогла мені сформувати високий рівень критичного мислення, а також допомогла зробити це сотням його учасників. Кожен проєкт став частиною мого життя, і я вдячна за кожну зустріч, кожну розмову, кожного учасника.

– Знаю про вашу активну волонтерську діяльність, про клуб з української мови. Розкажіть трохи про цей досвід.

Одразу після виїзду з окупованого Херсона у квітні 2022 року я приєдналася до модерування розмовних онлайн-клубів у межах всеукраїнського проєкту «Безкоштовні курси української мови». Нині я є волонтеркою проєкту «Єдині» та модерую розмовний клуб для ВПО в Івано-Франківську.

Сьогодні волонтерство стало важливою частиною життя багатьох людей. Я ж допомагаю там, де відчуваю себе найбільш корисною – у сфері мови й комунікації.

Наш клуб об’єднує внутрішньо переміщених осіб, які покинули свої домівки через небезпеку і знайшли тимчасовий прихисток у більш безпечному місті.

Значення таких мовних клубів важко переоцінити. Вони не лише допомагають подолати мовні бар’єри й удосконалити знання української, а й дарують відчуття спільноти – можливість знайти однодумців, отримати підтримку, натхнення. Крім того, відвідувачі клубу мають змогу глибше познайомитися з українською історією, культурою, літературою та надолужити прогалини в освіті, які виникли з різних причин.

– Знаєте, мушу розпитати і про те, як Вам живеться у нас, у Франківську? Чи встигли ви полюбити місто? Чи маєте улюблені місцинки?

Це приємне, затишне місто, досить комфортне для життя і багато в чому схоже на Херсон. Але я рідко спілкуюся з місцевими мешканцями, нечасто виходжу в місто, бо більшу частину часу працюю онлайн – то з херсонськими дітками (підпрацьовую в школі, яка діє теж тільки онлайн у зв’язку з небезпечною військовою ситуацією в Херсоні), то з дорослими. Коли маю вільну хвилинку, то йду до парку. Бо природа дуже заспокоює.

– Війна віддалила багатьох від рідного дому. На жаль... Та Ви приклад тієї мужньої людини, котра не лише гуртує навколо себе скільки людей, але й тримає духовний тил для своїх колег та друзів з Херсонщини, нехай віддалік. Це справді гідне подиву! Що сьогодні Вам дає снагу так багато робити?

Зайнятість. Я впевнена, що по-справжньому щасливим можна бути лише тоді, коли робиш добрі справи для інших. Думаю, це не секрет для багатьох людей.

Коли ти розумієш, що твоя праця приносить користь іншим людям – і це не матеріальна користь, а духовна, душевна, емоційна, то це спонукає не зупинятися, а продовжувати робити те, що в тебе добре виходить.

І так легше чекати на повернення додому.

– Цікаво, що Вам ближче: бібліотечна справа чи викладацька діяльність?

Це справді цікаве запитання. Часто замислююсь над цим і розумію, що не можу розділити ці дві частини себе. Викладацька діяльність – невід’ємна складова мого життя; без неї я б, мабуть, ніколи не стала тією бібліотекаркою, якою є сьогодні. Але саме бібліотека – моя Гончарівка – моя стихія, вона дала мені крила.

Я не уявляю свого життя та професійного шляху без книг і спілкування навколо них, без обговорень про читання. Мої дві освіти гармонійно доповнюють одна одну і дозволяють мені сіяти розумне, добре, вічне серед людей різного віку.

– Ви – великий книголюб. Яку літературу читаєте із задоволенням? Маєте улюблених авторів?

Передусім мені ближча українська література. Вона – про нас, про нашу реальність, наш біль, наші перемоги й поразки. Вона – як дзеркало, що допомагає краще розуміти себе й світ навколо.

Із сучасних авторів мені особливо близькі твори Марії Матіос, Ірен Роздобудько, Галини Вдовиченко, Світлани Талан, Сергія Жадана. Я закохана у творчість багатьох сучасних українських поетів – Тетяни Шептицької, Сергія Пантюка, Світлани Дідух-Романенко, Любові Долик, Лесі Гук, Людмили Галінської, неймовірний талант своїх земляків Анатолія Кичинського, Альони Мовчан, Михайла Олійника. Також не перестаю відкривати для себе класиків – Лесю Українку, Миколу Вінграновського, Василя Симоненка, Богдана-Ігоря Антонича та інших.

Усіх просто не перерахувати. І Ваше творче слово, пані Ірино, для мене дуже привабливе й цінне.

Ірина САДУЛА, дослідниця, журналістка, учителька української мови та літератури
// Рідна земля. – 2025. – 34 число. – С. 5–6.; 35 число. – С. 4–5)