Роман Анатолія Свидницького "Люборацькі" та його роль у процесі становлення стильової своєрідності української прози другої половини ХІХ ст.

Роман Анатолія Свидницького «Люборацькі» та його роль у процесі становлення стильової своєрідності української прози другої половини ХІХ ст.

Час на межі ХХ-ХХІ століть ознаменувався відродженням українського літературознавства як науки. Одне із завдань літературознавства на сучасному етапі полягає в науковому прочитанні зі світоглядних, методологічно-наукових позицій початку ХХІ століття матеріалу, який дає відомості про Україну та українство, розкриває суть та значення цих феноменів у суспільно-політичному та культурно-естетичному вимірах.

Жанрово-стильова специфіка української прози ХІХ століття. Становлення соціального роману

Починаючи з другої половини 50-х років ХІХ століття, після «похмурого десятиріччя», особливого розгулу миколаївської реакції та переслідування царизмом українства внаслідок розгрому Кирило-Мефодіївського братства, у зв'язку з певною лібералізацією режиму, з поглибленням національної самосвідомості в українському суспільстві відбувається стрімкий розвиток української літератури.

У даний період розпочинається період розквіту прозових жанрів, які давали найбільші можливості для розвитку реалізму. Набуває значного досвіду романтизм у творенні прозово-епічних жанрів. З'являються прозові твори П. Куліша, Марка Вовчка, А. Свидницького, О. Стороженка, І. Нечуя-Левицького, значної групи письменників, які гуртувалися навколо журналу «Основа», виходять у світ повісті, оповідання та новели інших авторів.

Відбувається характерне для реалізму розширення об'єкта художнього пізнання завдяки введенню у сферу творчого інтересу, крім долі селянства, також особливостей життя інших верств суспільства (духівництва, солдатів, бурсацтва, козацтва, панства). Посилення суспільної заангажованості мистецтва, зв'язку літератури з суспільними процесами, з національно- та соціально-визвольним рухом реалізується в розширенні й радикалізації проблематики, у трактуванні зображуваного у світлі передових суспільних ідеалів, близьких у ряді моментів до шевченківських, в оновленні та посиленні ідеологічної ролі літератури, в орієнтації читача на радикальне перетворення суспільства. Оновлюються прийоми художнього зображення й вираження.

Основні колізії творів художньої прози відбивають проблему «людина і суспільство», боротьбу людини з низів за існування, проти гніту соціального й національного, трагедію нищення людини суспільною несправедливістю, страждання народу і процвітання привілейованих, панівних сил, а також посилення згубності останніх для розвитку суспільства. Гостра суперечність між народно-гуманістичним ідеалом і нелюдяним характером суспільних відносин – основний структурний принцип прозових творів 50-60-х років. Із різко вираженими соціальними засадами в них органічно поєднується реалізація ідейно-естетичного принципу народності, таких важливих творчих принципів реалізму, як художнє відтворення істини життя, розкриття субстанціональної суті, істотних закономірностей дійсності, заглиблення у внутрішній світ людини, типізоване й індивідуалізоване зображення обставин і характерів, художній історизм.

Людина постає насамперед у її соціальній суті. У прагненні до аналітичного зображення життєвих явищ і людини прозаїки прийшли до художньо-аналітичного розкриття в людських долях сутнісних суспільних процесів (скажімо, наростання протесту в народних масах), факторів морально-психологічного руйнування особистості (кріпосне право – у Марка Вовчка, реакційний режим – у романі А. Свидницького «Люборацькі»).

Основними формами художньої розробки найактуальніших соціальних та естетичних проблем сучасності залишалися оповідання й повість. Загальні жанрові особливості більшості оповідань та повістей цього часу – простота інтриги, однолінійність композиції, послідовне епічне розгортання сюжету, побудованого на логіці життєвого плину подій; в епічну систему нерідко вплітається ліричний елемент; посилюється увага до зображення соціально-побутових обставин як фактора формування характерів, до побутової та психологічної деталі як засобу характеристики персонажів; відбувається вивільнення стилю від навмисної простакуватості; душевний стан героїв зображується досить часто за допомогою фольклорної поетики.

Найголовнішими тенденціями у становленні реалізму в українській прозі були розширення самих масштабів тематики, захоплення нових масивів суспільного життя, посилення уваги до соціально-суспільної проблематики.

У 50-60-х роках ХІХ століття українська проза вийшла за межі повісті – до роману. В українській літературі просвітительського реалізму ще не було вироблено жанру роману. Причинами цього були емпіричність підходу, недостатність широти охоплення, обсервації, осмислення зв'язків людини з дійсністю, брак належного досвіду, нагромадженого тогочасною національною літературою і естетичною думкою. Корінна ж причина крилася в переважаючій зверненості української літератури просвітительського реалізму до тем із життя селянства, а тогочасне селянське життя відзначалося нерозвиненістю суспільних відносин, які саме й були об'єктом зображення в романних жанрах розвинених тогочасних європейських літератур.

Формування цього великого епічного жанру в українській літературі почалося з розробки соціально- й національно-історичних проблем – із соціально-історичного багатопроблемного й багатогеройного роману П. Куліша «Чорна рада», створеного на романтичних і реалістичних засадах. Тенденцію потягу української реалістичної прози до великих епічних форм виражав написаний головним чином на сучасному матеріалі з життя духівництва соціально-психологічний роман А. Свидницького «Люборацькі» (1862 р.). Письменник зумів не тільки вловити ті естетичні віяння, які характеризували новий етап у розвитку світової літератури, а й реалізувати їх у жанрі соціального роману.

Жанрова своєрідність та композиція роману А. Свидницького «Люборацькі»

Типовим виразником новаторських пошуків реалістичної літератури 50-60-х років XIX ст. став Анатолій Патрикійович Свидницький (1834-1871). Найвизначнішим твором письменника-демократа є проблемний соціально-психологічний роман «Люборацькі», написаний у 1862 р., опублікований у 1886 р., який був свідченням переходу української реалістичної прози до масштабних епічних полотен із сучасного життя суспільства, до широкого художнього узагальнення складних соціальних відносин пореформеної доби, до об'єктивно-описової форми викладу. У цьому й полягає феномен Анатолія Свидницького, який виявляється в тому, що ця дивовижна трагічна особистість у вкрай несприятливих умовах зуміла не тільки вловити ті естетичні віяння, які характеризували новий етап у розвитку світової літератури, а й реалізувати їх на принципово новому для української прози матеріалі, втілити їх у жанрі соціального роману.

Роман присвячений передусім найголовнішій проблемі тогочасної української літератури – зображенню суперечностей між потребами духовного й морального розвитку людської особистості та суспільними умовами, які перешкоджають цьому.

У романі чотири сюжетні лінії. Одна зображує життя старих Люборацьких – панотця Гервасія і його дружини-паніматки. Друга – навчання в бурсі та в семінарії їхнього сина Антося, його життєві поневіряння і дальшу нещасливу долю, що привела до трагічного кінця. Широко розкриваються не лише антигуманні методи навчання, а й побут вихованців бурси і семінарії, їхні взаємини, ненависть до донощиків, що були під опікою начальства, жорстока помста їм за фіскальство, ворожнеча між вихованцями та їхніми вчителями і наставниками.

Третя – життєвий шлях старшої дочки Люборацьких Масі. Четверта сюжетна лінія розкриває трагічну долю середньої дочки Люборацьких – Орисі.

Є в романі і побічні лінії, зокрема сатиричне викриття побуту і поведінки нової генерації духовенства, вихованого в бурсах та семінаріях, зображення життя наймолодшої дочки Люборацьких Теклі. Всі основні і побічні лінії взаємопов'язані в єдиний сюжетний вузол.

Хронологічний принцип розвитку подій із часом порушується, подається передісторія окремих персонажів, яка навіть переростає у вставні оповідання: історія пані Печержинської – колишньої панської полюбовниці, сільської дівчини-кріпачки Пріськи, що при підтримці пана стала начальницею польсько-шляхетського приватного пансіону; слуги пана Росолинського – кріпака Явтуха Печериці.

Детально розповідається про прихід у Солодьки в родину Люборацьких випускника Тульської духовної семінарії Тимохи Петропавловського з білетом на одруження і правом зайняти парафію, про його брутальну поведінку в сім'ї та в сільській громаді.

Усі сюжетні лінії мають свою композицію, переконливо розкриваються причини, які визначають поведінку персонажів, обумовлюють їхні характери, почуття, прагнення, дії.

«Люборацькі» виражали тенденцію реалістичної прози до залучення в художній аналіз нових і нових масивів соціальної дійсності, дальшого виходу за межі селянської тематики і проблематики. Змальовується життя духівництва, художньо осмислюється система освіти в духовних училищах, що в українському літературному процесі першої половини ХІХ ст. майже не було предметом естетичного інтересу. Багатопланова художня система роману «Люборацькі» охоплює всю різноманітність структури життєвого ладу духівництва, виходячи в розкритті суспільних взаємозв'язків за межі цього станового середовища.

Розкриваючи конкретні суспільні процеси, життя «голодного духовенства» в усій різноманітності й складності, письменник показує трагічний занепад патріархальної родини Люборацьких у двох поколіннях, загибель її членів під тиском нових соціально-економічних умов, реакційно-бюрократичних порядків середини XIX ст., досягаючи достовірності в зображенні життя духівництва, «його залежності від економічно сильної тут польської шляхти». Письменник показує соціальну психологію та морально-етичну свідомість духівництва, структуру його суспільних зв'язків, тенденції його розвитку. Аналізується процес розкладу старосвітської, не пристосованої до нових умов попівської родини, захоплення панівних позицій у суспільстві, в духовних училищах, в органах церковної влади, на кращих прибуткових парафіях аморальними ділками, розбещеними робусинськими, Петропавловськими і їм подібними, які є руйнівниками гуманістичних начал, усього святого в людях і самих добропорядних та чесних людей.

А. Свидницький першим із українських прозаїків показав умотивованість особливостей людської психології обставинами національно-політичного і соціально-економічного життя.

Розкриттю динаміки внутрішнього світу героя, психологічної зумовленості його вчинків, поведінки в «Люборацьких» приділяється особлива увага. Тут А. Свидницький виступає новатором. Письменник збагачує реалізм української прози, зокрема принцип художнього психологізму, «зображенням душевного життя в його суперечностях», значно ускладнює психологічну характеристику своїх героїв, створює, наприклад, наділений суперечливими рисами образ Антося Люборацького.

Хоча в радянському літературознавстві твір «Люборацькі» часто називають повістю, але це не так. Адже повість, як відомо, це твір, що за своїм розміром, широтою охоплення життєвих явищ і за глибиною їх розкриття знаходиться на межі між оповіданням та романом. Роман же – це широкий, багатоплощинний, складний за побудовою, із значною кількістю персонажів твір, яким і є твір «Люборацькі».

«Люборацькі» – це роман, але особливий, бо він не розтягло епічний, а динамічно сконденсований, – і в цьому творчість А. Свидницького виявилася предтечею модернізму, який тематичній сконденсованості надавав великої уваги. «Люборацькі» є романом і тому, що розповідь ведеться кількома потоками, які перехрещуються: про старого Люборацького – панотця, про його жінку-попадю та їхніх дітей: Антося, Масю, Орисю і Теклю з рядом другорядних героїв. Є тут і «тіньовий» головний герой – батько паніматки, який незмінно живе в її спогадах, стаючи ніби лакмусовим папірцем, який вивіряє житейські вартості, своєрідним образом-символом, що визначає минулі, більш гармонізовані часи; відтак його моральні приписи рефренізуються, а через часті повтори шаблонізуються. Відповідно молоді Люборацькі ставляться до них іронічно. Але для старої паніматки, яка найбільше зберегла натуральну природу свого етносу, вони як пророчий голос, що провістить апокаліпсис у сучасному героям житті. Люборацька говорить: «Е, якби ж то мої татуньо встали... Вони б все розтолкували, що до чого йде. Все були розказують, як і що. От як дивлюсь тепер на світ, то наче їх речі слухаю. Кажуть було: монахи житимуть, як миряни, а миряни, аки невіра. Хіба тепер не так? – Кажуть було, що як зближиться страшний суд, то люди поробляться скнарами такими, та гроші любитимуть; один рів будуть засувати, а другий копати; ліси пообкопують... Все було покійні розказують! А тепер хіба не так? Та ніхто не баче! Женитимуться, кажуть було татуньо, веселитимуться до останньої години; нікому і в голову не прийде, що ангел іде і печаті несе, кохатимуться, женихатимуться і гадки не матимуть: осліпить сатана. І блажен тільки той, кого обрящет бдяща», – закінчила паніматка і зложила руки до Бога».

Роман «Люборацькі» має підзаголовок «сімейна хроніка». Окремі персонажі твору ніби змальовані з реальних людей, які були йому особисто знайомі. Наприклад, образ отця Гервасія великою мірою списаний із батька Анатолія Свидницького – Патрикія. Так само і образ матушки нагадує матір письменника, добру, роботящу, глибоко віруючу жінку. Персонаж Антося – це втілення, характеру, звичок і уподобань самого Анатолія Свидницького у дитинстві. Для зображення сестер Масі і Орисі прототипами послужили його сестри Марія і Юлія. Марія дійсно навчалася в пансіоні польки пані Вернер у Тернівці. Вчителька пані Вернер стала прототипом пані Печержинської, у якої вчилася Мася. З життя було взято й інших персонажів. Наприклад, чоловік Орисі, піп Тимоха Петропавловський, відтворений із особи священика села Соболівки, який був п'яницею і грубіяном.

Новаторський характер роману А. Свидницького виявляється у свідомому наголошенні письменником причинової залежності характерів від суспільних обставин, у розкритті соціальних джерел, суспільних умов формування людської особистості, у конкретизації й деталізації середовища саме як ґрунту для розвитку тих чи інших якостей персонажів, в особливій увазі до оточення героїв, різко й виразно окреслюється середовище саме як зосередження соціального зла, розкривається процес духовного каліцтва молоді, вирощування тим середовищем робусинських, петропавловських і нівечення, спотворення та знищення кращого в людині. Композиція твору, його фабула, система персонажів, поетика свідомо підпорядковані вираженню ідеї про згубну дію на особистість світу реакції, соціальної несправедливості, умов феодально-буржуазної дійсності. У загострено зображених індивідуалізовано-конкретних явищах насильницького спотворення й ламання натур молоді відтворено типові закономірності тогочасних стосунків людина − суспільство, свідомо втілено принцип залежності індивіда від об’єктивних обставин

Посилюється роль обставин у художній структурі реалістичного твору, поглиблюється розкриття їх ролі в формуванні характерів персонажів.

Центральне місце у романі займає образ сина Люборацьких Антося, який є композиційним центром роману. Від природи Антось щирий, дотепний і сміливий. Він намагається протестувати проти схоластики, нелюдських знущань над бурсаками: за кожну провину били різками так, що іноді учні втрачали свідомість. Але що міг зробити один юнак проти цілої системи з антилюдськими законами? Система знищила Антося. Його, одного із найздібніших учнів, випускають із семінарії «вне разряда» та ще й насильно одружують з підстаркуватою дівкою, а Галя, яку кохав Антось, не буде з ним. У розквіті сил, вкрай спустошений безнадією і смутком, Антось помирає. «Не своєю смертю я вмираю: мене вбила семінарія та…» – промовив він перед тим, як дихнути востаннє. Коли це все діялося, вже не було на світі отця Гервасія. Паніматка ледве зводила кінці з кінцями. Ніхто з дітей не порадував її старість, тільки прикрість та біда. Гіркотою і болем сповнені думки матері, коли ще був живий Антось: «Господи, Господи! – подумала мати, – попереучували моїх діток на один бік: з тієї ляховка вийшла, та така, що з голими руками не приступай, а цей монахом став».

Одруживши Орисю з попом Тимохою, паніматка думала зажити щасливо, при внуках. Але самодур зять глумиться над старою жінкою, виганяє її з хати і, зрештою, осиротив єдиного внука, малого Фоню: убив його матір, а свою дружину Орисю, коли та одного разу вступилася за парафіян.

Попри окремі комічні епізоди, твір сумний, сповнений трагізму. І кінцівка його теж трагічна: стара Люборацька помирає в дорозі, і її, віруючу людину, ховають неподалік корчми, «і довго-довго жиди лили помиї на її гріб, а жиденята – прибіжить, тупне ногою, плюне й назад, аж поки й не заорали його». Теклю – наймолодшу з Люборацьких – віддають у монастир. Лише Галя, колишня кохана Антося, живе щасливо, одружившись із підлим донощиком Робусинським. Вона зневажила і кохання, і пам'ять про Антося.

Зважаючи на поглиблену увагу письменника до методу психологізації, О. І. Гончар мав підстави до переосмислення суті жанрового новаторства твору: на його думку, це не просто перший український соціальний роман, як стверджував М. Сиваченко, а перший в історії вітчизняної літератури проблемний соціально-психологічний роман, оскільки наскрізною проблемою «Люборацьких» визначено зображення суперечностей між потребами духовними й моральними розвитку людської особистості та суспільними умовами, які перешкоджають цьому розвитку.

А. Свидницький дуже вміло використовує у творі народні пісні. Він подає їх не повністю, а в уривках, що влучно характеризують побутові явища – веселощі, радісне збудження, товариськість («А випийте ж, кумцю», «Зажурились вороги, що ми стали пити»). При розлуці дівчат письменник звертається до сумних мотивів, що відбивають їх переживання при цьому – «Як мати виряджала доньку в чужу сторононьку», «Бувайте здорові, батьківські пороги».

Є у творі низка невеличких етнографічно-фольклорних згадок: забобони (про кінець світу), замовляння, віщі сни (особливо поширені в побуті бурсаків), опис дівочого вбрання українок і польок, весільні і похоронні обряди, свято клечання., а також багато прислів’їв і приказок.

Як бачимо, Свидницький показав, як можна використати етнографічні матеріали і не бути послідовником «етнографізму» в українській літературі.

Отже, «Люборацькі» – це перший український соціально-психологічний роман, в якому у центральному герої роману органічно поєднуються психологічна характеристика з аналізом ідеологічної суті суспільних явищ. Особлива заслуга А. Свидницького полягає у художньому вираженні складності і суперечливості  психічного стану людини, у зображенні душевного життя в його суперечностях.

Радимо прочитати:

1. Герасименко В. Я. Анатолій Свидницький: Літературний портрет / В. Я. Герасименко. – К. : Держлітвидав УССР, 1959. – 133 c.
2. Гончар О. І. Формування реалізму в художній прозі 50-60-х років / О. І. Гончар // Проблеми історії та теорії реалізму української літератури ХІХ-початку ХХ ст. – К. : Наукова думка, 1991. – С. 5-61.
3. Данюк Н. Метод психологізації у творчості Анатолія Свидницького / Н. Данюк // Слово і час. – 2005. – № 6. – С.80-83.
4. Жук Н.Й. Анатолій Свидницький: Нарис життя і творчості / Н. Й. Жук – К. : Дніпро, 1987. – 148 c.
5. Зеров М. Анатоль Свидницький: Його постать і твори // Зеров М. Твори: У 2-х т. – Т. 2. – К.: Дніпро, 1990. – С. 323-359.
6. Історія української літератури׃ У 8-ми тт. – К.: Наук. думка, 1967 – 1971. – Т. 3: Література 40-60-х років XIX ст. – 1968. – 515 с.
7. Свидницький А П. Люборацькі: сімейна хроніка; Оповідання. Нариси та статті / А. П. Свидницький – К: А.С.К., 2006. – 640 с.
8. Сиваченко М. Анатолій Свидницький і зародження соціального роману в українській літературі / М. Сиваченко – К. : Вид-во Аккад. наук УРСР, 1962. – 416 с.
9.  Франко І. Анатоль Патрикійович Свидницький (Уваги до його «Люборацьких») // Франко І. Зібрання творів: У 50 т. – К. : Наукова думка, 1976– 1986. – Т.27. – С.7-8.
10. Хропко П. Анатоль Свидницький // Свидницький А. Роман. Оповідання. Нариси. – К.: Наукова думка, 1985. – С. 5-22.
11. Шевчук В. Класик «розумного битопису» // Свидницький А П. Люборацькі: сімейна хроніка; Оповідання. Нариси та статті. – К: А.С.К., 2006. – С. 5-46.

Підготувала: бібліограф Лілія Віжічаніна