Пахомова Т. Я, ти і наш мальований і немальований Бог

Лілія Віжічаніна, бібліотекар, викладач
Безкоштовних курсів української мови у Херсоні

Подаруй мені сонце, мамо…

Дуже вражена тим, які талановиті письменники живуть на українській землі… Адже роман Тетяни Пахомової «Я, ти і наш мальований і немальований Бог» – то перша книга авторки. Але вона недаремно стала переможцем і отримала першу премію у номінації «Романи» міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова», бо за якістю та глибиною змісту не поступається визнаним майстрам прозового художнього слова.  

Тетяна Пахомова розповідає, що ідея роману виникла після одного з походів разом із учнями (вона працює вчителькою географії ): «З моїми учнями ми ходимо в різні походи. І якось у лісі біля Радехова діти знайшли дві плити з єврейського кладовища. Ми натрапили на історію жінки, яку я знала особисто, але навіть не здогадувалась, що така ситуація була у неї в житті. Під час Другої світової вона переховувала єврейську родину, врятувала життя трьом людям. 800 днів вони просиділи під стайнею… Почала писати, бо душа просила вилити на папір думки і почуття. Роман з’явився за три місяці під час шкільних канікул».
Цей роман – зворушлива історія, яка переконує, що добро та милосердя існує.

Коли Львів накрила хвиля ІІ світової війни, не одній єврейській родині довелося пережити усі страхіття німецької окупації та перебування у гетто. Історія однієї такої родини, якій вдалося втекти з гетто і життя якої тісно переплелося з сільською українською родиною, є основою даного роману. У темному підвалі, з іграми на нічному сільському кладовищі, у постійній небезпеці живе єврейська родина. Маленька донечка, яка на певний час абсолютно втратила бажання і розуміння, для чого жити, чекає на кожну нову весну, що приходить до єврейської родини з християнськими пасками, і просить маму подарувати їй на день народження сонце…

Висновок, до якого можна дійти у результаті прочитання книжки, міститься у словах однієї з головних героїнь книги – Естер. На запитання своїх дітей «що і погане, і добре може оцінюватися людьми однаково?», вона відповідає: «Люди розуміють власну недосконалість. Їх дратують крайнощі: як дуже погані, так і добрі. Багато хто, розуміючи це, лише у своїй багатій уяві рятує інших, роздає милостиню, карає несправедливість. А насправді – нічого, нічого не робить, навіть коли з'являється шанс урятувати, подати, обігріти когось, комусь, щось, десь… Це називається байдужість».

«То як потрібно в цьому світі жити?» – питає хлопчик маму. – «Щоб у тебе був спокій у душі й радість від того, що ти робиш. Люди отримали правила співжиття – закони Божі – ще коли не було державних. Хто його зна, чи жили б досі на планеті люди, якби не ці заповіді: кожен би виходив із власної вигоди і свого викривленого власного его, розуміння світу й у страшних сутичках повбивали б один одного. Треба чинити за ними, навіть якщо вся несправедливість світу б'є по тобі страшним болем і лишати після себе тільки добрі справи. Людина краще почувається й стає багатшою, коли більше дає, аніж бере…»

Ваші тіла – це амфори, а чим вони будуть наповнені: чистою життєдайною водою чи кислим оцтом – залежить від вас…