Устрій і право в Україні на початку XX ст.

Устрій і право в Україні на початку XX ст.

На початку XX ст. збереглися усі основні ланки місцевої ад­міністрації, суду, поліції, жандармерії.
Як і в попередній період, управління Україною здійснювалося по губерніях. Так, у губерніях Чернігівській, Полтавській, Харків­ській, Катеринославській, Херсонській, Таврійській управління очолювали губернатори. На чолі управління Київської, Волинської і Подільської губерній, об'єднаних у генерал-губернаторство, стояв генерал-губернатор, а самі губернії очолювалися губернаторами.
У міру розвитку революційного руху зрос­тала роль карального апарату царата. Так, у 1902 р. Департамент поліції організував розшукові відділення, які у 1903 р. були пе­рейменовані в охоронні. Охоронні відділення були, по суті, таєм­ною поліцією, покликаною здійснювати політичний розшук.
Ці нові структури повинні були об’єднати розшукові органи цілих районів, з тим щоб обробити одержану ними інформацію і скласти найоб'єктивнішу картину про протиурядові організації, що діяли на терито­рії району.
У підпорядкуванні районних охоронних відділень перебували охоронні відділення, Положення про які було затверджено 9 лютого 1907 р. міністром внутрішніх справ П. А. Столипіним. У ст. І Положення зазначалося: «У тих місцевостях, де є необхідним створення окремих розшукових органів, негласні розслідування у справах про державні злочини покладаються на особливо призначених з цією метою офіцерів корпусу жандармів або чиновників при Департаменті поліції зі створенням при них у разі потреби канцелярії, названої охоронним відділенням». Одним з найголовніших завдань охоронних відділень була боротьба з «революційними співтовариствами».
Охоронні відділення у своїй діяльності широко використовува­ли провокацію. Вона була звичайним методом роботи цих відділень.
У боротьбі з революційним рухом у країні царський уряд по­кладав на охоронні відділення великі надії. Тому не випадково в галузі політичного розшуку охоронним відділенням надавався пов­ний простір діяльності і забезпечувалися значні права.
У 1914 р. районні охоронні відділення скасовувалися як зайва проміжна ланка у громіздкому апараті політичного розшуку царсь­кої Росії.
Для посилення боротьби з кримінальною злочинністю 6 липня 1908 р. було виданой закон «Про організацію розшукової частини». У розвиток цього закону 9 серпня 1910 р. Міністерство внут­рішніх справ видало «Інструкцію чинам розшукових відділень». Неважаючи на широку регламентацію дій працівників зазначених відділень, Інструкція не вирізнялася достатньою чіткістю своїх норм.
У зв'язку з загостренням соціальної напруженості на селі і селянськими виступами у 1903 р. була здійснена часткова реорга­нізація сільської поліції. Так, замість виборних від селян соцьких, засновувалися штатні посади сільських стражників, які були дер­жавними службовцями, нижчими чинами поліції.
19 серпня 1906 р. цар підписав указ про заснування військово-польових судів. 20 серпня того самого року він затвердив «Правила про військово-польовий суд». Положення складалося лише з шести коротких статей, і вже це саме по собі свідчило, що військово-польо­вий суд був «не стільки судом, скільки бойовим засобом дії».
Військово-польові суди створювалися у місцевостях, де прого­лошено військовий стан або стан надзвичайної охорони. Ці суди не були постійними органами, а створювалися для розгляду конкретних справ, причому по можливості протягом доби з моменту вчинення злочинного діяння. Суди могли створюватися за ініціативою началь­ника гарнізону, військового загону, командира порту, за розпоря­дженням і вказівкою генерал-губернатора, головнокомандувача, ко­мандувача військ округу та уповноваженими ними особами.
До складу військово-польового суду входили голова і чотири офіцери гарнізону або військових кораблів флоту. Всі п'ять осіб, які входили до військово-польового суду, мали належати до стройових офіцерів, навіть якщо у місцевості, де засновувався військово-по­льовий суд, були й чини військово-судового відомства. Таким чи­ном, ні від голови, ні від членів військово-польового суду юридич­них знань і практичної підготовки до судової діяльності не вимага­лося. Отже, подібний склад військово-польового суду не давав жодних, хоча б найменших гарантій ні незалежності, ні вміння з'ясувати суть справи, що розглядалася судом.
Засідання військово-польового суду відбувалося за закритими дверима, а прізвища головуючого і членів суду зберігалися в таєм­ниці. Для військово-польових судів практично не існувало жодних процесуальних правил. Справи розглядалися у спрощеному по­рядку. Судовий розгляд не повинен був тривати понад дві доби. Весь судовий розгляд зводився до оголошення в суді складеного військовими або поліцейськими чинами протоколу (донесення) і до­питу обвинуваченого. При цьому невизнання обвинуваченим своєї вини, докази і обставини, що він наводив у своє виправдання, про­хання про виклик свідків і очевидців тощо судом до уваги не брали­ся, а їх зміст не перевірявся. Вироки військово-польового суду, що постановлялися «за законами воєнного часу», передбачали, як пра­вило, тільки одну міру покарання, а саме: смертну кару. Оскаржен­ню вироки не підлягали. Вони виконувалися «невідкладно», при­наймні не пізніше доби «з моменту проголошення». Подібним чином діяли і військово-морські суди на підставі «Правил про військово-польовий морський суд», затверджених імператором Миколою II 20 серпня 1906 р.
Діяльність військово-польових судів викликала осуд усіх верств населення країни. Негативно оцінювали цю діяльність і багато де­путатів II Державної думи. Так, один з членів Думи, виступаючи на засіданні 12 березня 1907 р. і характеризуючи військово-польові суди, наголосив, що вони «є апаратом, удосконаленим для смертної кари. Вони є простим щаблем до шибениці».
Правила про військово-польовий суд втратили силу з 19 квіт­ня 1907 р. згідно зі ст. 87 «Основних державних законів Російської імперії» в редакції 23 квітня 1906 р. і внаслідок того, що царський уряд зрозумів безперспективність їх проведення у нормальному законодавчому порядку через Державну думу.
Революційні події 1905-1907 рр. помітно вплинули й на дія­льність судової системи, що функціонувала на підставі «Установи судових установлень» 1864 p., яка була орієнтована на посилення репресій проти активних учасників революцій. Так, Міністерство юстиції, яке очолювало всю судову систему, в період 1905-1907 pp. видало цілу низку секретних циркулярів та інструкцій, що орієнту­вали суди на посилення подібних репресій.
Значна роль у переслідуванні учасників революцій належала прокуратурі. Так, циркуляри Міністерства юстиції, прийняті на­прикінці 1905-1906 pp., містили категоричні вимоги до прокурорів судових палат виявляти надзвичайну активність у переслідуванні осіб, обвинувачених у державних злочинах, аграрних безпорядках, а так само і в загальнокримінальних злочинах, учинених з політич­них мотивів.
Наприклад, у циркулярі Міністра юстиції І. Г. Щигловитова прокурорам судових палат від 14 липня 1906 р. відзначало­ся, зокрема, що з метою прискорення розгляду справ прокурорам судових палат доручалося вживати «найенергійніші заходи». Зо­крема, при провадженні попереднього слідства не слід було торка­тися «обставин, що мають другорядне значення», обмежуючись «лише ретельним з'ясуванням найсуттєвіших даних, точне встано­влення яких необхідне для визначення складу злочину, виявлення і викриття винних, а також визначення доказової сили зібраних про­ти них доказів». І далі у цитованому циркулярі вказувалося, що «всі зусилля повинні бути спрямовані на усунення будь-якої затрим­ки в провадженні розслідувань у зазначених вище справах, швид­кий розгляд яких с однією з найважливіших гарантій справедливого і такого, що відповідає інтересам державного порядку і громадської безпеки відправлення правосуддя».
Подібні циркуля­ри аж ніяк не слугували справі забезпечення гарантій підсудним, а навпаки, підштовхували суддійських чинів до порушень законності при провадженні розслідування кримінальних справ і здійснення су­ду над активними учасниками революції 1905-1907 рр.
В умовах нового піднесення революційного і демократичного руху в 1910-1911 pp. царський уряд пішов на внесення змін до су­дової системи Російської імперії. Законом від 15 червня 1912 р. «Про перетворення місцевого суду» поновлювався інститут мирових суд­дів. При цьому зміст багатьох статей «Установ судових установлень», присвячених мировій юстиції, законом від 15 червня 1912 p. було змінено. Так, наприклад, у ст. 64 «Установ судових установ­лень» в редакції 1864 р. зазначалося, що «...Вищий нагляд за всіма взагалі мировими суддями, також, як і за їхніми з'їздами, зосере­джується в Касаційних Департаментах Сенату і в особі Міністра юстиції». Ця ж сама ст. 64 «Установ судових установлень» в редак­ції закону від 15 червня 1912 р. мала інший зміст: «…Вищий нагляд за всіма взагалі мировими суддями, також, як і за їхніми з'їздами, належить судовим палатам в межах їхніх округів, Касаційним Де­партаментам Правлячого Сенату, Міністру юстиції».
Отже, ст. 64 нової редакції містила одну з головних новел, введених в «Установи судових установлень», яка полягала у підпо­рядкуванні всієї мирової юстиції вищому нагляду не тільки каса­ційним департаментам Сенату і Міністра юстиції, як це було споча­тку за судовими статутами 1864 р., а й судовим палатам у межах їхніх округів. Порядок введення в дію закону від 15 червня 1912 р. визначався у затвердженому 26 червня 1913 р. «Положенні про введення в дію закону від 15 червня 1912 р. про перетворення міс­цевого суду».У повному обсязі закон від 15 червня, однак, після його при­йняття не був уведений. Спочатку його дія поширювалася на такі десять губерній, як Київська, Волинська, Подільська, Харківська, Катеринославська, Херсонська, Таврійська, Полтавська, Чернігівсь­ка і Курська. Відкриття нового мирового суду в цих губерніях при­урочувалося на 1 січня 1914 р. Всього в названих губерніях було за­сновано 970 посад дільничних мирових суддів і 120 мирових з'їздів.
У зв'язку з поновленням інституту мирових суддів судові функції земських начальників скасовувалися. Стали також лік­відовуватися й посади міських суддів. Також були внесені окремі часткові зміни в компетенцію земських органів самоврядування. Так, згідно із законом від 20 лютого 1906 р. кожні губернські земські збори діс­тали право обирати по одному члену Державної ради строком на 3 роки.
Законом від 5 жовтня 1906 р. «Про скасування деяких обме­жень у правах сільських обивателів та осіб інших колишніх подат­них станів» скасовувався порядок призначення губернатором глас­них від селян у земства з поновленням повітового виборчого з'їзду від сільських товариств.
У 1912 р. повітові земські збори і міські думи здобули право обрання мирових суддів у тих губерніях Росій­ської імперії, де мирова юстиція поновлювалася. Однак у цілому питання про реформу земського і міського самоврядування, вису­нуте в умовах громадського піднесення на початку XX ст., так і не вийшло зі стадії складання проектів та їх обговорення.
Аналіз змін у державному ладі Російської імперії на початку XX ст. дає змогу зробити висновок, що правляча еліта на чолі з ца­рем Миколою II здійснила деякі заходи з лібералізації режиму під безпосереднім тиском революційних подій, чергуючи реформи з контрреформами.

Календар подій

     1 2 3
4 5 6 7 8 910
111213 14 151617
18 19 20 21 2223 24
25 26 27 28 293031