Судоустрій та компетенція судів Гетьманщини

Судоустрій та компетенція судів Гетьманщини

Із підписанням Зборівської угоди 1649 р. і поширенням повноважень української влади на територію Київщини, Брацлавщини й Чернігівщини діючі суди було ліквідовано, а замість них запроваджено систему козацького судочинства. У такому вигляді, запозичена, вона проіснувала до 1763 p., коли останній український гетьман К. Розумовський провів судову реформу.

За зразок було взято суди, що діяли у Великому князівстві Литовському до середини XVII ст., – земський, гродський, підкоморський. Суди Гетьманщини можна умовно поділити на:
- суди сільських отаманів, що вважалися судами першої інстанції. Діяли у складі колегії, на засіданнях головував сільський отаман. Вирішували дрібні цивільні та кримінальні справи місцевих жителів та осіб, що вчинили злочини на території села. У кримінальних справах здійснювалося попереднє розслідування;
- сотенні суди. Проводили свої засідання колегіально в сотенних містах. Суд розглядав цивільні й тяжкі кримінальні справи, а також ті, в яких однією зі сторін виступали представники сільської старшини. Мали право взяти до свого провадження будь-яку справу з відання сільського суду. Оскарження направлялося до суду третьої інстанції;
- полкові суди. Діяли як суди першої інстанції для козацької, сотенної та полкової старшини. Розглядали апеляції від сільського і сотенного судів. Суд очолював полковник, у його засіданні брали участь полковий суддя, представники полкової та значкової старшини. Замість полковника судове засідання міг проводити полковий обозний або осавул. Провадили судочинство у кримінальних справах, за які передбачалася смертна кара. Захисниками в суді часто виступали представники духівництва, старшини, шляхти, а з XVIII ст. – російські вельможі.

Спочатку найвищим судом Гетьманщини був Генеральний військовий суд. За часів Б. Хмельницького до нього входили генеральний суддя та писар. Згодом склад суду розширився і включав двох генеральних суддів, писаря та представників від генеральної старшини. Діяв як суд першої інстанції у справах генеральної старшини, полковників, бунчукових товаришів. До його компетенції належали земельні спори, які вирішувалися призначеними з членів суду комісарами з виїздом на місце спору.

З XVIII ст. апеляційною установою на вироки, Генерального військового суду в політичних і кримінальних справах, стала Генеральна військова канцелярія. Очолював суд гетьман, який призначав членів суду лише з представників генеральної старшини. Згодом на провідні позиції у Гетьманщині вийшов суд гетьмана, який мав необмежену компетенцію, міг розглянути будь-яку справу нижчих судів. Вирок не підлягав оскарженню. У XVIII ст. компетенція гетьмана, як найвищого судді, часто обмежувалася російським урядом. Крім зазначених, на території Гетьманщини також діяли міські суди, які поділялися на суди магістратські та ратушні.

Магістратськими називалися суди, які провадили судочинство у містах, заснованих на магдебурзькому праві. У Гетьманщині магістратські суди діяли лише в 12 українських містах. Під час Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького зі станових судів міщан вони перетворилися на суди із загальною юрисдикцією, в яких розглядалися справи усіх верств населення. Така ситуація існувала до 1730 p., коли гетьман Д. Апостол своїм розпорядженням відновив порядок, за яким магістратські суди знову стали становими міщанськими судами. «Інструкція судам від 13 липня 1730 року: «в Малій Росії гетьмана і всіх підданих своїх утримувати за ко­лишніми їх правами і вільностями і підтверджує своєю імпе­раторською шанованою грамотою; і суду і розправі у них в Малій Росії бути за старими їх звичаями, як про те писано в пунктах Богдана Хмельницького і бути тим судам із їх наро­ду, і здійснювати його в містах та ратушах сотникам, пол­ковій старшині, полковникам, які є людьми добрими і прав­дивими, щоб люди ніяким судом ні від кого тягот не відчу­вали; а коли хто був ображений тим судом, то їм надається право подати апеляцію на цей суд; на сотенні – до полко­вих, а на полкові – в Глухів до генерального суду. А гене­ральний суд відправляє скарги до її імператорської велич­ності про те, що тягнуться ті суди з великим накладом та хабарями і від того бідніють козаки, і її імператорська ве­личність з милосердя до люду малоросійського, як головний суддя всеросійської імперії, бажає між ними в судах поряд­ку.

Для виконання наказу її імператорської величності із згодою і прикладом попередніх прав, щоб був належний порядок, велимо скласти цю інструкцію, за якою чиняться суди в такому порядку:…».

Інструкція судам від 13 липня 1730 року // Історія держави і права України: хрестоматiя для студ. юрид. вузiв та ф-тiв / уклад.: В. П. Самохвалов, О. О. Шевченко, О. Й. Вовк, ред. О. О. Шевченко. - К. : Вентурі, 1996. – С. 136-143.

Апеляційною установою для цих судів був Генеральний військовий суд. Діяли колегіально у складі не менше п'яти осіб: бурмистра, лавників, райців і присяжних. Ратушні суди діяли у містах і містечках, які не мали магдебурзького самоврядування, підпорядковувалися козацькій старшині. До складу ратушного суду входили судді з міщан – війт, бурмистер, писар, а також представники козацької старшини – сотник або курінний отаман і козаки, жителі міста. Розглядалися різноманітні справи міщан, а також спори між ними й козаками. Апеляційною установою для ратушних судів був полковий суд.

Також  на території Гетьманщини після підписання Березневих статей 1654 р. діяв сільський суд або суд війта, який розв'язував дрібні цивільні та кримінальні справи. До складу суду входив війт, як його голова, вибрані представники місцевого селянства, інколи священики та управитель власника села. Суперечки між членами різних сільських громад вирішували об'єднані суди тих сіл, у яких мешкали позивач і відповідач. Апеляційною установою для сільського суду були: ратушний суд, доменіальний суд, суд землевласників або їхніх управителів над залежним селянським населенням.

У судах Гетьманщини, на відміну від польсько-литовських судів, засідання проводилися колегіально за участю представників громади, які розглядали дрібні кримінальні та цивільні справи. Вони мали значно обмеженішу компетенцію, їм підлягали справи, що стосувалися внутрішнього життя, а також питання про шлюб і сім'ю.

Отже, суди, що діяли в Гетьманщині до 1760 p., порівняно з попереднім періодом, мали низку особливостей. Зокрема:
- вони стали безстановими, мали загальний характер;
- для всіх судів характерною була участь громадськості;
- судова та адміністративна влада й належала козацькій старшині;
-судова система характеризувалася наявністю значної кількості апеляційних установ, що призводило до тривалої процесуальної тяганини.

В останні десятиліття існування Гетьманщини відновили діяльність земські, гродські, підкоморські суди. Земські суди запроваджувалися по два в одному повіті (усього 20 судів на всю державу). Суд складався з обраних вищими верствами населення судді, підсудка й писаря. Суд був позастановим, під його юрисдикцію потрапляло все населення округу. Розглядалися лише цивільні справи. Засідання суду проводилося тричі на рік.

На чолі гродського (полкового) суду стояв полковник або полковий (гродський) суддя, а також представники полкової старшини. Розглядали кримінальні справи. Підкоморські суди – усього 10, по одному в кожному судовому повіті. Справу вирішував одноосібно підкоморій, якому допомагали помічник і писар. Усіх членів суду обирали представники вищих верств населення на довічний термін. Розглядалися земельні спори з виїздом на місце конфлікту. Апеляційними установами для названих судів був Генеральний військовий суд, а найвищою апеляційною інстанцією – суд гетьмана.

Суб'єктами судового процесу в Гетьманщині були чоловіки з 18-ти років та жінки з 14-річного віку. Сторонами не мали виступати також невільники, позбавлені честі, піддані церковній анафемі. Від імені одружених жінок у суді виступали їхні чоловіки, неодружених – батьки. Лише вдови могли представляти в суді свої інтереси та інтереси власних дітей. Суддями в Гетьманщині виступали козацькі старшини та міщани, що досягли 21-річного віку, але не старші 70 років, котрі мали певний майновий ценз. Не могли бути суддями жінки, прокляті церквою, нехрещені, а з національних меншин – євреї та цигани.

Існував інститут адвокатури. Ними могли бути лише «ґрунтові особи», тобто землевласники, які виконували обов'язки захисника на підставі письмового договору з однією зі сторін, що виступали у справі. Адвокати складали присягу на дотримання кодексу захисника. У разі його порушення закон передбачав для останнього застосування кримінального покарання.

В Українській гетьманській державі існував інститут попереднього слідства, яке проводили у кримінальних справах судові органи чи адміністрація. їм дозволялося утримувати під вартою підозрюваного, а також накладати арешт на його майно.

Судовий процес у Гетьманщині розпочинався з подання письмової або усної заяви про злочин чи позову з цивільної справи. У поданні необхідно було вказати причини спору, прізвища свідків, а також, по можливості, подати докази у справі. Своєю чергою, суд мав з'ясувати відповідність поданої заяви процесуальним нормам і лише після цього направляв обом сторонам виклики на судове засідання. У разі, якщо відповідач двічі не з'являвся на судове засідання, вирок виносився без його участі. Якщо ж не з'являвся позовник, то він програвав справу вже на першому засіданні.

Процес мав змагальний характер. Обидві сторони в словесному двобої намагалися довести свою правоту, підкріплюючи свої слова відповідними доказами. Після перевірки наданої сукупності доказів суд упродовж трьох днів мав винести вирок. Автор монографії А. Й. Пашук доходить висновків: «Судові вироки у кримінальних справах виконував кат (містр). При потребі за ухвалою суду він проводив також допит (квестію, пробу) і екзекуцію. Іноді допоміжними особами при виконанні вироків виступали самі засуджені, один з яких погоджувався виконати кару над іншими засудженими».

До смертної кари особа засуджувалася тільки після ухвалення вироку гетьманом. Вона не застосовувалася до вагітних жінок, неповнолітніх хлопців віком до 16, дівчат – до 13 років. Якщо засудженого до смерті неодружена дівчина обирала собі за чоловіка, він залишався живим. Страта проводилася публічно, в місцях найбільшого скупчення людей, зазвичай біля ганебного стовпа. Тут виконувалися також калічницькі покарання – відрізання вуха, носа, ноги, руки, побиття батогом.

Для утримання злочинців у Гетьманщині існували в'язниці. За перебування у в'язниці з майна арештованого стягувалося мито. Так, прикутий ланцюгом сплачував «ціпове», закутий в кайдани – «колодкове». В'язня обмежували в рухах, йому одягали на ноги «диби», а на шию чіпляли «гусака» – дві дошки з вирізами для шиї та рук. У залізні кайдани заковували здебільшого політичних злочинців.

В епоху Гетьманщини доказами в суді вважалися:
- особисте зізнання однієї зі сторін. Мало найвищу доказову силу;
- публічні та приватні письмові документи. З поданням публічних (державних) документів жоден інший доказ не міг спростувати їх;
- свідки. Як і в попередню епоху, поділялися на офіційних (возний) і приватних. Свідком могла бути особа, що досягла 14-річного віку – у цивільних і 20 років – у кримінальних справах. Закон установлював і верхню вікову межу для свідків. У суді не могла свідчити особа, що досягла 70-річного віку. Жінки й нехристияни допускалися до свідчення лише тоді, коли не було інших очевидців;
- присяга дозволялася судом за відсутності інших доказів у справі, її складала одна сторона, яку суд вважав ближчою до істини. Інколи питання про те, хто мав присягати, вирішував жереб. Звичайно, присяга складалась у церкві на Євангелії або на суді в присутності священика. Вона мала вирішальну доказову силу. Утім, дозволялося доводити фальшивість присяги іншими доказами. Порушникові клятви відрубували два пальці на руці, а ще він мусив відшкодувати збитки, завдані іншій стороні на процесі;
- огляд місця злочину;
- речові докази;
- зізнання під час тортур. Порівняно з попередньою епохою тортури застосовувалися значно рідше, лише у справах про тяжкі злочини. Для зізнання підозрюваного застосовувалися такі форми, як биття батогом, припікання розпеченим залізом, розтягування суглобів ніг і рук. Від катування звільнялися шляхтичі та священики, знатні особи, літні люди віком понад 70 років, малолітні та вагітні жінки. Однак якщо вони підозрювалися у вбивстві чи злочині проти держави, то тортури могли застосовуватися за розсудом судової установи;
- висновки експертів. У ролі експертів виступали професіонали різних сфер життя і галузей економіки. За необхідності вони подавали обґрунтовані висновки на запит суду. Інститут судово-медичних експертів офіційно був запроваджений лише в 70-х роках XVIII ст.

Суд у Гетьманщині за цих часів однаково добре обороняв інтереси статечних людей – інтереси заможного козака та заможного міщанина, через це, як справедливо відзначає Н. Мірза-Авак'янц, суд звертав увагу не тільки на те, який злочин зроблено, а ще й хто саме зробив. Заможного хазяїна каралося легше, ніж наймита – вівчаря, скотаря, винника. Отже, суд у Гетьманщині XVII віку був виразно класовий. Суд був знаряддям боротьби заможного козацтва та міщанства проти широких селянсько-міщанських мас. У цьому була його вага.

Праця  О. Левицького «Очерки народной жизни в Малороссии во второй половине XVII в.», присвячена історії звичаєвого права і судочинства Лівобережної України.

Дослідник коротко характеризує суд і судочинство на Україні до 1648 р. і під час національно-визвольної війни середини XVII ст., коли на місці старого суду утворено нові козацькі суди: сотенні, полкові й генеральний. У своєму дослідженні О.Левицький висловив думку про моральний стан тогочасного суспільства: «В суспільстві, - пише вчений, - існувало таке загальне припущення, що тільки той байдуже ставився до своєї честі, у кого вона була не бездоганна. Тому, українські суди часто увільняли злочинців від смертельної кари, калічення і інших жорстоких кар, бо помилуваний все одно не залишався безкарним і до смерті мав на собі тавро безчестя, терпів обмеження в горожанських правах, та ще й дітям передавав цю сумну спадщину, бо Магдебурзьке право навчало, «що соромота батьків переходить і на дітей до третього коліна».

Аналізуючи судочинство, вчений звернув увагу на «живий, діяльний, невсипущий контроль самого громадянства над кожним із своїх членів і на повну солідарність між владою і громадянством, яка незмінно виявлялась в справах спільного вишукування й переслідування злочинців»

«Нариси» Левицького цікаві не тільки тим, що подають дані про тогочасне судівництво, їхня вага є ще в тому, що в своїх нарисах автор подає низку яскравих побутових малюнків.

Верстюк В. Програма № 21, присвячена Оресту Левицькому [Електронний документ]

Отже, судовий процес Гетьманщини в XVIII столітті загалом зберіг основні ознаки попереднього періоду. Але посилене втручання Росії у внутрішні справи України і, зокрема, в її судочинство, внесло певні зміни. Український змагальний процес із його простотою, демократичністю й доступністю поступово витісняється інквізиційним процесом. З’являються чіткі вимоги до форми поданої до суду скарги, порушення якої тягне за собою відмову в наданні судового захисту. Формалізм інквізиційного процесу проявлявся також у оцінці пояснень свідків: свідчення чоловіка мали перевагу над свідченнями жінки, представника знаті, духівництва – над свідченням простої і «світської» людини, свідчення непідозрілих, чесних і осілих – над свідченнями невідомих людей.

Разом із тим слід відзначити й позитивні зміни в судочинстві Гетьманщини. Так, законодавством передбачено низку випадків, коли кримінальна справа порушується судовими органами і без скарги потерпілого. Таким чином, кримінальний процес Гетьманщини набуває публічного характеру.

Про високий рівень правового розвитку Гетьманщини свідчать існуючі в той час вимоги до осіб, які професійно здійснюють функцію захисту в суді. Про неможливість прибути на судове засідання адвокат повинен був заздалегідь повідомити суд, свого клієнта й протилежну сторону, а також мати законні для того причини, бо інакше мусив би сплачувати понесені стороною збитки.

Демократичним принципом, за яким здійснювалося судочинство в Гетьманщині, була можливість апеляційного оскарження судових рішень. Однією з підстав недопустимості апеляції була відсутність будь-яких мотивів для апеляції.

За законодавством Гетьманщини, якщо апеляція була явно безпідставна, направлена на тяганину, то той, хто безпідставно апелював, «опорочував» суд, повинен був сплатити штраф другій стороні, а також повернути всі збитки. У випадку відхилення безпідставної апеляції нижчому суду давалась відповідна вказівка щодо стягнення судових витрат.

Крім кодексів, які використовувались у судовому процесі Гетьманщини, були складені приватні збірки права, які є самостійними працями окремих юристів-практиків XVIII століття. Вони поширювалися серед юристів і використовувались у практиці. До нашого часу збереглося декілька таких документів.

Збірник 1734 р. «Процес короткий наказний, виданий при резиденції гетьмана» був схожий за змістом та призначенням на кодекс «Права, за якими судиться малоросійський народ». Він складався з 13 параграфів, короткого додатку та характеристики порядку винесення вироків. Його автори регулювали тогочасний судовий процес. Аналізуючи цей документ, М. П. Василенко припускає: «Можливо, що Процес краткий складено з ініціятиви кн. Шаховського, що тоді стояв на чолі Правління Гетьманського Уряду. На це нібито натякає те, що Процес був виданий при резиденції гетьманській. Можливо, одначе, що Процес був складений з чисто при­ватної ініціятиви. Складач Процесу поводиться як самостійний автор. Так, там, де мова мовиться про селян-утікачів, він каже: «по таким делам приличные укази, надеюсь, имеются и в полкових канцеляріях». У кожному разі, Процес ніколи не набував офіційного значіння, на нього не покликалися. Він, нагадує підручник і їм, можливо, користувалися, як допомічним виданням, важливим для початкового обізнання з процесом, правники, що починали свою правничу діяльність, канцеляристи тощо. Через це Процес був досить поши­рений поміж правників-практиків Гетьманщини.»

У середині ХVІІІ ст. були здійснені приватні кодифікації українського права. За дорученням гетьмана К. Розумовського Ф. Чуйкевич підготував збірник «Суд і розправа в правах малоросійських», в якому подавалася характеристика судової системи і судового процесу, обґрунтовувалася ідея  поновлення шляхетських станових судів. Збірка являє собою систематизацію юридичних норм, які закріплювали права шляхти на землю й селян.

Ф. Чуйкевич виділяє три джерела права власності: давність, природне право і набуте. Остаточне рішення в судовій справі мало належати виключно генеральній старшині. Збірник спочатку складався з 6 розділів: про судову організацію, про процес, про апеляції, про виконання рішення суду, віно і привіток. Це був витяг з попереднього литовсько-польського і російського законодавства. Пізніше потім було додано ще 3. Його положення були враховані під час судової реформи 1760-1763 рр.

У 1764 р. В. Кондратьєв підготував збірник «Книга Статут та інші права малоросійські». Він містив витяги з різних законодавчих актів, копії указів, грамот, привілеїв і коментарі до них. Це був довідник для суддів.

«Екстракт Малоросійських прав», підготовлений у 1767 р. О. Безбородьком, визначав основні риси державного, адміністративного, цивільного, кримінального, процесуального, фінансового права, правове становище окремих державних установ та їх чиновників, подавав перелік усіх чинів із зазначенням звання, посади, обов’язків, прав, матеріального забезпечення.

Зміст його складався з норм державного адміністративного і судового права. Метою збірника було довести необхідність відновлення автономного стану України. Збірник складався зі вступу і 16 розділів, в яких були відображені основні риси окремих галузей та інститутів українського права і найважливіших сторін суспільно-політичних та економічних відносин, обґрунтовувалося право старшини на одержання землі, було висвітлено організацію української судової системи. Через централізаторську політику російського уряду він не був затверджений і тому його передали до архіву Сенату.

Отже, в Гетьманщині існувала достатня правова база для створення та повноцінного функціонування суду та процесу.