Своєрідність поезії Маріанни Кіяновської

Серед розмаїття поетичних талантів України яскраво сяє творча зірка Маріанни Кіяновської.

Сучасна українська поетка, прозаїкиня, есеїстка, перекладачка, літературна критикиня та літературознавиця народилася 17 листопада 1973 року у містечку Жовква Львівської області.

Дівчинка рано почала читати, в чотири роки самостійно опановувала тексти. До школи пішла, вже неймовірно захоплена «Островом скарбів» Стівенсона і під певним впливом Марка Твена. А у другому класі почала вести щоденник і крадькома читати заборонені для неї казки «Тисячі і однієї ночі» у восьмох томах.

Батьки Маріанни тривалий час жили та працювали в Угорщині, та десь один раз на рік приїжджали в Україну, приблизно на тиждень. Весь час дівчинка перебувала під наглядом бабусі та дідуся. І саме дідусь (кандидат педагогічних наук, доцент університету імені Івана Франка) сформував її як цілісну особистість. Маріанна завдячує не лише його любові до себе, а ще й тому, що він правильно з нею спілкувався – розвивав не тільки її розум, але й її свідомість.

У дитинстві Маріанна часто хворіла, через що мала багато часу на читання й осмислення прочитаного. «Перевигадувала» цікаві розповіді дідуся про запорозьких козаків. Інтенсивно «проживала» популярні версії історії Стародавньої Греції та Стародавнього Риму, трохи знала про Стародавній Єгипет. Завдяки Сенкевичу і Дюма ще доволі малою дістала уявлення про Польщу та Францію минулих часів. І дуже любила Шевченка. Її вражала його неймовірно гармонійна, навіть для української мови, ритмомелодика та метафізичне звучання.

Перша публікація віршів майбутньої поетки була надрукована в газеті «Радянська освіта», коли їй було лише п’ять років. Газета виходила накладом кількасот тисяч примірників. Дебютувала Маріанна фактично одночасно з Нікою Турбіною. Але, як згадує сама авторка, після кількох найперших публікацій вона налякалася, що всі її хвалять і вважають особливою, і просто перестала показувати все, що писала, аж до закінчення школи.

У період навчання в школі, Маріанна не сприймала більшість текстів, уміщених у підручниках з української літератури і про філологію навіть не думала. У старших класах вона мріяла стати орнітологом. А ось вивчаючи латинські назви птахів, дівчинка захопилася Овідієм і взагалі античністю.

Ще до вступу до вишу Маріанна познайомилась з Ольгою Станіславівною Федик, видатним мовознавцем, філософом мови. І ця зустріч стала доленосною. Ольга Станіславівна переконала талановиту дівчину, що вона може писати, радила для читання книжки, задавала писати складні есе,  розвинула смак до художньої літератури і довіру до свого внутрішнього голосу.

У 1997 року Маріанна закінчила філологічний факультет Львівського університету. «Для мене університет був дуже некомфортним місцем. Мені пощастило із викладачами на моєму факультеті, але ми були останнім поколінням, яке ще вчилося в абсолютно радянській школі і, коли ми вступили до університету, то було дуже відчутно, що студенти на російській філології мали зовсім інші можливості. Тому що тоді у Львові мовою кар’єри була російська. У мене дуже специфічна сім’я. Мій батько був депутатом першого скликання – себто Чорноволівського – Львівської міськради. Тому в нас удома питання про російську мову навіть не ставили. Моїм справжнім університетом стало коло людей, із якими я спілкувалася. Це було, насамперед, жіноче літературне угруповання ТУГА», засноване у 1990 році студентками факультету.

До складу групи входили Мар'яна Савка, Маріанна Кіяновська, Юлія Міщенко, Наталка Сняданко, Наталя Томків, Анна Середа. Назва утворена від перших літер імен учасниць (Мар'яна, Маріанна, Юлія, Наталка, Наталя, Анна) і абревіатура ТУГА (Товариство усамітнених графоманок). Згодом Юлія Міщенко стала солісткою гурту Таліта Кум, Наталя Томків – монахинею, Анна Середа закінчила Академію мистецтв у Львові і стала художницею та поетесою, а Мар'яна Савка, Маріанна Кіяновська та Наталка Сняданко – відомими самостійними авторками.

У січні 1999 року М. Кіяновська була у Варшаві, брала участь в акції «Січ Уяздовська». У квітні-жовтні 2003 року вона – стипендіатка програми Міністра культури i Національної Спадщини Республіки Польща «Gaude Polonia». У 2004-2006 роках вела рубрику «Нова польська література» в журналі «Кур’єр Кривбасу». Професійно цікавиться польською літературою. Учасниця другого і третього Світових конгресів перекладачів польської літератури у Кракові (2009, 2013 рр).

Маріанна  активно займається перекладом з польської і взагалі, з 11-ти мов світу, але говорить не всіма. «Це дуже специфічна робота, бо я цих мов, щиро кажучи, не знаю, не говорю ними і не пишу, тому в мене завжди є співперекладачі – носії мов, з якими я роблю переклади. Все ж я думаю, що займаю унікальну нішу як професіонал, бо в певний момент дозволила собі зосередитися лише на поезії. У мене дуже сильна перекладацька інтуїція, напрацьована величезним досвідом, адже близько 25 років я живу тільки поетичним перекладом – не в сенсі заробляння грошей, а в сенсі, що це моє основне заняття, заради якого я відмовилася від усього іншого» - зазначає перекладачка.

У свою чергу твори поетки перекладаються англійською, німецькою, італійською, шведською, азербайджанською, грузинською, польською, сербською, чеською, словацькою, словенською, литовською, білоруською та російською мовами, івритом. Як поет і прозаїк вона є учасницею численних антологій. Публікує вірші та переклади у періодичних виданнях, окремими книгами та антологіях, у тому числі «Антологія української поезії другої половини ХХ ст.» (2001), «Ми і вона. Антологія одинадцяти поеток» (2005).

З 2001 по 2005 рік – координаторка Львівського осередку Асоціації українських письменників. Членкиня Національної спілки письменників України, Українського ПЕН.

Маріанна Кіяновська з 2011 року є засновницею та директоркою незалежної літературної премії «Великий Їжак», якою відзначаються автори найкращих сучасних україномовних книжок для дітей.

Основною метою цього визначного й безпрецедентного для України, українського дитячого письменництва, книговидавництва й літератури в цілому, проєкту є популяризація якісної друкованої книги серед дітей та підлітків й формування європейської читацької порядності та свідомості, серед засилля піратських копій та оцифровок, та передусім – піднесення культури читання серед молодих українців до належного та справедливого рівня ознаки престижу й високого соціального статусу.

Перу поетки належить декілька збірок поезій. Перша з них –  «Інкарнація» з’явилась у 1997 році. Потім були видані: «Вінки сонетів» (1999), «Міфотворення» (2000), «Кохання і війна» (2002) у співавторстві з Мар’яною Савкою, «Книга Адама» (2004), «Звичайна мова» (2005), «Дещо щоденне» (2008), «Стежка вздовж ріки» (2008), «ДО ЕР» (2014), «373» (2014), «Листи з Литви / Листи зі Львова» (2016) у співавторстві з Мар’яною Савкою, «Бабин Яр. Голосами» (2017).

Творчість Маріанни Кіяновської неодноразово відзначалася на всеукраїнському та міжнародному рівнях. Як лауреатка конкурсу «Привітання життя» імені Б.-І. Антонича (1999), вона отримала 2 премію, цього ж року стала лауреаткою Міжнародного літературного конкурсу видавництва «Смолоскип». Нагороджена Премією імені Нестора Літописця за найкращу літературну публікацію в журналі «Київська Русь» у 2006 році. Лауреатка кількох міжнародних поетичних фестивалів, серед яких CEI Fellowship-2007 (у Віленіці, Словенія) та «Київські Лаври» (2012), була фіналісткою літературної премії імені Джозефа Конрада-Коженьовського (2011).

За версією «Forbes-Україна» у 2014 році входила до десятки найвпливовіших українських письменників.  Нагороджена Почесним знаком «За заслуги перед польською культурою» (2014). Книжкою року в номінації «Поезія» XVI Всеукраїнського рейтинґу «Книжка року 2014»  визнано поетичну збірку «373», а збірку «ДО ЕР» визнано Книжкою року в номінації «Поезія» в Рейтинговій акції творчих спілок. Лауреатка премії імені Шолом-Алейхема (2018).

У 2020 році Маріанна Кіяновська стала лауреаткою Національної премії України імені Тараса Шевченка за поетичну збірку «Бабин яр. Голосами», яка була видана 2017 року на вшанування пам'яті жертв масових розстрілів у Бабиному Яру під час Другої світової війни.

До збірки увійшло 67 віршів, присвячених темі Голокосту. «Це жалобна пісня, в якій Кіяновська досягає висот, будуючи прості історії, сповнені індивідуальних переживань та позначені передчуттям неминучої загибелі. Це поезія плоті, поезія болю й крові, яка не може бути привʼязана до певного місця в часі. Досить змінити імена людей чи назви місць, щоб вірш одразу став по-жахливому актуальним - як елегія, що оплакує братські могили Бучі, Ірпеня та Маріуполя», – прокоментували журі збірку поетеси.

За цю ж збірку Маріанна Кіяновська отримала одну з найпрестижніших поетичних премій у світі – Міжнародну премію імені Збіґнєва Герберта 2022 року. Раніше, цього ж року – звання Європейської поетки свободи 2022 року (European Poet of Freedom 2022).

Маріанна Кіяновська пише багато. За її словами, лише частина із написаного потрапляє до збірок. «Мене багато», – каже авторка в одному з віршів. «Хоч, де є межа між «я» в поезії і «я» у житті - знову питання». І вона – різна. Поетичний світ Маріанни Кіяновської вріс у глибинні товщі світової думки: людина і світ, призначення людини у світі, надзавдання з честю перейти визначений для неї шлях, надіятись на те, що нарешті ти зрозумієш світ і світ зрозуміє тебе…

Її літературне становлення відбулося поза межами зору літературних критиків та читачів. Бо вже у першій своїй збірці «Інкарнація» (1997) Маріанна Кіяновська постала цілком зрілою сформованою письменницею – зі своїм стилем, баченням світу.

У її віршах панує відкритість, світ виявляє себе через стихії та явища природи (море, дощ, туман, віхола, сніг, вітер, земля).  У часі і просторі легко зміщуються імена, цивілізації і культури. У тематичному розмаїтті «Інкарнації» – реалії та імена Старого Завіту, давньогрецьких міфів, Євангелія та апокрифів. Старозавітній Ной сусідить із варягом-безбожником, інфанта і херувим вживаються із контекстом «борделі снів», «храми із пісків»… У долях Медеї, інфанти, одаліски, Магдалини почуття любові є визначальним. Їхні образи не стереотипні. Медея – «хижоволоса», але її трагедія у тому, що любов Медеї – «розбита амфора». Кохання до інфанти стає стимулом до паломництва, до здійснення духовних подвигів. Але, поки поклонники-пілігрими осягають духовні висоти («піщані замки») і не повертаються, тіло інфанти палає «в борделях снів».  Наложниця в гаремі усвідомлює себе як тіло: «Я одаліска. Тіло і печаль. / Душі нема, лиш очі повні шалу». У розумінні цієї жінки смерть Ісуса на хресті, божевілля Магдалини, прощення бога і «потала» набувають особистісного значення, викликають протест.

Така поетична інтерпретація визначальної події Нового Завіту – розп’яття – з наголосом на тілесності, а не на спасінні душі, досить несподівана. Однак перевага людського / тілесного не є остаточною, як це видається на перший погляд. Початкові слова одаліски – «Я пам’ятаю, ти мене лишав / Своєму богу на гірку поталу», повторюються ще раз вкінці – «Пригадуєш, як ти мене лишав / Моєму богу на гірку поталу». Змінюючи займенник, авторка перевертає наше розуміння вірша, унаочнює, як людську раціональну аргументацію може переважити сила одного слова. Так відображається зміна у свідомості одаліски – кажучи про бога «мій», вона переступає через якусь внутрішню межу. Може, одаліска це Магдалина, яка дивиться на себе збоку? Може, вона переступає межу між Старим і Новим Завітом? На рівні екзистенційного переживання долі Христа ця поезія співзвучна з поемою Лесі Українки «Одержима».

У поезії М. Кіяновської потрактування деяких подій та імен Нового Завіту йде врозріз із їхнім канонічним представленням. Зокрема, в одному з віршів поетеса дає візію упокоєння ключника Петра під стіною Едему. Що тепер? – думає читач. Хто відчинятиме Райську браму перед новоприбулими? І чому для самого Петра Рай - чужий і далекий? В іншому тексті авторка бере на себе відвагу зрозуміти вчинок Юди як людську слабкість, роздвоєність душі.

Загалом у збірці переважають протестні, богоборчі мотиви. На рівні поетикальних засобів відбувається долання меж раціональної впорядкованості, каузальної зв’язаності речей та подій у світі. У поезіях збірки важливу роль відіграє парадокс, алогізм, оксиморон: «з глини ліпитиму вітер», «холодна втіха», «сакральний бруд», «сади піщані», «вмирають мертвим попелом тумани», «вода, як тлін, себе минувши, вічна». Більшість поезій «Інкарнації» пронизані стихією почуттів, «стихію всередині її власного «Я», як парадоксальну внутрішню спрямованість».

В «Інкарнації» презентовані основні стильові параметри  лірики М. Кіяновської. Ескізно окреслене в ній і тематичне коло, центром якого є триєдність Я - Бог - Ти, лірична рефлексія якого націлена на осягнення буття як кохання. Тематичний концепт таїни є ключовим для виявлення змістових констант поезії Маріанни: міфологічність, містичність, провіденційність. У тексті вони часто невіддільні одна від одної, наприклад, у поезії «У карафці вино просвітлене...»:

«У карафцi вино просвiтлене.
Повертаються птицi в тiло.
В цьому свiтi кохала вiхола
Дуже тепло i дуже бiло.
Знемагали на грищах голуби.
Облiтали на вiтрi синьо.
I вмирали снiги вiд холоду,
I не мали для себе сина».

Містично-міфологічне тло цього тексту твориться за допомогою сюрреалістичної поетики, зокрема метафор із семантично віддаленими фокусом та референтом («повертаються птиці в тіло», «кохала віхола», «вмирали сніги від холоду» тощо), що часто унеможливлює створення візуального образу й зумовлює алогічний, абсурдний зміст поезії. Хоча метафори в поезії авторки й не досягають такого ступеня відриву від реальності, як у ранній ліриці Е. Андієвської (наприклад, образи з її поезій – «шкірку з музики обдер», «ландшафти неслись на конях, зябра заломивши дишлом»), вони будуються за сюрреалістичним принципом. Сюрреалістична метафора модифікується в процесі творчої еволюції поетки, перетворюючись на метаболу.

У збірці «Вінки сонетів» (1999) Маріанна Кіяновська підкорює вже технічно найважчу форму поетичного письма.

З короткого вступного слова поетеси відомо, що збірка мала б називатися «Сад Праксителя». Там же авторка зазначає, що окремі вінки сонетів було втрачено, через це порушився задум і цілісність будови збірки. «Віноки сонетів» або ж «корона» належить до рідкісних жанрів літератури, тим паче у сучасну добу, коли домінують тенденції до спрощення форм, наближення до прозорого буденного мовлення. Збірка є оригінальною за стилем завдяки використанню надскладної форми сонетного вінка та розгортанню герметичного філософського змісту.

Кожен «вінок сонетів» – це окрема тема, затягнута і «зациклена» за допомогою форми. Подієва заповільненість, емоційна розгалуженість, словесна, смислова повторюваність у «вінках» певною мірою відображає нелінійність людських переживань, їхню неоднорідність і часове тривання. У «вінках» ідеться про життя як стихію, про народження людини, народження твору, про шлях як метафору життя, про неспокій, жагу відкриттів, здобування, про кохання.

У вінку сонетів «Галатея. Post scriptum» стрижневим є інтимне ліричне переживання дилеми між коханням і зрадою. Міф про Пігмаліона та Галатею, інтерпретовано поетесою як база для розгортання багаторівневого конфлікту між плотською пристрастю та платонічним коханням, між мистецьким сотворінням як духовним народженням та фізичним знищенням, що варіативно репрезентує в сонетному циклі магістральну опозицію кохання і зради. При цьому в сонетному вінку за допомогою численних деталей, локусів, образів культурних реалій (типу Греція, Дельфи, піфії, жриці, перевізник Аїда, Мойра, каменоломні, кипариси тощо) відтворено атмосферу античної культури, яка визначає координати художнього світу в циклі і тому є самодостатньою.

«Навіть білих дельфінів, і Дельфів, і піфій, і жриць.
Бракуватиме тим, хто у морі загубить дорогу.
Небо тисне на очі благаннями про допомогу…
Може, просто померти, улігшись на дно горілиць?».

Зміст циклу «Манускрипт sine anno» вінка сонетів М. Кіяновської орієнтує на історичний факт завоювання Васко да Гами в Індії й одночасно підкреслює «позачасовість» зображеного. Назва – «манускрипт «без року» (тобто недатований) – є «ключем» до розуміння змісту циклу.

Ця історична подія подається фрагментарно через деталі та символічні образи («юрби втоптаних в землю» означає полонену Індію, «триста тисяч на схід – триста тисяч мечів та щитів» – метонімічний образ армії завойовників, деталь «хотілося жити, аби не висіти в петлі» характеризує самого Васко да Гаму, «ювеліри на шальках над золотом здійснюють суд» означає багату поживу конкістадорів і т.д.). Образи Васко да Гами, королеви, війська завойовників, які уособлюють агресивне, загарбницьке начало в людині, протиставляються метонімічному образу Інду, як життєдатній силі, уособленню справедливості  природи, що мститься за завдане зло, збірному образу юрби (полонених) – упосліджених, об’єкта насильства.

Відсутність переможців і переможених, про що свідчать мотиви страху перед розплатою, перед смертю завойовників («у знемозі своїй ти занадто чекаєш кінця / У гордині своїй розтоптавши рослини й народи»; «Бог тебе покарав, розпізнавши в тобі мандрівця, / Жертву визначив жереб, і жертва біжить на ловця», «Але кожен, хто має, напевно колись умирає»), є підтвердженням ідеї панування єдиного для всіх закону відплати, життєвої рівноваги, що є ключовою в більшості сонетних циклів авторки.

Глибшим, ніж філософічний, є емоційно-психологічний шар змісту в сонетному вінку, адже опозиція «сила (завоювання, жорстокість, насильство) – слабкість (підкорення, страждання, опір)», яка розгортається в тексті, проектується на опозицію чоловічого та жіночого; результатом їхнього протистояння є зрада й можлива розплата, переживання яких визначає психологічний зміст вінка. Такий підтекст є енергетичним стрижнем усього твору, бо емоційно наснажує його.

Використання в ліриці Кіяновської історичного (як і легендарно-міфологічного, релігійного, літературного) матеріалу не можна класифікувати як переспів, ремінісценцію тощо, бо воно ґрунтується на органічному «переживанні» подій (ситуацій, проблем) іншого культурного контексту в «теперішньому психологічному» часі ліричної героїні. Відбувається «накладання» «реальностей», кожна з яких самодостатня, хоча й пов’язана з різними емоційно-чуттєвими константами, асоціативно-символічними паралелями. Моделювання різновимірного, «культурно»-розгалуженого художнього простору-«лабіринту», який попри всю свою поліфонічність сприймається як цілісність, є однією з визначальних рис стилю Маріанни Кіяновської.

«Стереофонічний» перегук різних культур та епох забезпечується в ліриці поетки й використанням епіграфів. Так, у сонетному вінку «Манускрипт sine anno» цей композиційний елемент функціонує як вступний до розгортання основного змісту: «Пливеш крізь рев сурем з-під серця і ребра / Туди, де вхід в Едем...». Останній образ в епіграфі – Едем –асоціативно підводить до першого образу в сонеті-магістралі: «А сади починаються в лонах, де птиці і леви». Образи епіграфа «пливеш», «крізь рев сурем» змістовно пов’язані з мотивом загарбницького походу морем Васко да Гами у вінку, образ Едему зновтаки символізує казково багату Індію.

У вінку сонетів «Риби і житіє: pars pro toto» використано як епіграфи рядки з творів сучасників поетеси С. Жадана («Всі тіні дотиками весел / лишають поміж берегів / сліди...») та І. Малковича («Риба, яка проти річки протяжно пливе, / уповільнює воду»), у яких виражені співзвучні твору Кіяновської настрій та інтенція на відкриття у звичайному незвичайного. Епіграфи можна вважати інтертекстуальними елементами в ліриці Маріанни, як і «акро»-образи.

Так, у вінку сонетів «Манускрипт sine anno» «акро»-образом є «Андруховичу Юрію», що називає особу, якій присвячено твір і яка є авторитетом для авторки, про що свідчить, зокрема, згадка в сонеті № 6 циклу «Андрухович казав, що ангели літають по три». У вінку сонетів «Риби і житіє: pars pro toto» вжито «акро»-образ «Ігорю Римаруку», що також називає особу, до якої творчо апелює мисткиня. У її більш пізній поетичній творчості як прийом акровірша, так і присвяти-звернення до сучасників відсутні.

Третя поетична збірка поетки – «Міфотворення» (2000), в якій вона відкриває внутрішню перспективу власного світу – живого, тобто ще не скам’янілого й не вивершеного остаточно Світу-саду, сповненого птахами і звіриною, комахами й рослинами, кольорами та запахами і насамперед – голосами, послідовно «зав’язана» на міфологічній основі із свідомою чи несвідомою установкою на творення індивідуального міфу.

Збірка поділена на сім частин: «Слово перше. Сад», «Слово друге. Ангел», далі – «Вода», «Місто», «Тіло», «Слово», «Мімесис». Осібним, восьмим розділом збірки є «Алхімія іпостасей». Визначаючи кількість слів – «наріжних каменів» своєї поезії, – авторка апелює до сакральної математики: за Біблією, число «сім» є одним із підставових у світобудові. Ще одне число – «вісім», закладене у структуру збірки (кількість розділів), символізує знак нескінченності. Авторка бачить спорідненість поетичного письма із глибинними витоками світу і життя.

У поезіях першого розділу, сад має архетипний смисл «первинного божественного раю», з якого почалося пізнання Людиною себе як істини. Образ саду є символом людського Я як єдності природного (Божественного) і сотвореного власноруч. У поезії «сад» охоплює різні метафоричні значення – творчості, раю, людського життя, світу, всесвіту. Так само на рівні тематики вірші в розділах не підпорядковані «наріжним каменям». Любов, творчість, занепад світу, віра в Бога, межа життя, багатоголосся і багатоликість міста – ці теми вільно циркулюють у розділах збірки.

Поетка почуває свободу – не прив’язаність і не зв’язаність у слові. Усвідомлення письма як нескінченності ставить її поза межу логічних суперечностей і протиріч. Адже творення, за поезією Кіяновської, – це інший світ («Я вертаюсь надвечір у світ, де відстояні хащі»). Відображений в поезії, цей світ дає незвичний досвід відчуття простору і часу: тут нема за що схопитися, нема ґрунту під ногами, все зависає, відлунює, взаємопереходить і взаємодорівнює:

«Зненацька знерухомлені ліси
Пускають корінь в землю, зела – в небо,
Вдивляються в безодні і за себе
Благають Бога. Їхні голоси,
Як сотні їхніх тіл, як сотні втеч,
Як сотні сотень крил, що понад ними…».

Якщо сад належить до земного простору, то ангел (образ-ключ до другого розділу) – до небесного, що окреслює «вертикаль» «міфічного» світу поетки. Концептуальні образи – назви третього та четвертого розділів - також антитетичні: ріка уособлює незвідане, передбуттєве («Я ріка божевіль. / Я навіюю жах, /Аж у заводях жухнуть лілеї»), а місто - людську цивілізацію, моральну деградацію, що вмотивовує образ Великої Блудниці як метафори міста, людства в цілому.

Тема людського, грішного, плотського тематично підготовлює п’ятий розділ, ключем до якого є концепт тіла, який у тексті виявляється через мотиви спокути (корелює з біблійним образом Саду Гетсиманського), фізичного кохання та насильства, жіночого бажання:

«Спокуснику, сад Гетсиманський – румовища матриця.
Розбещена яблуня – яблука скапують соком.
Священна криниця – і дівчина біла мариться,
Гвалтовно і спрагло занурена в воду глибоку».

У поезії актуалізується тема стосунків чоловіка і жінки, що зображуються як неблагополучні. Мотив ненависті одне до одного, кульмінаційний у цьому розділі збірки, нейтралізується в наступному, названому «Слово». У ньому, як і в наступному останньому розділі – «Мімесис», прочитується відновлення душевної гармонії як символічне «повернення до Бога» через мистецтво.

В окремих поезіях (розділи «Місто» та «Мімесис») світ сприймається як маскарад, гра, вистава («принцеси в трико і в відчаї», «Тварини прокидаються уранці. / Їх – лев’ячі чи лисячі – прекрасні / Лискучі спини, ніжні голодранці», «Ми нетерплячі неофіти, маріонетки нетерплячі». Але гра у поезії М. Кіяновської набуває додаткових значень: гра – це і  підпорядкованість, керованість («маріонетки»), примус.

Отже, ідеєю міфологічного «сотворіння світу» у збірці М Кіяновської є відтворення близьких до біблійних мотивів гріхопадіння та вічного спасіння, але переосмислених як закономірне чергування та поєднання в людині гріховного та божественного, плотського та духовного, проминання буття та утвердження його вічності в слові.

Внутрішній та зовнішній виміри світу у збірці «Міфотворення» постають як нерозривна  метареальна єдність, де все означає усе, є усім. На стильовому рівні вона виявляється у використанні асоціативно-символічних образних паралелей. Так, у вірші «Мурую сад...» у рядках «В нутрi i в нетрях – серцевина мiфа. / I все, що можу – сад домурувати» зіставляються як синонімічні метонімічні образи нутра (уособлення людського Я) та нетрів (уособлення саду), що підкреслює їхній символічний зв’язок. Він підсилюється й акустичною співзвучністю лексем «нетрі» та «нутро».

Стрижнем багатьох поезій «Міфотворення» є поетична напруга. Ці тексти – ні зрозуміти, ні проінтерпретувати. Але є також вірші, в яких не прочується імпульс такої напруги. Такі вірші «не відриваються від землі», їх тримає логіка («Заледве чи хтось пригадає повернення хмар», «Чверть на першу. День уповні», «Монополія кленів на втечу ув осінь. Сніг» та ін.).

У «Міфотворенні» здійснюється спроба вийти за рамки освоєної поетичної структури – у верлібровому триптиху «Протопростір». Є тут також цікавий експеримент багатоголосся тексту у вірші «неозванна ненависть а ти мене все ж не почуєш». У збірці простежується «перкалева» нитка звукопису, чого майже не було у попередньому творчому доробку поетеси.
Ця «орнаментальність» сягає високого ступеня поетичної краси у добірці «ДО ЕР» - наступній за часом написання (2002 р.), надрукованій у збірнику «Метаморфози» (2011).

Добірку «ДО ЕР» характеризує таємничість. З першого вірша видається, що все просто і зрозуміло: у збірці йтиметься про почуття кохання, «Ер» – це хтось, кого любить лірична героїня М. Кіяновської:            

«Якщо коротко, знову осінь, а ти десь там.
В канделябрах дерев згоряють прижовклі свічі.
Я не можу без тебе – говорю твоїм листам,
Це занадто любов, аж несила дивитись в вічі».

Але поезія знову вислизає із рамок нашого знання: що далі ми віддалятимемось від першого вірша, то більше нас охоплюватиме почуття невпевненості, сумніву в тому, що ми знаємо, розуміємо, до кого звертається авторка, кажучи «ти». Першопочаткове і зрозуміле «ти» у подальших текстах М. Кіяновської – це і «він», і «я», і «я» як інший, і «світ», і «Бог»… Поетеса не продовжує очікуваної читачем теми любові, а прокреслює кілька розгалужених тематичних стежок.

У наступних поезіях ідеться: про повернення додому («Мандрівка додому. Повернення в блудне тепло»), про містерію творчості («Львів – стоколісний ліс. А ти – прозорий звір»), про війну і загибель («Наші міста – під високими травами»), про світ як казку («Ходить посеред вулиці віхола крадькома»), про щастя любові («Діаманти суцвіть у короні князівни броду», «Складало крила дерево у сніг…»), про віру. Ці теми переплетені так, що іноді неможливо чітко встановити їхні межі. Слова вступного вірша – «Якщо коротко» – слугують своєрідною творчою формулою Маріанни Кіяновської. Саме так не раз вона починає поезії добірки – із короткого речення, фрази, ніби відштовхується, як від берега.

У поетичній добірці «ДО ЕР» таємниця народження вірша знову є однією із вузлових тем. Тут творчість має в очах авторки певний відбиток провини («Мандрівка додому. Повернення в блудне тепло»). Також творчість – це перехід в інші виміри, небезпека, «полювання», ходіння по межі («Львів – стоколісний ліс. А ти – прозорий звір»), міфічне повернення до праджерела слів, спів-творення світу («Мені з передсвіту дано і наречено див»). Поетка метафоризує письмо як загибель птаха («Незримий, як зозулина провина»), як мовчання і віру у воскресіння («Мовчу – заради тебе. Ти апостол»).

Серед творів добірки є поезії, в яких авторка переймається історією людства, що перебуває у стані перманентної війни і загибелі, невиправданої смерті і забуття:

«Наші міста – під високими травами.
Мури зруйновано пращами.
Колами, колами лунко вмирали ми,
Так і не ставши кращими».

М. Кіяновська говорить від імені тих, кого поглинули трави – пласти віків. Водночас метафора вмирання «колами», «нанизування смертей» вказує на осмислення теперішнього часу із перспективи майбутнього: це значить, що колись, перефразовуючи Андруховича, трава прийде – за нами.

Лаконічність речень, апелювання до атрибутики минулого («пращі», «кургани», «круки на паші») в поезії Кіяновської асоціативно співзвучні із поезією Олега Ольжича. Але цей поет розглядав війну і смерть як долю і призначення чоловіка. Маріанна Кіяновська пише про війну як про невиправдане знищення. Для неї полегле життя набуває сенсу лише у вірі в «Божий день називання імен».

Вірші добірки М. Кіяновської написані класичним римованим віршем, у межах якого авторка витворює витончений філігранний звукопис: «Хмара дахами дибає»; «Прозорі речі простору прозорінь, / Де тіні тінь наскрізь проймає воду. / Мов камінь – янь. І наче іній – інь»; «Силу важили сіллю»; «Павутина лежить, як на серце сильце». Ця словесна музика дивує і зачаровує. Так само поетичні образи Маріанни Кіяновської – красиві і неповторні, часом вони здаються нерукотворними, ніби виростають самі собою зі слів.

У 2002 році Мар’яна Савка та Маріанна Кіяновська видали спільну поетичну збірку «Кохання і війна».

Один вірш однієї авторки і один вірш іншої. Але збірка не виправдовує своєї назви. Бо у цій книжці велику вагу має візуальний ряд, який існує автономно від віршів – демонструє красу, молодість, гарний настрій, артистичність авторок, показує місто, чи, точніше – місця. Бо кохання і війна тут існують лише на обкладинці як інтригуюче багатозначне словосполучення, підсилене  яскравим зображенням авторства Юрія Іздрика. У віршах цієї «дружньої» збірки йдеться про все потроху. Таким було перше враження.
Але можна подумати інакше. Кохання і війна – це гра. У всьому спектрі життєвих і метафоричних значень цих слів. Сергій Жадан у передмові до видання написав: «Їхня книга наповнена безліччю фантастичних речей і предметів, які ні з чим не можна сплутати і які просто зобов’язані були тут з’явитися, тому що простір був би неповний без численних сходів, віконниць, фонтанів, русел, яблук, снігів, лез, взагалі любові, любові до тексту і, що найголовніше, любові до життя».

Наступна поетична збірка Маріанни Кіяновської «Книга Адама» (2004) вже самою назвою обіцяла, що тему міфотворення продовжено. Після «Інкарнації», «Вінків сонетів» і «Міфотворення» це ще одна ланка поетичного «міфотворчого» ланцюга авторки. Але, за словами самої поетки, попри її намагання зробити цю книгу прозорішою, її так ніхто і не зрозумів. Ніхто не зрозумів її структури і, вужче, її композиції.

Біблійний Адам цікавий для поетів, мабуть, тим, що він давав назви птахам і звірам, був не лише прабатьком всіх людей, але й, образно кажучи, зачинателем поезії. Такий мотив прочитується, наприклад, у поезії Остапа Сливинського.

Маріанна Кіяновська зосереджує свою увагу на іншому – на вимірі почуттів, відчуттів, переживань, думок, віри першого чоловіка. При тому поетеса не просто реконструює чи моделює час, коли на світі було лише троє: Адам, Єва і Бог, але переміщує цей початковий стан у теперішнє, дивиться на життя людини як на повторення історії Адама. Упродовж існування світу в людях відображаються переживання перших чоловіка і жінки: це – народження (сотворення), спілкування з Богом, почуття любові, переступ, вигнання з раю. З іншого боку, в Адамові вже було закладено (записано) всі наші радощі, щастя, смутки, злочини…

Першу і третю (завершальну) частини збірки складають десятки силабо-тонічних віршів, розташованих тягом – по два-три на сторінці,  віршів без назв, а, за середньовічним принципом, пронумерованих. Друга – вміщує кільканадцять верлібрів «простою мовою» і має назву «Книга Адама».  Вірші «довкола» «Книги Адама» попри те, що сприймаються як єдиний суцільний текст, дуже розмаїті тематично. Ліричне «я» тут щоразу змінюється, тому що співвідносить себе з різним історичним контекстом, бере на себе різні ролі, говорить багатьма голосами - різних людей, різних часів.

«Я з ковчегу, де Ной заблукав був у нетрищах сховищ»;
«Я відчаю і віри Гамалія. Я єретик…»;
«Я зодчий, що збагнув, я старець, що помітив»;
«Я просто жінка, може, саме та,
Яка приходить перша і остання?..»;
«Я дика іскра, що спалила Трою,
Я вірний ніби час, приблудний пес»;
«Я майже Єва» та ін.

Можна сказати, що «Книга Адама» – це спроба написати поетичну історію людського світу, показати зв’язок між людиною і Адамом – найвіддаленішим від нас першим чоловіком.

Отже, на перший погляд,  образ Бога у збірці є основним, тяжіє до традиційного уявлення про Верховний закон, християнського Бога-Отця, але в поетичному тексті він фактично маргіналізований, а ідея божественного співвідноситься з образом жінки. Так, у поезії «Ким ти був...» образи «хліб і вино», що в християнській традиції є символом плоті і крові Христа (Бога), фактично ототожнені з образами «земля і вода» – традиційними символами жіночого. Число «три» замість позначення Бога-Отця, Сина і Святого Духа (виключно «чоловічих» субстанцій) у тексті поетеси означає Бога, жінку і чоловіка («Бог, Я і Ти»), або жінку, чоловіка і дитину, або Бога, жінку і дитину (жінка посідає у «Трійці» чільне місце), що осмислюються як первинні основи всього буття. Число «три» символізує також зацикленість часу навколо основних онтологічних «етапів» людського буття:

«народитися прожити вмерти
з темряви - через світло - в пітьму
що світліша за світло».

І народження, і смерть асоціюються з темрявою – небуття та материнського лона, що провокує їхнє порівняння. В образі пітьми (сфера жіночого, передусвідомленого, первинного), що «ще світліша за світло» (а світло традиційно є атрибутом «чоловічого» Логосу, усвідомленого), символічно оприявнюється ідея переваги жіночого як носія божественної істини над чоловічим.

У патріархальній культурі незаперечна влада Бога, гріховність Єви, яка спокусила чоловіка, ідеологічно виправдовують зверхність і владу чоловіків над жінками.  Але у збірці, жінка нарівні з Богом відіграє ключову роль у бутті, у той час, як чоловік постає неповноцінною, гріховною істотою. «Першорядність» жінки, її цілісність і самодостатність виявляється передусім у жіночій статі ліричної героїні, вустами якої подається «альтернативна» біблійній історія.

У першій (ключовій за змістом) поезії циклу «Бог, Я і Ти...» в початковій та останній строфі наявний рефрен – «Коли було сотворено Єву, / З’явилися я і ти», у якому артикулюється ідея первинності жінки як Праматері всього живого. Образ ліричної героїні тут ніби розщеплюється, адже, за логікою твору, вона і є Єва, але одночасно і сотворена Євою. Ймовірно, ці образи слід трактувати як вияв глибинної ідеї андрогінності жінки, що сама є для себе матір’ю, або є водночас і жінкою, і чоловіком (Єва – це жінка плюс чоловік), а також метафізичних уявлень про жінку як Космос, що вбирає в себе все.

Іншим вектором розгортання ліричного переживання жіночності як божественного в циклі «Книга Адама» є мотив неповноцінності чоловіка, що інтерпретується як його «безтілесність»: «Адаме, де твоє тіло?» (однойменний твір). «Кастрованим», «безтілесним» уявляється чоловік, бо його природа збіднена, адже тілесність – це прерогатива жінки. У рядках «Ти Адаме .... константа першого січня / листок / який відривають одразу» («Доброго ранку, Адаме») метафорично виражено ідею мізерності чоловічої ролі в продовженні роду, бо функція батька полягає в контексті твору лише в зачатті, а весь подальший процес залежить від жінки.

Образ чоловіка (Адама) в циклі поезій постає як об’єкт жіночого кохання та як носій зла. Уже в назві циклу – «Книга Адама» – на логіко-граматичному рівні вказано статус Адама як суб’єкта, проте в тексті поезій йому відведена роль об’єкта жіночої рефлексії: «писатиму книгу для Адама / про нього» («Зрунь мене…»). Образ Адама втрачає свою конкретику, набуваючи узагальнених для чоловіцтва рис: «усе одне / чоловіки / і Адами – теж чоловіки» (там само»). Він є адресатом рефлексії ліричної героїні, про що свідчать висловлювання типу «доброго ранку Адаме / як спалося?», або «Адаме / ти що вкусив від істини…» (однойменні твори). Лірична героїня авторки виявляє до Адама почуття любові та турботу. У поезії «Спокуса лишатися  жінкою…» у рядках «повітря обточує / час лікує / ти був мені повітрям / Адаме / лікарю» через використання паралелізму зіставляється образ Адама із часом і повітрям як із постійним (позачасовим) і найнеобхіднішим, але в минулому, що може означати вивільнення жінки з-під влади чоловіка.

У поезіях образ Адама часто постає як об’єкт жіночого піклування: «втомишся коло мене / знявши із себе обладунки» – «втомишся» тут означає швидше «стомлений», або «відпочинеш» за «правилами» альтернативної авторської мови, у якій лексеми набувають протилежного значення, що є ще однією ознакою жіночого письма, покликаною зруйнувати підвалини логоцентризму. Отже, образ Адама в такому контексті наближається до образу дитини, на яку лірична героїня спрямовує свою турботу. Образ Адама-чоловіка накладається в тексті на образ дитини Адама: «будеш Адамом, мій хлопчику?» («Вагітність у ретроспективі»), або «Адаме… / знову видохну / знову спізнаю радість / несподіваного крику / з утроби матері» («Адаме…»). Таке значення образу чоловіка вказує на його інфантильність і залежність від жінки в уявленні поетеси.

Таким чином, попри різновекторність художньої реалізації, смислову поліфункціональність, образ Адама є маргінальним, бо виступає лише засобом для вираження жіночого світовідчуття, своєрідним «матеріалом» для рефлексії над метафізичним, онтологічним статусом жінки.

Крім того, на відміну від патріархального канону, де спокусницею і грішницею прийнято вважати Єву-жінку, образ чоловіка асоціюється зі злом. Мотив злодійства розгортається в поезії «Ким ти був…» передусім через образ злодія («злодій із глини / як амфора»), що, однак, прямо не пов’язаний з образом чоловіка. У картині хаосу, дисгармонії, зображеній у цьому вірші («інакше – пастухи ляжуть спати з ягничками / інакше – розрізненість»), читається альтернативна модель «чоловічого» світу, нецілісного, абсурдного. А мотив крадіжки можна інтерпретувати як втрату жінкою цілісності і гармонії внаслідок втручання в її буття чоловічого начала.

У розумінні змісту цього поетичного тексту слід враховувати суто «жіночу» особливість його будови, а саме заміну логіко-граматичної організації висловлювання на емоційно-асоціативну. Так, у фразах, розташованих поряд у тексті і не пов’язаних між собою логічно, може бути втілена цілісна думка. У такий спосіб у рядках поезії «Ким ти був…» «злодій із глини / як амфора / Адаме сину Адамовий / перелік одного / але єдиного / Що є зло? / а тому скажи мені / ким ти був коли крав у мене» виражається ідея злодійства чоловіка, завдання ним шкоди жінці.

Лірична героїня усвідомлює шкоду, заподіяну чоловіком, і не протидіє цьому. Така позиція жінки виражена в мотиві її жертовності: «усе чим я володію / від чого відмовлюся / заради осені смутку / заради осені чоловіче» («Згадай також…») – те, чим володіє жінка, втрачається заради чоловіка, який несе зло.

У поезії «Ким ти був…», як і у вірші «Люблю тебе…», наявний образ «іншого», що може прочитуватися по-різному: як образ чоловіка (іншого стосовно жінки), як образ іншого, крім Адама, чоловіка, який є об’єктом кохання. В останній поезії втілено найпотаємніше жіноче бажання матріархальної полігамії, яке виявляється в рядках: «де та земля / того чоловіка / що ліпить людей не парами / а по троє?». Руйнація бінарної структури, притаманної патріархальній культурі, веде до розімкненості, плюральності, принципової неструктурованості жіночого тексту, як і художньої картини світу в «Книзі Адама» М. Кіяновської, що є суголосним принципам структурної організації циклу як жанрової моделі.

Одним із магістральних векторів розгортання рефлексії жіночої сутності в циклі «Книга Адама» є вираз суто жіночого досвіду, наприклад, зачаття, що постає в тексті через традиційну психоаналітичну символіку. Так, образ мушлі, наявний у вірші «Бог, Я і Ти…» («Стулки мушлі, / Між якими перлина») символізує материнське лоно: «Перлина між нами / Ставатиме усе більшою – / Ідеально кругла. / Абсолютно ідеальна. / Ми підемо, а вона залишиться» (там само). Лірична героїня відчуває напівсвідоме прагнення зачаття як «діалогу» з чоловіком, як сповнення свого божественного призначення: «зрунь мене зринь у мене / зачнися» (однойменний твір), або «торкнуся губами <…> до тебе / знову зачну / як і тої ночі / коли ще спершу не народилася» («Втомишся коло мене…»).

В останньому уривку зачаття постає як перманентний метафізичний досвід жінки, образ якої може бути інтерпретованим як мати і її дитина одночасно. Народжена дитина, належить лише жінці: «Дитина в колисці / плоть від плоті / земля від землі» (одноймений твір), про що опосередковано свідчить образ-символ землі як уособлення жіночого. Вагітність як елемент суто жіночого досвіду також виступає об’єктом ліричної рефлексії. У поезії «Вагітність у ретроспективі» події / стани (смерть – вагітність – зачаття – ймовірність зачаття) розгортаються у зворотному хронологічному порядку: «постріл у спину / смерть / дев’ять місяців / будеш Адамом, мій хлопчику? / а чи хочеш узагалі / бути? / нині ти є незачатий». Образ смерті в наведеному уривку може інтерпретуватися (за «логікою» жіночої альтернативної мови) навпаки – як народження, а може символічно означати випадковість появи дитини на світ, якій дуже легко перешкодити. Артикуляція таємниць буття саме ліричною героїнею («спи / не дихай / бо можеш прокинутися / зачатим» («Вагітність у ретроспективі») вказує на глобальну роль жінки у світобудові в уявленні поетеси.

Ліричний цикл «Книга Адама», на відміну від сонетних вінків поетеси, орієнтований на «монологічність» змісту, що розгортається в смислових площинах «божество», «материнство», «чоловіча недосконалість» через низку мотивів (єдність жіночого й чоловічого як божественного, універсальність (андрогінність) жіночого та маргінальність (безтілесність, інфантильність) чоловічого, жертовність жінки, зло як домінанта чоловічої природи, зачаття, вагітність як іманентні жінці «божественні» константи, пошук мови як нового втілення тощо), які протиставляються, перехрещуються, утворюючи різновекторну («кросвордну») структуру, властиву циклу як жанровій моделі. За критерієм архітектонічної єдності цикл «Книга Адама» є інтегративним, бо має закриту структуру, усі тексти якої, підпорядковані реалізації єдиного авторського задуму, розташовані у послідовності, що збагачує цикл латентними смисловими нюансами.

Переломною у творчості М. Кіяновської стала збірка верлібрів «Звичайна мова» (2005). «Проста мова», «звичайна мова» для неї це мова верлібрів.

У попередній творчості поетки можна було бачити, що мова її поезій є визначальною. Не сюжет, не поетична ідея, навіть не образність як поетичний засіб, а мова, яка говорить сама. Так, у попередніх збірках, поетеса «мурувала сад», а тут, у «звичайній мові», вона часто роздивляється «камені» – застановлюється на структурі слів, дослухається до їхнього звучання і співзвучності.

Збірку «Звичайна мова» вирізняє спрямованість поетеси на «самовивершення в Слові». За дослідженням О. Шаф, мова віршів у збірці орієнтована на відтворення процесу мислепородження ліричної героїні / автора, на миттєве віддзеркалення рефлексії до її мисленнєвої «обробки» з метою найдостовірнішої передачі конкретного ліричного переживання та душевного стану загалом. Цьому завданню підпорядкована й версифікаційна форма віршів – астрофічний верлібр, й звернення до жанрів ліричного вірша та мініатюри.

На «дораціональність» мови віршів Кіяновської вказує артикульована в тексті відмова від раціо («позбувшись досвіду довідуюся передостанні новини» («Іноді довідуюся...»), а також повтори лексем, що не просто імітують хаотичне, алогічне народження думки, а й асоціативно акцентують основну ідейну настанову поезії Кіяновської – утвердження вітального.

«бути хвилею бути хвилею бути
тут і тепер бути ковзати умираючи відбуватися
поглинаючи захлинаючись хвилею бути без
повторення без досвіду».

Функцією повтору у вірші «Я оплакую» є розгортання полісемантичного змісту: «я оплакую / кую / кую / кую / многая літа / блага я / благаю...», – чотирикратне повторення лексеми «кую» (уперше в складі слова «оплакую», що акумулює вираз суму) можна прочитати як звуконаслідування співу зозулі, що символічно означає тугу, асоціюється з вістуванням долі, або як процес кування (можливо, й власного майбутнього – «многая літа»). У наведеному уривку наявний і частковий фонічний повтор через використання омофонів «блага я – благаю», що також має символічне навантаження.

Процес мислепородження відтворений у поезіях Кіяновської і через оксюморон (цей прийом також поліфункціональний: виражає, по-перше, хаотичність, алогічність «дораціональної» рефлексії, по-друге, децентрацію художнього світу, передану множинністю суперечливих тверджень), через асоціативне (або й акустичне) розгортання образів за принципом потоку свідомості, наприклад у вірші «Отрута у в’язниці»:

«отрута у в’язниці
солодка й така
що пахне
димом і порохом
нікотин нікому не каже
справді нікому
про голод посеред ока
про світ попереду <...>
є полум’я потім дим
подробиці попелу
дрібниці ...»

Образ «солодкої отрути» в наведених строфах, як і образ «пахне солодко там, де вмирають», у цій поезії є оксюморонами, через які виражено амбівалентність відчуття, не осмисленого раціонально переживання ліричної героїні. Варіантом асоціативного ланцюга в поезії є «полум’я – дим – попіл – його подробиці – дрібниці», останні дві складові поєднані асоціативно-акустичним зв’язком, образ «дрібниці» у наведених рядках є ключовим, адже виражає відчуття марності, пустопорожності прожитої ліричною героїнею миті. Асоціативно-акустичний спосіб розгортання рефлексії яскраво виявляється в останньому рядку поезії «Змагаючись із сьогоднішнім» – «глина біла тепла тіло тіла тепла»: «глина» – асоціація із сотворінням Богом людини, яка має «біле, тепле тіло»; в останніх трьох лексемах алітерації, як музична варіація, обігрують образ тіла як апогею жіночої тілесності, її «теплої материнської природи».

Ефект потоку свідомості як імітації інтимної розповіді у віршах Кіяновської виникає унаслідок рефлективної сегментації строфічного цілого на віршорядки, які збігаються з інтонаційними фразовими одиницями й тим скасовують синтаксичне членування висловлювання, тобто кожна строфічна одиниця (віршорядок) виражає певний нюанс, відтінок рефлексії або асоціативний перехід до іншої і збігається з інтонаційною фразою. Астрофічний вірш поетеси часом фрагментується на відокремлені строфічні сегменти відповідно до інтонаційних пауз, які виступають важливим змістотворчим елементом.

Використання антонімів, омонімів, «перетасовування» слів як прийомів вираження «дораціональної» рефлексії наявне в поезії «Не ненавидячи здогадуюся»:

«не ненавидячи здогадуюся
що більше не коло тебе
бо та котра
не питає а каже
сказала за...
бути
забути
запам’ятати
ім’я те
тоді
як ти зненавидів
жінку з дитям
дитя жінку
в твоїх легенях
віск на воді».

Протиставлені за значенням лексеми «не ненавидячи» – «зненавидів» можна класифікувати як антитезу, що виражає ідею жіночої суті як кохання та всепрощення, а чоловічої – як агресії і нелюбові, а «забути» – «запам’ятати» в тексті функціонують як синоніми, адже означають наміри головної героїні, їхня суперечливість свідчить про відсутність осмисленого рішення, про «роздвоєність» її душі. Омоніми «за... бути» і «забути» є різновидом поетичної гри, де вираз «сказала за.. / бути» може прочитуватися цілісно – як інвектива «забути» (що «підказано» авторкою в наступному рядку) та окремо – «сказала за...» як вказівка на недосказаність, незрозумілість ситуації та «бути» – тобто намір героїні жити попри розчарування в коханні. Поширений у збірці «Звичайна мова» прийом «перетасовування слів», спрямований на утвердження дуальності світу, переживання, почуття, наявний у рядках поезії «Не ненавидячи здогадуюся...» «жінку з дитям / дитя жінку», де націлений на висвітлення жіночої природи як потенційно материнської та одночасно інфантильної.

Для збірки «Звичайна мова» характерні автоцитації та авторемінісценції. Так, у поезію «Змагаючись із сьогоднішнім» дослівно уведено двовірш із циклу «Книга Адама»: «Звідки знаю тебе Адаме / з якої пам’яті?», у ній також варіюється образ Дамаску (з вінка сонетів «Манускрипт sine anno»): «адамашки із аДамаску / насиченість адамситом». Загалом у збірці змістовою домінантою є рефлексія жіночності як кохання, чуттєвості, тілесності, материнства. На відміну від традиційного розгортання мотиву кохання через опис почуттів і переживань ліричної героїні, у поезії Кіяновської відтворено «стихію» любові, стрижневим у якій є глибинне жіноче бажання близькості й зачаття:

«над тобою крізь тебе
жага сухожилля
любов бо в любові
я молюсь помилитись
я люблю» («Що мені зроблено»).

Образ «сухожилля» в поезії (як і однокореневі «жили», «прожилки») асоціюється з життям, отже, образ «жага сухожилля» можна інтерпретувати і як бажання фізичної чоловічої сили, і як бажання зачати дитину. Образ «молюсь помилитись» є новаторським тропом, різновидом метафори, своєрідною «гіперметафорою», що посилює компресію тексту, поєднуючи семантику «боюся помилитися» і «молюся, щоб не помилитися». Мотив кохання як спраги материнства розгортається і в поезії «Дощ перечікую»:

«дощ перечікую вся водночас
тужавію а вужі
по яблуках як по грудях
зісковзують вужчають
загуби в мені найдорожче
яблуко або пригуб
шурхіт лишається
після дощу губи пошерхлі
зшептані...»

Бажання зачаття в поезії оприявнюється в образі «загуби в мені найдорожче / яблуко….» (останній образ символізує біблійне «яблуко пізнання», тобто фізичне кохання і його плід). Така семантика цього образу увиразнюється через образи дощу, що в художньому світі Кіяновської символізує жінку, її бажання (за психоаналітичною теорією, вода є символом жіночого), вужів як уособлення чоловічого начала, асоціацією із дотиком, пестощами, через деталь стану героїні – «тужавію», що асоціюється із збудженням, через порівняння «по яблуках як по грудях», яке виражає ідею тілесності, повноти, жіночості, та деталь «зісковзують», що вказує на спрямування любовних пестощів до лона.

Композиція поезії «Дощ перечікую» нагадує статевий акт рухом від образів із семантикою тілесності, таких, що передають стан збудження, до кульмінації, яка  реалізується через артикуляцію бажання зачаття та «розв’язки», що здійснюється через образи зниженої експресивності (як-от: «після дощу», «зшептані»). Ідея поетичної інтерпретації статевого акту реалізується і через прийом звуконаслідування (домінування шиплячих звуків у поезії створює враження любовного шепоту) і через графічне зображення вірша – навмисна «рвучкість», «розірваність» слів у рядку символізує пристрасні пориви закоханих. Наскрізна інтимність, еротична тілесність поезій такого змісту є виявом суто жіночого світовідчуття і, відповідно, стильовою рисою фемінного письма.

Наскільки перші збірки М. Кіяновської характеризувала стихійність, безмежність, безоглядність, що виявлялися у вільному перетіканні тем, знаків культур і епох, настільки збірці «Дещо щоденне» (2008) притаманне настійливе відчуття межі. «Межа» прочитується в максимальній сконцентрованості авторки на темах, що становлять своєрідну цілість: слово-Бог-смерть. Збірку авторка зробила максимально лаконічною: з 54 відібраних 52 вірші – восьмирядкові. Для неї це було принциповим ще й через те, що 8 нагадує знак нескінченності. Але варто зазначити, що ці 54 вірші були вибрані з майже тисячі текстів.

Стихії води, повітря, землі, що визначали простір творення у першій збірці «Інкарнація», у поезіях збірки «Дещо щоденне» поглинаються стихією слова. Слово акумулює первісну силу цих елементів, уособлює небезпеку, яку може становити стихія для людини: у слові є загроза згорання, «невиринання».

«Мій невидимий дім над небесний – одна із утопій.
(Ти ж не віриш, що я вже за гранню, під льодом, за склом?!)
Воскрешає, вбиває, надламує ямб п’ятистопний –
І лягають на душу слова передсмертним теплом.
Зігріваючи й ранячи кригу і трощачи вікна,
П’ю малими ковтками, як ліки, безодню свою,
У своїх небесах… Я ще дещо напишу і зникну.
Навіть віршем оцим я згораю і перестаю».

Здається, що слово – камінь, з якого так легко було «мурувати» на початку, набирає для Маріанни Кіяновської небувалого значення. Поетичний простір творення – саду, у якому так вільно, багатослівно, розмаїто відображався світ, тепер переходить у простір пустелі, де переживається самотність, мовчання, де відбувається наближення до пізнання Бога, слова, любові, смерті, страху, себе.

Тематика творів у збірці – релігійно-філософська. У віршах інтимного змісту замість домінанти фізичного, тілесного акцентується духовний аспект любові – любові платонічної, який осмислюється не тільки як підґрунтя міжособистісних стосунків, а як шлях до Бога. Так, у рядках поезії «Ми будемо щасливі...» «Люблю тебе. Ти знов часами мій – / У небесах розверзнутих над нами» останній метафоричний образ виражає ідею любові як Божественного одкровення. Про повне перенесення любові в божественну площину, її зближення з фатумом, або благословенням, з життєвим покликанням свідчать і такі рядки: «Бог, що перевірив вірність нашу, / Дав нам по молитві – й відпустив» («Стежка світла»). Одночасно мотив любові у віршах збірки прочитується і як любов до Бога. Контекст поезій Кіяновської часто неоднозначний, тому слова «Хто тебе любить, як я, – безнадійно і просто?» («З чого виймається серце?») можна прочитати і як любов до Всевишнього. У поезії «І рай, і яр» повторення деталі «Коли я воду п’ю з долоні Бога» у фіналі також вказує на вираз любові головної героїні до Бога, який наділяється антропоморфними чоловічими рисами: «Люблю тебе. Твоя. Така сама. / І воду п’ю – з долоні, як тоді, я».

Домінування мотиву любові до Бога в поезіях збірки «Дещо щоденне» пов’язане з активізацією мотиву смерті як екзистенційного фактора, що невластиве попередній творчості М. Кіяновської. Осягнення істинної Божественної любові осмислене в поезіях як підготовка до смерті, до переходу в інший світ, що зумовлює поглиблення філософічності та релігійності як основних констант світовідчуття ліричної героїні цієї збірки.

Танатологічні мотиви поезій Кіяновської актуалізують ідею «межі» в її символічному релігійно-філософському значенні – як перепуск в «інобуття». Смерть постає результатом, метою життєвого шляху, єдиним способом наблизитися до істини, тому підкреслюються не зовнішні атрибути процесу вмирання чи констатація змін свідомості, а душевне просвітлення в цей момент з акцентуацією емоційного стану:

«Не засну у могилі. Лежатиму, як і сьогодні,
Із очима відкритими в небо, якщо воно є....
Не боюся у смерті нічого - ні тиші, ні туги...» («Не засну...»).

Розуміння поетесою смерті розкривається в поезії «Я сон в собі», де реальність уявляється ліричною героїнею як сновидіння, а момент смерті – це пробудження: «Я сон в собі. Прокинуся – і вмру / В буття душі і тіла, де завгодно, / Але не тут..». Таким чином, смисловими концептами збірки, що створюють  символічний «трикутник», є Любов – Бог – Смерть, які змістовно навзаєм доповнюють одне одного, виражаючи складний екзистенційний стан ліричної героїні на рубежі усвідомлення сенсу життя, його конечності та його вищих цінностей.

Така ідейна спрямованість збірки, що зумовлює наявність звертань до Бога, висловлення любові до Нього, переживання спокути, прагнення ліричної героїні наблизитися до Божественного, осягнути через Слово незбагненні буттійні істини, умотивовує звернення авторки до молитовного жанру: «Я люблю Тебе, Господи, так, як не можна у світі. / Дай мені благодать чути радісне слово Твоє» («Цей мій подив, як біль»). Віршам збірки притаманна сакралізація мови: буттійність Слова в тому, що воно здатне створювати / знищувати світ, тобто є Богом, і одночасно винайдене людиною як спосіб, шлях наближення до Бога, який може бути і хибним. Тому, щоб віднайти істину, потрібно забути мову людей і почути мову душі:

«Я буду вчитись забувати мову,
Щоб світ знестав – щоб сотворився світ.
Щоб світло знову діялося – знову –
За межами зірок і їх орбіт.
Хай буде все неназване і Боже
У небутті, глибокому, як час.
І суще вперше станеться. І, може,
Господь зійде помилувати нас» («Я буду вчитись...»).

Для тлумачення віршів поетки співвідношення людського та божого є ключовим. Відповідно до тематики поезій переважають космогонічні, біблійні образи, образи абстрактних понять, почуттів (простір, час, любов, страх, біль, смерть тощо). Строфіка майже уніфікована: збірка представлена восьмирядковими поезіями, що за логікою вираження рефлексії можуть бути умовно поділені на два катрени. Використано перехресну риму, традиційні для поетеси тристопні розміри, які найбільш ефективно передають медитативний характер її лірики. Рядки синтаксично завершені, що надає їм афористичного звучання, відповідного задуму збірки. Дуже зрідка авторка звертається до прийомів інструментовки або акустичної «гри» (якот: «Літо – Лєта твоя і моя», «Течія, у якій – ти чи я?».

Отже, за стилем збірка «Дещо щоденне» є антиподом збірки «Звичайна мова», що зумовлено як художнім завданням першої – осмисленням не стільки власного Я, скільки Божественного начала в людині, так і духовним дорослішанням авторки, світовідчуття якої піднеслося з чуттєво-ораціонального на духовно-надраціональний рівень.

Маріанна Кіяновська неодноразово доводила, що може писати прозу. Так, багато років писала роман (але він так і не побачив світ). Випробовувала себе в якості колумніста – протягом кількох місяців поспіль у газеті «Поступ» публікувались її есе. Навіть була відзначена на міжнародному літературному фестивалі у Любляні як прозаїк.

Ці події й спонукали її написати книжку прози «Стежка вздовж ріки» (2008).

Збірка оригінальних новел, що стали дебютом поетки у прозовому жанрі, складається з шести текстів: «Вона і діти», «Ляльковий дім», «Гра у живе й мертве», «Все як треба», «Маг і принц», «Прометей», які до кінця витримані в класичному значенні жанру новели. Тексти – це система досвідів, які можуть бути типовими, а можуть вказувати й на щось унікальне, ба навіть парадоксальне, якщо той чи інший досвід розглядати в інший читацькій системі координат. Це спроба авторки створити власну версію гріхопадіння людства і довести сучасному світові, що ця історія є неможливою без залучення пережитого на власному досвіді. Отже, нагадуючи плетиво складної барокової гри у пізнання самого себе, новели створюють враження цілком інше, ніж це задекларовано їхніми назвами та епіграфами, а інтертекстуальний ланцюг, який розщеплює їх зсередини, допомагає впізнати у кожній із них відбиток дзеркала іншого часу.

На перший погляд, проблематика новел не зачіпає нічого зверх гострого. Як правило, це – жіночі історії, що містять у собі щось потаємне, незвідане, і воно вабить нас, як остання незаймана ілюзія, що ще не зникла, це - опис найтонших рухів закоханої жіночої душі.

Новела «Все як треба» – вічна таїна жіночого щастя й зневіри в країні любовних таємниць і марних, даремних жалкувань; повітряно-легка розкіш прогулянки потаємною стежкою жіночої душі й загостреної чуттєвості; проблема часу, що згаяний даремно й безнадійно втрачений – внутрішнє життя суб'єктивного «я»: «…о, Максе, ти знову акторствуєш; ти дуже подобаєшся жінкам, і ми це чудово знаємо. Але ми із тобою звикли, що у нас все чудово, – і в нас взагалі, і в нас як у нас; ми призвичаїлися до атмосфери невловимої, ненав'язливої безтурботності, у нас щось на кшталт свята, розтягнутого на щодень, – добра їжа, добре взуття, нам з тобою ніщо не муляє, і ніщо не дошкуляє, а все, чого нам не хочеться, стається не з нами».

Дочитавши новелу до кінця, ми довідалися, що насправді «все як треба» – просто «декорація», тобто несправжнє, фальшиве життя. Гарний сподіваний висновок авторки: «Але мало мати щастя, з ним ще треба навчитися жити», чого героїня новели не зуміла.

 «Гра у живе і мертве» – це новела про те, що закохані живуть по своїх законах. Інколи помиляються, знаючи наперед, що за помилки треба платити. Але протистояти любові ніхто не може, а коли намагається, то прирікає себе на тяжкі душевні муки. Спроба героїні примиритися зі собою принесла смерть: «Я заплющила очі – просто заплющила. Все, без чого я не змогла би жити, я мала в цю мить перед собою, всередині себе; я нарешті збагнула себе; мені більше не хотілося втікати. Здається, я таки заплатила Перевізникові. Здається, вмерла».

Характерною для стилю письменниці є новела «Прометей». Про що розповідає ця новела, що налічує двадцять шість сторінок? Сидить собі чоловік «під деревом у тіні – звичний для всіх у своєму інвалідному візку» – невиліковно хвора нерухома людина. Мурашки повзають по його тілу: «Думки про мурашок можуть бути думками про що завгодно… одна з мурашок повзе по моїй руці, і це раптом нагадує мені про радість; і я розумію, що все, про що я думаю, щільною, майже непроникною верствою приховує мої істинні думки – про радість». Радість нерухомої людини – рух повз нього усього, що рухається в його «тут-і-тепер»: тінь від дерева, метелик, що сів на коліно. «Люди проходять повз мене, повертаючись з міста, з роботи, тінь крони поволі сунеться вбік, зовсім скоро її не стане… я міг би придумати для них обличчя… я міг би придумувати їх безнастанно».

Письмо авторки за манерою нагадує Марселя Пруста і це порівняння в позитивному сенсі. Це – помітна спроба втілення стилю «потоку свідомості» на українському мовному грунті. «Це – ніби гра… Звичайно, я не сплю. Я встаю з ліжка – гола, бо все спаковане…. Білий колір – насправді не білий, не кремовий, не пастельний, я не вмію його назвати… не виключено, що за межами сну я сплю, я це розумію. І саме тому є так, що я майже не сплю. Не виключено, що сон – це мій єдиний спосіб не спати».

У тексті новели «Маг і принц» є рядки, які точно визначають тематику першої прозової книги Маріанни Кіяновської: «Маврині ляльки… знали, що насправді є не те, що власне, відбувається, і не те, що уже відбулося, а те, що так ніколи і не настало, не сталося і не збулося» - вустами ляльок промовила істина!

«373» (2014) – перша книга вибраного Маріанни Кіяновської, до якої ввійшли 373 вірші, написані понад 20 років. І, водночас, це цілісна, концептуальна поетична збірка, відверта розмова авторки із самою собою, її страхи, переживання та її безмежна любов. Вона має багаторівневу символіку. Навіть сама назва символічна, бо 373, окрім того, що унікальне просте число – ще й температура кипіння води за Кельвіном. Як пояснила сама авторка: «Вода, навіть ставши парою, не перестає бути водою. Це – метафора смерті, точніше, того, що смерть, властиво, є перетворенням видимого на невидиме». А ще вона назвала вірші, представлені у збірці, боргом любові людям, котрі мають у її житті важливе значення: «Тут багато присвят тим, кому не часто говориш про те, як любиш і які дорогі для тебе ці люди». Зокрема, Мар’яні Савці, Ірині Старовойт, Івану Малковичу, Софії Андрухович та низці інших.

Маріанна Кіяновська у своїй поетичній сповіді часто апелює до Бога, до трансцендентного, до того, що не можна пропальпувати, побачити, виразно почути. Розмова, яка точиться в її збірці - це розмова про невидиме суще, яке утверджується (постає) також за допомогою невидимого - віри. Це те, що відламує людину від тілесної, видимої природи, від людського, яке тільки в дифузії з трансцендентною структурою становить суть людини. Письмо Кіяновської робить несподіваний і зовсім нетиповий крок в нашій сучасній поезії.

У поетичних розмовах авторка намагається вийти за межі тіла, переступити цей поріг людського, і конструювати словами світ невидимого: «Починається час майбутній і світ новий.  ⁄ І душа омивається небом – і пʼє із нього». Треба говорити також про розмаїті стани ліричного субʼєкта у час активного перебування перед іконостасом. Це і торжество радості відчуття світу і розлитої в ньому краси, але здебільшого у збірці панує виразно мінорний настрій, в якому можна уявити людину, що розпластано лежить обличчям вниз перед великим карбованим, потемнілим від часу і почутого, іконостасом. І в цьому стані є два етапи: мертве заціпеніння від екзистенційного страху, і наступний - містичні візії божественного.

Біль, страх, страждання, рана, причому не тілесна, басамани на духовній субстанції – це обʼєкти, які стають рушіями сюжетних механізмів збірки «373». Етимологія таких поетичних імпульсів авторки має виразне занурення в християнську догматику, де заповідь «Полюби іншого як самого себе» є фундаментом усього Декалогу. Неможливість виконання цієї фундаментальної заповіді полягає у тому, що між субʼєктом виконання заповіді та обʼєктом, який слід полюбити «як самого себе», є дистанція, яку подолати неможливо. Єдиний варіант досягти цього стану абсолютної любові – вийти з тіла, в якому увʼязнена ця можливість, ця свобода трансцендентної дії. Ось тут насправді і розверзлась величезна прірва між двома началами в людині – полюбити ближнього як самого себе, маючи при цьому власне тіло – неможливо. З цього парадоксу виростає весь трагізм Християнства.

Глибока, сама собою зрозуміла неможливість доєднатись через любов до божественного, створює в поезії Маріанни Кіяновської трагічну напругу, в якій ліричний герой боїться мовчання довкола, мовчання Бога до нього, відчуваючи свою покинутість:

«Боже благий, що мовчиш, ні про що не спитавши,
Так ні про що не спитавши, як можеш лиш Ти…
Кожне, щоб втратити, треба забути назавше.
Просто ‒ позбутися. Камінь ‒ він просто лежить.
Він заволав би без слова, потрапивши в пастку.
Дай мені в долю непамʼять ‒ непамʼять як частку
Того, що вічно триває, коротше, ніж мить».

Тут покладено складну історію стосунків героя з Богом, який мовчить до людини. І цей страх людський формується саме через цю непочутість звернення. Саме страх хоче забути герой, вимолюючи для себе «непамʼять», яка триватиме рівно стільки, допоки Бог не заговорить до неї. Тут авторка витягує час вперед і акцентує на трагічному триванні мовчанки: Він не заговорить, і ліричний герой навіть не шукає рецепту, лиш просить собі «непамʼять», що семантично наближена до забуття. Є тут також цікавий момент – камінь може волати, немов людина. Цей епізод відсилає нас до вчення гностиків. Це алюзії до християнського символу «мудрого каменю» з під якого тече «мудра вода», образ каменю зустрічаємо і в іншому творі поетеси: «Зробись для мене каменем, підемо ⁄ В підвалини, до чистої води». Антропоморфізм цього образу підсилює увагу до мовчання Бога, маючи яке – волав би навіть «мудрий камінь», а цю трагедію мусить пережити людина, хоч вона – геть не символ твердості духу і сили.

Є тут також міркування щодо філософії мови, але вони замикаються в колі теми, виразно домінуючої в цій збірці – в темі Бога. Та це в жоден спосіб не заважає Маріанні Кіяновській осмислювати поставання світу в мові в кожну мить, коли слово його називає:

«Бог є, бо є. А може тільки знає?
А може, тільки вимовив себе?
І довго ніби небу облітає
Над голубінь небесну ‒ голубе.
Бог є ‒ бо є. Бо є крило пташине
В глибоких межах мови і мети.
Бог вимовив себе із середини,
Немовби рибу виловив з води».

У цьому вірші ми потрапляємо в стан коливання свідомості, коли вона в дикому напруженні викидає горлом слово, що позначує явище, і розуміння явища цим словом повертається назад у нашу свідомість. Насправді називання найбільш реверсний акт.

Окремо в цій збірці можна говорити про образний світ. Поетка вміє знаходити дуже несподівані епітети, які акцентують увагу: «Як квіти просто неба – злі і голі», «рана небокраю» (до речі, слово «рана» у цій збірці зустрічається дуже часто, причому не в тілесному її розумінні), «щастя пташеняти», дерева, що обіймають гілками небо, «покинуті вірші – як гнізда лелечі». Це говорить про цікаво сформовану мовну оптику авторки, крізь яку вона бачить цей світ.

Є у цій збірці вірш, який проговорює особливості психології творчості поетеси, її стану письма і не-письма:

«Сахаюся, бʼюся, боюся мовчати,
Бо кожне у грудях затиснуте слово
Саме перетворюється на лещата».

Тут описано жагу звільнення від важкого стану народження поезії, самого творчого акту, який передбачає важку порожнечу після писання. Творчий процес не увінчується щасливим фіналом – це завжди знемога і відчуття спустошення. Маріанна Кіяновська тут ще раз засвідчує, що процес писання далекий від розваги і легкої компіляції слів, бо слова насправді важкі, хоч і беззахисні.

У збірці «373» можна натрапити також на інтимну лірику, але вона у своїй риториці позбавлена відчуття тактильності, теперішнього тут-переживання:

«Мрію тебе. Ти, солодкий, лишився далеко.
Майже наснившись, світлами вночі огортав.
Що тобі важко до болю і що тобі легко?
Ким ти прокинувся? Ким ти ніколи не став?
Прірва, що вʼяже, і нитка, що нас розлучає,
Біль у заглибинах тіла нагадує сміх.
Літо горішане пахне гірким молочаєм,
Пахне гірким молочаєм нестерпних утіх».

Цей вірш виказує тугу ліричного героя за кимось, хто приснившись, здатен «світлами вночі огортати», оповідач тужить за цим часом їхньої тілесної дотиковості. Запах стає поштовхом до спогадів, в яких оживає сміливе відчуття радості від тілесних утіх.

Фінальний акорд цієї збірки заокруглює її лагідним ритмом тихого споглядального щастя людини, що відчула врешті доторк Бога до себе через Його благодать.

«Напевно, я росту, стаюся тихою,
В душі перевертаються слова.
То ними вибухаю – і не дихаю,
То раптом висихаю, як трава.
І вже немає ні душі, ні імені,
Лиш Божа благодать – гулка, як страх.
І тільки сонце гладить світ по тімені,
Немов дитину в мене на руках».

Цікаву історію має поява спільної книги віршів Маріанни Кіяновської та Мар’яни Савки «Листи з Литви / Листи зі Львова» (2016).

Дві подруги-поетеси упродовж листопада 2015 року надсилали одна одній вірші-листи. Мар’яна Савка писала зі Львова, а Маріанна Кіяновська з Паланги (Литва), де перебувала на літературній стипендії. Щодня по віршеві. Фейсбучне товариство стало свідком цього незвичного відкритого листування. На ці вірші-листи чекали, їх обговорювали і поширювали. І ось це листування втілилося у книгу – діалогічну і дуже цілісну. У віршах багато людяності, любові, життєвої зрілості, глибинних одкровень і радості спілкування. Цей нетривалий відтинок часу став свого роду вертикаллю між минулим, сучасним і майбутнім, до якого можна прислухатися, передчути і відчитати поміж рядками.

Маріанна Кіяновська пояснила: «Коли я їхала на берег Балтійського моря, відчула потребу повторити досвід Овідія: писати листи без адресата. І тут Мар’яна запропонувала мені писати їй листи з Литви. Я зрозуміла, що наші думки співпадають. Спочатку я писала запит, а Мар’яна мені відповідала. І так було аж до мого дня народження, коли Мар’яна мені написала о 4 ранку. Відтоді усе стало навпаки - вже я відповідала Мар’яні».

Друга авторка збірки – Мар'яна Савка – згадує: «Дивуюся, як натхнення приходило день у день, як за розкладом. І навіть було змагання зі самим собою – зробити ще кращий вірш, для неї, для себе, для читачів. І як багато всього ми відчитували між рядками. Це було можливо тільки з Маріанною».

Збірка вийшла вишукано-елегантна, схожа на старовинний дамський альбом. Можливо, хтось навіть скаже, що отакі інтимні дівчачі забавки не дуже доречні для наших суворих буднів. А втім, про «суворі будні» обидві поетеси знають добре з власного досвіду. Маріанна Кіяновська за кілька тижнів до того, як поїхати до тихої й благополучної Литви, їздила в зону АТО, читала бійцям вірші – там, де не дозволяють ходити без бронежилета, і не лише дівчатам. Ця нова збірка «на двох» за своєю природою приватна. Тобто громадянські мотиви тут не обов’язкові, хоч і можливі: «Війна – це така безпросвітна пітьма, з якої безпечного виходу просто нема...» – це цитата з віршованого листа Мар’яни Савки.

Між іншим, зовсім нелегка справа – насмикати звучних цитат з цього поетичного листування двох подруг. Бо писалося це передусім для себе, хоч і в публічному просторі. Можливо, тут вміщено зовсім не найкращі з відомих нам віршів Маріанни й Мар’яни. Одначе вартість книги в іншому – саме в оцій приватності, яка ні від кого не ховається, бо їй нема чого соромитись. Ні в собі, ні у віршах. Уявімо собі лишень, що таке витримати щоденний віршований марафон протягом цілого місяця, без перерви (при тім що, в однієї поетеси на руках мала дитина, а друга все-таки мусить чесно відпрацювати свою перекладацьку стипендію). Справа ускладнюється ще й тим, що Мар’яна та Маріанна – дуже добрі літератори, знають ціну слова, а через те їм писати важче, ніж безвідповідально-щасливим графоманам.

Як зазначалося раніше, збірка Маріанни Кіяновської «Бабин Яр. Голосами» побачила світ у 2017 році.

На запитання, чому саме тема євреїв, Голокосту, така важлива і так глибоко зачепила львівську поетку, а не інші трагічні сторінки в історії України, Маріанна Кіяновська відповіла, що «я власне не вибирала…  Я у дитинстві нічого не знала про єврейську культуру, бо належала до іншого середовища, де єврейська тема не була присутня, як і Голодомор чи Волинська трагедія… Для мене вся історія Голокосту йшла через літературу польською мовою, не лише польських авторів».

За офіційними даними протягом Другої світової війни в урочищі Бабин Яр було знищено близько 100 тисяч осіб, із них – 65-70 тисяч євреїв.

«До окупації люди були спокійні, зайняті повсякденною справою, а тут раптом повсякденні справи вирвані з рук, нічого не можуть робити. Старші люди починають дитиніти, моментально втрачають зв’язок із реальністю. Я б не вигадала такий сюжет, у мене нема досвіду цього. Відтак моя книжка має дві історії – містичну і фізичну. Ці вірші римовані, оця римованість робить відстороненість, цю абстрактність. Якби все це розповісти прозою, воно б інакше працювало» (М. Кіяновська).

Одна з головних рис віршів це – психологізм. Він робить книжку очікувано важкою. До її сприйняття, читання потрібно бути готовими. По-перше – емоційно, по-друге – інформаційно. В історії масових розстрілів у Бабиному Яру варто орієнтуватися. Хоча можливий також обернений варіант: прочитати книжку й зацікавитись історичними подробицями трагедії, які свідчать про неабияке багатоголосся та строкатість жертв Яру. Хоча серед героїв книги домінують персонажі, про яких можна сказати лише те, що вони прості кияни єврейського походження, поезія не дає забути й інші «категорії» загиблих: військовополонених, пацієнтів сусідньої психіатричної клініки, вчорашніх колаборантів, які чимось не догодили нацистам, комуністів та націоналістів… Є дані, що ховали тут і жертв Голодомору.

Авторка згадує, що «вірші йшли суцільним потоком, імена йшли суцільним потоком, за три місяці народилася книга. Звучить містично, але повірте, я не вишукувала і не римувала імена. Здається, що вони хотіли бути викричані, вони таким чином ніби намагаються повернутися у цей світ та відновити пам’ять про себе».

Коли вийшла збірка, багато рідних впізнали у текстах своїх родичів, їхні життєві історії, хоча поетка і не знала їхніх доль. Поезія емоційна і сприймається досить важко.

Кожен із віршів збірки – це монолог однієї з жертв трагедії в Бабиному Яру, або її свідка, що, коли вірити поезії, не набагато краще:

«щоб свідчити мушу вціліти не вижити ні
вціліти це інше ніж вижити голосу ради
бо вижити в цій перепроклятій богом війні
подібно до зради і вдруге до смертної зради…»

Відчай і жах тут перемішується з парадоксами буденного мислення, в якому людині не хочеться вірити в найгірше вже навіть тоді, коли все ясно. Однак для них, усвідомлення власного  знищення – це наближення до Бога: ось за мить вони зустрінуть Друга, страхи їхні щезнуть, серця наповняться любов’ю. А любов – то гомерична сила, здатна єднати живих і мертвих, доказом чого і є ця поетична збірка:

«а вони мені пошепки: не плач гершеле
місце де лежала маца
як сонце і місяць».

Серед багатьох голосів є голос балерини, яка говорить про те, що танцювала колись у балеті. «Всі попередні вмирання її були не такі. Справа в тім, що є дуже мало балетів, в яких прима-героїня – вмирає. Один із них «Жізель». У Києві він йшов двічі – у 1904 році і безпосередньо перед початком війни. Власне, балерина, яка танцювала, як мені говорили, не встигла, коли вивозили артистів театру в Бабин Яр, про її долю невідомо. Відомо, що вона не була евакуйована і таких речей містичних у збірці багато», – говорить поетка.

«Танцювала здається колись у балеті здається
зараз тіло неначе чуже важко дихати йти
автоматник стоїть на узбіччі стоїть і сміється
я ще думала вранці що треба кофтину вдягти
ту привезену з кантиком білим бо вже прохолода
дуже гарна була і улюблена ще до війни
даніель мій казав що мені на усе недогода
але зараз інакше усе бабин яр довкруги бур’яни
коло мене ідуть різні люди і дуже багато
на руках у жінок немовлята скрізь діти й старі
а сусідка хавіва вдяглась як на справдішнє свято
навіть туфлі святкові узула і бог угорі
бачить сльози хавівині й ноги об камені стерті
аж до крові у танці під дулом підошви ж тонкі
залишилося кілька хвилин до останньої смерті
бо усі попередні вмирання були не такі.»

Особливість книжки Маріанни Кіяновської – у ротації її ліричних героїв: усі вони мають імена, усі доповнюють і продовжують один одного родинними зв’язками (дитина, мати, батько, дід), усі відтворюють один одного по крові:

«тож ми ідемо маргарита ми
казали взяти золото усюди
говорю маргариті обійми
сашуню на прощання нас не буде.»

Усе, що робить нас людьми, перебуває у поза часі. Це – здатність серця до співчуття, здатність розуму до перетворення «своїх» і «чужих» у «наших». М. Кіяновська проживає останні миті з кожним приреченим, із кожним із них прямує до Бабиного Яру:

«з морозу роза увійде ясна
цілую розу обіймаю розу
не в’яне роза в пам’яті весна.»

Як згадує поетка, їй писалось непросто, бо вона сопережила трагедію цих людей. «Я коли написала вірші, прожила період, коли стан здоров’я погіршився. Водночас, я відчувала, що мене ця книжка нищить, я боролась, щоб того не писати, але це було сильніше. Я все життя писала поезію і вона була інша. Потім почала думати, що ж я написала...
Від середини жовтня до 21 грудня 2016 року написала 302 вірші, у книжку увійшли 67. Вибирати було нелегко. Було дуже багато у віршах дитячих голосів. Одне з пережитих мною потрясінь, що там стільки дітей. Ми собі не уявляємо, як виглядав цей натовп.
У багатьох віршах є голуби і вони виходять, немов прив’язані до долі євреїв. Я не знала про те, що одночасно з Бабиним Яром, у той самий тиждень комендатура видала розпорядження про ліквідацію голуб’ятень у Києві.»

Осінні дерева пошепки переповідають вітрам століть жахливу історію свого ґрунту. Ворон кряче, ніби священик відспівує кожного: Шмуліка, Розу, Яшу, Іцхака. Десь за обрієм вчуваються голоси, що їх почула й записала Маріанна  Кіяновська. І несуттєво, якою мовою говорять ті голоси, яка в них віра і національність. Важливо, що це – люди. Збірка поезій «Бабин Яр. Голосами»  – це радість болю бути почутим.

Письменниця вважає, що немає чужої і своєї трагедії, яку пережили українці, поляки, євреї у роки Другої світової війни. Це спільна пам’ять і спільна трагедія. «Якщо думаєш, це твій біль, а це мій, і мій більший, аніж твій. То приходимо до феномену потреби реваншу».

Збірка «Бабин Яр. Голосами» зараз перекладається італійською і польською, а окремі вірші – білоруською мовою. Авторка зауважує, що її поезія зі збірки дуже важка у перекладі.

У 2018 році побачила світ ще одна книга віршів М. Кіяновської «Гематомагавафа: живі перетворення».

З арамейської «гавафа» – це кам’яний поміст, на якому Пілат творив свій суд над Ісусом. За словами М. Кіяновської, це також, іншими мовами, «килим», «сад» і «садівник». Отже, ця збірка – така собі клаптикова ковдра з кількох не виданих ще книжок, але дуже цілісна.

Маріанна Кіяновська – та поетка, яка з роками не набуває рятівної для розчахнутої душі товстошкірості, а навпаки – позбувається найменших можливостей захисту, відкривається безборонно. У віршах – багато про оголеність, за ними вчувається досвід написання «Бабиного Яру». В якомусь сенсі ці поезії – відцентровані, наче галактика, що розбігається, адже Бог і любов – усюди і в усьому, на відміну від центротяжних бабиноярських – там смерть замикає все. І відгомін смерті (бо війна) весь час заколисується в цій новій книзі Преображенням.

Окремі вірші нової книжки Маріанни Кіяновської «Живі перетворення» датовані липнем 2016 року, абсолютна більшість – травнем 2020 року.

Ця збірка поезій нерозривно пов’язана з трьома попередніми її книгами: «373», «Бабин Яр. Голосами» і «Гематомагавафа: живі перетворення» та є, фактично, продовженням великого і наскрізного циклу «живих перетворень», сокровенного свідчення про живу Божу Присутність, про таємницю звертання людини до Бога, про Таїнство, коли людина молиться – і відчуває, що її почуто. «Живі перетворення» можуть бути прочитані як щоденник, але не людини, а людської душі, яка іноді «стає потоком у польоті», хоч переважно існує вкорінено й тихо.

Філософи так чи інакше намагалися примирити людську свідомість з неминучістю смерті. Спробу зробити це поетичними засобами втілила Маріанна Кіяновська. Для поетки смерть не є остаточною, «смерть і біль /  Насправді радість з часу того боку». Така смерть спокійна й прийнятна, як на початку фільму Довженка «Земля», і не є кінечною: «Я її усе ще пам’ятаю…». Смерть у цій книзі не виглядає жахом, а – одним зі ступенів перетворення. Тим більше, що «Хай би як страх не знесилював, поневолюючи, звичайну смертну людину, він не має влади над людиною‑свідком», – написав у передмові Костянтин Сігов.

Усе у світі перетікає у все, але важливо вдивлятися, розрізняти стихії та стани. По суті, життя і є таким розрізненням. Так, із смерті один з виходів – любов:

«…і любов насущна і черства
Всіх рятує – світло і надсадно».

«Любов – це усе, що стається в щокожному світі». А ось як Маріанна вміє в одному слові – «яблóні» – вмістити цілу частину власного життя, своє перекладацтво з польської: «Коло яблуні чи яблоні  /  Мить погрію живі долоні».

Осягнення триває в певній послідовності: «Навчитися світла, а потім навчитися тіла». Несповідима в своїй молитві, поетка проговорює глибоко метафізичні та межові речі:

«Добрий Боже, прийми у рану 
В безнастанності безнастанну».

Виявляється, про смерть теж треба просити в молитві, головне, назвати інші важливі віхи життя:
«Дай мені чудо всерадості неопалиме
Чашу повторення досвідів, сяйво – і смерть».

Той світ уявляється світом «без часу, де небо – не є, але жде». Може здатися, ніби особистість повністю віддана владі вищої сили, але «уміння хотіти» – чи не найважливіше з умінь. Самоумаління обертається величчю божественної природи в людині. Триває літургійність світу й особистості:

«Я вільна тільки в час метаморфози (…)
Я вільна лиш воскреснувши, і вмерши, 
І знов перетворившись у живе».

Для цих віршів потрібна особлива герменевтика, виключно поетичною чи теологічною тут не обійдешся. У них – рідкісна у своїй вдалості спроба зафіксувати мить перетворення:

«Я скрізь і вся. Мене ніде нема.
Є криптопам’ять у її триванні».

У цих текстах немає жодного зайвого слова, деякі з них ще набуватимуть значення згодом, в міру досвіду, «Як сльоза, не вийнята з плачу». Перед нами книга вдячності й радості. Читаючи її в час особистої кризи, людина відчуває світлі можливості та починає бачити вихід:

Перетворюю біль у політ –
І радіється, діється світ».

Для більш детального вивчення творчості Маріанни Кіяновської пропонуємо ознайомитися з такими джерелами:

1. Антипова Л. «Щоб зазіхати на пазуху Бога, треба Бога хоч трішечки знать» (образ Бога в сучасній українській поезії): урок літератури. 11 клас / Л. Антипова // Вивчаємо українську мову та літературу. – 2011. – № 27. – С. 8–11.
2. Богуславська В. «Поезія – плоть, наче суша, омита душею» / В. Богуславська // Кур'єр Кривбасу. – 2016. – № 10/11/12. – С. 278–280. – Рец. на кн.: Кіяновська М. «До Ер» / М. Кіяновська. – Л. : «Піраміда», 2014.
3. Галета О. «...Птах золотий на злеті» // Кіяновська М. Міфотворення. – Київ, 2000. – С.5–8.
4. Голобородько Я. Ліричний емоціолект Маріанни Кіяновської  / Я. Голобородько // Українська література в загальноосвітній школі. – 2013. – № 10. – С. 34–36.
5. Голобородько Я. Маріанна Кіяновська: флористика поетичних культур / Я. Голобородько // Сучасність. – 2012. – № 4/5/6. – С. 137–147.
6. Голобородько Я. Менестрелі: літературознавчий тетраптих / Я. Голобородько // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2011. – № 9. – С. 109–120. – Зі змісту:  Маріанна Кіяновська: флористика поетичних культур.
7. Голобородько Я. Тембри ліричного вокалу (Про Маріанну Кіяновську та Мар’яну Савку) // Кур’єр Кривбасу. – 2008. – №226-227. – С.247–256.
8. Деркачова О. Світ крізь призму болю (на матеріалі творів М. Кіяновської та А. Охрімовича) // Слово і час. – 2005. – № 12. – С.22–27.
9. Дігай Т. Піщаний дім для ляльок  / Т. Дігай // Дзвін. – 2009. – №3/4. – С. 146.
10. Зборовська Н.  Психоаналіз і літературознавство: посібн.  / Н. Зборовська. – Київ, 2003. – 392 с. – С.273–274.
11. Карач А. Мотив блукань у ліриці Маріанни Кіяновської / А.  Карач // Держава та регіони. Сер. Гуманітарні науки. – 2017. – № 1. – С. 17–21.
12. Кіяновська М. До питання про функціонування міфу та засоби міфологізації у поезії покоління 90-х // Молода нація. – Київ, 1998. – С. 134–143.
13. Савка М. Алогізми і парадокси чи шлях чіткої логіки (Збірка поезій М. Кіяновської «Інкарнація») // Молода нація. – Київ, 1998. – С.144–148.
14. Челецька М. Жіночий українсько-естонський десант: 7 прелюдій про віру в сучасній поезії [М.Я.   Кіяновська ] / М. Челецька // Всесвіт. – 2018. – № 11/12. – С. 212–217.
15. Шаф О.В. Антитеза як конструктивний елемент художньообразної системи у вінку сонетів Маріанни Кіяновської «Галатея. Post scriptum» // Актуальні проблеми слов’янської філології: Лінгвістика і літературознавство. Міжвузівський збірник наукових статей / Відп. ред. В.А.Зарва. – К.: Освіта України, 2008. – Вип. ХІХ. – С. 124–129.
16. Шаф О. Сонет Емми Андієвської в західноєвропейському контексті: Монографія / О. Шаф. – Д.: Вид-во «Овсяніков Ю. С.», 2008. – 171 с. – С. 124.
17. Эпштейн М.  Поколение, нашедшее себя. О новой поэзии 80-х годов / М. Эпштейн // Вопросы литературы. – 1986. – № 5. – С. 64–72.
18. Якубовська М. Вінок сонетів в українській поезії. Генезис та історія розвитку: Автореф. дис. ... канд. філол. наук. 10.01.01 – українська література. – Одеса, 2002. – 20 с. – С. 5.

***

1. Про присудження Національної премії України імені Тараса Шевченка [Електронний ресурс] : Указ Президента України від 6 березня 2020 року № 72 : [у т. ч. Маріанні Кіяновській - за книгу поезій «Бабин Яр. Голосами»] // Президент України. Офіційне інтернет-представництво: сайт. – Режим доступу: https://www.president.gov.ua/documents/722020-32673
2. Андрусяк І. Міто(собою) наповнення, «в якого усе навпаки» (про книжку Маріанни Кіяновської «Міфотворення»). – [Електронний ресурс]: // Знак. Літературний додаток до «Смолоскипа України». – 2000. – №3 (листопад) [Режим доступу]: http://:\Znak3.htm.
3. Котик-Чубінська М.  Маріанна Кіяновська: «Ходити колами: віра – любов – Бог – слово – творчість…» :http://www.knpu.gov.ua/content/mar%D1%96anna-k%D1%96yanovska-%C2%ABkhoditi-kolami-v%D1%96ra-%E2%80%93-lyubov-%E2%80%93-bog-%E2%80%93-slovo-%E2%80%93-tvorch%D1%96st%E2%80%A6%C2%BB
4. Маріанна Кіяновська: «Мені вистачає інтриг в літературі» //Дзеркало тижня. – № 2 (631) 20–26 січня 2007. – Режим доступу: http://www.dt.ua/3000/
5. Маріанна Кіяновська: Я волію бути як Еліот, а не як професор, котрий пише про Еліота. 27.08.2008. [Ел. ресурс]: О. Купріян. Вид-во «Факт». Статті. – Режим доступу: http://fact.kiev.ua/articles/article_139/
6. Шаф О. Еволюція жанрів української лірики рубежу ХХ-ХХІ століть : Навч. посіб. - Київ, 2012. - 137 с. - Режим доступу:https://shron1.chtyvo.org.ua/Shaf_Olha/Evoliutsiia_zhanriv_ukrainskoi_liryky_rubezhu_XXXXI_stolit.pdf?PHPSESSID=8aiao89ksb9nm0cqfhlo2dntm5

Твори М. Кіяновської у фондах нашої книгозбірні:

1. Кіяновська М. Бабин Яр. Голосами / М. Кіяновська. – Київ, 2017. – 108 с.
2. Кіяновська Маріанна. «Бабин Яр. Голосами» : урив. із кн. / М. Кіяновська // Літературна Україна. – 2020. – № 9/10 (14 берез). – С. 14–15.
3. Кіяновська М. Графіка чистого розуму у вогні богосуддя  / М. Кіяновська // Дзвін. – 2015. – № 8. – С. 168–170.
4. Кіяновська М. Дитяча література в Україні: деякі особливості конструювання життєвих ситуацій / М. Кіяновська // Українська мова та література. Сер. Шкільний світ. – 2011. – № 1/2(січ.). – С. 15–19.
5. Кіяновська М. Змерехтіння (з книги «До ер»)  / М.  Кіяновська // Сучасність. – 2012. – № 1/2/3. – С. 6–9.
6. Кіяновська М. Листи з Литви / Листи зі Львова / М. Кіяновська, М. Савка. – Львів, 2016. – 139 с.
7. Кіяновська М. «Люпин цвіте, чекає косаря ...2 : вірш / М. Кіяновська // Дніпро. – 2016. – № 5. – С. 163.
8. Кіяновська М. Міфотворення: поезії / М. Кіяновська; передм. О. Галета. – Київ, 2000. – 104 c,
9. Кіяновська М. «Наш страх, немов химерний шовкопряд ...»  : вірш / М. Кіяновська // Дніпро. – 2016. – № 5. – С. 123.
10. Кіяновська М. Поетичний фестиваль у Баку: поема / М. Кіяновська // Кур'єр Кривбасу. – 2016. – № 7/8/9. – С. 150–155.
11. Кіяновська М. Сім волосин: вірші / М. Кіяновська // Кур'єр Кривбасу. – 2014. – № 10/11/12. – С. 162–170.
12. Кіяновська М. 373 / М. Кіяновська. – Львів, 2014. – 258 с.
13. Кіяновська М. Фотосинтез / М. Кіяновська // Кур'єр Кривбасу. – 2010. – № 9/10. – С. 270–273.

***

1.«Бабин Яр. Голосами». Аудіозапис: [Архівовано 27 січня 2022 у Wayback Machine.] – Режим доступу: https://www.youtube.com/watch?v=_8a4rmCcbR8

З перекладів:

1. Борхес Х. Л. Шість головоломок для дона Ісидро Пароді: [зб. парод.-детект. оповід.] / Х. Л. Борхес, А. Б. Касарес ; пер. з ісп. Соломії Чубай ; комент. Маріанни Кіяновської ; [голов. ред. М. Савка] – Львів, 2017. – 216 с.
2. Енде М. Нескінченна історія: для серед. шк. віку / М. Енде; пер. з нім. Ю. Прохаська, пер. віршів А. О. Содомори ; за ред. М. Кіяновської – Львів, 2014. – 556 с.
3. Матіяш Б. Непроявлені знімки: поезії / Б. Матіяш ; передм. М. Кіяновської, худож. Р. Єненко – Київ, 2005. – 120 с.
4. Рафєєнко В. Довгі часи: (міська балада): роман / В. Рафєєнко; з рос. переклала Маріанна Кіяновська ; [голов. ред. М. Савка] – Львів, 2017. – 264 с.
5. Слоньовська Ж. Дім з вітражем: роман / Ж. Слоньовська; з пол. переклав Андрій Поритко за ред. Маріанни Кіяновської – Львів, 2015. – 223 с.
6. Стронг Дж. Гармидер у школі: для молод. і серед. шк. віку / Дж. Стронг; пер. з англ. Андрія Поритка; літ. ред. М. Кіяновська; іл. Максима Паленка – Львів, 2015. – 187 с.
7. Херсонський Б. Родинний архів та інші вірші / Б. Херсонський; пер., передм. Маріанни Кіяновської, автопер. Бориса Херсонського, голов. ред. М. Савка, колажі Л. Херсонської – Львів, 2016. – 299 с.

 

Матеріал підготовлено з використанням відкритих джерел.

Укладач О. Михайленко