Головна Про відділ Проєкти відділу Літературне дежавю Автопортрет Лесі Українки за її листами (до 150-річчя від дня народження)

Автопортрет Лесі Українки за її листами (до 150-річчя від дня народження)

Автопортрет Лесі Українки за її листами (до 150-річчя від дня народження)


З роками не згасає захоплення творчим подвигом, звитяжним життям найвидатнішої дочки рідного краю – Лесі Українки. Щоб глибше пізнати людину як особистість, можна вдатися до спогадів про неї. Однак таке джерело навряд чи допоможе створити цілісний і справжній образ.

Леся Українка, зокрема, писала: «Ніколи найближчі друзі не знали мене всеї, та я думаю, що се так і буде завжди».
Найвірогідніша ж інформація – «з перших уст» – міститься хіба що в щоденниках і листах самого поета. Тому, шукаючи істинні характеристики Лесі Українки (як зовнішні, так і внутрішні) , ми вдамося до її епістолярних текстів. Щоправда, доречність, а головне – дозволеність такого вибору також не безсумнівна. Згадаймо певні перестороги й передусім відомі Лесині міркування:
«Взагалі я волію, щоб моє приватне життя, як життя взорової римської матрони, було «світові» невідоме, і справді здебільшого так воно й є [4,ХІІ;120].
«Я все-таки думаю, що всяка людина має право боронити свою душу й серце, щоб не вривалися туди силоміць чужі люди, немов у свою хату, принаймні поки живе господар тієї хати…» [4, Х; 166].
І все ж таки обраний шлях видається виправданим, оскільки ми хочемо дізнатися, якою ж насправді була Леся Українка: що може бути правдивішим, ніж самохарактеристика! Автопортрет у Лесиних листах, позбавлений найменшої фальші й маскування, допоможе реконструювати її справжній, а не вигаданий чи бажаний образ.

***

Про власну зовнішність Леся пригадує принагідно, мимохіть і фрагментарно ( волосся моє попелясте…) ; «я дарма що біла…», здебільшого використовуючи прийом зіставлення чи порівняння («молода господиня моя навіть подібна до когось білого на вроду, така сама біла і тонка…» , «найголубіше мені, а найзолотіше, оскільки ми блондинка і брюнетка морально і фізично» – сестрі Ользі або вдаючись до іронічно-жартівливої тональності («Блузок коротких купила дві, дуже трудно знайти добрі для мене, бо тут все або англійські (з стоячими комірами крохмальними), або на підшивці й розщитані на дуже великих німок, а не таких створінь, як я». Письменниця була невисока, тендітна (важила здебільшого – 59 кг, а в останні роки 46-48 кг), недарма в дні перебування в Хельвані її називали невагомою. Сама Леся не почувала «від сього ніякої вигоди, а лікар скандалізований», що людина її віку й зросту «важить всього 47 кг», а тому цілком закономірно зробила свій вибір на користь Дон Кіхота: «…коли вибирати з двох, то я вже волію бути Дон Кіхотом, ніж Санчо Панса», бо так їй було «більше по натурі, та й навіть по фігурі».

На Лесине переконання, фото не завжди правдиво відображало її. Зокрема, фотопортрет 1896 року, тиражований щонайбільше, не відповідав дійсності. Климент Квітка писав : «… знаючи Лесю близько 15 літ і постерігаючи її вираз в різні моменти життя і в різних настроях, запевняю, що пишно надменного і холодного виразу в такім роді, як на тому розпростореному портреті, не було в неї ніколи за сей період».
Леся никала публічних оглядин, передбачаючи ймовірні зіставлення зі своїм стереотипом : «…хтось себе дуже прикро і засоромлено почуває, коли про нього вступні слова говорять, а публіка йому в лице заглядає : ану, який він той «хтось», чи то він справді подібний до «такого», як про нього кажуть.

***
На переконання Лесі, значно важливішим є внутрішній світ людини, її характер – «вдача», «натура». У першому листі до Ольги Кобилянської 20 травня 1899 року вона зізнавалася: «маю надто українську, а навіть спеціально волинську вдачу, і часто, боячись показати себе не в пору експансивною, попадаю в інший гріх – здаюсь індиферентною…». І поспішала виправити свою майбутню поведінку: «…наперед прошу Вас, простіть, коли я часом в чому не дотримую прийнятих у русинів австрійських звичаїв, се, запевне, буде не з браку поваги до Вас, а тільки через те, що я – українка». Характеризуючи власну вдачу, Леся найчастіше використовувала епітети: «я не сонної вдачі», «маю дуже бродячу натуру», «моя поетична натура», «починаю вірити в свою натуру – дуже витримлива»; «дуже я тут, серед камінного Берліна, заскучала за лісом, таки лісова натура обзивається»; «маю циганську натуру». Іноді пише про власну натуру відсторонено, вдаючись до узагальнень: «Що робити, я завжди навіть найкраще описувала зимою весну, а літом зиму, видно, моя натура любить контрасти». Вона стверджувала: «Як добре зважити, то перелому я ніколи не зазнала, хоча, запевне, еволюція була і в мене. Життя ламало тільки обстановку навколо мене ( ну, і кості мої, як траплялось, а вдача моя, виробившись дуже рано, ніколи не мінялась та вже навряд чи й зміниться. Я людина еластично-уперта (таких багато між жіноцтвом), скептична розумом, фанатична почуттям, давно засвоїла собі «трагічний світогляд», а він такий добрий для гарту…». Не претендуючи на унікальність, Леся підкреслювала своєрідність особистості: «…не всі ж таку натуру мають, як я».

***
У листах Леся Українка акцентувала увагу на особливостях «внутрішнього» барометра та особистій метеорології, яка здебільшого вступала в суперечності з природною й своєрідно позначалася на її творчій активності : «…я належу до тих людей, що коли бачать перед очима маленьку хмарку, то їм здається, що сонце погасло, а коли піймають промінь, то думають, що сонце прийшло жити до їх в саму душу, тільки чомусь я можу працювати переважно в хмарний час, а в сонячний роблюся здебільшого нездатною до виявлення себе в слові…» Внутрішній стан спонукав до самоаналізу : «І дивіться, яка неподібна буває натура: поки жилося ліберально по-собачому – в холоді, в голоді (бо не дуже-то можна їсти під час бурі), то я писала, можна сказати, вимушено, тепер же в теплі та в добрі, хоч мене на кілочок повісьте, нічого не хочеться робити, і якщо й роблю, то тільки з патріотичного обов’язку».
Передумови власної душевної метеорології Леся пояснювала так: «…у мене ж сей настрій залежить найбільш від того, яка погода в душі, і я тоді пишу найбільше в тії дні, коли на серці негода, тоді чогось швидше робота йде. Запевне, що в мене далеко не завжди йде дощ, борони Боже, але се, як я бачу, можна подумати, читаючи мої вірші».

 

***
Леся загалом була невибаглива до побуту. Цьому й немало прислужилося й те, що родина постійно мандрувала. Недарма поетка називала її «вічно мандрівною», акцентуючи увагу на «мігрувальному» способі життя. Себе вона порівнювала з циганами, використовуючи узвичаєний стереотип.
Мандрівний спосіб життя Леся сприймала неоднозначно. З одного боку, їй імпонували подорожі, титул «неутомимого туриста», й можливість у такий спосіб пізнавати світ. Якось вона навіть зізнавалася: «Якби я була здорова, то, може б, вийшов з мене другий Вамбері або другий Пржевальський, бо маю дужу бродячу натуру». З іншого (особливо коли такі мандри стали вимушеними) – кожна розлука з родиною, з друзями, з Україною додавала їй болю й гіркоти, бо була переконана : «…хто може не їхати на чужину, хоч би й прекрасну, той щасливий…». Чужина, без сумніву, дуже вражала Лесю, невипадково її так болісно гнітила перспектива «дожити віку на чужині».

Проаналізувавши епістолярну  спадщину Лесі Українки, можемо зауважити:
- у ставленні до себе, вона була не самокритичною, а почасти – безжальною і, очевидно, не завжди справедливою, однак не лише максимальна вимогливість до себе, а передусім прагнення досягти бажаних духовних орієнтирів;
- мала достатньо духу визнати власні помилки і говорила про них відверто й щиро найдорожчим людям, намагаючись уберегти їх від повторення;
- визначальними рисами власного характеру Леся вважала живучість та витривалість;
- застосовувала власний інтелект якнайповніше;
- ймовірним професійним майбутнім вважала теологію;
- у мріях сподівалася жити по-людськи і працювати по-людськи;
- а понад усе хотіла б бути з нормальним серцем і здоровою душею;
- вірила, що вернуться ще дні праці і ночі мрій;
- оглядаючись назад, оцінюючи минуле, вона приходила до висновку, що нічого у своєму житті, якщо б можна було прожити його вдруге, не змінювала б.

Отже, завдяки самохарактеристикам, які сповнені глибокого самоаналізу і водночас позбавлені «самоїдства», вимальовується автопортрет «еластично-упертої», «скептичної розумом», фанатично почуттями «жінки з Косачівського роду» – Українки трагічного світогляду.

Матеріал підготовлено за статтею Світлани Богдан «Автопортрет «жінки з Косачівського роду» за її листами», опублікованій у часописі «Слово і Час» (2005, № 2.).

Список використаної літератури:

  1. Богдан С. Автопортрет «жінки з Косачівського роду» за її листами // Слово і Час. – 2005. - №2. – С.64-68
  2. Масенко Л. Читаючи «Спогади» Павла Скоропадського (Психолінгвістичний портрет останнього українського гетьмана) // Слово і Час. – 1998. - №12. С. 70-75.
  3. Спогади про Лесю Українку / упоряд., вступ. ст., коммент. А. І. Костенка. - Вид. 2-ге , доповн. - К. : Дніпро, 1971. - 480 с. : портр. - Бібліогр. в прим.: с. 177-182.
  4. Українка Л. Зібр. Тв.. : У 12 т. – Київ, 1978-1979. – Т. X, XI, XII.

Календар подій

    1 2 3 4
56 7 8 91011
12 13 14 15 16 17 18
19 20 21 22 232425
26272829